Піхотинець Євген Скоропад поділився своїми порадами: "Коли дрон追є за тобою, найважливіше - не падати і не залишатися на місці".

Понад три роки Євген Скоропад у піхоті. За цей час воював на Київщині, Харківщині, Запоріжжі, Донеччині. Став командиром взводу. Зазнав 7 поранень. І зараз, поки він проходить лікування і реабілітацію після останнього, досить важкого поранення, ми встигли трохи поспілкуватися саме про особливості служби в піхоті і міфи, які за ці роки породили різноманітні тіктокери.

А також з піхотинцем бригади Національної гвардії України "Спартан" поговорили про те, як на хід війни впливають дрони і як від них рятуватись на фронті.

"У БУХМУТІ НАС ПЕРЕЖИВАННЯ НЕ ВИКЛИКАЛИ ДРОНИ, А ЛЕШЕ МОЖЛИВІСТЬ СТАТИ ЖЕРТВОЮ ЗАСІДКИ."

- Євгене, як сталося, що ви родом з Черкас, а на початку повномасштабного вторгнення приєднались до підрозділу територіальної оборони в Ірпені?

Тоді я мешкав і працював у Києві, тому 24-го числа вирушив до Деснянського районного військкомату. Там я побачив довжелезну чергу, і щоб не витрачати час, разом із кількома знайомими чоловіками, з якими познайомився на місці, вирішили поїхати до військкомату в Святошин. Звідти нас вже направили на службу в теробороні Ірпеня.

- Дійсно, тоді були довгі черги і багато бажаючих стати на захист країни. Не те, що нині.

- Один з моїх знайомих простояв в черзі три доби, аби його взяли до війська.

Перед початком бойових дій у вас була можливість підготуватися, отримати нові знання, чи ви одразу вступили в бій з перших днів, коли ситуація розвивалася стрімко?

- Поки їхали, хлопці, в яких був військовий досвід, розповіли, як заряджається автомат, які є патрони, як правильно споряджати магазин. А воювали вже з 25 лютого. Але такого, щоб одразу кинули в ближній бій, слава Богу, не було. Бачили противника в перші дні десь з трьохсот метрів. Далі все йшло якось поступово, і було трохи часу перебороти страх і навчитись.

Звідки у молодиків набуті військові навички?

Деякі з нас пройшли строкову службу, інші служили в АТО. Наприклад, один з наших побратимів раніше виконував миротворчу місію в Іраку. Він був командиром взводу, і нам дуже пощастило з його досвідом, адже під його керівництвом наш підрозділ зазнав найменших втрат. Він вмів оцінити ситуацію, знав, коли варто атакувати з флангу, як діяти під час бою, і коли краще дочекатися. Пам'ятаю, як російські війська штурмували нашу позицію. Він наказав: "Один стріляє, інші чекають, поки ворог наблизиться, щоб завдати більшої шкоди в серії пострілів з кількох автоматів."

У перші дні старші та більш досвідчені хлопці намагалися тримати мене в другому ряду, не даючи потрапити на передову. Вони вручили мені гранатомет і сказали: "Твоя задача – бути на відстані 200 метрів від ворога і забезпечувати нашу безпеку."

Шкода, що не думав раніше, що війна може підійти так близько. Треба було хоча б на рік поїхати в зону АТО.

- Чи готувалися ви загалом до великої війни? Чи існувала у вас віра в те, що Росія може здійснити напад?

23 лютого я повертався з роботи разом із другом, і ми саме обговорювали можливість початку війни. Навіть вели суперечку на рахунок того, чи це реально, ставлячи на кон каву. А о п'ятій ранку вже все почалося.

Ви вже пили каву з ним?

- Ні, з того часу ми більше не зустрічалися. Моя мама та дівчина виїхали в той самий день з моїм кумом, тож я одразу ж подався до військкомату. А йому довелося витратити кілька днів, щоб вивезти дружину з дитиною, тому він приєднався до ЗСУ в іншу бригаду. Таким чином, ми жодного разу не пересікалися всі ці роки. Головне, щоб він повернувся цілим і неушкодженим, а каву ми ще встигнемо випити.

- Ви перейшли в батальйон Нацгвардії імені Серія Кульчицького після звільнення Київщини?

Так, навесні 2022 року ми отримали можливість провести тренування на полігоні, після чого взяли участь у контрнаступальних діях на Харківщині. Наше місцезнаходження тоді було між Балаклією та Ізюмом. А в листопаді ми вирушили в Бахмут.

- Пам'ятаєте, яким було місто, коли ви туди заїхали?

- Ми тоді ще жили. У центрі міста працював невеличкий ринок, де ми купували продукти. Дороги також були в наявності. Все було пошкоджене, але не настільки, як пізніше.

В останні дні грудня я змінив бригаду на іншу, яка також базувалася в цьому місті. Ми виконували оборонні завдання до березня 2023 року.

Коли російські війська остаточно захопили Бахмутку, українські Сили оборони утримували лише півтора житлових районів. Ми також продовжували залишатися на місці. Згодом нас евакуювали.

- А місцеві жителі ще залишались в місті?

Під час бойових дій у місті, коли ми опинилися в приватному секторі, ситуація виглядала наступним чином. В одному з будинків знаходилися ми, в іншому - російські солдати, а в третьому - сім'я: батько, мати та їхня донька, приблизно 10-12 років.

- Чому люди не хотіли виїжджати? Якось пояснювали це?

Дехто з місцевих звинувачував нас у спричиненні руйнувань у місті, тоді як інші, навпаки, підтримували нашу діяльність, надаючи важливі поради та інформацію. Багато людей пояснювали своє небажання покидати місто тим, що це їх рідна домівка, яку вони не хочуть залишати. Усі мали свої власні думки та погляди.

Серед місцевих жителів був чоловік приблизно 45 років, який постійно блукав вулицями. Як тільки він помічав нас у якомусь будинку, негайно повертався назад. І відразу ж цей будинок піддавався обстрілу мінометами.

Чи мали ви якусь реакцію на це?

Ми спіймали його і відправили до штабу, звідки його планували передати в СБУ. До речі, в той же вечір на місце, де знаходився російський склад боєприпасів, влучила ракета. Полум'я палало яскраво приблизно дві доби. Хоча, можливо, це просто випадковість.

Чи відбувалися запеклі бої в Бахмуті?

- Так, тут противника бачив вже метрів з п'яти - з вікна, за рогом, за огорожею з шиферу, коли росіяни йшли нас штурмувати.

- Це були кадрові військові чи так звані "вагнерівці"?

- Були різні. Серед них і "вагнерівці". Вони чітко воюють, розуміються на тактиці. Без зайвих рухів.

Були просто зеки - молоді, недосвідчені. Вони блукали містом. Кілька разів було таке, що якийсь із них несподівано заходить до нас на позицію, в будинок. Помилково. Таке враження, що їх повитягували з в'язниць, кинули в місто і ніхто не розповів, що саме треба робити.

Серед нас були й професійно підготовлені військові. Після одного з штурмів, які нам вдалося відбити, на полі бою залишилися тіла. Вони були озброєні та екіпіровані, як справжні спецназівці.

На щастя, в той період кількість дронів була значно меншою, ніж сьогодні. Якщо за цілий день ти міг помітити лише два або три "Мавіки" в небі, то ніхто не панікував. Ти усвідомлював, що противник тебе помічає і може відкривати вогонь з міномета чи самохідної артилерійської установки. Але в той же час ти розумів, що поки він прицілюється, у тебе буде можливість спокійно перейти вулицю.

Отже, ви не відчували страху перед дронами в той час?

У Бахмуті наші страхи були спрямовані не стільки на дрони, скільки на можливість натрапити на засідку. Вулиця виявлялася умовно розділеною – з одного боку наші позиції, з іншого – ворог. І з вікна якогось з будинків міг раптом почати вести вогонь кулеметник.

- Дрони сильно вплинули на перебіг війни в подальшому?

Безсумнівно. Піхота відчула це особливо сильно. Як завжди, є свої переваги та недоліки.

- Відчуття, що за тобою полює дрон, у вас було?

Я побував у Роботиному, Липцях та Запоріжжі. Протягом трьох років служив у піхоті. Єдина пауза трапилася, коли нас вивели з Бахмуту для доукомплектування. Тоді мені запропонували пройти курс інструктора з тактики. Я вирішив: навіщо витрачати час на КСП, якщо можу відправитися на полігон і отримати нові знання.

Я завершив цей курс і отримав посаду інструктора, де провів вісім місяців. Проте моя роль не обмежувалась лише інструкторською діяльністю. Я мав можливість виконувати різні завдання: іноді я був водієм, а іноді разом із хлопцями вирушав у повітря з дронами. Це був цікавий досвід з безліччю викликів, який дав мені шанс набути нових знань. Зокрема, я навчився працювати з дронами, розуміти, що я бачу під час їхнього польоту, і які дії потрібно виконувати, коли дрон слідує за мною.

Які дії слід вжити, якщо за вами спостерігає дрон?

- Якщо за тобою полює дрон, головне - не лягати і не зупинятись на одному місці. Якщо це поле - намагайтесь зайти в посадку, де більше гілля. Якщо з посадки не повністю вибили ворога, все одно треба шукати дерева і просто йти між ними. І слухати дрон. Коли він іде на зближення, зробити ривок в протилежну сторону.

Якщо FPV-дрон помічає тебе, ти стаєш його мішенню. Просто знай, що якщо влаштуватися в якійсь укритті або окопі, оператор дрона може навести його прямо на тебе, і він без проблем долетить до твого місця.

- Куди рухатися і скільки часу це займе?

- Якщо ти ідеш з точки А в точку Б і за тобою ув'язався дрон, повертайся і йди в сторону точки А. Бо ти вже йшов по тому маршруту, знаєш, що там всі свої, немає ніякої засідки.

- Щоб не натрапити на супротивника і спробувати знайти спосіб врятуватись?

Якщо за тобою слідує дрон, то існує 70% шансів, що ти станеш "трьохсотим". Але, якщо вдасться вчинити все вірно, то станеш легким "трьохсотим". І вже за кілька тижнів зможеш знову приєднатися до свого підрозділу.

Ви зазначили, що варто рухатися до своїх, аби уникнути потрапляння в пастку. Але як в такому випадку не видати ворогу місцезнаходження своїх сил?

- Я ж вам кажу, що нікуди заходити не треба. Бачиш бліндаж, де сидять свої "літуни" чи своя артилерія, до них точно не треба заходити. Просто старайся "вести" дрон по посадці, щоб він десь зірвався в гілля. Коли він чіпляється за якусь гілляку, він зривається.

В Липцях у нас була така ситуація. Ми з лісу виносили тіло побратима. Йдемо понад краєм лісу, поруч поле. І тут зі сторони поля у наш бік летить ворожий FPV-дрон. Ми починаємо заходити в ліс, він чіпляється за якусь бур'янину в полі і вибухає. Це все відбувалось метрів за 20 до нас.

Якщо безпілотник стикається з гілками, деревами чи кущами, він може вибухнути або впасти. І ти можеш продовжувати свій шлях.

Ще раз наголошую: не сідайте та не лягайте. Навіть під деревом. Дрон оператор помічає, коли хтось заходить під дерево, але не виходить звідти. В такому випадку він може вдарити по дереву, і уламки можуть завдати шкоди людині.

Проте, проводити години на ногах - це дійсно важко, і людині може бути важко втомитися.

Дрон також не здатен довго тримати заряд батареї. Наприклад, коли я помічаю семидюймовий дрон у повітрі, я розумію, що його акумулятора вистачає приблизно на 40 хвилин. Однак, якщо він вже летів до мене щонайменше 20 хвилин, це означає, що у мене залишилось близько 20 хвилин, щоб бігати.

Або, якщо летить дрон 12 дюймів, то я розумію, що в полі я йому один точно не потрібен. Він шукає техніку чи бліндажі. І я просто йду далі і "слухаю" небо, щоб знати, в яку сторону він полетів. І якщо є можливість, передаю про нього інформацію по рації.

- Можна візуально відрізнити дрони чи для цього треба спеціальна підготовка?

- FPV-дрони і "Мавіки" відрізняються звуками. І летять вони по-різному. FPV-дрон не летить на висоті 50-100 метрів. Коли я його чую в небі, то шукаю одразу очима. І якщо я бачу, що у нього висота 30-40 метрів - це не мій дрон. Він летить на якусь певну ціль і ми йому не цікаві. Якщо ж він шукає когось з нас, то летить на висоті 10-15 метрів. Тоді починаємо діяти.

FPV-дрон ти можеш спостерігати та чути, а "Мавік" з висоти скиду помітити значно важче. Якщо досвідчений оператор перебуває за пультом, він здатен піднятися на висоту 50-70 метрів і скинути на тебе вантаж. Це дійсно небезпечна ситуація, адже багато травм трапляються саме через такі скиди.

Я розмовляла з юнаками, які пережили обстріл у окопі і внаслідок цього втратили свої кінцівки.

Якщо ми не підготуємо свою стратегію, слід усвідомлювати, що рано чи пізно можуть бути наслідки. 2024 рік продемонстрував, що українська армія зазнала певних змін, зокрема почали використовувати сітки та різноманітні укриття для захисту окопів.

У 2023 році існувала думка, що якщо не маскувати позиції, ворог не зможе визначити, де ти знаходишся, оскільки дронів було небагато. Але тепер все навпаки: необхідно активно маскувати свої окопи, щоб FPV-дрони заплуталися у спеціально розташованих сітках. Якщо дрон все ж таки вибухне, то це має статися на певній висоті, що дає тобі можливість втекти вчасно. Те ж саме стосується і скидів. Треба замаскувати свої укриття і не боятися, що ворог дізнається про твоє місцезнаходження. Він так чи інакше дізнається, адже зараз у небі літає безліч дронів. Якщо ж окоп буде добре замаскований, у тебе з'явиться більше шансів вижити, ніж у випадку, коли дрон влучить прямо в тебе.

- Наскільки піхотинцеві важливо розбиратися в дронах?

Піхотинцеві важливо опанувати безліч знань. Коли я був інструктором і командиром взводу, завжди наголошував своїм підлеглим: "Чим більше інформації ви маєте і чим краще розумієте ситуацію, тим вищі ваші шанси на виживання". Це стосується не лише дронів, а й мінометів та інших видів зброї. Важливо усвідомлювати, скільки часу у вас є, щоб перейти в безпечніше місце, і в якому напрямку ворог наводить свої артилерійські установки.

На сьогодні, на щастя, ми маємо можливість отримувати величезну кількість корисних знань про різні види зброї завдяки YouTube. Якщо інструктор не встиг навчити тебе всьому необхідному під час тренувань на полігоні, ти завжди можеш заповнити ці прогалини самостійно. Чим більше інформації має піхотинець, тим легше йому буде на фронті. Хоча, звичайно, ніхто не застрахований від того, щоб не стати "трьохсотим".

Чи ви вважаєте себе фаталістом?

Протягом трьох років я отримав вже сьоме поранення. Хоча мені досі щастить, багато моїх товаришів не можуть похвалитися такою удачею.

"Сподіваюся на переговори, але усвідомлюю, що в окопах нам ще доведеться залишитися надовго."

Яким чином ви отримали своє останнє поранення?

Вийшли на наступ. Ми вирушили в напрямку Запоріжжя. О четвертій ранку зайняли позицію, де вже перебувала наша піхота, а коли настало ранок, рушили далі. Окопна лінія проходила через лісосмугу. Спочатку вона була під нашим контролем, але згодом противник захопив її і утримував приблизно місяць. За цей час росіяни встановили безліч розтяжок. Я йшов першим і натрапив на одну з них, внаслідок чого стався вибух. Хлопці швидко наклали мені турнікет і перенесли на найближчу позицію. Там я самостійно обробив рану і чекав на повернення товаришів після штурму. Після цього - шпиталізація. Спочатку я потрапив до лікарні в Запоріжжі, потім у Київ, а наразі перебуваю в Тернополі.

Я натрапила на ваше інтерв'ю, де згадувалося, що ви отримали травму стегнової кістки.

Отже, в ту ділянку влетіла металева деталь, внаслідок чого кістка тріснула. Ймовірно, це був саморобний вибуховий пристрій.

У Запоріжжі лікарі встановили мені апарат Ілізарова для стабілізації. Після півтора місяця його зняли. Наразі я у тридцятиденній відпустці і готуюсь до військово-лікарської комісії, проте кістка ще не зрослася, і на це знадобиться близько півроку.

- Як ви витримали такий страшний біль і ще й самі собі надавали допомогу?

Коли я обробляв рану, біль був настільки інтенсивним, що сльози самі котилися. Проте я усвідомлював, що якщо не надам собі належної допомоги, то ризикую втратити не лише кров, але й ногу.

Коли ми вирушали на евакуацію, це було справжнє "пригодницьке" випробування. Пікап не зміг заїхати до нас, тому ми сіли на квадроцикл з причепом. Я разом з побратимом, у якого була серйозна рана на руці, швидко заплигнули туди. Потім близько півгодини ми мчали по ямах, переживаючи різні емоції: сміх, сльози та крики перепліталися в цій незабутній подорожі.

Ви дійсно встигли взяти участь у багатьох битвах за ці три роки. Чи буде про що поділитися з дітьми?

- Дітям це точно не потрібно.

- Взагалі не будете з дітьми говорити про війну?

Я готовий бути тут, але ділитися всім, що пережив, точно не планую. Я борюся за те, щоб моя дитина ніколи не дізналася, як це жахливо — коли протягом трьох років у тебе в голові постійно думка, що кожен день може стати останнім.

Яка б історія про цю війну прийшла б вам на думку, якби ви могли поділитися лише однією?

Протягом трьох років сталося безліч подій, і важко виділити якусь одну історію. Мабуть, найбільше в пам'яті залишився Бахмут, коли ми зібралися в одному будинку в складі 12 осіб, і нас атакували російські війська.

Ми були по ту сторону Бахмутки, яку вони вже контролювали. Майже усі будинки вони навколо розвалили, а нас наполовину оточили.

Вони вирушили в наступ, а ми захищалися в цьому будинку. Більше восьми годин ми боролися з ними.

- А підтримку якусь вам не могли надати?

- Суміжний підрозділ пробував нам відправити підмогу і наша бригада. Але група не змогла до нас

Яким чином це завершилося?

Після восьми годин боїв ми усвідомлюємо, що наші боєприпаси і гранати на межі виснаження, а бійці вже втомлені. Проте ніхто не був готовий здаватися в полон, тому ми вирішили знайти спосіб вирватися з цієї ситуації. На жаль, не всім вдалося вибратися.

Ніхто не міг точно оцінити, скільки росіян було насправді. Як тільки ти наближався до вінка і починав стріляти в їхній бік, вони тут же відповідали вогнем, а під цим прикриттям кидали гранати. Але їх, безсумнівно, було не менше, ніж наша група.

Скажіть, Євгене, за ці три роки у вас не виникало бажання перейти до іншого підрозділу, наприклад, стати оператором БПЛА чи інструктором? Адже служба в піхоті - це дійсно найскладніший шлях.

Мала місце можливість, але бракувало бажання. Можливо, я ще не володію великим досвідом, проте маю більше знань, ніж ті, хто лише розпочинає свій шлях у війні. Я зможу надати їм кращу підтримку. Мені приносить задоволення те, чим я займаюся.

Людей важливо налаштовувати на оптимістичний лад. Не варто зосереджуватися лише на негативі, який пов'язаний із піхотою, адже існує чимало позитивних аспектів. У нашому житті є багато добрих речей.

Існує поширена думка, що служба в піхоті є надзвичайно небезпечною та незаслужено важкою. Саме тому багато людей вагаються при виборі цього шляху.

Є чимало тіктокерів, які постійно поширюють негативні історії. Наприклад, один із них говорить: "Я отримав поранення, а мені за це платять 500 грн". Але ніхто не цікавиться причинами його ситуації, і він не пояснює, що його вивели з війська. Насправді, ніхто просто так не виводить з армії; це передбачає певні порушення або злочини. Є й ті, хто втікає з позицій у перший же день, а потім викладає відео, в яких скаржиться на умови служби. Це не відповідає дійсності, адже солдатам надається все необхідне.

На мою думку, якщо б існувало менше "експертів з відео", погляди людей могли б змінитися. Так, в армії існують труднощі, є чимало викликів, але захист країни — це наш свідомий вибір. Тому рекомендую звертатися за порадами до тих, хто на фронті, а не до тих, хто ухиляється від мобілізації або покинув країну.

Яким чином наразі відбувається процес лікування та реабілітації?

- Нормально. Мені, на жаль, в Запоріжжі поставили апарат Ілізарова таким чином, що попали в колінний суглоб, і воно тепер не сильно згинається. Але в цьому теж шукаю плюси - так ще довше лікуватимусь (посміхається, -авт).

У нинішній час система реабілітації в установах Міністерства внутрішніх справ активно розширюється, і нові басейни відкриваються для допомоги. Яким чином ви оцінюєте заходи, що вживаються для підтримки поранених бійців?

Поранення - це не кінець, ми продовжуємо жити. Умови, в яких ми перебуваємо, цілком прийнятні. Коли проходиш лікування в шпиталі, важливо не залишатися весь день на ліжку, а активно рухатися. Соціальні служби працюють на відмінно: кілька разів на тиждень, окрім медичних процедур, є можливість відвідати театр або кіно. Дехто відмовляється, але я вважаю, чому б і ні? Навіть на короткий час це дозволяє відчути життя поза фронтом. А ще, трохи прогулявшись, можна зміцнити м'язи. У шпиталі зі мною є хлопець, який втратив ногу. Але він не здається, також намагається рухатися, а за три місяці вже навчився ходити на протезі. Разом ходимо в театр.

Чи мають намір знову приєднатися до збройних сил?

Я сподіваюся на діалог, проте усвідомлюю, що в окопах нам ще доведеться залишатися надовго. Навіть якщо настане мир, ми ще рік чи два будемо виконувати свої обов'язки на лінії розмежування. Крім того, в майбутньому в нашій країні необхідно підтримувати потужну армію.

- Готові стояти на позиціях і після перемир'я?

Найважливіше, щоб не було ракетних обстрілів і атак дронів, щоб наші побратими та мирні люди залишалися в безпеці. Якщо знадобиться, я готовий служити ще рік чи три, аби лише не гинули люди.