"Що ж все ще об'єднує нас? Це любов". Олена Тополя розмірковує про свої стосунки з чоловіком, життя з свекрухою та про політикиню, яка "покинула" Євробачення.

Олена Тополя – популярна співачка та композиторка, яка представляла Україну на міжнародному музичному конкурсі Євробачення в Осло. Вона є дружиною Тараса Тополі, фронтмена гурту "Антитіла". У парі росте троє дітей. Коли почалося вторгнення, Олена з дітьми евакуювалася до США, щоб знайти тимчасовий притулок від війни, в той час як Тарас разом зі своїми колегами вирушив на фронт, де служив парамедиком. У серпні 2022 року їх було демобілізовано, а в вересні 2023 року Олена повернулася з дітьми в Україну.

В інтерв'ю OBOZ.UA співачка поділилася подробицями свого життя під час війни, розповіла про складну операцію, яку їй довелося пережити після народження доньки, а також зізналася, що переживає дуже непрості трансформації в особистому та професійному житті.

Олено, ми спілкувались з вами після вашого повернення зі Сполучених Штатів. Пам'ятаю, ви випромінювали радість від того, що знову вдома. Але чи не з'являлися у вас пізніше сумніви щодо доцільності повернення в Україну з дітьми під час війни?

- За рік і вісім місяців я лише двічі приїжджала в Україну: одного разу на тиждень, а другий - всього на чотири дні. Але бачилися з чоловіком більше. І коли повернулася, відчула, що більше з дому нікуди не поїду. А якщо виникне така необхідність, то тільки разом із Тарасом. Сама з дітьми - в жодному разі. Хто б що мені не говорив, куди б мене не відправляв. Тим паче у мене закінчилася віза в Америку, мені не видали нову - і я дуже цьому рада (сміється).

Мій дозвіл на перебування в країні діяв до 25 грудня минулого року. Я вирушила до польського посольства, адже наше не працювало. Усі документи я заповнила бездоганно, адже вже не вперше проходила через цей процес. Мене запитували на співбесіді, і я відповідала на всі питання. Але, напевно, вони відчули, що я не була особливо зацікавлена в отриманні цієї візи. В результаті, мені її не надали (сміється). Я намагалася поновити візу не через якісь конкретні плани, а просто на всякий випадок, та й через те, що в Польщі живуть наші родичі. Проте, як видно, в посольстві мені не поставили дозвіл у паспорт. Слід зазначити, що з таким я ще ніколи не стикалася. Уперше мені видали візу на цілих 10 років.

- Коли ви ухвалили рішення про народження вашого першого сина в Сполучених Штатах?

Так, коли настав час народжувати. Але це не моя ініціатива – чоловік дуже цього бажав, а я, чесно кажучи, не прагнула їхати туди. Що стосується Америки... Я не маю нічого проти її населення, але, зізнаюсь, ця країна мені не до вподоби. Чомусь в мене є такі почуття щодо двох держав – Росії та США. Це відчуття з дитинства, і з часом воно не змінюється.

Щодо моїх сумнівів про повернення до України, я не відчувала страху, коли везла дітей додому, адже маю велику віру в себе. Проте, чесно кажучи, в голові виникали різні думки, які я називаю "чортенятами". Але вважаю, що такі коливання лише послаблюють нашу впевненість у собі, нашій інтуїції, душі та енергії, у тому божественному, що нам дано. Коли починаєш проявляти нерішучість і більше покладаєшся на думки інших, їхні страхи, це може призвести до втрати власної ідентичності. Життя починає сприйматися через призму чужих поглядів. Я ж вважаю, що важливо слухати себе і шукати власні відповіді.

- Як час вимушеного перебування за кордоном змінив вас?

Вірю, що кожен з нас зазнав значних змін, і я – не виключення. Мій погляд на цінності в житті кардинально змінився, я почала більше цінувати різні миті. Вони набули для мене глибшого сенсу і стали усвідомленішими. Тарас також зазнав змін. Деякі речі, які стали для мене важливими, для нього втратили значення. Чи можна щось змінити в цій ситуації? Я не маю можливості впливати на це і, зізнаюсь, не прагну.

Мої зміни стали наслідком певних життєвих обставин, які привели мене до тих висновків, до яких я дійшла. Проте я не можу штучно створити подібний шлях для іншої людини, адже це не спрацьовує. Лише пройшовши через власний досвід аналізу, усвідомлення і переживання, можна відкрити для себе нові емоції та сприйняття. Поділитися цим досвідом важко, адже не можна просто так вказувати, доводити або вчити іншу людину. Я не в змозі стерти з її пам'яті певні моменти, і вона також не може цього зробити. Щось справило на неї настільки сильне враження, що змінило її. У тих, хто перебуває на фронті, у людей, які щодня стикаються зі страхом смерті, в голові відбувається безліч процесів. Для кожного з них важливо своє, особисте.

- А він вам розповідав про своє перебування на фронті чи беріг вас?

Він не вдавався в деталі. Чи виникали в мене думки бути поряд у той час? Ні, таких ідей не було. У мене ж троє маленьких дітей. Але якби я знала, що чоловік може займатися малими, я б теж могла вирушити на службу. Я відчуваю, що справді здатна на це. Хоча під час великої війни я не проходила військову підготовку, ще до вторгнення відвідувала курси медичних навичок. Я також бувала в тирі – здається, в мене непогано виходить стрільба.

Які поради ви могли б дати парам, що через війну стикаються з відносинами на відстані?

- Відверто кажучи, не знаю, що порадити. Єдине: максимально використовувати всі можливості бути разом. Усе, що тільки можливо. Коли ви біжите за якимось комфортом, безпекою, знайте, що можете втратити ціле майбутнє. І в чому цей комфорт? Щоб діти навчались, були нагодовані й жили зі зручностями? А якщо постаратися зробити разом цей комфорт? Може, не такий, але родина вкупі. А спокійне життя з басейном у дворі абсолютно не потрібне, якщо сім'я в розлуці. Яким дітям сподобається, коли їхня мама постійно сумна, а поруч немає тата, який міг би бути разом з ними. Таке нікому не до вподоби.

Яка у вас була взаємодія з матір'ю Тараса?

Ми, безумовно, дуже різні в наших цінностях та уявленнях. Це призвело до складнощів у певних ситуаціях, в той час як в інших – все проходило доволі легко. Але, зрозуміло, я доросла жінка, і нікому не просто жити за правилами, які не є їхніми. На жаль, багато українців сьогодні опиняються в подібних обставинах, вимушені адаптуватися до змін. Проте, якщо є хоч якась можливість спиратися на власні сили, обирайте цей шлях. Я щиро вдячна мамі Тараса та її партнеру Алексу за все, що вони зробили для нас, а це дійсно багато.

Олено, переглядаючи знімки ваших дітей у соцмережах, не можна не звернути увагу на те, що ваш найстарший син - справжнє відображення вас. Як це сталося?

Не можу точно сказати, чому, але, можливо, це через те, що я його справді бажала. О, якраз у кімнату зайшов Ромашка. Він у нас вчений. Я завжди із задоволенням спілкуюся з ним про природу, про все живе – клітини, молекули. Він постійно чимось займається – вивчає прапори різних країн, Марс, гори. Мене також цікавлять різні планети та природні явища, тому наші розмови виходять дуже природними та приємними.

Марко – це хлопчик, якого можна охарактеризувати як "шило в попі". Він не здатен залишитися на місці навіть на мить. Дуже енергійний! Зосереджує увагу максимум на 30 секунд, після чого його увага стрибає з однієї теми на іншу, і зловити його думки стає досить складно. Власне, в ньому є щось і від мене, адже я теж часто приходила на уроки в школі, трохи слухала, а вже за хвилину починала складати вірші (сміється). А через ще 30 секунд у моїй голові вже виникала якась мелодія. І поки тривав урок, вчитель запитував: "Кучер, що я щойно сказав?" (сміється).

А Марійка? Вона у нас генерал-полковник. Дуже енергійна жінка! І покомандувати, і помалювати, і потанцювати - часто все разом. Зізнаюся, коли дізналася, що стану мамою дівчинки, мені було дещо страшно. Думаю, з хлопчиками-то знаю все, а тепер буде все інакше. Проте з Марійкою було навіть легше, ніж із синами. І цікаво дуже - вона любить суконьки, паєтки, камінчики, до косметики вже моєї підбирається.

- В юності ви думали, що будете мамою трьох дітей?

- Ні, я взагалі про дітей не думала. Ба більше, навіть мала переконання, що заміж ніколи не вийду, вважала, що мені це не потрібно. Навіщо? Я сама собі господиня - і це подобалося. Я не збиралася під вінець, от чесно. Але не шкодую, що все вийшло інакше. Чи хочемо ми четверту дитину? Я не думаю про це, тому що під час вагітності Марійкою у мене повністю розійшлися на животі м'язи. Мусила робити операцію, поставити спеціальну сітку. Я не можу фізично більше народжувати. Можливо, і є якісь варіанти, але це буде дуже небезпечно - і для мене, і для дитини.

- В інтерв'ю нашому виданню хореографиня Олена Шоптенко теж зізнавалася, що "заробила" діастаз м'язів живота, бо через три тижні після пологів погодилася працювати у новому проєкті.

Я також сильно перевантажила себе. Коли була вагітна Марійкою, мій живіт став дуже великим. Навіть при незначних фізичних навантаженнях виникали болі та дискомфорт. Згодом мені ставало важко нормально поїсти: здавалося, що з'їла слона, адже живіт так випирав. Внутрішні органи розташовувалися не під м'язами, а просто під шкірою. Я зрозуміла, що так тривати не може, тому вирішила зробити операцію. Сітка тримається, і все в порядку. Єдине, що я недооцінила після втручання – відразу сіла за кермо, вирушила в далекі поїздки та повернулася до тренувань. Не могла всидіти на місці. В результаті отримала помітний шрам на животі. Тепер розмірковую про татуювання або шліфування шкіри.

Відверто зізнаюся: коли ви повернулися з Америки разом із дітьми і почали відвідувати різні публічні події, ми вас не впізнали. У ваших інтерв'ю ви згадували, що ваша вага сягала лише трохи більше 40 кілограмів.

Це все пов'язано зі стресом. Я намагалася збільшити кількість їжі, але все одно все зникало. Все почалося ще в Америці і тривало тут. З часом ситуація стабілізувалася - наразі я важу 50 кілограмів. Це моя звичайна вага, і я почуваюся в ній затишно.

Одного разу я мала нагоду взяти інтерв'ю у Тараса Тополі. Він поділився, що в день нашої бесіди вирішив взяти вихідний і залишився вдома з маленькими синами, оскільки його колеги поїхали на виступ в інше місто. Чи можна залишити його наодинці з трьома дітьми?

Звичайно, таке трапляється, але ненадовго (сміється). Зазвичай на допомогу приїжджає моя мама або наша няня. Проте зараз вона поїхала за кордон зі своїми дітьми, і ми з нетерпінням чекаємо на її повернення. Тож наразі мені допомагає мама. А тато Тараса підвозить хлопців на додаткові заняття. Всі інші побутові завдання в основному лягають на мої плечі. Єдине, що я роблю нечасто, - це миття вікон. По-перше, це займає багато часу. По-друге, потрібно, щоб була відповідна погода, щоб все не висихало занадто швидко. А ще ми на п’ятому поверсі, і не завжди можу стежити за дітьми. Вони граються, штовхаються, хапають один одного за ноги (сміється). Особливо Марія, їй завжди весело. А Тарас може допомогти? Ні, не через брак часу. Просто він ніколи раніше цього не робив.

Існують певні моменти, на які я звертаю увагу та наголошую, адже вони є прикладом для хлопців, хоча це не зовсім звичайні історії (усміхається). Деякі речі залишаються незмінними, на жаль, тоді як інші, навпаки, зазнали значних змін. Проте, немає людей, які залишаються незмінними протягом усього життя. Коли ти обираєш партнера, важливо усвідомлювати, що завтра твій обранець може стати зовсім іншою людиною. Ми якось дійшли згоди бути максимально відвертими одне з одним, і це справді допомагає. Наприклад, мені цікаво дізнатися думку Тараса щодо моїх вчинків, і, напевно, йому також важлива моя точка зору.

Знаєте, ми за характерами дуже різні. Особливо багато чого змінилося в той час, коли я жила з дітьми за кордоном, а він - тут. Що ж тоді досі тримає нас із чоловіком разом? Кохання. Спільні цілі, мрії, бажання. Ну і те, що ми вкладаємося у наші стосунки, а це свідчить про бажання бути разом.

Чи можна стверджувати, що Тарас є вашим найдорожчим другом?

- Можна і так сказати, але в кожного найближчий друг - це він сам. Є речі, про які я не можу нікому взагалі розповісти. Дружба може існувати між людьми, напевно, тільки рідними - в сім'ї, родині. Або між тими людьми, які прожили однакові долі. І вони розуміють одне одного глибоко, без слів. У мене є така подруга, однак вона ще до війни переїхала в іншу країну, знайшла там кохання. Спілкування перервалося, але це не означає, що вона зникла з мого серця.

На початку масштабного конфлікту наш шоу-бізнес зазнав суттєвих змін, про що говорили й самі виконавці: зникла та елітарність, коли артистів ділили на перший і другий ешелони. Але зараз, здається, багато аспектів повертаються на свої місця.

Чесно кажучи, мені абсолютно байдуже. Я ніколи не намагалася з кимось змагатися. Продюсери постійно намагалися підштовхнути мене до співпраці з іншими артистами. І, слава Богу, зараз у мене більше немає жодних продюсерів (посміхається). Я завершаю свою діяльність у поп-музиці, тепер настає час поп-року, про який я давно мріяла.

- Як ви згадуєте початок кар'єри, коли починали беквокалісткою? Ви товаришуєте з кимось із тих артистів, з якими ви працювали в той час?

- От мені цікаво: чому в усіх складається враження, що я була беквокалісткою? Я починала з того, що писала пісні для інших. Була авторкою та композиторкою. І співала беквокали, тому що працювала в студії - робила вокальні аранжування. Я ніколи на сцені нікому беків не виконувала. Я самодостатня вокалістка, причому гарна.

Ваші композиції виконують такі знаменитості, як Наталя Могилевська, Настя Каменських, Потап та інші. Яке ваше ставлення до того, що Потап дедалі більше потрапляє у центр скандалів?

- Я не знаю, що відбувається з ним. І не цікавлюся, тому що кожен обирає свій шлях. Сили, совість чи безсовісність щось говорити чи робити. Я не вправі оцінювати інших людей, бо я - не вони. Вони дорослі, які мають в оточенні таких самих дорослих особистостей - їхніх близьких, які можуть вправити мозок, якщо треба. А як не можуть, то вибачте, але у мене є моє життя, я виключно ним хочу займатися.

Якими змінами охоплене ваше рідне Запоріжжя сьогодні?

- Мої батьки ще з 2019 року живуть у Києві. Продали будинок у Запоріжжі та купили тут житло. Але, чесно кажучи, дуже хочуть повернутися додому. Їм некомфортно в Києві, не подобається. Хочеться туди, де народилися, де твоя душа, твоя земля - де тобі було класно. І це нормально, але як складеться - час покаже. Ми маємо в тій стороні родичів, які мешкають на території, що нині окупована. Мама тримає з ними зв'язок. Можливості виїхати вони не мають - просто це вже пізно робити. Ситуація складна, доводиться працювати на окупантів, щоби вижити. Але те, що я знаю з розмов, українська мова там досі жива. Всі дуже втомилися, але чекають звільнення.

Ви одна з виконавиць, які мали честь представляти Україну на Євробаченні. Якби з'явилася можливість, чи погодились би знову спробувати свої сили у цьому конкурсі?

Я б не поїхала просто тому, що у мене не вистачало коштів. У моєму випадку участь у Євробаченні обійшлася в 450 тисяч доларів. Ми отримали публічну обіцянку від Ганни Герман (на той момент вона була заступницею голови Адміністрації президента. - Ред.), що всі витрати будуть компенсовані. Але коли я повернулася з конкурсу, вона подарувала мені картину, роздруковану на принтері, подякувала і попрощалася. Ми виплачували борги протягом кількох років, і приблизно половину з них нам пробачили. Можна сказати, що просто закрили на це очі. Це була велика компанія, і вони могли собі це дозволити.

- Якби став вибір - ваша кар'єра чи Тараса, ви могли б поступитися?

Від моменту народження нашої старшої дитини минуло вже 12 років. За цей час я часто відволікалася від своєї професійної діяльності, адже виконувала роль мами. Замість того, щоб створювати музику, відвідувати студії, давати концерти та організовувати тури, я присвятила себе вихованню дітей. Я інвестувала чимало часу та зусиль у їхнє виховання. Тепер же я готова повернутися до своєї кар'єри, і, здається, настав саме той момент. Всі обставини складаються дуже природно. Я відчуваю в собі сили та ясно бачу свою мету — це найголовніше.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю зі співачкою Тонею Матвієнко, де вона відкриває теми сексуальних домагань, обговорює свої почуття до чоловіка та ділиться сновидіннями про матір.