Сподвижник Симона Петлюри, діяч Української Народної Республіки, театральний критик та дослідник авангардного мистецтва: 130 років від дня народження Василя Бутенка (Хмурого).

8 лютого 1896 року в селі Рашівка, що знаходиться в Гадяцькому повіті Полтавської губернії (тепер це частина Лютенської громади Миргородського району Полтавської області), народився Василь Бутенко, відомий також під псевдонімом Хмурий. Він був військовим діячем Української Народної Республіки (УНР), близьким соратником Симона Петлюри, а також журналістом, мистецтвознавцем і театральним критиком. Бутенко став одним з перших вітчизняних дослідників авангардного мистецтва і став жертвою комуністичного терору з боку Кремля. Цього року, з нагоди 130-річчя його народження, за ініціативою Українського інституту національної пам'яті та відповідно до постанови парламенту про пам'ятні дати і ювілеї, його діяльність буде відзначена на державному рівні.

У родині селян Онисія Івановича і Єфросинії Митрофанівни Бутенків було 12 дітей, до дорослого віку дожили шестеро сестер та їхній брат Василь. У Рашівці дотепер збереглася хата, в якій мешкали Бутенки. Полтавській журналістці Тетяні Дениско вдалося відшукати людей, які повідали про атмосферу, що панувала у цьому родинному гнізді, коло спілкування, дитячі та юнацькі вподобання й пріоритети: театр, пісня, квіти, вишивка, знання. Вчителька-пенсіонерка Раїса Кондратюк згадувала, що старша Василева сестра Ольга брала активну участь у виставах самодіяльного театру. Серед приятелів-інтелектуалів юного Бутенка були місцеві вчителі, діячі сільської та гадяцької "Просвіти", очолюваної Оленою Пчілкою, зокрема й мовознавець, теж уродженець Рашівки Петро Залозний. Зі спогадів старожилів: "У дитинстві не раз доводилося бувати в тому дворі. Влітку до них стільки народу з'їжджалося! Мене вражали квіти - тюльпани, півонії, гладіолуси, жоржини... Всю весну й літо квітники буяли. Ольга Онисимівна за ними доглядала. Квітів було так багато, і жодної бур'янинки, жодної грудочки між ними не побачиш...".

У 1910 році молодий чоловік завершив навчання в Рашівському міністерському училищі, яке тривало п’ять років. Після цього він продовжив освіту у Великосорочинській учительській семінарії, розташованій в Миргородському повіті, де зав'язав дружбу з видатним кобзарем Михайлом Кравченком. Сергій Кушніренко, племінник Бутенків, зберіг статтю з журналу "Народна творчість та етнографія" за 1970 рік, що носить назву "Кобзар Михайло Кравченко в Рашівці". Цю публікацію ілюструє фотографія, на якій зображений кобзар, а поруч із ним сидить Василь Бутенко, випускник семінарії. У серпні 2018 року цю унікальну світлину вперше опублікувала Тетяна Дениско у газеті "Зоря Полтавщини".

Рання зацікавленість хлопця не лише у мистецтві, а й у політиці підтверджується цими словами з наукових праць кандидата історичних наук, видатного краєзнавця Полтавщини Віктора Ревегука. Наприкінці 90-х років минулого століття, наполегливо досліджуючи архіви, він зібрав інформацію про українських діячів Миргородського повіту. У своїх монографіях "Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918 рр.)" та "Полтавщина в огні Української революції (1917 -21 рр.)" Віктор Якович згадує про активістів "Юнацької спілки" та "Просвіти" з селища Великі Сорочинці, серед яких був і Василь Бутенко, майбутній петлюрієць. Він відзначає, що на території Миргородщини діяло 17 волосних товариств "Просвіта", і одне з найвпливовіших з них знаходилося у Великих Сорочинцях. Серед засновників були учні місцевої Учительської семінарії, члени "Юнацької спілки". Ці засновники "Просвіти" згодом стали активними борцями за незалежність: Олександр Доценко, після завершення навчання у Віленському військовому училищі в Полтаві, став ад'ютантом головного отамана Симона Петлюри, а Василь Бутенко очолив його канцелярію.

У 1915 році, після того як він закінчив навчання, молодого педагога мобілізували до армії Російської імперії. Після кількох тижнів служби його направили на навчання в Чугуївське військове училище. Наступного року, під час піку Першої світової війни, Василь опинився на фронті проти Австрії.

На весні 1917 року була створена Українська Центральна Рада, що оголосила незалежність Української Народної Республіки. Розпочалася широкомасштабна військова українізація, внаслідок якої формувалися національні військові підрозділи в рамках армії колишньої Російської імперії, які згодом стали основою для утворення Армії УНР. У вирі революційних змін опинився і Василь Бутенко, який домігся направлення до українізованого 34-го корпусу 2-го українського полку, котрий спочатку базувався в селі Меджибож на Вінниччині, а згодом перебазувався на станцію Бобринська (Дарниця).

У лютому 1918 року в Києві йшли запеклі бої між військами Центральної Ради та більшовиками. Бутенко відвідав штаб Симона Петлюри, який на той час очолював Гайдамацький кош Слобідської України. Після арешту та звільнення Петлюри під час Гетьманату, вони разом вирушили до Білої Церкви. У таборі січових стрільців Бутенко познайомився з Євгеном Коновальцем. Він обіймав різні посади, зокрема коменданта ставки, командира куреня та начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, а також брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. З протоколів допитів в НКВС, частково опублікованих у газеті "Зоря Полтавщини": "Коли РСФРР почала війну проти Центральної Ради, я, будучи українським націоналістом, вважав це імперіалістичним актом, тому вороже ставився до радянської влади <...> Мені показали двері, за якими я побачив трьох військових: це були Петлюра та два брати Вдовиченки. Я заговорив з Петлюрою українською, і він запитав, де я хочу служити – в штабі чи в строю. Будучи дисциплінованим, я відповів, що піду туди, куди мене призначать".

Під тиском червоних військ Армія УНР відступала до Вінниці та Кам'янця-Подільського. Після окупації територій УНР ленінською Росією, петлюрівець Бутенко опинився в таборі для інтернованих солдатів Армії УНР у Каліші (Польща). Там він читав лекції з української літератури та активно долучився до редагування таборового журналу. "Восени 1921 року Бутенко вступає до Варшавського університету. Перебуваючи в Каліші, він дізнається про прибуття радянсько-польської репатріаційної комісії до Варшави, до складу якої входив його давній знайомий Микола Федорович Христовий, борець і двоюрідний брат отамана Леонтія Христового. Христовий у 1924-1929 роках очолював відділ мистецтв при Наркомосі, але пізніше був репресований. Бутенко звернувся до нього за допомогою у справі повернення в Україну", - зазначила журналістка-краєзнавиця Тетяна Дениско у своїй статті "Василь Хмурий (Бутенко) з Рашівки - «ентузіаст національного руху». У квітні 1922 року Бутенко повернувся до своєї рідної Рашівки, де працював страховим агентом у сусідніх селах та місті Ромни.

Починається у лютому 1925 року. Друкувався у журналах "Культура і побут", "Сільський театр". А перша сходинка творчої кар'єри - секретар журналу "Нове мистецтво", формальним редактором якого був двоюрідний брат отамана Микола Христовий. Утім, як згадували сучасники, журнал творив Василь Бутенко: писав, редагував, верстав, правив коректуру тощо. Видання висвітлювало театральне, музичне, образотворче й кіномистецтво.

Творчий псевдонім Хмурий не з'явився випадково; як зазначає Тетяна Дениско, у його родині дійсно було багато людей з серйозними обличчями. Актор театру "Березіль" Мар'ян Крушельницький помітив, що "березільці" високо цінували творця журналу "Нове мистецтво" за його лаконічний і влучний коментар до їхньої вистави "Шпана": "Прийшов Хмурий. Веселий вийшов". Мистецтвознавиця Ярина Цимбал у своєму огляді на сайті "Читомо" називає цей журнал мистецької критики: "Нове мистецтво" не лише аналізувало живопис, а й містило огляди знакових вистав, критичні портрети художників, статті про скульптуру, кераміку, порцеляну та декоративно-прикладне мистецтво. Крім того, в ньому публікувалися відгуки на актуальні події, театральні, музичні та кінорецензії, оглядові статті, інтерв'ю з митцями, а також програми харківських театрів і кінотеатрів на найближчий тиждень, хроніки мистецьких заходів, афіші та списки п'єс. Проте в журналі не було статей з історії мистецтва — для цих цілей були створені літературно-мистецькі щомісячники. У "Новому мистецтві" з перших номерів публікували свої твори Остап Вишня (багато з яких згодом увійшли до збірки "Вишневі усмішки театральні") та Микола Хвильовий, який у 1926 році опублікував улюблену театральними колами статтю "Золоте черево як вихід із репертуарного тупика".

З протоколу допиту в НКВС: "Часто ми з Христовим обговорювали, як сформувати кадри для критики мистецтва. Христовий висловлював думку, що до цієї справи слід залучати літераторів, оскільки сам він був частиною літературної групи, що згодом заснувала ВАПЛІТЕ. З цієї групи до редакції журналу були запрошені Хвильовий, Копиленко та Аркадій Любченко. У театрі Франка я мав зв'язки з Юрою Гнатом з питань видання. У Харкові я зустрічався з Анатолем Петрицьким, який на той час жив у Кам'янці, де ми й познайомилися. Я дотримувався тієї літературної лінії, яка панувала в той час. У 1929 році я підтримував позиції ВАПЛІТЕ, основна група якого під керівництвом Хвильового прагнула зберегти в літературі та театрі чисто національну українську орієнтацію. У тому ж році я написав дві брошури про Гірняка і Крушельницького з націоналістичної точки зору, які були надруковані в 1931 році та піддані критиці в 1933 році."

Не надто тривалим видався цей період напруженої творчої праці, зате яким плідним. Перекладав технічну літературу, з літа 1932 року трудився у харківському видавництві "Рух". Серед праць Хмурого про театр, кіно й малярство мистецтвознавиця Лариса Брюховецька вирізняє книгу "Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво" й дослідження "Мар'ян Крушельницький", "Театральні строї Анатоля Петрицького", "Олекса Новаківський", "Театральні строї", "Йосип Гірняк", "Іван Труш".

У 1929 році працював в "Українафільмі" як асистент режисера знімальної групи фільму Олександра Довженка "Земля". Із титрів стрічки прізвище Бутенка вилучено через те, що був репресований. Цей витяг із протоколу енкаведистського допиту дає змогу простежити, як ув'язнений благородно вигороджує Довженка, оберігаючи його від загрози звинувачень з боку совєтської влади: "1929 року я поступив на службу в Українафільм за рекомендацією Іванова Павла, письменника, також "ваплітянина". Я уклав договір з Київською кінофабрикою і був призначений асистентом режисера, Довженка Олександра, який у той час знімав картину "Земля". Коли постало питання про моє призначення до нього, Довженко заявив про свою незгоду. На моє запитання про мотиви Довженко сказав, що вважає мене в опозиції до його фільму "Арсенал". Про цю опозицію і його політичну підкладку мені відомо таке: Після перегляду, розмовляючи з різними особами, я дізнався, що все крило української літератури національного толку обурене сатирою Довженка на націоналістичний рух".

Кінець 20-х рр. минулого століття ознаменувався згортанням українізації, справою СВУ, арештами і розстрілами українських інтелектуалів. В Україні надовго запанував російський більшовизм. Тож Хмурий виїздив до Румунії, прагнучи уникнути переслідувань. Втім, знову повернувся до України.

Наприкінці серпня 1937 року сталінські агенти з НКВС затримали Василя Бутенка, відомого як Хмурий. Окупаційна влада Радянського Союзу звинуватила його за статтями 54-10, ч.1, 54-6, 54-11 Кримінального кодексу Української РСР, в яких йшлося про антирадянську пропаганду, шпигунство та участь у контрреволюційних організаціях. У вироку зазначалося, що повернувшись із Румунії, Бутенко в 1936 році встановив зв'язок з українськими націоналістами та бойчукістами, такими як Падалка, Седляр та інші (які також були засуджені), і під час зустрічей з ними вів антирадянські розмови. В документі також говориться про те, що Бутенко виявив свої націоналістичні погляди, а свідчення таких осіб, як Карбач, Чорнушенко та заява Дорошенка, підтвердили його участь у контрреволюційній діяльності. Судова трійка сталінського НКВС Харківської області 8 грудня 1937 року винесла вирок Хмурому, засудивши його до 10 років позбавлення волі. Він зазнав страждань у комуністичному таборі протягом чотирьох років... Ці муки, ймовірно, включали катування, і зрештою призвели до його смерті в ув'язненні. Герой нашої історії загинув 27 січня 1940 року в Самартаборі у віці 44 років. Реабілітований рішенням Військової прокуратури Київського військового округу 25 грудня 1989 року.

Згідно зі свідченнями місцевих жителів села Рашівка, краєзнавчої роботи Тетяни Дениско та родинних оповідей, у день арешту Бутенко мав двох синів: Ігорю було 11 років, а Олегові - 7. Його дружина Анастасія, яка працювала вчителькою, після арешту чоловіка втратила роботу в харківській школі № 105 і змушена була шукати нову зайнятість, ставши кондуктором. Під час Другої світової війни нацистський снайпер вбив Ігоря, коли той вийшов на балкон з біноклем. Олег, після закінчення школи, спробував вступити до політехнічного інституту, але був відрахований через статус сина "ворога народу". Проте згодом він успішно закінчив медичний інститут і став відомим дитячим кардіохірургом у Харкові, відзначаючись своєю самовідданістю та безкорисливістю в професії.

Ім'я Хмурого (Бутенка) викарбувано на столичному Меморіалі пам'яті художників - жертв сталінських репресій біля Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури поряд з іменами таких митців, як Михайло Бойчук та Олександр Мурашко. Але у рідній Рашівці ніяк наразі не вшанований: ні пам'ятним знаком, ні у назві вулиці, немає й музейного куточка. Можливо, пам'ятна дата, 130-річчя від дня народження, стане поштовхом до заходів з увічнення пам'яті видатного земляка?

Олег Пустовар систематизував.

представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавському регіоні.