Путін та його тіні

Фільм "Смерть Путіна" представляється як перша кіноробота, що була створена з допомогою штучного інтелекту та його потенціалу. Проте, наявність демонічних персонажів, коротких діалогів, нелінійної структури сюжету та гротескних образів викликає питання: "з якою метою?"

Польський режисер Патрік Вега залишається маловідомим в Україні, навіть серед професійних кінознавців. Однак варто зазначити, що загалом інформації про польське кіно, яка б виходила за межі фестивальної аудиторії, в нашій країні не так вже й багато. Найчастіше на слуху ім’я Агнешки Голланд, яка, до речі, співпрацювала з українськими кінематографістами у спільному історичному проекті "Ціна правди" (2019, оригінальна назва "Гарет Джонс").

Шанувальники Netflix високо оцінили жорстку польську кримінальну драму "Лють" Кіпріана Олецького (2021), відому також під назвою "Фуріоза", що часто плутають з всесвітом "Шаленого Макса". Також варто згадати сатиричну комедію Мацея Мухвальда "1670" (2023), яка виконана у стилі мок'юментарі. І, звісно, не можна оминути увагою "Волинь" Войцеха Смажовського (2016), де українські актори зображують селян, які змагаються в битві з польськими односельцями, використовуючи сокири.

Тим часом Патрік Вега у себе вдома, як можна дізнатися тепер, зірок із кінематографічного неба не хапав, спеціалізуючись на фільмах класу "Б". Вони не потрапляли в прокат за межі Польщі та їх годі шукати на потокових платформах. Але від 16 січня про цього польського режисера згадують в Україні щодня. Адже в прокат вийшов його фільм "Смерть Путіна" -- подія, якої очікують хай не всі українці (щодня в стрічках новин є інформація про викриття чергового зрадника, який працював на ФСБ), проте все ж таки переважна більшість. Тобто подією є не фільм, а бажана фізична смерть Путіна. Проте пан Вега вочевидь вирішив конвертувати очікування у свій футуристичний проєкт. Напевне розраховуючи якщо не на комерційний, то на медійний успіх.

"Коли я висловлював свою критику на адресу Путіна, деякі намагалися виправдати його, стверджуючи, що він не такий вже й поганий. Це стало для мене шоком – усвідомити, що в демократичній Європі можуть існувати такі погляди. На мою думку, Путін – це боягуз. Я вважаю, що людям необхідно побачити його справжнім, щоб подолати свій страх перед ним," — ділиться режисер своїми думками та підкреслює, що фільм вдалося продати в 64 країнах.

Однак критик Альона Шилова на "Суспільне. Культура" зазначає, що важко сказати, чи дійсно страх зник, проте відчуття огиди під час перегляду залишилося незмінним. Вона підкреслює, що причина цього почуття не в образі Путіна в закалювальних памперсах, а в способі подачі матеріалу. Це, як на мене, викликає після перегляду запитання-мем: "Навіщо це потрібно?".

Попри існування інших реакцій, глядацька відповідь на фільм відзначається особливо. На своїй сторінці у Facebook речник ГУР МОУ Андрій Юсов ділиться своїми думками про перегляд: "Цей фільм ілюструє, як воєнний злочинець з Кремля перебуває у стані параноїдального страху. Сюжет подається в нелінійній формі, і глядач наче заглядає в різні отвори путінського бункера. За ними відкривається світ спотвореної реальності самої матушки-россії: з її демонами, біснуванням, насильством над дітьми і самознищенням. Особливо хочу відзначити гумор та сатиру як важливі елементи стилю. Рекомендую для перегляду і нагадую: один загине — загине і цей".

Звісно, йдеться про Йосипа Сталіна, який кілька днів провів у паралізованому стані, помираючи серед власних екскрементів. Цю гротескну ситуацію яскраво відтворив Армандо Януччі у своїй сатиричній комедії "Смерть Сталіна" (2017), що також демонструвалася в українському прокаті. Українські кінокритики, які водночас коментують "Смерть Путіна", без жодної змови згадують про "Смерть Сталіна". Вони відзначають, що сподівання на нову стрічку були схожими, проте порівняння виявляється явно на користь польського фільму.

Поклавши руку на серце, є величезна спокуса погодитися з ними. Аби не одне "але": "Смерть Путіна" абсолютно не відповідає критеріям, котрі визначають або можуть визначати мистецьке кіно. А спроба Патріка Веги погратися в це є найбільшою проблемою стрічки та, по суті, псує задум. Як будь-яка претензія навіть не бути, а виглядати мистецтвом. Та про все до ладу.

Серед розмаю байопиків не так багато екранізованих біографій диктаторів. Найбільше серед них про Сталіна й Гітлера, є кілька стрічок про Наполеона й одна -- про Калігулу. З великою натяжкою можна назвати такими російські стрічки "Іван Грозний" Сергія Ейзенштейна і "Цар" Павла Лунгіна. Але об'єднує їх очевидне: це художні фільми про померлих. Вега вперше в історії байопиків вирішив порушити це очевидне правило, завершивши свій фільм смертю Путіна, хоча він, на жаль, живий і здоровий. У цьому, як на мене, ключ до розуміння як задуму стрічки, так і способу оповіді. Показуючи уявну, модельовану, неіснуючу смерть, режисер відтак дозволяє собі й інші вольності, які дратують -- і справедливо! -- наших оглядачів.

Основна свобода – це демони, які супроводжують Путіна з його дитинства в Ленінграді до загадкового бункера, де він, можливо, знайде свій кінець. Ця дивна інфернальна пара складається з кругловидого хлопця у будьонівці та спокусливої жінки в шапці з радянською кокардою, яку звуть Легіон. Насправді, цей прийом не є чимось новим. Наприклад, у байопіку Жоанна Сфара "Генсбур. Любов хулігана" (2010, оригінальна назва "Генсбур, героїчне життя") Сержу Генсбуру постійно з’являється велика маріонетка з носом, що нагадує йому про його справжню сутність. Проте, варто зазначити, що демони, які оточують Путіна, залишаються без жодного зрозумілого пояснення.

Якщо режисер залишив фінал на розсуд глядачів, це лише свідчить про його слабкість: не той випадок, щоб намагатися звертатися до розуміння аудиторії. Біографічний фільм, як правило, має на меті представити життєвий шлях героя від народження до смерті, як, наприклад, у "Фриді" Джулі Теймор чи "Дорз" Олівера Стоуна. Або, як це зазвичай робиться зараз, фільм може зосередитися на ключовому моменті з життя персонажа. Прикладами можуть слугувати "7 днів і ночей із Мерилін" Саймона Кертіса, "Король говорить" Тома Гупера, "Гічкок" Саши Джервасі та інші. Оскільки головний герой "Смерті Путіна" все ще живий, жоден з цих підходів не підходить. Тому залишається третій варіант – жорстоко поєднувати реальність і вигадку, як у випадку з Чорнобильською зоною, де місцеві жителі нібито постачають російській владі елементи для виготовлення смертоносної отрути.

Парочка демонів також може дуже сильно дезорієнтувати непідготованих. Бо виглядає, що це вони збивають Путіна на криву стежку спершу кримінальних, а потім -- воєнних і політичних злочинів. Маленького Вову взагалі в певний момент шкода: виріс без батька, у дворі били, змушений був красти шапки (здається, хтось переплутав біографії Путіна та Януковича), ще й нехрист. Проте ближче до фіналу демон на ім'я Легіон починає прозрівати й кричати: "Що ви робите, для чого так жорстоко, досить безглуздих смертей". Тим часом демон у будьонівці поводить себе послідовніше, і виявляється: привести свого підопічного Путіна до фізичної огидної смерті було його завданням, отриманим від старших товаришів-архангелів. Ну що ж, оскільки смерть Путіна, на жаль, не реальність, то й іншим вигадкам у стрічці знаходиться місце.

Фільм вражає своєю структурою, що складається з коротких, майже кліпових фрагментів, що надає йому рваного ритму. Це, в поєднанні з темною візуалізацією, може викликати певне роздратування та відволікати увагу. Проте не варто поспішати з негативними оцінками. Важливо пам’ятати, що "Смерть Путіна" - це не зовсім традиційне кіно. Автори позиціонують його як перший фільм, створений із залученням штучного інтелекту. Це вкупі з демонічними образами, короткими діалогами, калейдоскопічними змінами сцен, нелінійною структурою та гротескними персонажами створює атмосферу, близьку до коміксів або графічних романів. Тут є Зло, його носії та невинні жертви, але немає справжнього героя, який би виступив проти них. Оскільки жоден реальний противник не кидає виклик Путіну, він, подібно до Уробороса, сам себе знищує, піддаючись впливу власних демонів. Можливо, в цьому криється певне пророцтво.