"Раніше ми стикалися з більшим числом мін і вибухівок. А тепер, коли запитуєш у хлопців, вони завжди відповідають: дрон прилетів, дрон, дрон..." - ветерана війни, анестезіолог Марина Білінська з Сумської ЦМЛ.

Тема сьогодення на Сумщині; про те, як місцеві жителі адаптуються до умов, що панують серед воєнних катастроф. Також йдеться про те, як медики надають допомогу пораненим солдатам, а ще – чому в Сумах, на жаль, залишаються люди, які ставляться до всього з байдужістю, в дусі "А яка різниця"...

...Позивний Морзянка їй дали у 2015 під Попасною. Чому Морзянка? Марина Білінська пояснює так:

У мене діагностували важкий логоневроз, через що я вимушена будувати своє життя інакше, ніж звичайні люди. Мій позивний з'явився в такий спосіб: я допомагала одній з бригад і приїхала до них на реанімобілі для знайомства. Один з командирів запросив мене на каву чи чай. Ми почали спілкуватися: обмінювалися інформацією про себе. Він уважно мене слухав, а потім сказав: "Ти так цікаво висловлюєшся..."

Я собі думаю: мені ображатися чи дійсно йому так прикольно? А він пояснює: ти говориш як азбука Морзе. О, каже, будеш Морзянкою!

Ось так ще з 2015 року це мені сподобалося...

Зараз Марина працює анестезіологом у Сумській центральній міській лікарні. Вона належить до тих людей, на яких базується успіх будь-якої справи. Відзначається високою відповідальністю, старанністю та відкритістю. Чітко розрізняє біле та чорне, завжди говорить правду. Під час нашої розмови неодноразово висловлювала думки, які можуть бути непопулярними. Іншими словами, вона говорить те, про що вголос мало хто наважується висловитися...

Про що йдеться у цьому інтерв'ю? Тема сьогодення на Сумщині; про те, як місцеві жителі адаптуються до умов, що панують серед воєнних катастроф. Також йдеться про те, як медики надають допомогу пораненим солдатам, а ще – чому в Сумах, на жаль, залишаються люди, які ставляться до всього з байдужістю, в дусі "А яка різниця"...

Марино, яким чином діяльність анестезіолога в міській лікарні, що знаходиться в зоні активних бойових дій, відрізняється від роботи у медичних установах в тилу?

- Звичайно, дуже відрізняється, тому що нам почали привозити поранених - військових, цивільних. Що ортопеди, що хірурги чи анестезіологи - майже ніхто з нас не бачив таких травм.

Чи було важко освоювати нові навички? Або труднощі, з якими ви стикалися, мали більше емоційний аспект?

Так, це справді сильно впливало на емоційний стан. Медсестри, дівчата, не могли стримати сліз, адже їм було шкода всіх. Це абсолютно нормально. Інколи я теж плачу – наприклад, коли з Курського напрямку привезли 23-річного юнака. Йому повністю відірвало ногу, залишилася лише шкіра. Довелося робити ампутацію. Усі були в сльозах.

- Чоловіки, може, і не плакали, але...

- ...Але по очах дуже видно, що їм важко. І якби могли, вони б заплакали разом із нами...

Проте вони швидко адаптувалися. Хлопці не приховували, що почали вивчати літературу та переглядати відео про бойову травму. Як наслідок, лише кілька разів хтось із них відволікався. А далі все пішло своїм чередом, наче це їхня щоденна справа. Особисто мені не складно було по роботі, адже я була в Бахмуті у 2022 році, під час бомбардувань. Також я перебувала у Часовому Яру в аналогічний період. А в 2023 році - це Лиман, коли обстрілювали Серебрянський ліс. Тоді я працювала в стабілізаційному пункті, хоча переважно займалася евакуацією людей зі стабіку.

- На війні були добровольцем?

Отже, перший добровільний шпиталь на честь Миколи Пирогова — це добре відома волонтерська організація, що діяла у 2022-2023 роках.

Відеонарис про Морзянку, автор - Сергій Литвинчук

Я перестала подорожувати з тих пір, як у Сумах почалася така ж неприйнятна ситуація. Я усвідомила, що моя присутність тут є необхідною.

До "двіжухи" у Сумах на війні можна виділити два ключові етапи. Перші тижні конфлікту характеризувалися запеклими боями з окупантами в місті та фактично повним оточенням, в той час як частина області вже була під контролем ворога. А потім, коли російські війська були відкинуті назад, настало майже півтора року спокою. Я мав змогу відвідати Суми в ті дні і пам’ятаю, як під час повітряних тривог у центрі міста можна було побачити сотні людей, які вели себе неначе на курорті — вони гуляли та спілкувалися...

Отже, він і в даний момент проводить час на вулиці.

- Хотілося сказати: люди, ви що, подуріли? Начебто ж маєте розуміти, що при відстані до російського кордону від 22 до 60 км балістиці летіти наскільки мало, що і тривогу часто не встигають увімкнути.

Таке справді траплялося. Але мене більше вразило не те, що люди відпочивають на вулицях.

- А що?

- Розумієте, коли на початках агресії всі повтікали за кордон і позабирали з собою дітей, Суми були майже порожні. А як всі повернулися, мене вразило те, що всі дитмайданчики були забиті дітьми, які говорять сраною москальською мовою. Мамаші, по-іншому я їх не назву, говорять з дітьми москальською мовою. Молодь, якій 13-15 років, слухає у своїх колонках виключно москальський дебільний реп чи як воно називається. Оце мене вразило і не перестає вражати.

- Такого досі багато в місті?

Ситуація не зупиняється. Щодня на нас обрушуються атаки шахедів і ракет, а деякі продовжують слухати російські пісні, дивитися їхні серіали і спілкуватися російською. Це викликає у мене відчай, і я почуваюся дуже незручно серед таких людей. Я практично відмовилася від виходів у світ. Не відвідую заклади, уникаю будь-яких скупчень, навіть великих магазинів, оскільки це мене сильно напружує. Мій чоловік на фронті. І за що ж він воює? За російську мову?

- На Сумщині ситуація поступово змінювалася на гірше вже з осені 23 року. Але точкою неповернення стала Курська операція у 2024?

Звичайно. Я не є фахівцем у цій галузі, але, на мою думку, Курська операція була цілковито невдалою. Ось так.

- Як часто до вашої лікарні привозять поранених з прикордонних сіл і містечок Сумщини?

Кожного дня. Наразі, в цей період, ми трохи зменшили навантаження на військових, оскільки до нас прибули військові медики. Вони надають нам підтримку та займаються лікуванням військових. А поки їх не було, ми не працювали безупинно, адже з фронту постійно надходили нові пацієнти.

Які травми були найпоширеніші?

Осколків безліч. Від цих "бабочок" – мін-пелюсток – сталося чимало лиха. Багато людей втратили ноги, пошкоджені руки. На жаль, існує також велика кількість випадків турнікетного синдрому.

Конкретно що?

- Це коли ти знімаєш турнікет, а там - малюсеньке поранення. Тобто турнікет не потрібно було накладати, але він там стояв 8 чи 10 годин. І доводиться ампутувати кінцівку. Оце жахливо.

Тобто іноді хлопці не зовсім усвідомлюють, в якій ситуації, як і на який проміжок часу слід застосовувати турнікет.

Можливо, це також пов'язано з розумінням ситуації. Однак, не існує чітко розроблених стратегій для евакуації та управління відходами. Навіть під час того жахливого періоду в Бахмуті, який мені тоді здавався нестерпним, у нас була дорога, яка дозволяла дістатися до місця стабілізації. Так, шлях теж піддавався обстрілам, але не настільки інтенсивно. Ми змогли безпечно доїхати, забрати тяжко пораненого і виїхати з ним до Краматорська чи Слов'янська.

Тут немає жодного шляху для евакуації. Хлопці самі діляться, що їм доводиться долати кілометри пішки. Вони повзуть, йдуть, лізуть – я просто не можу уявити, як їм вдається вибратися. Ніхто не приходить за ними. Іноді їх залишають на призволяще. Можна припустити, що це через інтенсивні обстріли. Але, можливо, це не так. Я точно не знаю...

Чи зросла кількість поранень від дронів?

Не можу сказати, що це відчувається дуже сильно, але, безумовно, збільшилося. Раніше частіше зустрічалися міни та вибухівки. А тепер, якщо запитати хлопців, всі відповідають: дрон з'явився, дрон з'явився, дрон, дрон...

- Росіяни на наші евакомобілі сильно полюють?

Вони ведуть полювання. Це почалося ще в 2014 році і, звичайно, триває дотепер. Навіть у Сумах, коли щось прилітає, на місце виїжджають рятувальники та швидка допомога, а вони знову відкривають вогонь у тому ж напрямку...

Їхній найулюбленіший спосіб. Поділіться спогадами про жахливий день 13 квітня цього року, коли два "Іскандери" вразили центр міста. Де ви перебували в той момент?

- У Сумах, вдома. Прокинулася зовсім нещодавно. Пила каву, готуючись до чогось, адже у нас були певні плани. Раптом почула вибух, і в голові одразу промайнуло: ось-ось зателефонують з роботи. І не минуло навіть 15 хвилин... Я, звісно, за мить зібралася і помчала (живу зовсім близько, всього за 15 хвилин).

Що ж вони виявили, коли нарешті прибули до медичного закладу?

Відкривши двері до приймального відділення, я відчула себе, як у сцені з американського фільму: хтось сидів, інші лежали, навколо каталки, а на стінах – сліди крові. Люди метушилися, бігали туди-сюди. Я вже бачила щось подібне раніше, але лише у військових стабілізаційних пунктах, де все було зрозуміло – ми завжди чекали на нових пацієнтів у будь-який момент. А тут це виглядало зовсім інакше, і було дивно спостерігати за цим.

Яка повинна бути організація логістики в подібних ситуаціях? Привезли велику кількість постраждалих з різними травмами. Напевно, хтось має взяти на себе відповідальність, оцінити ситуацію та визначити, кого слід прооперувати в першу чергу?

Ми відразу розділилися на групи. Один з лікарів-анестезіологів залишився в приймальному відділенні для сортування пацієнтів. Там також працювали хірурги та ортопед. Всі зібралися в одній місці. Якщо чесно, нас було дещо забагато, адже до лікарні доставляли всіх, хто тільки міг потребувати допомоги. Навіть пацієнтів з найменшими осколковими пораненнями на руці або голові. Потім, коли почалося сортування, ми прооперували, здається, шестеро чи семеро людей.

- Всіх вдалося врятувати?

Ні, не всіх. Одну жінку встигли доставити в операційну, але, на жаль, вона померла під час хірургічного втручання через травми, що не залишали їй шансів. Інших вдалося врятувати.

- Марино, а нічого, що ми з вами прямо в інтерв'ю обговорюємо, що поранених, включно з військовими, везуть до міської лікарні? Чи росіяни все одно про це знають? Питаю, бо деякі читачі потім у коментах напишуть: а от ви тепер розповіли, і москалі про все дізнаються...

Справді, про що ви говорите? Вони отримують цю інформацію раніше, ніж ми. Наприклад, коли ракета вдаряє по якомусь селі, місцеві жителі дивуються: звичайне, нічим не примітне село — чому туди завітала небезпека? Минув тиждень чи трохи більше, і стає відомо, що там був склад, а всередині перебувало багато людей. Отже, росіяни завжди мають цю інформацію першими, ще до того, як дізнаємося ми.

- Тобто стукачів вистачає?

До речі, не можу стверджувати, що Суми є проросійським містом - зовсім ні. Це не місто із проросійською позицією. Швидше, це населений пункт, де панує байдужість. Люди думають: "Лише б не про мене, лише б не чіпали". Вони можуть сказати: "Нехай приходять і вивішують свої триколори, але що з того? Головне, щоб ми жили в мирі..."

Чи є їх багато?

Не можу стверджувати, що їх безліч, але їх вистачає. І знову ж, це викликає певні емоції. Іноді хочеться волати, виривати волосся – хоча воно вже практично все посивіло (сумно усміхається - Є.К.).

Ви тільки що повернулися з відпустки в селі на Сумщині. Чи знаходиться це село в напрямку кордону від Сум?

Так, це напрямок до Білопілля, Ворожби та Миколаївки.

- Тобто містечок і сіл, що потерпають від обстрілів. Як там живеться?

Гучні звуки заповнили простір. Чому ж я опинилася в селі? Батьки були відсутні, зайняті своїми справами. Я намагалася впоратися з усім, а коли настала вечірня пора, вийшла на вулицю, щоб погодувати собаку. Раптом почула дзижчання шахеда, а за ним – звуки стрільби. Зрозуміла, що це відбувається дуже близько. Вийшовши через ворота на город, я побачила, що прямо серед моїх грядок стоїть ця установка!

Ви згадали: Білопілля, Ворожба, Миколаївка... Іноді мені здається, що ця війна змусила нас значно глибше пізнати географію нашої країни.

Я можу подивитися на це з іншого кута зору. Здавалося б, навіщо мені в житті знати всі села та дороги Донбасу, відвідувати такі місця, як Слов'янськ, Краматорськ, Констянтинівка, Дружківка, Часів Яр? Здавалося б, що мені це дасть? Але те ж саме відбувається і зараз. Я придбала карту Сумського району, взяла компас. Виходжу на балкон, розкладаю карту і спостерігаю, звідки йде дим, у яке село потрапила...

- Нічого собі!

- Ми трохи втратили глузд. Наша поведінка ненормальна, ми не в собі. Логіка підказує: коли чути вибухи, слід шукати безпечне місце. Але замість цього ми мчимо не в укриття, а на балкон...

Хтось мені зауважив: здається, lately Суми почали усвідомлювати, що ситуація стає тривожною. Але, з іншого боку, чомусь не помічаю ознак активного використання бомбосховищ...

- Нічого вони не зрозуміли. Навіть трошки... Так, звичайно, діло кожного. Але діти, маленькі діти - всі тут. Ніхто нікого не вивозить, ніхто не виїжджає. Всі граються. Щойно я з дому йшла до вас на інтерв'ю, у мене за 100 метрів від будинку прилетіло. Я, коли вже заспокоїлася, виглянула з балкону - діти катаються на велосипедах, самокатах...

- Як змусити городян усвідомити, як слід діяти в умовах небезпеки? Дивно, що це питання піднімаю я, журналіст, котрий високо цінує свободу, але в той же час...

- Деякі речі справді треба робити примусово. Коли тривога - так, примусово спускатися в укриття. Як це, наприклад, роблять у ТЦ "Мануфактура", у ЦНАП.

З іншого боку, ці ракети настільки швидко наближаються, що багато людей не встигають навіть добігти чи спуститися до укриттів (якщо такі є). Які тоді дії? Чи залишається актуальним правило двох стін?

Дві стіни - це може бути можливим. Я розумію, що багато батьків шукають прихисток або у ванній, або у коридорах... На жаль, я не можу дати конкретних порад. Сказати "всі, рятуйтеся" також було б не зовсім вірно...

Чи можете ви зрозуміти тих сільських мешканців, які, щодня піддаючись обстрілам, не виявляють бажання залишити свої домівки?

Якщо б, не дай Бог, щось подібне трапилося зі мною, напевно, я б реагувала так само. Я їх цілком розумію. Це їхнє життя, їхній дім, їхні тварини — кози, кури, собаки, коти, корови. Можливо, це звучить дивно, але ми всі трохи втратили зв'язок із реальністю. Декілька місяців тому мій чоловік сказав мені: "Зберіть тривожну сумку". Я зупинилася посеред кімнати і почала думати: а що ж мені взагалі пакувати? Що мені потрібно?

Сказала йому: якщо ти організуєш для мене вантажівку, щоб я могла перевезти всі свої улюблені квіти, тоді я вирушу в дорогу. Адже я стою тут і усвідомлюю, як мені тяжко розлучатися з моїми прекрасними рослинами, до яких я так прив'язана...

- А по селах у кожного є свої "квіти"...

- Так, я про що і кажу: в кого кози, в кого квіти, а в кого картопля.

Чи багато людей виїхало з села ваших батьків?

Ні, поки що все більш-менш. Хоча там і шумно, але за весь цей час лише один раз було попадання.

- Забиті вечорами ресторани і кафешки у Сумах - з чим це пов'язано? Люди хочуть, щоби, попри все, було оце відчуття нормального життя?

Згоден. Хоча я зазвичай не відвідую такі місця, іноді мені хочеться вирватися з дому — піти в якусь кав'ярню, провести час з друзями, насолодитися алкоголем, розслабитися, поговорити і посміятися. Тому я не можу засуджувати тих, хто виходить і відпочиває.

- Повернімося до вашого професійного світу. Які з тих операцій, які доводилося проводити на Донбасі і в Сумах, запам'яталися і не відпускають?

- Є одна, яка сталася в Сумах. Вона реально не відпускає. Дуже було душевненько.

- Розкажіть.

З Курського напрямку доставили важкопораненого солдата. Його стан був критично важкий, він перебував у шоковому стані. Величезні травми кінцівок, особливо рук, супроводжувалися жахливою кровотечею. Його шкіра була бліда, як у мармурової статуї. Я починаю вводити йому анестезію, адже нам необхідно терміново розпочати операцію. Ситуація справді загрозлива, і я усвідомлюю, що він може не вижити. Використовуються всі препарати для підтримки артеріального тиску, адже він зовсім не тримається. Я вводжу йому надзвичайно великі дози міметиків. Ми безперервно переливаємо кров і плазму. Продовжуємо капати...

Згідно з принципом "зробимо все можливе".

Ми завжди діємо саме так. Це не просто дотримання формальностей — все виконується так, як і має бути. Я дуже стурбований за нього. Не хотілося, щоб він помер у нас на очах! Я стою поруч, і кожну секунду контролюю його тиск, пульс — все ретельно вимірюється. Команда знаходить джерело кровотечі, зупиняє його, починають накладати шви. Нарешті, до справи підключають усі необхідні препарати, великі дози крові та плазми. І ось він починає відчувати покращення. Колір його шкіри стає здоровішим, тахікардія зменшується, тиск піднімається. Я бачу, як він поступово стабілізується.

Хлопці завершують процедуру. Я трохи продовжую наркоз, щоб він не відчув болю одразу після пробудження. Переношу його до свого відділення, у палату інтенсивної терапії. Він остаточно приходить до тями.

Поступово проходить певний час. Я наближаюся до нього, обираю момент, щоб взяти його за руку... Запитую: ти мене чуєш? Він дивиться на мене, і раптом каже: а я тебе десь бачив. (Хоча він залишався в шоковому стані). Я відчував, як мене підносить до небес, а ви, тримаючи мене за руку, мовите: я тебе не відпущу...

Ого, не вірю своїм очам!

У мене в очах з'явилися сльози... І ці почуття тривали ще кілька днів!

- Чи не йшли, а летіли?

Можливо, саме так. Це були просто фантастичні переживання. Звичайно, є багато врятованих життів. Але що ж йому таке привиділося? Хоча, звісно, це були лише галюцинації, але він впізнав мене, впізнав мій голос. Це було неймовірно!

Які у вас сподівання на другу половину та зиму, враховуючи те, що ваш чоловік зараз на фронті?

Існує декілька можливих сценаріїв. Найгірший з них полягає в тому, що російські війська захоплять Суми. Найоптимістичніший варіант — це їхнє відступлення. А середній, хоча й не найкращий, сценарій передбачає, що противник наблизиться до міста настільки, щоб поступово знищувати його.

Я б дуже хотів помилятися, але, на жаль, у своєму житті я завжди був великим песимістом, і це не тільки через війну. Сучасні події нагадують мені ситуацію у Бахмуті та Часовику: ми відступали, а вони наступали, знищуючи все на своєму шляху. Ми відійшли, і за нами залишилася лише руїна.

У 2023 році я все це спостерігала на власні очі. Тому важко сприймати нинішні події як дежа вю. Можливо, я налаштована песимістично. Не думаю, що окупанти зможуть сюди зайти. Цей сценарій чомусь не приходить мені в голову. (Але це лише моя особиста думка). Натомість, вважаю, що варіант з рівнянням із землею цілком можливий.

Чи не плануєте ви залишити місце?

- Ні, я не збираюся їхати. Я залишуся тут, поки лікарня функціонує і я все ще потрібна.

Ви справжня сила, Марино.