Великоднє прибирання: порядок не лише в оселі

Авторка Алла Мосієвич – мультимедійна художниця, поетеса та текстова авторка. Вона брала участь у Революції Гідності і досліджує теми свободи, гідності, діалогу та стійкості. З 2021 року проходила систематичне навчання в Просторі Гідності та Empathy Ukraine, де вивчала практики емпатії та ненасильницького спілкування. Алла також є авторкою програм art recovery та фасилітаторкою груп, що займаються емпатією.

Перед Великоднем в Україні вже давно побутує корисна звичка – проведення генерального прибирання. Це робиться не тільки для краси. Якщо не навести лад, то неодмінно з’являться неприємні сюрпризи. І не завжди вони будуть приємними.

Чисті вікна. Вибивали килими. Виносили на сонячне проміння подушки. У селах також білили стіни. Вапно розводили до консистенції рідкого молока, брали щітку — і вперед. Стіни ставали яскравішими. І разом з цим зникало все, що непомітно накопичувалося протягом зимових місяців.

Побілка – це дійсно справедлива річ. Вона не запитує, чи ти готовий, чи ні. Вона просто очищає все навколо. Можливо, саме тому її виконували регулярно. Адже там, де не прибирають, життя розвивається у своїй унікальній формі.

А якщо поглянути більш ретельно, стає очевидним, що зовнішнє прибирання є лише елементом загальної картини.

З тілом все очевидно. Якщо не помитися, то швидко стає зрозуміло, що це було хибне рішення.

Цікаво, що ми не вступаємо в суперечки з нашим тілом. Ми не висловлюємо думки на кшталт: "Це твій погляд" або "Давай розглянемо ситуацію з іншого боку".

Існує аромат — і є вихід. Вода. Наше тіло не сприймає складних ідей. Воно живе за власними правилами: або все чисто, або ж ні. І тут ніхто не може образитись на справжність, адже вона беззаперечна.

Тілу не потрібно дозволу, аби щось "завелося". Достатньо трохи ігнорування -- й процеси починаються самі.

Із душею все складніше. Там теж щось накопичується -- але не пахне одразу. І тому ми можемо робити вигляд, наче нічого не відбувається. Довше, ніж варто було б.

На Великдень ми печемо паски. І майже завжди покриваємо їх білою глазур'ю. Такою акуратною, світлою, майже бездоганною. Наче маленька побілка, тільки солодка.

Виглядає це дуже переконливо. Ще трохи -- і здається, що цього вже достатньо. Бо зверху світло. І от що цікаво: глазур лягає швидко. Кілька рухів -- і вже красиво.

Зсередини ситуація виглядає зовсім інакше. Тісто не піднімається лише завдяки гарному оформленню. І якщо щось пішло не так, глазур не зможе це виправити. Вона просто замаскує недоліки. Ми це добре розуміємо, але все ж любимо цей прийом. Трошки підсвітити зверху. Трохи згладити. Щоб створити кращий вигляд. Адже світло приносить спокій.

Проте іноді воно виконує роль нагадування. Не стільки про те, що все вже виправлено, скільки про те, що попереду ще багато можливостей для покращення.

Ми вже майже не білимо стіни будинків. Проте дерева продовжують обробляти так, як робили раніше. Навесні люди виходять з відрами та пензлями, фарбуючи стовбури білим. Це не лише для естетики, хоча й виглядає привабливо. Головна причина – стара й дуже практична: щоб шкідники не отримали перевагу на самому початку. Це допомагає захистити рослини від поїдання зсередини, щоб вони могли рости здоровими.

І в цьому випадку ми діємо рішуче. Не ведемо розмов з комахами. Не намагаємося знайти компроміс між інтересами. Просто наносимо білу фарбу.

З деревами все зрозуміло. А от з життям чомусь постійно хочеться випробовувати щось нове.

Ми живемо в епоху, коли факти та цифри мають велике значення. Нам потрібно, щоб все було підкріплено даними, з висновками, бажано в зручному форматі PDF. І це абсолютно зрозуміло. Проте є один аспект: процеси, які можуть ускладнювати наше життя, не чекають, поки ми їх повністю усвідомимо. Вони просто виникають — непомітно і без запрошення. І поки ми намагаємося уточнити формулювання, ці процеси вже діють. Тому часом достатньо не мати наукового підходу, а просто відчути: щось тут іде не так.

З деревами ми не ведемо суперечок. Просто беремо й білимо їх. Бо усвідомлюємо: краще зробити це зараз, ніж потім мати справу з сокирою.

Із деревом життя -- та сама історія. Просто тут ми чомусь робимо вигляд, що без висновку комісії нічого не відбувається.

Хоча це і трапляється.

Поки ми розбираємося, що й до чого, темрява часу не гає.

Є ще один спосіб навести лад -- не прибрати, а окреслити межу.

Малевич реалізував це надзвичайно просто, без зайвих слів. Він не просто "усунув" темряву — він її обвів, виніс у рамки, наче підкреслив світлом краї. І ось що важливо: темрява уже не виглядала безмежною. Залишилося лише те, що можна було сприймати.

Арт-терапевти назвали б це рефреймінгом: темрява та сама, але вже не безмежна. Вона в рамці. В полі зору. В межах, які витримує психіка.

І цим він зробив головне: забрав у неї нескінченність. Залишив рівно стільки, скільки поміщається між чотирма "стінами".

І, якщо бути відвертим, це радше нагадує мистецтво своєчасно визначати кордони.

Як біла фарба. Не для краси. Щоб далі не проникав.

Дослідники стверджують, що людський мозок нагадує безкрайній космос. Проте всесвіт має свої труднощі. Його легко уявити у фантазіях, але насправді важко мати справу з ним у повсякденному житті.

З грядкою справи йдуть легше. Тут усе прозоро: якщо нічого не посіяти, то виросте що завгодно. І, зазвичай, це не те, що ми задумували.

Бур'ян не потребує мотивації. Він уже в процесі.

І що цікаво: ми не стоїмо над грядкою й не обговорюємо з нею "глибини наміру". Ми або сіємо -- або потім дивимося, що виросло. І дуже дивуємося, чому це не капуста броколі.

Існує ще один метод, який дозволяє уникнути прибирання – просто накладати нові речі зверху.

Запустити процес. Впровадити ідею. Розпочати розмову – а потім відійти, щоб спостерігати за розвитком подій. І, якщо чесно, в цьому є своя магія. Це миттєва енергія. Наче кинути сірник у суху траву – і спостерігати, як все спалахує. Це чудово приховує хаос. Проблема в тому, що така енергія швидкоплинна. Після неї залишаються не лише спогади, але й попіл, який, як і будь-який залишок, має здатність накопичуватися.

Скільки цього попелу ми готові називати нормою? І чи це єдина енергія, яку ми вміємо запускати системно?

Поки наші захисники та генерали виборюють для нас простір свободи на фронті, в тилу теж є робота.

Оце саме генеральне прибирання, яке чомусь завжди відкладаємо "на завтра". А потім раптом -- Великдень уже на порозі.

І тут з'ясовується проста річ: якщо не прибрати -- саме якось не прибирається. Ні в домі. Ні в голові. Ні в необережних словах, які розкидаємо навсібіч, наче шкарпетки по кімнаті.

І ось що цікаво: упорядкувати чужий простір завжди хочеться більше. Там усе видно з першого погляду. У власному ж це робити важче. Очі звикають до хаосу.

Проте без цього підтримка не може витримати тривало. Це не через те, що хтось з нас "недобрий". Просто хаос має неприємну рису: він не здатен навести порядок самостійно.

Отже, виходить, що ми маємо подвійну відповідальність. На передовій захищають нашу свободу, а в тилу важливо не створювати додаткових перешкод для їхньої роботи.