Вогняна стихія. Фрагмент з твору Максима Беспалова "В пошуках Єви".

Випадкова зустріч з могилою Єви та Марії Ориняк у лісах Пенсильванії стала для Максима Беспалова поштовхом до найважливішого дослідження його життя — історії його власної родини. Автор розкриває теми еміграції, епідемій та війн. Він розповідає, як понад століття тому карпатські бойки ставали шахтарями в далекій Централії, де їх життя обривався через силікоз. Також згадується, як під час Першої світової війни галичани, мобілізовані до австрійської армії, підтримували зв'язок з Америкою, але не могли зв'язатися з рідними, які залишилися по той бік Карпат.

Яку книгу обираємо? Максим Беспалов "В пошуках Єви", видавництво "Локальна історія", 2024 рік.

Централія, травень 1962 року.

Коли я роблю якусь дурницю, коли помиляюсь і моя помилка має значення, коли я роблю невдалі інвестиції, коли купую квиток на хибну дату чи приїжджаю не в той аеропорт, коли пізно ввечері в барі замовляю зайвий коктейль, - розумію, що жоден цей огріх ніколи не зрівняється за своїми розмірами та наслідками з помилкою, яку допустили невідомі нині пересічні жителі Пенсильванії 27 травня 1962 року.

Ця історія починається зі сміття та свята. Усі розуміють: якщо місто готується до урочистостей, на його вулицях не має бути сміття. Останній тиждень перед торжеством завше передбачає добровільну чи примусову масову працю з очищення вулиць, парків, лісів, площ, цвинтарів, із миттям вікон, прибиранням ґанків, фарбуванням бордюрів і стовбурів дерев. Неважливо, чи це Львів у 2000-х, чи Централія 1962 року.

Ця розповідь дійсно починається з купи сміття, що за рік скупчилася в різних частинах Централії. Місто давно вичерпало свої можливості для використання місцевого сміттєзвалища, а влада шукала шляхи для створення нового полігону. Тим часом відходи скидували в численні великі та малі ями, рови, яри та ліси. Однак навесні 1962 року було ухвалено рішення очистити околиці Централії від побутового сміття та зібрати його в величезну, 15-метрову яму, що розташовувалась неподалік цвинтаря Святого Ігнатія.

Наближався День пам'яти, його у США святкують щороку в останній понеділок травня (1962-го він випав на 29 число), і це по-справжньому велике свято. Тому місто готували, прибирали, фарбували, чепурили. Головною проблемою, яка могла зіпсувати урочистості, здавалася заповнена сміттям яма. Часу до урочистостей залишалось дедалі менше, і комунальні служби вирішили вчинити з відходами максимально просто та економно - спалити їх. Не можна сказати, що це було якимсь ноу-гау. У Централії та сусідніх містечках і раніше сміттєву проблему вирішували саме так.

Працівники комунальних служб та пожежники обгородили яму парканом, підстелили захисну тканину під купи сміття та розпалили вогонь. Історія не зберегла імені тієї особи, яка дістала запальничку з кишені. Я переглянув газети – жодних згадок, що дуже прикро.

Сміття знищили вогнем, а пожежники обробили залишки багаття водою. Комунальні служби працювали ще кілька годин, після чого зняли обмеження і розійшлися. До Дня пам’яті залишалося лише півтора дня.

29 травня вогнище в ямі біля цвинтаря Святого Ігнатія знову спалахнуло. Його швидко загасили, але через два дні вогонь знову дав про себе знати. Пожежники вкотре впоралися із займанням та вирішили дізнатися, у чому причина рецидиву. З'ясували, що захисний шар під сміттям було укладено не повністю, і в одному з голих місць знайшлася двометрова яма. Це був тунель давньої вугільної шахти. Він підживлював вогонь киснем і матеріалом - антрацитом.

Спроби негайно ліквідувати підземну пожежу виявилися невдалими. Протягом певного часу місцева громада, вугільна компанія, а згодом і уряд Пенсильванії здійснили кілька додаткових заходів для подолання цієї техногенної катастрофи. Хоча на той момент це "катастрофою" ніхто не вважав — за останні сто років вугільний штат пережив безліч схожих ситуацій. Деякі з пожеж вдавалося ліквідувати, інші самі згасали, коли вугілля вичерпувалося, а деякі продовжували палахкотіти десятиліттями, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу.

Ближче до осені 1962 року стало очевидним, що для остаточного подолання підземної пожежі в Централії знадобляться величезні фінансові ресурси — сотні мільйонів доларів. Однак таких коштів у той час не було звідки взяти, і всі залучені сторони вирішили тимчасово призупинити свої зусилля. Можливо, вони сподівалися, що з часом вогонь згасне сам по собі.

Централія знову занурилася у повсякденне життя, яке, на жаль, не виправдало сподівань на щастя. Очевидною стала криза вугільної промисловості в Пенсильванії: металургія та автомобільне виробництво, які традиційно споживали місцеве вугілля, поступово зменшували обсяги виробництва та переносили свої потужності до країн, що розвиваються. "Сталевий пояс" перетворювався на "Іржавий", ставши символом економічних труднощів регіону.

Втім у жителів Централії, окрім економічних, з'явилися додаткові проблеми. З'ясувалося, що якість життя в місті після 1962 року різко знизилась. Так само, як і стан здоров'я середньостатистичного містянина. Люди почали масово скаржитися на головний біль та запаморочення, на хронічний кашель, стали одне одному розповідати історії, як несподівано втрачали вдома свідомість. У містечку з'явився характерний запах гару.

Людям узагалі важко змиритися зі змінами, і тому вони довго вдавали, ніби їх не помічають. Спроби знову порушити питання підземної пожежі тонули серед громадських обговорень без якихось конкретних результатів. Навіть коли величезні масштаби проблеми стали очевидними, місто просто далі жило своїм життям. Хіба що на вулицях з'явилися труби, щоб виводити дим з-під землі. Якщо годі зупинити пожежу, варто хоча б спробувати приборкати її наслідки. На той час земля вже почала тріскатися - дим шукав собі шляхів для виходу на поверхню. Власне, саме чадний газ і спричиняв у місцевих жителів відчуття втоми, важкої голови, а також запаморочення.

Не впевнений, чи усвідомлювали люди в той час, що насправді перебувають на краю небезпеки, наче на сковорідці, що нагрівається. Із свідчень видно, що деякі навіть намагалися жартувати з цієї ситуації. Людям сподобалося, що в певних місцях земля почала підігріватися, і вони з гумором зазначали, що незабаром зможуть вирощувати помідори навіть у зимовий період.

Жарти завершилися у 1979 році, через 17 років після того, як вогонь розгорівся. Ціле покоління дітей виросло в місті, під яким безперервно палала земля. Першим, хто забив на сполох, став власник бензозаправки. Одного дня він помітив, що температура пального у його резервуарах досягла 50 градусів, а вже наступного - 57. Бензин терміново відкачали, заправну станцію закрили на невизначений термін, але "тимчасова" міра перетворилася на тривале рішення. Зараз на місці колишньої АЗС розкинувся густий ліс.

Наступним, хто опинився в небезпечній ситуації, став 12-річний Тодд Домбоскі, який ледь не втратив життя. Під час гри на подвір'ї бабусі хлопчик потрапив у глибоку щілину, ширина якої становила 1,2 метра, а глибина – близько 50 сантиметрів. Дивом, під час падіння, йому вдалося зачепитися за коріння дерева, і він залишався в підвішеному стані деякий час, поки його двоюрідний брат не прийшов на допомогу і не витягнув його. Цей інцидент, що ледь не коштував дитині життя, привернув увагу національних медіа до Централії і став поштовхом до необхідних змін в безпеці.

Пожежа на той момент уже сягнула величезних площ. Загасити її не було змоги, і єдиним адекватним рішенням стало відселення мешканців Централії та ліквідація самого міста. У Сполучених Штатах, де історія більшости населених пунктів сягає одного-двох століть, у цьому немає нічого особливого та сакрального. Міста з'являються на потребу часу й економіки, ростуть, розвиваються, занепадають та зникають. Деякі жителів можуть бути незгодними із ситуацією, але їм рідко вдається на неї вплинути.

У документальному фільмі 1982 року показана тогочасна атмосфера Централії. Підземної пожежі вже не можна ані загасити, ані приховати. Дим валить з-під землі то тут то там, створюючи хмари їдкої пари, що накривають дорогу з автомобілями, житлові будинки, церкви, громадські установи. Школярі грають у футбол на стадіоні поряд із кількома щілинами, з яких невпинно димить. Діти звикли жити поряд із катаклізмом і вже не помічають його.

Проте деякі мешканці міста не можуть залишити без уваги підземну пожежу. Вони висловлюють невдоволення, оскільки змушені забути про використання другого поверху своїх домівок, де накопичується небезпечний чадний газ. Навіть під час сну вони використовують кисневі балони, усвідомлюючи, що інакше в один прекрасний ранок можуть не прокинутися. Хоча штат пропонує фінансову допомогу для переселення, сума втричі нижча за ринкову вартість їхньої власності, що унеможливлює купівлю адекватного житла на ці гроші.

На останніх громадських слуханнях представники влади знову запевнили мешканців, що візьмуться за вирішення їхніх проблем, проте наголосили на необхідності терпіння, адже бюрократичні процеси не є швидкими. Водночас, сорок сім сімей вирішили продати свої будинки та переїхати в інші населені пункти, усвідомлюючи, що подальше затягування ситуації призведе лише до погіршення умов.

З 1982 року Централія почала поступово вивітрюватись. Влада почала викуповувати нерухомість у мешканців, зносила будівлі та йшла далі. Двадцять років тому, заощаджуючи на ліквідації вогню, вона врешті-решт змушена була витратити подібну суму, але вже під звуки криків, сліз, суперечок, гуркотіння екскаваторів, тріскання будівельних матеріалів та клацання фотокамер.

У 2002 році, через сорок років після початку пожежі, поштове управління США скасувало індекс Централії - 17927. На той час у місті залишалося приблизно 20 мешканців. Незважаючи на націоналізацію всього майна, судові рішення та ліквідацію місцевих органів влади, ці люди вирішили залишитися у своїх домівках. Вони змогли через суд підтвердити своє право на проживання в місці, яке вони вважають рідним. У 2013 році їм вдалося укласти угоду зі штатом, згідно з якою вони отримують компенсацію за свої будинки, але можуть залишатися в них до кінця життя. Згідно з інформацією 2021 року, в Централії проживало лише чотири постійні мешканці, які уникають спілкування з туристами та журналістами.

Багато колишніх мешканців Централії живуть у сусідніх поселеннях та досі активно спілкуються між собою. Вони часто збираються на спільні події, регулярно прибирають до свят територію свого колишнього рідного містечка та радо дають інтерв'ю всім охочим ЗМІ, коли випадає така можливість. Трагедія Централії досі привертає до себе увагу.

Щодня до майже занепалого міста, загубленого серед лісів Аппалачії, приїжджають туристи, щоб зробити фото на фоні старої церкви, покинутого пожежного депо, могил на цвинтарі, іржавих димарів, поодиноких пожежних гідрантів і безлюдних шляхів, що ховаються у густій рослинності — більше нічого не залишилося. Колись найпопулярнішою атракцією Централії була закрита через зсуви ділянка автостради 61. Протягом багатьох років сталкери покривали асфальт тисячами графіті та написів. У квітні 2020 року приватний власник Graffiti Highway засипав цю стару дорогу землею, щоб убезпечити людей від небезпеки, що виникала під час прогулянок по тріщинатому асфальту.

Протягом шістдесяти років вогонь практично знищив увесь вугільний пласт під містом Централія, завдяки чому повітря в околицях стало більш чистим, а нові зсуви майже зупинилися. Проте вогонь продовжує своє існування, поширюючись колами від місця свого виникнення. Багато хто не знає, що разом із Централією у 1980-1990-х роках загинуло і містечко Бернсвіль. Це шахтарське поселення виникло приблизно в той же час, що й Централія, і разом вони досягли свого апогею наприкінці XIX століття, переживаючи спільні злети та падіння у XX столітті, а зрештою, спіткала їх однакова доля.

Проте досі існує невелике містечко Арістес, розташоване на північ від Централії. Воно виникло в 1865 році навколо таверни, що слугувала зупинкою на шляху через шахтарські громади. Перші будівлі з’явилися всього за двісті метрів від церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Арістес пережив двох своїх сусідів, але, ймовірно, не надовго. Пожежа, що почалася у 1962 році, поступово просувається на північ. Через двадцять років вона може досягти й цього містечка. А поки що близько трьохсот мешканців продовжують жити у своїх домівках, усвідомлюючи, що небезпека наближається. Сантиметр за сантиметром, і її вже не зупинити. Смерть наближається.

Це містечко запрошує на прогулянку своїми пустими, окутаними димом вулицями, які постраждали від багаторічної підземної пожежі. Тут можна відвідати меморіал, присвячений жертвам епідемії, заглянути у покинуті будівлі та загубитися в густих лісах. Але слід бути готовим до зустрічі з потойбічними силами та спробувати їх подолати, щоб вижити. Реальна Централія має свого віртуального побратима — місто Сайлент-Гіл, яке наповнене первісними страхами.

Існує міф, що Централія послужила натхненням для створення світу, в якому розгортаються події відомої серії відеоігор та фільмів під назвою Silent Hill. Ця франшиза, яка здобула величезну популярність у всьому світі, має десятки мільйонів прихильників, і серед туристів, що відвідують Централію, значна частка – це саме фанати віртуальних жахів. Silent Hill – це містичний хорор, який протягом двох поколінь гравців не дає спокою вночі.

Хоча розробники ігор офіційно не згадують про Централію, існує безліч схожостей між нею та Сайлент-Гілом. Уважні шанувальники виявили у другій частині гри персонажа на ім'я Едді Домбровський, і багато хто вважає це не випадковістю, а прихованим посилом, яким автори натякають на події 1981 року, пов'язані з 12-річним хлопчиком, що став свідком загадкових подій на задньому подвір'ї бабусиної оселі.

Я витратив час і знайшов його! Але знову запізно. Опублікований на сайті будинку ритуальних послуг некролог повідомляє, що 4 лютого 2022 року передчасно пішов з життя житель міста Алтуна Тодд К. Домбоскі. Алтуна розташована на відстані 180 кілометрів від Централії.

З короткого тексту ми дізнаємося дещо про долю хлопчика-що-вижив. Він жив і працював робітником у Маунт-Кармелі, полюбляв читати книжки про мафію та серійних убивць, а також проводити час з родиною, друзями та домашніми тхорами.

Церемонії останнього прощання та похорону Тодда Домбоскі відбудуться в закритому режимі.

Доля подарувала Тоддові ще сорок один рік. Юнак став свідком міста, яке загинуло внаслідок дива, що стало його порятунком.