Тишина в Засупоевке. Легенда о Тиберии Сильваши и спасительных обрядах, "когда над головой проходит тень танка".

Спробувати охарактеризувати Тіберія Сільваші всього кількома реченнями – це справжнє виклик. Що б ви не додали, все одно виходить щось на кшталт Вікіпедії: народився в Мукачеві, здобував освіту в Республіканській художній школі та Художньому інституті, нині мешкає та працює в Києві.

Проте, для тих, хто бодай на мить заглядав у світ українського мистецтва протягом останніх чотирьох десятиліть, цей художник не потребує жодних представлень.

Художник, назва якого нагадує про римського імператора, асоціюється з величезними масштабами. Це щось грандіозне, подібне до Вавилонської вежі, і водночас глибоке, як ескалатор на станції метро "Арсенальна". Найкраще це творіння споглядати здалеку.

Сільваші — це людина, яка має щастя протягом усього свого життя займатися улюбленою справою та насолоджуватися нею. Крім цього, він є лауреатом Шевченківської премії за інсталяцію "Крила" та має за плечима десятки персональних виставок, серед яких значні "Кола Сільваші", заплановані на вересень 2024 року в Українському домі. Його роботи представлені в музеях і приватних колекціях Західної Європи та США, а також він займається мистецтвознавством. Серед його досягнень — рейтинги та списки, включаючи УП 100, які є додатковим підтвердженням того, що він "робить те, що любить".

Як виник шлях Сільваші-абстракціоніста? Можливо, його стартовою точкою стала цитата Сергія Параджанова в середині 60-х років. У той час Тиберій навчався у Республіканській художній школі та провів літо, беручи участь у зйомках фільму "Тіні забутих предків".

Параджанов разом із Якутовичем, який був художником-постановником "Тіней...", стояли, спершись на огорожу. Я, тримаючи етюдник, наближався до них і помітив усмішку на обличчі Параджанова, який спитав: "Знову пишеш листівку?".

Ця фраза мене справді втомила. Я вже тоді глибоко розмірковував над необхідністю змін у мовах мистецтва. Приблизно у 1970-х роках я усвідомив, що настав час оновити "алфавіт". Ти починаєш висловлювати зовсім інші ідеї, відмінні від тих, до яких звикло суспільство. Ти звертаєшся до невидимого, що не піддається вираженню звичайними словами", - розповідає Сільваші.

Власне, здебільшого "про невидиме" ми поговорили в його майстерні.

Як щоденна практика допомагає уникнути "нової нормальності", а конфлікт трансформує наше сприйняття реальності?

Чому важливо розпізнавати кольори та їх нюанси в світі, де домінує чорно-біла палітра?

Яка мова мистецтва народжується сьогодні?

З яких джерел виникає художня ідентичність?

Дізнайтеся про це та багато іншого в інтерв'ю з Тіберієм Сільваші – митцем, який "не створює картини, а вирощує живопис".

6 березня 2022 року. Маріуполь під обложенням. У Вінниці пролунали вибухи від ракетних атак. Російські війська активізуються поблизу Києва. Президент Зеленський знову звертається до західних лідерів з проханням забезпечити закриття неба над Україною.

Того ж дня, 6-го березня, Сільваші робить допис у своєму київському щоденнику, який вів з початку повномасштабного вторгнення.

"Картини, подібно до висловлювань, повинні мати завершений вигляд. Однак ця концепція суперечить моєму підходу, який можна сформулювати так: робота (не сама картина) є готовою з першого дня, але ніколи не завершується повністю. Отже, ми маємо справу не з готовим продуктом, а з безперервним процесом. Це своєрідний ритуал, що виникає внаслідок свідомого вибору."

Щоденник став для нього ритуалом і результатом вибору - залишитися в Києві в найстрашніші дні. Кожний допис ілюстрували знімки неба і щойно звареної кави. Майже кожний починався або закінчувався словом "живі".

У перші тижні після 24 лютого 2022 року я щодня фіксував на фото небо та чашку кави. Це стало моїм способом зв'язку з друзями за кордоном, які, дізнавшись про обстріли, питали: "Як ти?". Спочатку я намагався відповідати усно, але згодом зрозумів, що краще поділитися своїми світлинами в Facebook. Адже небо і кава символізують щось вічне та незмінне.

Оптика війни для Сільваші являє собою однорідний час, який не потребує жодного календаря. Це також простір, що перетворюється на акустичний.

Ти здатний розрізнити звук нічного дизеля військового транспортного засобу від звичайного. Чуєш, як наближається шахед, і навіть у напівсні усвідомлюєш, які дії потрібно вжити, як правильно переступити до перегрупування. Твій розум починає підраховувати відстань до ключової точки, куди необхідно дістатися.

Коли його запитують, чи є в його особистому всесвіті вільні від небезпек території, Сільваші згадує про свою військову спеціалізацію — кулеметник, яку він здобув під час служби в армії.

- Зараз скрізь відчуття, як колись було в окопі. Чи залишається в окопі місце, де безпечно, коли над тобою повзе туша танка Т-72?

Ритуали, за Сільваші, допомагають перетравлювати нову реальність. Шлях у майстерню, свіжозварена в джезві кава, пензель у руках - щоденний ритуал, який допомагає 77-річному Сільваші триматися, коли плавить набагато молодших за нього.

Я навідувався до майстерні, працюючи за цим столом у холодні дні, коли єдиним порятунком був обігрівач. Це було прагнення впевнитись, що можу тримати пензель у руках і хоча б просто проводити ним. Відчувати фарби на пальцях, доторкнутися до чистого білого полотна.

Якщо навесні 2025 року ви будете в Києві і побачите людину з яскравими, палаючими очима, яка без зупинки говорить про своє нетерпіння до "відкриття сезону" у своєму будинку в селі Засупоївка, швидше за все, це буде Сільваші.

Щорічно я з нетерпінням чекаю моменту, коли зможу вирушити до села, аби запустити косарку і взятися за скошування трави. Це стало для мене справжнім ритуалом.

Перший виїзд – це справжнє диво. Щоб дістатися до дачі, потрібно проїхати певну відстань, вона не повинна бути надто близько. Керуючи автомобілем, ти милуєшся деревами та полями, відчуваєш кожен поворот. Ти вже стільки разів вирушав у цю подорож, що скоро зможеш доїхати туди й із заплющеними очима.

Заїхати, відкрити ворота у двір, поруч з горіхом і сливою... Спершу не поспішати відкривати двері, а насолодитися прогулянкою навколо, оглядаючи все. Потім вже відкрити двері, увімкнути котел і прогріти оселю. Після цього швидко побігти до сусідів, щоб забрати самогон.

Колись у Санта-Барбарі, Американському місті, він сидів на березі і міркував про те, що ніколи не зможе придбати розкішний маєток поруч з океаном. Але всього 15 років тому, коли він натрапив на стару сільську хату поблизу Яготина, на озеро, яке виникло внаслідок будівництва греблі на річці Супій Кирилом Розумовським, він промовив до себе: "Хоча океану в мене не буде, зате я зможу насолоджуватися величезним озером".

Відповідаючи на запитання, що б він першим вийняв із власного дому під час пожежі, Сільваші з усмішкою згадує сцену з фільму Клода Лелуша "Чоловік і жінка".

Запитання, схоже на сцену з фільму Лелуша: якби у вас була можливість врятувати з вогню картину Рембрандта або кота, що б ви обрали?

У будь-якому випадку, навряд чи я поспішив би рятувати свої твори.

Щось інше. Саме подумав, що треба було би точно врятувати вишивки, які робила мама ще в 1930-ті. Вони зберігаються в тому моєму сільському домі в Засупоївці.

Ми помістили їх у рамку, і вони гармонійно поєдналися із сільськими вишивками, які залишила попередня власниця будинку. Незрозуміло, як це сталося, але вони утворили єдине ціле в одному просторі.

У майстерні Сільваші на живопис перетворюється все: підлога, стіни, поверхні столів, робочий одяг художника.

Найбільше фарби залишається на одязі. Історія почалася в Седневі, де проходили пленери для молодих художників, організовані Сільваші в цьому містечку Чернігівської області. Це було в 1988 році, коли хлопці натрапили на комбайнерський чорний комбінезон у магазині. Цей комбінезон служив мені досить довго, але згодом я придбав новий. І він також незабаром став майже художнім твором.

Поряд із полотнами, фарбами та пензлями, у майстерні Тіберія можна помітити й годинники. Деякі з них зупинилися в часі, зберігши спогади, якими художник із задоволенням ділиться.

Про свого дідуся, який робив добре вино і в якого на мукачівській Червоній гірці були виноградники і пивниці. "Взимку він брав пару корчаг, напивався, сідав у сани і засинав. І їхав. Кінь щоразу сам довозив його додому. Я пам'ятаю ці сани".

Мій батько, який отримав вищу освіту, планував стати викладачем латини. Проте, коли він завершив університет, ця дисципліна вже не викладалася у школах, і він змушений був стати вчителем трудового навчання.

- Батько бився на дуелі - можливо, це була остання дуель в історії. Десь кінець 1930-х, це в Чехії було, я так розумію. Його суперник мав обрати вид зброї і обрав бій на шаблях. Кажуть, батько з тіткою Ілоною на палицях тренувалися. Вони дуже сміялися, коли згодом згадували ці речі.

У мого тата було дві великі мрії: перша — щоб один з його синів став воротарем, а друга — щоб інший став художником. Я ж зміг поєднати обидві ці мрії в собі.

Проте для Тіберія все розпочалося не на футбольному полі, а в піщаній ямі для стрибків у висоту, куди його вперше привели у віці семи років.

Основним вмінням як для стрибунів, так і для воротарів є здатність правильно падати. Це навичка, яка виявилася корисною не лише в спортивному світі. Наприклад, я міг би впасти з тролейбуса, коли сходи покривалися льодом, і приземлитися так, щоб уникнути травм.

Та й в переносному сенсі теж корисна навичка. Коли мене не дуже приймали на виставки, доводилося групуватися для того, щоб не було боляче. Але це навчило одинокості. Така захисна реакція. Не приймають - ну і фіг з ним".

Проте Тіберій Сільваші говорить не про годинники, які колись стали. Він говорить про існування у безкінечному потоці відтінків.

"Мій клієнт не спішить," - зауважив архітектор Антоніо Гауді, вказуючи на те, що в Бога є безмежний час, і таким чином пояснюючи, чому він не поспішає завершити будівництво свого храму Sagrada Família в Барселоні.

Як представнику XXI століття, для якого основною формою діяльності стали короткі спринти, відновити інтерес до довгострокових ігор, результати яких, можливо, залишаться непоміченими протягом всього життя?

Обговорювати цю тему, а також ритуали, які нині приносять спасіння, Сільваші може безкінечно. Просто запитай.

- Гра в довгу - це потрапити в нескінченний шлях кольору. Я давно писав про те, що над нами тече ріка кольору, яка, наче дощ, випадає на тих, кого обирає. На відміну від часу фізичного існування, колір, який тече над тобою, ніколи не закінчується.

Зараз під час війни всі раптом почали говорити, що художники замовкли. Може, справа не в художниках, а в деградації візуальної мови? Може, цією мовою не можна більше говорити? Про те саме казав Паша Маков: не можна говорити про війну війною.

Наразі ми переживаємо період, аналогічний тому, який переживало людство при переході від Середньовіччя до Відродження, коли змінювалася візуальна мова - зникала ікона і з'являлася картина. Ікона - це коли Бог дивиться на тебе. А картина - ти крізь "вікно" дивишся на божий світ. Картина - це музей, де тобі безпечно. Ти заходиш до безпечного місця, де тобі показують ілюзію реальності. Відчуваєте різницю?

Однак, згодом ця мова також почала втрачати свою значущість. З'явилися нові медіа – можливості фіксувати звук, зображення, створювати кіно. Малевич першим заявив через свій "Чорний квадрат", що епоха живопису завершилася – ілюзія відійшла, залишивши лише суть реальності. Що таке "Чорний квадрат"? Це символ реальності. Він руйнує ілюзію, залишаючи лише істинний колір фарб.

У дев'ятнадцятому столітті у Франції жив неперевершений майстер Бугро, який вважався найдорожчим художником свого часу. Він чудово вмів втілювати побажання свого оточення. Проте його роботи належали до "салонного" мистецтва — формального й мертвого стилю. Сьогодні, хто з нас згадує про Бугро?

Сьогодні я помічаю величезну кількість "салонного" мистецтва навколо. Якийсь час люди охоче купують такі твори, але вони не стають живими від цього. Якщо ти є художником, то перед тобою стоїть вибір: або ти формуєш свої стосунки з мистецтвом, намагаючись задовольнити тих, хто готовий платити, або ж ти працюєш із самою реальністю. Це схоже на вибір між синьою та червоною пігулкою з "Матриці" - між ілюзіями та болючою правдою життя.

- Каліфорнія. Вашингтон. Франція. Я люблю Францію. Люблю Рим. В Римі жив на п'яцца дель Пополо, - згадує Сільваші улюблені країни і міста.

Після тривалого перебування в Тулузі, я натрапив на затишне кафе, де міг безперервно проводити час, спостерігаючи за навколишнім життям. Люди з’являються, зникають, сідають навпроти і щось говорять, а я лише усміхаюся у відповідь, адже французька мова мені не знайома. Якась абсурдність. А життя продовжується...

Сьогодні Сільваша свідомо обирає залишатися в Україні, незважаючи на те, що його мистецтво не має меж. Він активно працює, робить внески та підтримує тих, хто потребує допомоги — без зайвих слів і показу своєї громадянської позиції. І, звичайно, його дар бачити відтінки кольорів там, де інші спостерігають лише глибокий чорний, є справжнім привілеєм.

Я б не став називати колір сучасності чорним, хоча для багатьох це має велике значення.

Я ціную відтінки. Повертаючись до своїх армійських днів, пригадую моменти, коли мене вигнали з кімнати клубу, де я працював, під час обіду чи вечері, коли вся рота вишиковувалася в шеренгу. Завжди останнім у строю був Абрамович. Ні, не той олігарх, а просто звичайний Абрамович з Одеси. У нього була одна проблема — погана координація, і мені завжди доводилося стояти позаду нього, адже я виходив останнім — вибору не залишалося. Коли йдеш за Абрамовичем, відтінків більше не існує — ти мусиш слідувати в ногу з людиною, у якої порушена координація.

Сьогодні художники можуть вважатися одними з небагатьох, хто має можливість досліджувати відтінки. Простота відповідей є підходом, що не підходить для митців, оскільки вона може призвести до банальності. Важливо, щоб художник не обмежувався простими рішеннями; йому слід усвідомити, як влаштована реальність, на яких засадах вона базується та за яких умов може зникнути. Якщо ці аспекти спростити, реальність може втратити свою сутність.

Засновники закарпатської художньої школи, такі як Ерделі та Бокшай, отримали освіту в таких містах, як Прага, Париж і Будапешт. Вони здобули європейський досвід, а потім повернулися на рідну землю, зображаючи на своїх картинах хатинки, струмки та гори. І в цей момент у мене виникло питання: що ж таке насправді ця ідентичність?

Коли я був дитиною в селі, там відбувалася одна цікава традиція. Її називали "лущити кендерицю". У нашій місцевості кендериця означала кукурудзу. Її складають біля якогось дому, де вона чекає на вечір. Увечері до нас приходили сусіди, щоб разом лущити кукурудзу, і ми, діти, також долучалися. Перед початком процесу хтось завжди запитував: "Ну, розкажи щось страшне!" І ці страшилки обов’язково мали бути пов’язані з кукурудзою. Я вже не пам'ятаю, про що саме йшлося — можливо, про Дракулу або якісь містичні істоти.

Я замислився, що, можливо, ідентичність нагадує те, як струмок проходить крізь художника, подібно до того, як Дракула жив серед нас, коли ми чистили кукурудзу. І в цьому зрозуміло, що поки ти не відчуєш, як цей струмок наповнює тебе, ідентичність не існує.

У моєму дитинстві я ночував під картинами Ерделі. У нашому мукачівському домі висіла одна з його робіт, де був зображений зелений захід сонця. ЗЕЛЕНИЙ ЗАХІД СОНЦЯ. Досі не можу зрозуміти, як йому вдалося це створити. Мені здається, що до нього завітав Дракула, оселився в його уяві і подарував йому цю унікальну картину. Інакше пояснити це просто не вдається.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

"Усе просто. Потрібно тільки вміти любити і захоплюватися. І ще працювати. Кожен день. Усе життя".

Таким чином, есей Тіберія Сільваші про свою наставницю в живопису - Тетяну Яблонську, відкривається і завершується. Цей твір був написаний 23 роки тому, у 2002 році.

З того часу в цій формулі для нього нічого не змінилося. Хіба що з'явилася одна нова змінна. Коли його запитують, як йому вдається зберігати ясність думок і швидкість реакції, він, усміхаючись, відповідає: "Це завдяки тому, що я стрижу траву".

Три роки тому він занотував у своєму київському щоденнику, де небесний купол над його майстернею гармоніює зі смаком свіжозвареної кави:

У Києві панує спокій. Вулиці заповнені автомобілями. Люди гуляють по тротуарах. Ми живі... Ми разом, і я завжди пам’ятатиму про кожного з вас. Дякую, що ви зі мною.