Шахтар не був в захваті, але Динамо відчувало більше ревнощів: про що Гливинський поговорив з Лобановським і чому не впізнав Шевченка - Футбол24.

"Впали на батькове коліно, стрибнувши обома ногами."

Олександре, ми мали нагоду зустрітися у Львові. Які емоції вас охоплюють, коли ви повертаєтеся до рідного міста? Яких львівських вражень та атмосфери вам бракує в Києві?

Я завжди відчуваю величезне натхнення, і моє серце наповнюється радістю в усіх можливих відтінках. Дійсно, це неймовірне щастя, коли повертаєшся додому. На певному етапі я помітив, що мій життєвий час розподілявся 50 на 50. Тепер я вже кілька років живу в Києві, більше, ніж у Львові, але це зовсім не зменшує мого відчуття львівськості.

Безумовно, мені не вистачає атмосфери Львова та його затишних вуличок. Хоча Київ приніс мені багато нового і суттєво вплинув на моє життя, я завжди з нетерпінням чекаю можливості відвідати своє рідне місто. Кожен раз, коли з’являється шанс знову побувати у Львові, я відчуваю, як всередині мене прокидається бажання все ретельно спланувати.

Виявляється, що ваш батько колись грав у футбол, але травма завадила йому досягти успіху у цій кар'єрі...

- Таке було. Він грав у львівському СКА, був перспективним нападником. Переміг зі збірною Львівської області на республіканському турнірі "Надія" - у фіналі обіграли команду Києва. Став найкращим бомбардиром того турніру і мав запрошення до юнацької збірної Союзу.

Однак, сталося так, що моя бабуся, отримавши відпустку, вирушила з молодшим сином до родичів у Крим. У той час не було мобільних телефонів, і представники федерації, які завітали до нашої львівської квартири, не змогли нікого знайти. Пізніше батько шкодував, що не скористався можливістю приєднатися до збірної.

Невдовзі я отримав травму - розрив меніска. Хтось стрибнув мені на коліно обома ногами. Внаслідок цього довелося надовго вибути з гри, а після операції я вже не зміг повернутися до колишньої форми. Відчував, як суглоб у коліні вивихується. Це змусило мене завершити кар'єру. Подібну ситуацію пережив і Ван Бастен, який також змушений був залишити спорт через таку травму. Варто зауважити, що йдеться про 70-ті роки - тоді рівень медицини не дозволяв мати "світил" для проведення якісних операцій.

Відеоінтерв'ю з Олександром Гливинським.

Який матч ви вперше відвідали разом із батьком? Чи це були Карпати?

- СКА Карпати. На той час дві команди об'єднали. СКА Карпати приймали Динамо Брянськ у Першій союзній лізі і впевнено перемогли 2:0 або 3:0, з цього у моїй дитячій уяві сформувалося, що в нас потужна команда, яка розтоптує суперників, а тим більше москалів.

Сприйняття москалів у нас завжди було таким у Львові, що вони - москалі (Усміхається). Тому те, що Карпати перемогли російську команду, стало приємним моментом. Мій дідусь і мій дядько (рідний брат батька) - таке було середовище, де жоден матч чи спортивна подія не проходили повз. Жваві дискусії, обговорення.

Безумовно, в центрі уваги залишалося київське Динамо. СКА Карпати виступали в Першій лізі, тому їхні інтереси не заважали один одному. Інші українські клуби також користувалися повагою. Після наших команд у турнірній таблиці йшли грузинські та литовські колективи. У нас була ясна ієрархія, і ми чітко знали, що москалі нам не товариші (усміхається).

- Яке місце у вашому серці Карпати посідають зараз?

- Місце особливе, звичайно. Я виріс у середовищі, де всі обожнювали Динамо, тому воно теж посідає вагоме місце. Думаю, що навпіл можу спокійно розділити. Коли грають між собою - це завжди 50 на 50. Враховуєш тоді, кому ця перемога більше потрібна.

Мрію, щоб Карпати знову виграли Кубок. Бо ті два фінали (у 1993 і 1999 роках, - Футбол 24) закінчилися прикрими поразками від Динамо.

- А 7:3 між ними у чемпіонаті України пам'ятаєте?

Ось такий результат у хокейному матчі. Було, було... Тому Карпати – це дійсно рідний клуб. Справді кажуть, що найближчий клуб – це той, з яким пов'язане твоє дитинство.

Я веду яскраве богемне життя, багато часу проводячи з музикою. Згадаю про "Територію А" і кафе "Вавилон", де не раз мав можливість зустріти Вакарчука, а також часто бували "Скрябін".

Я швидко усвідомив, що не стану зіркою футболу, тому вирішив обрати журналістику, щоб залишатися в футбольному середовищі. А ви як?

Напевно, у шкільні роки у мене справді виникло бажання стати футболістом. Ми часто грали в шкільний футбол, я навіть разом з другом намагався записатися до секції. Проте мені бракувало цілеспрямованості та спортивної дисципліни. Замість цього моєю пристрастю стало коментування футболу. Я із захопленням дивився матчі, занотовував склади команд з номерами гравців і вів свої зошити, де фіксував голи. Це була моя перша спроба в світі статистики.

Коли я трохи підріс, мене почало цікавити не лише спортивне, а й загалом журналістське мистецтво. У Львові існувала школа для молодих журналістів, що була спільним проектом товариства "Просвіта" та Центру дитячої творчості Галичини, розташованого в Погулянці (район Личаків). Ми створювали програму "Дебют" на обласному радіо — готували сюжети, монтували матеріали та виступали в ролі ведучих. Тож, коли я вступав до навчального закладу, у мене вже було чітке бажання стати професійним журналістом (сміється).

Спочатку я працював у новинах на обласному радіо, а потім перейшов на радіо "Незалежність", де обіймав посаду програмного директора. Пізніше я вів новини на "Люксі". Мій переїзд до Києва був обумовлений запрошенням від розмовного радіо "Лідер", яке мовило у FM-форматі. Я провів там близько півтора місяця, оскільки ці хлопці також працювали продюсерами на Першому національному і шукали ведучого для програми "Футбол від УТН". Я вирішив запропонувати свої послуги, і коли з'явилася можливість зосередитися на футболі, я не вагався і скористався нею.

Коли я займався "глобальною журналістикою", завжди прагнув організувати різноманітні спортивні інтерв'ю та проекти. Спортивна журналістика стала для мене справжнім захопленням, яке я не сприймав як працю — це приносило мені радість. Врешті-решт, вся моя журналістська діяльність дарувала мені задоволення.

Львів у 90-х роках був сповнений кримінальних угруповань, а знаменитий "Завіня" мешкав на Левандівці. Які спогади виникають? Чи переживали ви цікаві моменти на вулицях міста в темряві вечора?

Схоже, мене це все обійшло стороною. Я пам'ятаю великий похорон "Завіні". Тоді я проживав на вулиці Широкій, 100, і спостерігав за цим здалеку. Центральна частина Левандівки була переповнена людьми, автомобілі вирушали в різні боки. Слава Богу, я не зазнав впливу 90-х, хоча й жив у той час (усміхається). У мене не було жодних зв'язків із бізнесом, і мої батьки не займалися цим, тож я просто насолоджувався активним студентським життям. Студентські роки, робота — я завжди повертався додому пізно на тролейбусі, а потім ще й йшов пішки.

Слава Богу, не мав якихось таких друзів, які могли б мене в "підворотню" затягнути. Повністю концентрувався над роботою на радіо - для мене це був цілий світ. Коли вступив на факультет, прийшов і запропонував свої послуги. Десь може це смішно виглядало, бо не мав такого досвіду, але мене пам'ятали ще зі школи, а тут якраз звільнилися двоє журналістів-чоловіків із відділу інформації. Я з радістю схопився за цей шанс. Готував репортажики, а за якийсь час мені запропонували перший робочий контракт на обласному радіо.

Вашим близьким другом є відомий журналіст та активіст Євген Глібовицький. Напевно, ви також були знайомі з Георгієм Гонгадзе?

Так, ми дійсно були знайомі. Цікаво, що саме Гєник у 1998 році запросив мене на радіо "Лідер". Я спочатку не хотів залишати Львів, адже жив дуже насиченим богемним життям. Я багато часу проводив з музикою – відвідував "Територію А", кафе "Вавилон", де часто можна було зустріти Вакарчука, а також "Скрябін", якого я запрошував на свої ефіри.

"Є така пропозиція, - сказав Гєник. - А тобі обирати: залишатися маргіналом, чи йти на великі центральні ниви" (Усміхається). Я сумнівався, що він мені щось добре пропонує. Живу собі чудовим життям - і богемним, і журналістським, усе класно. Я поважав Київ завжди, але навіщо переїжджати до далекого, некомфортного, незнаного мені міста?

Гливинський поділився: "Не бажав залишати Львів" / Facebook

Одного разу Гєник висловив думку, що я — та людина, яку йому приємно чути. На емоційному рівні, з певною авантюрою в душі, я замислився: "Що я можу втратити? Чому б не спробувати?" Тоді я ще не був одружений і не мав родини. Коли я дав йому свою згоду, мені виповнилося 23 роки.

А от Гію пам'ятаю ще у Львові. У нас був семінар, організований ВВС, десь рік 1996-й або й раніше. Одним словом, приїжджав міністр оборони США Вільям Перрі, навчання "Щит миру", і мені вдалося його записати для обласного радіо. Це для мене завжди був челендж - приїжджає якась людина і треба хоча б кілька запитань їй поставити. Після цього Гія мені сказав: "Ну ти, звичайно, й відхопив такого фрукта!" Розпитував мене, що розповів цей міністр. Працював уже тоді на "Вікнах", СТБ.

Згодом ми зустрічалися час від часу, бачилися на київських вулицях і спілкувалися в ефірі радіо "Континент". Коли його викрали, я був на Олімпійських іграх у Сіднеї. Це був для мене дуже неспокійний час, але я вірив, що Гія все ще живий. Проте, це неспокійне відчуття перетворилося на справжню трагедію.

Здавалося, що рішення про усунення Суркіса було ухвалено з вказівкою, адже в той час донецький клан значно зміцнів.

Ваш успіх у столиці розгорівся неймовірно швидко. "Футбол від УТН" став, напевно, єдиним джерелом інформації для фанатів, тому ваше обличчя миттєво стало знайомим. Це була романтична епоха низькоякісних відеозаписів, старих стадіонів і так далі. Якими були ваші враження під час тієї роботи? Чи траплялися якісь курйози?

- Було чимало, головне - згадати (Усміхається). Для мене все так само сталося миттєво. Я переїхав до Києва у проект, який вважав авантюрною справою, але місточок проклався на телебачення у футбольну програму. Тоді "Футбол від УТН" був єдиною футбольною програмою. Несподівано все склалося.

Мене відправили у перше відрядження на чвертьфінал Динамо, і це сталося на легендарному стадіоні Сантьяго Бернабеу. Це було справжнє здійснення давніх мрій! Я захоплююсь Реалом з 1985 року, коли команда здобула Кубок УЄФА. Пам'ятаю, як на польському телебаченні переглядав уривки їхнього матчу з Кельном.

Тоді телевізійний світ виглядав зовсім інакше. Передавання знятого відео для новин УТН стало справжнім викликом. Наприклад, під час вечірнього тренування, коли відкрита частина триває всього 15 хвилин, ми швидко фіксували те, що відбувається. Після цього потрібно було терміново мчати до телеканалу або телестудії, де вже була домовленість, щоб вставити касету та передати відео. Замовлялося всього 15 хвилин для перегону, тож потрібно було вкластися в цей час.

Тоді навігатори ще не були в ужитку, тому ми користувалися таксі, вказуючи адресу. Зазвичай місцеві не розуміли англійської. Забігаєш до студії й вигукуєш: "Трансмішин, трансмішин!" Потрапляєш у апаратну, вставляєш касету і на перемотці шукаєш потрібні кадри. Це була справжня гонитва. Зараз важко уявити такий світ, коли можна просто з телефону надіслати відео без жодних проблем. І, напевно, були свої труднощі під час коментування...

Звісно, ми всі згадуємо про гру Україна - Польща...

- А, ось із тих курйозів? Ну, так (Сміється). Мені тоді скільки було років? Напевно, 26. Оце я ляпнув (Jeszcze Polska nie zginęła, ale zginąć musi, - Футбол 24). Цей жарт у Львові ходив у такому сенсі про Польщу. Зараз би, звичайно, я такого не сказав. Тоді ж, не до кінця усвідомлюючи, яка аудиторія дивилася, сказати таке про національні команди - це ляп. Тепер думаю про те, щоб не повторити цю фразу і не виникло конфлікту (Усміхається).

Звичайно, це було висловлено в жартівливій формі. Мова йшла про фатальний кінець у світі футболу. Це дійсно був невдалий жарт.

Кучма докладав чимало зусиль, щоб налагодити зв'язки з Кваснєвським, а ви з'являєтеся ось так.

- Сподіваюся, що коментатор - не такий руйнівник усіх домовленостей на найвищому рівні своєю фразою (Сміється). Тим паче, вона була сказана в такому неагресивному ключі.

"Ось я і висловився!" / Facebook

Проект "Гол" на Новому каналі - це ще один знаковий шоу, яке залишило слід у пам'яті багатьох поколінь. Він став значно більш вдосконаленим продуктом, представивши нові формати. Тим часом, чемпіонат також зазнав змін - Шахтар зумів зрівняти шанси з Динамо. Який клуб викликав більше заздрості? Хто висловлював більше претензій щодо сюжетів програми "Гол"?

Було чудово, що ми змогли зберегти свою незалежність. Часто футбольні клуби виділяли фінансування на підтримку різних проектів, що, як правило, позначалося на якості продукту і створювало певну залежність. Натомість ми змогли знайти спонсора.

На Новому каналі існувала команда людей, серед яких були Ліда Таран та Василь Самохвалов, які мріяли створити футбольну програму. Проте вони усвідомлювали, що для реалізації своїх ідей їм не вистачає ресурсів, тому вирішили залучити нових партнерів. В результаті, ми об'єднали наші зусилля. Ткаченко, який очолював канал, сказав нам: "Хлопці, знайдіть спонсора, і ви зможете втілити програму в життя". Зрозуміло.

Перше пиво, яке ми виявили, стало "Сармат". Це був продукт з Донецька, який потребував більшого охоплення на ринку. Тож його сприймали як частину нашої донбаської програми. До речі, "Сармат" пробув з нами не так уже й довго. Потім ми натрапили на "Оболонь". Я зустрівся з паном Слободяном, і вони стали нашими спонсорами на тривалий період, фактично до закриття нашої програми.

Щодо ревнощів, важливо формувати свою позицію так, щоб вам було майже все одно, що про вас говорять. Чим критичніше буде висвітлення, тим вищою буде повага до журналіста. Проте, безсумнівно, необхідно надавати тільки перевірену та об'єктивну інформацію.

Більше ревнощів було, може, від Динамо, від Суркісів. Але щоб прямо щось аж таке - не можу згадати, не виринає в пам'яті. Був конфлікт, пам'ятаю, з Колесниковим, віце-президентом Шахтаря. Він якось дав інтерв'ю стосовно того, що будуть знімати Суркіса з посади президента федерації. Виглядало так, ніби директивно знімати - донецький клан тоді підріс.

Ми підготували матеріал з цього питання, що став результатом моєї ідеї. Оскільки Колесников лише нещодавно увійшов у світ футболу, ми вирішили порівняти досягнення Суркіса та Колесникова на одному терезах. Звісно, така порівняння не сподобалося Шахтарю та Колесникову. Це був досить напружений момент, і Шахтар міг вважати, що "Гол" – це команда, яка підтримує Динамо (усміхається). Але ми реалізували це як журналістський проект. Реакція на висловлювання Колесникова була цікавою: він сказав, що "Суркіс нічого не досягнув", тож ми вирішили провести порівняння. Можливо, якби ми мали можливість, ми б підійшли до цього по-іншому. Адже важливо враховувати, як ваше матеріал сприймуть читачі та глядачі.

Вітя Вацко вміло коментує футбол, коли не заходить занадто далеко.

- Паралельно з цією роботою ви продовжували коментувати матчі. Мені запам'яталась ваша фраза, що коментатор повинен вміти "ганяти м'яч". Вам це вдавалося. Серед сучасних колег бачите таких майстрів?

Є чимало талановитих хлопців. Насправді, ключовим є підтримувати динаміку - "переміщувати м'яч" - саме це я мав на увазі. Хоча з того моменту, як я це висловив, моє бачення могло трохи змінитися, але важливість динаміки залишається незаперечною. Яскравим прикладом можуть слугувати польські коментатори, які чудово вміли це робити. У Львові завжди була можливість їх переглядати, ловлячи сигнал на дециметрову антену - цікава така історія з 80-90-х (усміхається).

Володимир Звєров подобається, як коментує. Насправді зараз багато голосів в ефірі. Для мене важливо, щоб було і журналістське відчуття теми. Коментатор - така творча професія, де не обов'язково журналіст може бути, а актор, наприклад. Хоча я більше за журналіста - крім емоцій треба мати розуміння теми, розуміння гри. Якщо не заважає коментатор, то ти може й не запам'ятовуєш прізвищ.

Гливинський та Лук'яненко / Facebook

Окрім Звєрова, мені також імпонував Олександр Михайлюк, але чомусь зараз його голос не чув. У нього є цікава манера коментування, достатньо динамічна і приємна. Вітя Вацко теж талановитий коментатор, хоча іноді він може перебільшувати (сміється). Бували випадки, коли він трохи виходив за межі. Іноді його голосові емоції під час голів виглядають дещо спотвореними, що мені не зовсім до вподоби.

Чи колись ви звертали увагу на Дмитра Джулая?

- Так, Дмитра теж виділю. Давно його не чув. Він на Сетанті досі мабуть коментує. Багато голосів, багато хорошого продукту, не все встигаєш дивитися або дивишся вже потім в оглядах.

Під час Євро-2012 до нас прибули "зірки" з-за кордону. Ці коментатори намагалися навчити наших спортсменів, як слід виконувати свою роботу. Як ви вважаєте, чи є це мудрим кроком, чи, швидше, критикою на адресу наших спеціалістів?

Це безсумнівно камінь у город. Спочатку я натрапив на СТБ під час якогось чемпіонату Європи або світу, а згодом з'явився телеканал "Футбол". Це дійсно викликало у мене емоції. Можна з упевненістю стверджувати, що в той період їхні коментатори були більш професійними - це факт. Але запрошувати саме росіян, щоб навчати нас, могли лише на каналі "Футбол", керівництво якого, здавалося, хотіло наслідувати російське телебачення.

Так, у росіян (Футбол 24) справи йшли досить успішно. У них завжди було більше фінансових ресурсів. Українські артисти піддалися цьому впливу і навіть залишилися працювати на тому ринку, оскільки їм подобалася російська аудиторія. Там їх дійсно чимало. Вони вирішили прийняти цю "гівняну" мову та використовувати її у своїй творчості.

Якби я мав вибір, я б запросив західних коментаторів для навчання. Те, що ми спостерігали раніше, справді виглядало як самоприниження. Я певний час прожив у Радянському Союзі і бачив центральне телебачення – коментатори там були на високому рівні, без сумніву. Вони пройшли серйозну підготовку і мали міцну основу. Це, безумовно, вплинуло на НТВ.

Необхідно вивчати певні етапи, коли існувало належне фінансування для професійної журналістики. Існує така бізнес-філософія, що все має приносити прибуток. Витрати на відрядження є занадто високими, а ексклюзивні матеріали часто не розглядаються як можливий варіант — можна просто укласти угоду з фотоагентством, а в мережі знайти будь-яку інформацію. Тож, чи можеш ти вважати себе журналістом? Ось тобі відео — працюй з ним.

Внаслідок такого зневажливого підходу було прийнято рішення запрошувати росіян. Це свідчить про брак професіоналізму з боку керівництва та відсутність адекватного глобального бачення. Я вважаю, що варто було б звернутися до фахівців з Заходу. Не думаю, що це обійшлося б дорожче, адже росіяни ніколи не приїжджали сюди просто так. Вони отримували високі гонорари вдома, тому їхній виїзд сюди був обумовлений ще більшими фінансовими пропозиціями, навіть якщо це було тимчасово. Лише після трагедії, яку ми зараз переживаємо, комусь стало зрозуміло, що це було хибним рішенням. Тоді, нарешті, вони усвідомили цю помилку.

"Щоб не виглядати непрофесійно в очах Лобановського"

- Ви теж мали досвід взаємодії зі "світилом" совєтського коментаторського цеху. Але до нього претензій жодних - це легендарний Коте Махарадзе. Яким вам пригадується матч Динамо - Баварія у березні 2000-го? Забили грузини в той вечір.

Неповторна така комбінація обставин!

Яка енергетика виходила від Коте? Чи було з ним комфортно у спілкуванні? Перед ефіром ви насолоджувалися коньяком або грузинським вином? Пам’ятаю, як Махарадзе креативно коментував той матч.

Це була важлива подія для мене, адже він коментував у 80-х роках, зокрема чемпіонат світу 1986, коли наша збірна, сформована переважно з гравців Динамо, дійшла до 1/8 фіналу, де зазнала прикрої поразки від бельгійців. У нашій родині ми вважали його щасливим коментатором саме для збірної. Адже матчі Динамо в єврокубках коментував Щербачов.

Неймовірні події розгорталися на моїх очах! Я переключився на "Футбол від УТН" і опинився на стадіоні Сантьяго Бернабеу, де відбувався фінал Ліги чемпіонів між МЮ та Баварією. Мені пощастило бути присутнім на цьому матчі. І тут продюсер запитав: "Як щодо коментування разом із Коте Махарадзе?" Я відповів: "Це ж справжня мрія!" - "Ми вже зв'язалися з ним і плануємо запросити".

Він, звісно, був уже старшим, ніж я його бачив у Союзі на "Футбольном обозрении". До матчу я не пригадую, щоб ми щось випили (Усміхається). Його приймали як зірку - зустріли в аеропорту, привезли. До поїздки на стадіон він приїхав на Перший національний. Хіба щось випив з кимось іншим - я цього не знаю (Усміхається).

Коте Махарадзе

Відчувалась така легкість, бо скільки ж матчів він пережив. Виглядав натхненним: знову в Києві, знову його запросили коментувати гру Динамо. Це для Махарадзе були дуже приємні моменти. Оригінальний стиль подачі: він пожартував, що в мене "очень опасная фамилия Глевински" - як Моніка Левінскі (Сміється).

Чудово, що в той вечір саме два грузинських футболіста відзначилися голами. Коте жартував: "Якщо Деметрадзе не зміг забити, то це зробив Каладзе". А потім і Деметрадзе все ж вразив ворота. Однак, паралельно Реал все ж таки забив Русенборгу, і, на жаль, ідеальний сценарій не вийшов. На жаль, мізерний шанс Динамо на вихід до наступного етапу не втілився.

- А сезоном раніше Динамо дійшло до півфіналу. Коли настав момент неповернення для киян - після голу Тарната, Еффенберга, Янкера чи шедевру Баслера?

Можна сказати, що це підведення підсумків другого матчу. Гол Баслера, безсумнівно, справив враження, але Шевченко мав свій шанс, який ми порівнювали з тим, як Блохін обіграв кількох захисників і забив Баварії. У Динамо були й інші можливості, тому команда могла розраховувати на успіх. Коли Баслер забив, довелося відповідати двома голами за тією старою схемою, яка діяла довгий час. Втім, я відчував, що Динамо має сили для того, щоб відігратися. З Лобановським у них не було відчуття глибокого розчарування – гра все ж була досить напруженою.

Через місяць ви дійшли до фіналу Ліги чемпіонів. Чи підтримували ви команду в матчі проти Баварії?

- Якось у мене так було завжди: та команда, яка перемагала наших - я до неї симпатії не мав. Можу згадати, як Стяуа перемогла Динамо в матчі за Суперкубок УЄФА. Чи, наприклад, Порту, який обіграв Динамо у півфіналі Кубка чемпіонів. Об'єктивно це була рівна гра, португальцям пощастило більше, але я вважав, що незаслужено. Так само і з Баварією.

З іншого боку, Манчестер Юнайтед - це мій улюблений клуб у Англії. Останні хвилини фіналу були справжнім видовищем! Я добре пам'ятаю, що прес-ложа була переповнена. Як це часто буває на таких заходах, разом із акредитацією нам видають медіаквитки на певні місця. На жаль, я знаю, що представник Першого національного забрав наші два квитки (усміхається). Тож ми весь час металися туди-сюди, і час від часу нас запитували: "Де ваші квитки?"

Одним словом, на останніх хвилинах ми стояли внизу ложі преси. Там був такий прохід, тераска, балкончик. А поруч - багато вболівальників МЮ. Коли Сульшер забив другий гол, я якось опинився посеред них. Вони мене обіймали, такі нормальні здорові пивні хлопці. Протрусили ударами радості так, що я аж спіймав ту манчестерську glory (Сміється).

Ви мали нагоду не лише бачити Лобановського, а й спілкуватися з ним впритул. Чи відзначили ви для себе якісь особливі риси в його поведінці, які могли залишитися непоміченими для інших? Можливо, це був його погляд, якийсь жест, вираз обличчя чи навіть певна фраза...

Для мене його суворість стала явною ознакою. Він здавався недоступним. Проте Франков, спілкуючись із ним, мабуть, знайшов ключ до розуміння. Чим більше спілкуєшся, маючи знання про тему, тим більше відкриваєш. Лобановський залишився для мене символом з тих часів, коли я ще дитина, і він був тренером "Динамо" в 80-х роках.

Пам'ятаю той момент, коли він повернувся до Києва, а згодом отримав призначення на пост головного тренера національної збірної України. Очевидно, що після відрядження він трохи набрав вагу. Чутки ходили, що у нього була якась хвороба. Для мене він залишався людиною, з якою важко було налагодити контакт, тому не вдалося поговорити з ним ближче. Мабуть, я не доклав достатньо зусиль для цього. Проте, я все ж провів кілька коротких інтерв'ю з ним, зокрема щодо його нового призначення.

Після зимових товариських матчів Динамо з Міланом, коли Шевченко вже був "россонері", я Лобановського запитав стосовно збірної. "Чи ви не хотіли б очолити збірну України?" - "Так мене ж ніхто не запрошує, не запитує". "А ви готові були б?" - продовжував я. Він відповів щось у стилі: "То нехай запитають". Тоді навіть телефонували хлопці з української служби ВВС після цього мого інтерв'ю і розпитували, що він сказав. Для всіх то була тема, усім було цікаво.

Також хочу підкреслити, що Лобановський мав чудове почуття гумору і, безумовно, глибоке розуміння гри. Він вмів проводити захоплюючі лекції для журналістів під час прес-конференцій, і це було надзвичайно цікаво. Я щасливий, що в останні роки його кар'єри я мав можливість бути в Києві на матчах, слухати його прес-конференції, а іноді навіть ставити запитання. Тоді у мене було відчуття не страху, а певної обережності, щоб не сказати щось недоречне і не виглядати в його очах як футбольний аматор (усміхається).

"Звернувшись до адміністратора, я попросив його показати мені Шевченка."

Вашу трудову книжку зберігали в УАФ рекордні 14 років. За цей час можна виділити дві команди, у яких найкраще поєднувалися мікроклімат і результати – це команда Блохіна та команда Шевченка. Обидва тренери мають амбітні цілі та є володарями "Золотого м'яча". Проте, що ж стало основною відмінністю між ними?

- Важко відповісти, коли деякі колеги запитують: "Блохін чи Шевченко?" Вони насправді різні. Шевченко сформував команду з іноземних спеціалістів, які допомагали йому робити результат. У Блохіна була своя команда. Кожен із них, очевидно, має харизму, що важливо у будь-якому проекті, а у збірній - особливо. Часу мало, потрібно всіх змотивувати, налаштувати, щоб вони виходили і гризли землю. Блохін, мабуть, емоційніший. Шевченко намагався більш розважливо. Різниць багато, характери різні.

Степаненко, Шевченко, Гливинський / Фото Футбол 24

Об'єднує їх те, що вони не змогли б досягти успіху без чіткої концентрації та дотримання власних внутрішніх принципів і цінностей. Кожен із них має складну особистість і унікальний підхід. Блохін і Шевченко часто спілкувалися з гравцями, намагаючись у неформальній обстановці указати на важливі аспекти їхньої гри. Обидва мали досвід спільної роботи з Лобановським, і це вплинуло на їхній розвиток. Відомо, що стосунки Блохіна з Лобановським були напруженими, тому, ймовірно, він не визнає впливу наставника на себе. Натомість, Шевченко завжди публічно висловлював вдячність Лобановському за його навчання.

Різні люди, різні характери, але два великих футболісти. Ну і тренери, які поки досягли найбільшого зі збірною.

- Виявляється, ви юного Шеву записали ще в 1994-му. Згадував потім цей епізод, працюючи разом із вами у збірній?

- Я йому якось нагадував, але не знаю, чи відклалося. У його кар'єрі вистачало цікавих епізодів і різних журналістів. Коли я брав інтерв'ю в Кларенса Зеєдорфа, нагадав йому про той матч 1994-го у Львові - 2:2 закінчили. За Нідерланди грали Клюйверт (Кляйферт, як правильно) і Зеєдорф (Сідорф, у всякому разі Шевченко його так називав). Я попросив адміністратора, щоб вивів мені Шевченка, бо ще не знав їх в обличчя - юнацька команда. Пам'ятаю впевненість, з якою Андрій казав після 2:2: "Ми їдемо вигравати".

Я нагадав йому та Зеєдорфу про один цікавий епізод у їхніх кар'єрах. Проте, вважаю, що це, скоріше, залишилося в пам'яті лише у мене. Шевченко жодного разу не згадав про те інтерв'ю, хоча воно було не першим для нього. Є також відео, на якому вони ще зовсім юні беруть участь у турнірі в Італії, і місцевий журналіст проводить з ними інтерв'ю.

Тепер керівництво національної збірної перебрав на себе Андреа Мальдера, який раніше працював асистентом Андрія Миколайовича. Які ваші думки про цю особистість?

На мою думку, він дійсно є фахівцем високого рівня. І це не просто аналітик, як дехто вважає. Він виконує роль асистента-аналітика, що свідчить про його активну участь у тренуваннях і підготовці. Саме з ним у Шевченка було чимало дискусій щодо, наприклад, ігрової моделі чи стратегії проти конкретних суперників. У контексті побудови гри, тренувального процесу та аналітики він є надзвичайно компетентним спеціалістом.

Для нього зараз справжній виклик. Можливо, він усе своє життя чекав, що йому запропонують очолити команду самому. Напевно, кожен асистент чекає такого моменту. Мені здається, що для Мальдери це очікувана пропозиція. Набив собі татуювання тризуба, тож мав і має сентименти до України. Тепер побачимо, як йому вдасться налагодити гру нашої команди.

Безліч шанувальників сподівалися, що на цю позицію призначать Мирона Богдановича Маркевича...

- Я теж очікував. Вважаю, що Мирон Богданович заслужив, і це також була б абсолютно логічна пропозиція та робота для нього. Він у нормальних, чудових кондиціях зараз. Незважаючи на солідний вік, постійно бігає у футбол, у хорошому фізичному стані. Це важливо для мозку в будь-якому віці, а тим більше в такому.

Пам'ятаю, це були, на жаль, лише чотири матчі, коли Маркевич очолював збірну - як тоді команда грала. Звичайно, преміальні були високими, але справа не тільки в преміальних.

"Скажи: "Я беру на себе відповідальність, я йду у відставку". І тоді буде повага до тебе"

- Ви не приховуєте, що вам було важко з Ребровим. У чому проявлялася ця складність?

- Він закрита людина, і я вважаю, що він не поважає людей, з якими працює, - у мене склалося таке враження. І щодо роботи зі штабом. Тобто я вважаю, що це брак поваги до інших людей і така закритість. Адже у своїй роботі я насправді не побачив, що він її розуміє, поважає чи взагалі вважає потрібною. І коли є такий момент, насправді розумієш, що тоді втрачається цінність того, що ти виконуєш свою роботу, бо в якісь моменти починаєш думати, що ти якийсь непотрібний гвинтик механізму. Для чого тоді прес-секретар?

Звичайно, може, я це трохи перебільшую, бо робота все одно залишається рутинною, але це дуже важливий момент. І багато тренерів справді цього недооцінюють. Я вже казав це й в інших інтерв'ю, що вони думають, ніби знають усе на світі. Насправді вони нічого не знають. І насправді хочеться ще раз сказати, що вони мають смішний вигляд, хоча вони самі думають, що можуть усіх надурити: мовляв, ми вийшли, щось сказали чи написали. І вони думають, що люди потім будуть про них добре думати. Але так не буде.

Насправді треба бути щирим, відкритим і відвертим. Усе, що приховується, відчувається. Зрозуміло, що вони звикли десь недоговорювати. Якщо не сказати всю правду, то вони, напевно, вважають, що це не означає збрехати - просто не сказати всю правду. Але я вважаю, що це брехня. Ніхто ж не каже їм говорити про якесь особисте життя.

Приклади Гвардіоли та інших сучасних тренерів, які активно взаємодіють з медіа, є надзвичайно показовими. Навіть взявши до уваги постаті на кшталт Лобановського, можна відзначити, що його стиль спілкування був вагомим елементом його тренерської методології. Він не лише обговорював аспекти гри, а й робив це вельми виразно. Це свідчить про важливість розвитку самого тренера — у вмінні чітко висловлювати свої думки, аргументувати та пояснювати свої рішення. Якщо тренери вважають, що футбол — це лише про досягнення результату, а їх коментарі зводяться до декількох фраз про поразку або перемогу, побоюючись розкривати якісь секрети, то це лише сприяє виникненню питань і непорозумінь серед вболівальників.

Зрозуміло, що мірилом є результат. Це також їх стримує, бо вони думають: що б я не наговорив, але якщо ми програємо, мене все одно будуть хейтити і журналісти, які прийшли на прес-конференцію, і вболівальники, і всі інші. Це зрозуміло.

Проте, в будь-якому випадку, наше життя призначене для спілкування. Незалежно від контексту, ми повинні взаємодіяти, а тренеру варто пам'ятати, що він не є керівником власного бізнесу. Він представляє клуб, а особливо - національну команду. Це є спільнота всіх тих людей - українців або, наприклад, фанатів клубу, які витрачають свій вільний час. Так, вони насолоджуються, приходять на матчі, п'ють пиво та займаються іншими справами, але саме в цьому формуються основи культури, яка стала тобі близькою, коли ти починав як футболіст, а згодом став тренером.

Тому треба відчувати цю відповідальність: ти відповідаєш за те, що робиш, і ти підзвітний. І тому найкращий вибір - це вміти комунікувати. Ти все одно колись програєш, усе одно отримаєш свою порцію критики. Але принаймні ти був відкритим, і люди розуміли, що ти хочеш сказати, а не так, коли питають про контракт, а ти: "Чому вас так цікавить питання мого контракту?"

Це викликає інтерес, адже ти демонструєш відповідальність. Скажи: "Я готовий взяти на себе відповідальність і складаю свої повноваження". І тоді до тебе буде повага як до особистості.

"Краще заховайте свій фотоапарат, адже тут може бути небезпечно."

Протягом вашої кар'єри ви, напевно, відвідали багато країн. Чи залишилися у вас якісь незавершені справи?

Звісно, такі можливості існують. Мені дуже цікаво подорожувати. Всі мої відрядження були захоплюючими. Наприклад, я б з задоволенням відвідав Нову Зеландію. Також хотілося б знову вирушити до Австралії, адже я там був лише одного разу під час Олімпійських ігор 2000 року. У Канаді я ще не бував, хоча велика пристрасть до хокею. І, звичайно, я мрію побачити південні регіони Аргентини, ближче до Антарктиди.

Патагонія?

- Так-так. Там є Ушуая, де гірськолижники з літа починають тренуватися. А якщо вже мріяти на повну, то хочеться їздити і знімати якісь такі туристичні програми. Зараз не на часі це, бо війна. Але мріємо і віримо, що вона закінчиться. Хочеться з одного боку собі мандрувати і кайфувати, але з іншого - коли опиняєшся у таких місцях, хочеться знімати, розповідати, дізнаватися. Це уже журналістська професія у нас під шкірою (Усміхається). Без цього нецікаво.

- У 2014-му ви були на чемпіонаті світу в Бразилії. Там доволі небезпечно навіть вдень. Не намагались вас пограбувати чи щось таке?

Мабуть, я пережив це так само, як і дев’яності у Львові (усміхається). Насправді, там було чимало поліції. У мене був фотоапарат, на який я знімав і фотографії, і відео. Я знав про легенди щодо Копакабани – що там можуть забрати все, особливо фотоапарат, адже він вважався привабливим трофеєм для місцевих. Але у мене була акредитація. Гадаю, місцевих попереджали про можливі серйозні наслідки, якщо постраждають офіційні особи.

Пам'ятаю місто Сальвадор - там відбувалося щось схоже на карнавал, народ танцював, яскраві костюми. Я це знімав, аж жіночка, яка сиділа в будці з написом "Інформація для туристів", підійшла і каже: "Краще заховайте свій фотоапарат, адже тут може бути небезпечно.". Я швендяв навіть о першій-другій ночі, але все минулося. Була акредитація на мені, тож не пограбували.

Але ні, була одна пригода, що важко забути. Під час зупинки на автозаправці мені знадобився хліб. Я разом із колегами-журналістами — Миколою Васильковим, Олександром Терновим та Володимиром Мулою — вирішив організувати вечерю. Нам не вистачало хліба, тому я зайшов на АЗС і оплатив покупку карткою. Хоча готівка була б більш зручним варіантом, я вирішив зберегти її для поїздки на таксі. На жаль, мою карту, ймовірно, зчитали, адже з рахунку зникли три тисячі доларів, які залишалися на покриття витрат під час відрядження.

З Миколою Васильковим / Facebook

Після цього я зауважив, що з моєї картки зняли кілька разів по 500 доларів під приводом "оренди відеокасет" десь у фавелах. Одним словом, гроші зникли. У мене були заброньовані готелі і куплені авіаквитки, але я звернувся до друга, який виручив мене фінансово. Приємно, що, повернувшись додому, наш український банк компенсував мені вкрадену суму. Таким чином, це був грабіж з щасливим фіналом (усміхається).

Усе це сталося через мою недбалість. Мене не раз попереджали: не варто знімати гроші з банкомату, розташованого на вулиці, а тільки в приміщенні банку. Коли ми відвідуємо автозаправку, у нас виникає відчуття безпеки. Мабуть, саме це мене й підвело в той момент. Я навіть не міг уявити, що така дружня літня жінка, яка простягнула мені термінал для введення коду, може виявитися шахрайкою.

Кажуть, що найбільшим глоріхантером серед усіх є той, хто підтримує Реал.

Заключний блиц. Який фільм тобі найбільше подобається?

Інколи я переглядаю фільми. Мені подобаються стрічки з напруженим сюжетом — трилери або історичні драми. Все залежить від мого настрою. Іноді можу подивитися й драму. Але, щоб фільм дійсно вразив, не можу пригадати. Мабуть, вже занадто багато цинізму накопичилося всередині. Нещодавно я дивився на Netflix "Верхівковий хижак" із Шарліз Терон, де вона блукає хащами, а дикий маніяк намагається її вбити. Колись мені дуже сподобався один сезон "Гострих картузів".

Я також обожнюю наукову фантастику! Наприклад, "Стар Трек" завжди був моїм улюбленим, а з донькою ми нещодавно насолоджувалися переглядом "Загублені у космосі". О, і ще ми чудово провели час, дивлячись "Дивні дива". Це моя молодша донька, їй 13 років. А от старша має зовсім інші захоплення, так само як і моя дружина.

- Музика. "Океан Ельзи"?

Так, безумовно, я прихильник "Океану Ельзи" і "Скрябіна". Моя любов до їхньої музики почалася ще в юності. Особливо пам’ятаю, як "Океан" розвивався у Львові — я був на їхньому дебютному концерті в залі на площі Петрушевича. Це те, що ти слухаєш і завжди відчуваєш ту саму енергію.

Реал чи Інтер?

- Реал. Я насправді в Мілані люблю Мілан, а не Інтер. Маю три улюблені іноземні клуби - Реал, Мілан і Манчестер Юнайтед.

- У мене з вами збіг, крім Реала.

- А ви підтримуєте Барселону?

Ні, але й не за Реал.

- Насправді кажуть, що найбільший глоріхантер серед усіх глоріхантерів той, хто вболіває за Реал. Тоді, у 1985-86 роках, вони двічі поспіль грали у фіналах Кубка УЄФА. Я дивився на польських телеканалах - біла форма, Уго Санчес, Еміліо Бутрагеньйо, Мічел. То були для мене люди з іншої планети. Це перший іноземний клуб, яким я так захопився. Вже потім прочитав, що Реал брав перші Кубки чемпіонів. Ну, глоріхантер, але з 1985-го (Сміється).

З Едмаром / Facebook

Який ще ваш прихований талант ми не відкрили?

Кожен має надію, що в нього є якийсь прихований талант. Можливо, я теж не усвідомлюю свого. В мене завжди виникало захоплення кіно, і, напевно, я мріяв стати актором. Цей талант, однак, залишається непоміченим для кінематографістів. Думаю, я міг би стати непоганим актором (усміхається). Але це лише моя думка. Адже насправді шлях до успіху в цій сфері дуже довгий і не такий простий, як може здаватися. Головне – грати щиро, втілюючи різноманітні образи. Саме тоді твоя акторська цінність стане помітною.

Що вас у собі дратує?

Є чимало аспектів, за які можна себе критикувати. Інколи відчуваю нестачу режиму, а також недостатню дисципліну, що не дозволило мені стати справжнім спортсменом. Вважаю, що це мої найзначніші недоліки. Я емоційний та запальний. Хоча є й інші слабкості, проте, що з цим поробиш? Продовжую жити далі.

Яка найцінніша рекомендація, яку ви отримували протягом свого життя?

- Були поради, звичайно. Виокремити якусь одну важко, тому краще скажу, що порадив би собі сам. Треба видихати, бути собою, не спалахувати. Варто бути виваженим. І, звичайно, любити те, що ти робиш. Завжди, як у журналістиці, йти до кінця, до чогось докопуючись. Одним словом, треба не лінуватися. Працювати, але не запрацьовуватися. Накидав усе в один казан. Подивимося, який бограч із цього вийде (Усміхається).