"Завітала ластівка"

У грудні 1997 року в пансіонаті для літніх людей готуються до святкування Різдва. Старий Ніколас Лео чує мелодію "Щедрика" і... раптом мало не помирає від серцевого нападу. Чоловік на останній сповіді зізнається, що він ‒ зовсім не той, за кого багато років себе видавав. Його розповідь переносить нас до Києва 1916 року, де відбувається прем'єра легендарного "Щедрика" Миколи Леонтовича. Під час війни та на тлі зламу епох переплітаються долі молодих музикантів, митців, студентів. Їх надихає музика, вона стає силою, яка здатна змінити життя, викликати ревнощі й збурити небезпечні пристрасті.

"Прилетіла ластівочка" ‒ це роман, який досліджує могутність мистецтва, геній і наполегливу працю. Він порушує теми злочину, жорстокості системи та невинності жертви, а також одержимості та цінності великого кохання. Також у творі йдеться про відому мелодію, що пережила століття, незважаючи на те, що постріл обірвав життя її автора. Книга була перевидана в "Видавництві Старого Лева".

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Київ можна описати як серце України, місто з багатою історією та культурною спадщиною.

25 грудня 1916 року

У номері дванадцять готелю "Континенталь" панувала доволі холодна атмосфера.

Покоївка не поспішала з подачею замовленого чаю, оскільки весь обслуговуючий персонал готелю був зосереджений на номерах, де розміщувалися офіцери, які повернулися з лікарень після лікування.

Бувало, вони гомоніли до ранку. Часом бурхливі ночі уривалися викликом жандармів.

Попри це, газети приносили вчасно. Їх підсували під двері або встромляли під ручку дверей, аби не турбувати постояльців. Попри війну готель намагався зберегти реноме.

Леонтович очікував на гарячий чай і переглядав "Вечірню газету", "Киянин", "Київ можна описати як серце України, місто з багатою історією та культурною спадщиною.ські губернські відомості". Заголовки в розділі "Світське життя" красномов но свідчили про те, що він приїхав не даремно!

Рясніли заголовки: "Микола Леон тович підкорив київсь ку публіку", "Трі умф музики Миколи Леонтовича", "Прем'єрне виконання народної щедрівки в обробці М. Леонтовича ‒ нове слово в українсь кому хороспі ві!" тощо.

Микола швидко переглянув насичений текст.

"...М. Леонтович виявляє високу майстерність у вокальному інструментуванні... Поступово збагачуючи мелодію новими звуковими відтінками, він плавно і природно передає її з одного голосу на інший...", "...емоційний настрій гармонійно поєднується з тембровою текстурою. Виконання з закритою гортанню та органна партія формують унікальний звуковий колорит, що зачаровує слухача...", "...техніки безперервного розвитку, де активна динаміка та образна цілісність займають провідне місце в багатогранності та колоритності музичного вираження...", "...вражаюча сила художнього впливу підтверджує, що твори Миколи Дмитровича відрізняються симфонічним підходом до композиції..."

Перевернувши аркуш, я залишив сліди нової друкарської фарби на своїх пальцях.

"...вміло поєднавши елементи народного багатоголосся з досягненнями класичної поліфонії, композитор досяг того, що кожен голос виконує абсолютно самостійну виражальну функцію, передаючи найтонші зміни настрою в пісні та представляючи кожен художній образ у максимально завершеному вигляді", "...композитор використовує так звані органні пункти, на фоні яких створює складні звукові структури. Це дозволяє досягти особливої гармонійної насиченості звуків..."

Під зоряним небом виокремилися терміни ‒ "успішність", "особливість", "креативність", "нове звучання". Журналісти світської хроніки не залишили без уваги й творця, якого в їхньому сприйнятті можна було назвати "сучасним Моцартом" і ‒ не більше не менше! ‒ "божественним витвором".

Чого тут тільки не написали!

"Блондин із блакитними очима, що вразив досвідчену столичну публіку скромністю, інтелігентністю і харизматичністю, яка межує з божевіл лям генія-відлюд ника...".

Але найбільше, що змусило композитора відчути неприємний сором, став вислів ‒ "подільський Шопен".

Леонтович відчув нестримне бажання занурити руки у миску з теплою водою, як це зазвичай робив у Тульчині. Він прагнув змити з обличчя всі ті солодкі відбитки та слова, що вкарбувалися в його чоло протягом останніх 24 годин.

Він був готовий до всього: блукати по селах у старій латаній свитці, годинами вислуховувати й записувати в нотному стані надщерблені голоси сільських бабів, за бувати поїсти, приходити додому в зіпсованих битими шляхами черевиках, вдень і вночі писати, писати, писати, аби зберегти народні мелодії у власній інтерпретації, постійно вагаючись, чи має на те право. І все ж таки ‒ записувати їх, використовуючи незбагненне й бездонне джерело народного хорового співу.

А, як виявилося, до слави і розголосу теж треба готуватися! Аби не так сильно палали щоки. Він же давно не хлопчик. А щоки палають, як у двадцятирічного!

Дружина Клавдія, яка не змогла поїхати через застуду молодшої доньки з ним до Києва, аби розділити тріумф, була впевнена, що його чекає успіх ‒ гучний і заслужений, про який нині сурмлять газети. Навіть у цей час, коли повоєнному Києву не до музики.

Незважаючи на це, зал був переповнений! Глядачі заполонили проходи, а деякі навіть сиділи на додаткових стільцях.

Отже, його музика безумовно важлива! І тисячі, а може, навіть десятки чи сотні тисяч кілометрів, які він подолав у пошуках давніх мелодій, не були витрачені даремно.

Завтра ‒ додому.

Він узяв із собою кілька газет, не стільки для себе, скільки для Клавдії Ферапонтівни – щоб вона порадилася і потішилася. Вона так довго чекала на його успіх та на той шлюб, до якого вони готувалися з раннього віку. І от тепер, після десяти років, поки він здобував освіту і мандрував світом, настав час. Він відкладав газети, намагаючись згадати її образ – молодий і романтичний, той, що зігріває душу. Це була молода жінка з донькою на руках, з розпущеним волоссям, що обрамляло її миле обличчя, і з ніжними ямочками на щоках. Це були п’ять щасливих років, сповнені цнотливих і стриманих почуттів між людьми, які щиро поважали одне одного.

Він вирішив, що вже завтра придбає різдвяні подарунки для своєї дружини та доньок. Найкращий вибір – це солодощі. Не ті карамельні півники, які продавали на базарі в Тульчині, а справжні кондитерські шедеври, яких його дівчатка ще не смакували. Грошей у нього цілком вистачить! Він зайде до кав'ярні "Семадені", що на розі Інститутської та Хрещатика, і вибере безліч смаколиків. Замовить, щоб у витончені коробочки поклали карамель "Кет ті Бос", яскраве драже, швейцарський шоколад, а також, найголовніше, шматочки сухого варення – фрукти, які неодноразово варилися в цукровому сиропі, висушені та обкатані в дрібному цукрі.

Такої смакоти він не їв ніколи! І навіть нині мав гріш ну думку, що приїхав сюди саме заради цього ‒ скуштувати ангельську їжу, доступну лише столичним щаслив цям. А слава...

Марнота марнот, якщо порівняти зі смаком, що досі зберігається на язиці. Дів чатам має сподобатися... У двері постукали. Нарешті покоївка принесла дав но замовлений чай!

Леонтович відкрив двері та миттєво зробив кілька поспішних кроків назад — його охопив холодний подих.

На порозі з'явилися веселі постаті, вкриті снігом: Кошиць і Стеценко. Обидва червоні від холоду, з крижаними віями та кучугурами неочищеного снігу на головних уборах (швейцар готелю тим часом був на фронті).

Друзі по черзі обійняли "подільського Шопена", міцно притискаючи його до себе. Вони легенько стукали по його плечах і спині, випускаючи зимний пар у повітря. ‒ Це справжній тріумф, друже! Ти завоював серця київської публіки! ‒ вигукнув Кошиць, скидаючи своє хутряне пальто та смушкову шапку на стілець.

‒ Кілька панянок знепритомніли! ‒ вигукнув Кирило. ‒ Присягаюся ‒ сам бачив! Твій "Щедрик" ‒ це неземна музика. У ній є щось... незбагненне.

Леонтович, потупивши очі, на мить вдячно притис нувся чолом до плеча Кошиця.

‒ Це все ти, Олександре Антоновичу! Щиро дякую, ми дійсно добрі товариші! Яке ж у вас чудове багатоголосся... Я сам не зміг відірватися від прослуховування.

Кошиць усміхнувся, відсторонившись, підкрутив свої вологі від снігу вуса і, махнувши рукою, неначе висловлював невпевненість у тому, хто насправді заслуговує на похвалу. З серйозним виразом обличчя він витягнув з кишені пляшку шампанського, обгорнуту в сурдука.

— Нічого собі! — видихнув композитор.

‒ Авжеж! ‒ підморгнув Кирило. ‒ Це вам, пане брате, не тульчинський первачок!

‒ Куди виливати?

Леонтович дістав із шафки три кришталеві келихи, які дивом збереглися в номері, дмухнув у них, поставив на стіл.

Іскриста срібляста піна піднялася над берегами.

На честь успіху! На славу музиці!

За "Щедрика"!

Колючі бульбашки прокотилися по горлу, вдаривши в ніздрі. Леонтович здригнувся — він ніколи раніше не смакував шампанського.

Друзі почали сміятися.

‒ Я переконаний, що ця робота ще отримає визнання на світовій арені, ‒ з серйозним виглядом сказав Кирило.

‒ А ти ‒ заслужене визнання, ‒ додав Кошиць.

Микола злегка усміхнувся, відчуваючи незручність.

‒ Це ви висловили...

‒ Відповідь гідна Ісуса! ‒ розсміявся Кошиць.

‒ Це звичайний язичницький щедрівковий текст. Я натрапив на нього в одному з сіл. І... Я вирішив трохи змінити його тональність. Ще планую внести деякі правки.

‒ Ні! ‒ рішуче заперечив Кирило. ‒ Це вже справжній витвір мистецтва! Ти надав йому нове дихання.

Він з радістю обняв свого друга.

‒ Ти ‒ майстер музичних скарбів. Кожна твоя нота ‒ витончене різьблення на золоті.

Кошиць підлив олії у вогонь вже й без того розпечених щік подолянина.

‒ Ні, він ‒ справжній майстер, художник! Яка ж в нього різноманітна палітра кольорів і відтінків! Миколо, любий, ти просто зобов'язаний працювати тут, у Києві. Тобі не слід залишатися в провінції!

Кирило розлив залишки напою в келихи, з задоволенням закивав, підтримуючи диригента.

Звісно, друже, переїжджай до Києва! Хай там не буде тебе вчителем у сільських школах! Як висловився Мопассан, генії з'являються в провінції, щоб згодом залишити свій слід у Парижі!

‒ Ну на тебе, ‒ весело заперечив Кошиць. ‒ На що йому помирати в Парижі?! Краще жити і творити в Києві!

Думка про переїзд здалася жартом. Проте він відповів серйозно: У діалозі використані реальні фрази музикантів (прим. авт.).

У Тульчині живе моя сім'я: дружина та доньки. Там я відчуваю натхнення для письма… на свіжому повітрі.

Він хотів ще додати, що Київ можна описати як серце України, місто з багатою історією та культурною спадщиною. відлякує його цією гі перболізованою увагою, до якої він ніколи не прагнув і якої уникав. Але промовчав, в важаючи, що це здавати меться кокетуванням, здійняв келих:

‒ За вас, друзі! За нашу зустріч! А там як Бог дасть.

У двері тихо постукали. Ледь чутно, але з певною настирливістю.

‒ Чи чекаєш ти на когось?

Леонтович знизав плечима, зітхнув.

‒ Певно, знову газетярі... Учора теж приходили...

Вирушив відчиняти.

Дослухався.

...З-за дверей долинуло шарудіння, шурхіт, шепіт, шелест, покашлювання, смішки й гиготіння, ніби за ними ховалася зграя вуличних бешкетників.

На слух одразу визначив, що там було набагато більше, ніж п'ятеро людей. І аж ніяк не газетярі.

Леонтович відкрив двері і зрозумів, що не помилився. У приміщення вдерлася натовп дивовижних істот, які приховували свої обличчя під масками з різдвяного вертепу.

Козел, Цар Ірод, Диявол, Янгол...

Ангел з'явився без маски, тримаючи в руці яскраву різдвяну зірку, прикрашену на довгій і кольоровій паличці.

За її спиною розкривалися два прозорих крила.

Ангел з'явився першим, і Микола миттєво розпізнав дівчину з переднього ряду вчорашнього хорового виступу.

Вона палко дивилася на нього своїми очима, які мали неземний відтінок ультрамарину.

Юрба, дотримуючись традицій давнього ритуалу, низько вклонилася господарю та його запрошеним. Дівчина-Ангел зробила кілька кроків уперед.

Старанно приховуючи свої емоції та відчуваючи легку ніяковість перед трьома майстрами, вона все ж таки зібралася з духом і, трохи театрально, виголосила промову, яку, напевно, довго репетирувала на самоті за зачиненими дверима.

‒ Шановний пане Леонтовичу! Ми, учні музичної школи, просимо вас і ваших шановних гостей узяти участь у різдвяному вертепі і колядуванні біля Михайлівського собору!

Скрепила ладони в молитве:

‒ Прошу вас, пане господарю, не відмовляйте!!!

Дівчина кивнула друзям, і студенти добре поставленими голосами завели колядку:

Добрий вечір, шановний господарю!

Ликуй! О, ликуй, земля,

Син Божий з'явився на світ!

Це було так несподівано і так по-юнацькому щиро, що всі троє "панів господарів" зайшлися сміхом, роз дивляючись кумедні маски прибульців.

У загальний спів приєднався бас Кошиця.

Стеценко і Леонтович підтримали його тенором і баритоном.

Студенти радісно перезирнулися і, як годиться, по вели далі:

...дайте нам з полиці із медом пшениці!

І ще щось особливе для святкового столу!

Кошиць, риючи в своїй кишені, кинув кілька монет у мішок, який тримала дівчина-Ангел.

Стеценко підніс кілька цукерок, які взяв зі столу. Інших смаколиків не пропонували.

Леонтович розгублено роздивився довкола, устромив руку в кишеню. Там лежала краватка-метелик, яку він учора так і не пов'язав до концерту. Червоний атласний метелик, куплений перед від'їздом на ярмарку в Тульчині. Швидко розписався на ньому хімічним олівцем, по слинивши його в роті, від чого вуста стали чорними, і вкинув у мішок. Побачив, як зблиснули очі Ангела.

Дівчина обійняла мішок, притискаючи його до себе.

Співи скінчилися.

Цар Ірод зняв маску і шанобливо вклонився господарю. Було видно, що він хвилюється набагато більше, ніж зухвалий синьоокий Ангел.

Голос його тремтів і збивався на фальцет:

‒ Шановний пане Леонтовичу, ваше існування... Ваша творчість... Це... Це має для нас величезне значення...

Його з досадою відсторонила студентка в шкурі Кози:

‒ Миколо Дмитровичу! Це залишиться в нашій пам'яті назавжди! Щиро запрошуємо вас приєднатися до нас у Михайлівському!

А згодом всі заговорили разом:

– Запрошуємо! Приєднуйтесь до нас! Пане Кошицю! Пане Стеценку! Запрошуємо! Будь ласка!!!

Маестро обмінялися поглядами.

У погляді Кошиця запалахкотіли юні іскриці.

‒ А як ви гадаєте, друзі? Може, варто дійсно вирушити разом з цією чудовою молоддю? Потанцюємо для столиці? Це ж не те саме, що виступати у залі!

Кінець речення затонув у шалені оплески та вигуки молодих музикантів: "Звісно!", "Так!", "Запрошуємо! Запрошуємо!". Дівчина-ангел не відводила погляду від Леонтовича, і в нього раптом почало двоїтися в очах. А навколо них закружляло все ‒ Цар, Чорт, Коза, оксамитові та хутряні вбрання, яскраві візерунки на хустках, різнобарвні стрічки у вінках дівчат.

Леонтович, все ще невідривно поглядаючи на Ангела, швидко накинув довге немодне і досить потерте пальто.

Досягнувши вершини ейфорії від власної відваги (адже три зірки погодилися виконати їх божевільну ідею!), хлопці підхопили Миколу на руки і... винесли його з кімнати під звуки пісень, сміху та жартів.

Слідуючи за ним, вражені сміхом, рушили гості.

‒ Бережися, брате, це ‒ слава! ‒ вигукнув Кирило, крокуючи за натовпом.

‒ ...І Ангел ‒ несподівано... ‒ тихо промовив Кошиць.