Щоденник війни: "Буча" - документальна стрічка, що слугує свідченням, фільм-алегорія.

"Фільм черпає натхнення з реальних подій, що відбулися в лютому-березні 2022 року, і висвітлює історію волонтера з Казахстану, Костянтина Гудаускаса, який здійснював рятувальні операції для людей, що опинилися в окупації", - зазначила Юлія Стахівська, спеціально для DW.

7 листопада в українських кінотеатрах відбулася прем'єра фільму "Буча". Режисер Станіслав Тіунов створив стрічку, засновану на реальних подіях, які сталися в лютому та березні 2022 року. В центрі сюжету — волонтер Костянтин Гудаускас, громадянин Казахстану, який знайшов притулок в Україні. На початку російського вторгнення він активно допомагав цивільним особам залишити окуповані райони, такі як Буча, Ворзель і Ірпінь, розташовані поблизу Києва. Головні ролі виконали польський актор Цезарій Лукашевич та український актор В'ячеслав Довженко. Фільм вже продемонстрували на численних міжнародних фестивалях у Європі та США, а світова прем'єра відбулася на Варшавському кінофестивалі, і тепер він приїхав в Україну.

Щоправда, у місті, яке дало стрічці назву, у березні цього року вже був закритий показ, туди запросили учасників і свідків подій, "прототипів". Сайт фільму наводить враження однієї з перших глядачок, яка пережила російську окупацію та порятунок із неї: "Це кіно має побачити кожен! (...) Для всіх нас, тих, хто пережив цю трагедію, цей фільм є дуже важливим, ми хочемо, щоб про звірства цих нелюдів дізнався кожен у світі".

Сонячний вечір, я перебуваю в наповненій до країв залі кінотеатру одного з торгових центрів у Бучі, відчуваючи хвилювання, що охоплює мене. У моїй пам'яті знову спливають жахливі образи тих днів, коли, здавалося, все навколо зупинилося і стало похмурим. Ці моменти стали темою багатьох моїх статей і спогадів, але я знову і знову повертаюся до них, як і багато інших, для кого події 2022 року під Києвом залишаються незабутніми.

Ознайомтесь також з: Військовий щоденник. Головні події.

Сьогодні від фільмів, подібних до цього, зазвичай чекають не стільки художньої досконалості, скільки свідчень про події. Тому в певному сенсі стало приємною несподіванкою, що "Буча" виявилася на досить високому рівні. Ця стрічка вражає своєю живістю і переконливістю, хоча місцями й містить елементи символічної бравури, що відображають опір. Проте для багатьох, і для країни загалом, саме такі вчинки стали визначальними в ті важкі дні – хтось мусив вирушити на білій машині, щоб рятувати людей у біді. Герої фільму – це не просто бездушні персонажі, а справжні люди, які спілкуються і ведуть себе природно. При цьому фільм має документальний характер і, зрозуміло, несе в собі емоційний тягар. Існує поширена думка, що про військові події слід знімати фільми та писати книги з часом, з певною дистанцією. Я також дотримувалася цього погляду, але "Буча" змінила моє бачення: такі твори мають з’являтися саме зараз, вони вкрай актуальні. Вони не лише фіксують "жорстокі" події, але й формують "інерцію пам’яті", адже в спокійні часи може просто не бути бажання займатися такими темами, і забуття настає швидко. Цікаво, що 7 листопада на прем'єрі в одному з кінотеатрів у центрі Києва, куди вирушила моя знайома, глядачів було майже не видно.

Фільм Тіунова наповнений біблійськими аллюзіями та посиланнями на "Божественну комедію" Данте. Епіграфом до стрічки слугує фраза: "Шлях до раю починається з пекла". У сцені, де головний герой рятує українського композитора Ігоря Поклада з Ворзеля разом з його родиною, звучить Псалом 23:1-6: "Господь - мій пастир, я не потребую нічого. Він покладає мене на зелений луг, веде до спокійних вод". Ці рядки викликають у мене образ чудового Бучанського парку з його озером, вітальним зеленим містечком, яке є символом миру. Проте у фільмі ця картина виглядає зовсім інакше – вона лаконічна, похмура та сіра, як у ті часи. І справді, цей контраст між жорстоким міжсезонням і літнім раєм міста, яке я знаю та люблю, виглядає особливо вражаюче.

До речі, в Бучанському парку, неподалік водойми, розташована скульптура жаби. Вона присвячена казковій царівні-жабі, і тут люди зазвичай загадують свої бажання. Проте, бучанський мер жартома зазначив, що ця скульптура може символізувати іншу "жабу" - жадібність. У такому алегоричному контексті жаба також з'являється у фільмі. Наприклад, головний герой відмовляється від значної суми грошей, яку розвідник пропонує в подяку за рятування його родини. Натомість Костянтин дарує йому іграшкову жабку, яку його дочка залишила в машині. В іншій сцені, під час окупації, російські солдати грабують ювелірний магазин, і з коробки випадає прикраса у формі жаби. Таким чином, у стрічці, насиченій біблійними мотивами, розкривається один із смертних гріхів.

Ознайомтеся також із фільмом "Будинок 'Слово'. Безкінечний роман": драма, що відображає життя українських авторів 1930-х років.

У фільмі для мене особливо важливою є сцена, що відбувається в справжньому домі композитора Ігоря Поклада у Ворзелі. У цій сцені російські офіцери вивчають особисті речі композитора: афіші, нагороди та інші артефакти. Вони дозволяють собі зневажливі коментарі щодо української культури, ставлять платівку з музикою з мультфільмів про козаків. Один із офіцерів сідає за рояль, намагаючись зіграти щось, а його командир задається питанням, як їм вдалося пропустити такого значного українського композитора. Він вірить, що українські композитори не повинні існувати. Його підлеглий, охоче, просить його зіграти щось на роялі, і той грає, звісно, твори Чайковського, завершуючи все тостом за велику російську культуру. Перед відступом один з офіцерів залишає гранату в роялі, мовляв, "нехай грають!". Це, хоч і просто, постійно вражає мене: чим може одна культура заважати іншій у розвитку? Як зазначає той самий офіцер-"меломан": "Крик - це ознака слабкості". Таким чином, агресія виступає знаком слабкості. Чому ж тоді "велика" культура відчуває необхідність агресивно ставитися до "меншої"? Чому потрібно з такою історичною послідовністю знищувати те, чого, за їхніми словами, "не існує"?

Кажуть, що світлих людей найкраще видно в темні часи. Вчинки Костянтина Гудаускаса добре ілюструються цими словами. Та алюзіями на те, що Данте писав про найгарячіші місця в пеклі, відведені людям, які в часи великих потрясінь зберігають нейтралітет. Уся сюжетна лінія сповнена цього лейтмотиву: від вироку головному герою в Казахстані, початку обстрілів 24 лютого, першого порятунку, другого, третього... (а їх у реальності було чи не дві сотні) до якогось психологічного позамежжя, за гранню страху, коли рятівник, що втратив у "рейсі" юного друга, майже сина, навіть ловить себе на гордині - особливій самовпевненості у своїй невразливості. І тоді він усвідомлює усю глибину обставин та своїх вчинків. У якомусь сенсі ця стрічка - це і фільм-притча, що, викриваючи конкретне, відсилає до речей універсальних.

Може скластися враження, що "Буча" вже позаду, але це лише ілюзія. Щоденні напади з боку Росії продовжуються, і їх інтенсивність не зменшилася. Поки я складаю ці рядки, у Запоріжжі відбувається рятувальна операція після авіаудару. Вже дев’ять осіб загинуло, серед них – одне маля.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.