"Сойка" у театральній виставі "Актор": глибокий психоаналіз на межі драми, фентезі та жахів.

Режисер Слава Жила представив нову інтерпретацію знаменитої новели Івана Франка, заглибившись у підсвідомість як персонажів, так і аудиторії.

Новела "Сойчине крило" з пізнього періоду творчості українського автора Івана Франка відома численними театральними адаптаціями, однак, здається, вона ще не зазнала такого глибокого психоаналізу на сцені. Це не просто чергове вдале втілення чи сучасне переосмислення класичного твору; це глибоке дослідження внутрішнього світу людини, її емоцій, страхів і фобій.

Згідно з класичним сюжетом, перед новорічними святами майже сорокарічний Хома (актора Ігор Іванов) вирішує відокремитися від світу, але несподівано отримує листа з далекого Порт-Артура від своєї колишньої, а насправді досі палко коханої Манюсі (актриса Марина Андрощук). У оригінальному тексті Франка в конверті, крім декількох аркушів з болісними сповіданнями про поневіряння, нестримне бажання повернутися та палкі питання "пам’ятаєш мене?", дівчина додала ще й висушене крило чайки, що колись стало свідком їхнього кохання — як народження, так і загибелі. Цей символ мав відродити в Хомі спогади про їхню пристрасну юність. У цій театральній інтерпретації фізично крило не буде присутнім, але ви відчуєте його енергію через дотики героїв, їхню пластику — чуттєві, теплі й легкі. Режисер Слава Жила обожнює натяки, алюзії та загадки на сцені, і в цій постановці їх буде безліч.

ЦЕ КОХАННЯ ПІСЛЯ АПОКАЛІПСИСУ, ЯКИЙ ЦІ ДВОЄ ВЖЕ ПЕРЕЖИЛИ

Літературна критика, яка всебічно досліджувала новелу "Сойчине крило", відзначає такі основні ідеї твору: жіноча доля в новітній інтерпретації, помилковий вибір у житті, внутрішня боротьба між байдужим, відстороненим "естетом" і власними почуттями та емоціями, гендерно-психологічні аспекти міжособистісних стосунків, навіть крах інституту шлюбу.

Слава Жила у своїй виставі акцентує на тому, що лише любов здатна врятувати світ. Ця любов розгортається в умовах після апокаліпсису, де двоє людей вже пройшли через всі випробування.

"Я намагаюся уявити майбутнє, бути трохи мрійником. Світ, який ми прагнемо зобразити на сцені, прихований у глибинах свідомості цих двох персонажів. І він не є справжнім," - розповідає режисер Слава Жила про свою нову постановку.

Тож перед нами потаємний всесвіт закоханих - людей, міфічних істот або навіть планет, яких періодично то притягує, то відштовхує один від одного.

Нереальна атмосфера створена завдяки різноманітним мистецьким елементам: емоційно насиченою музикою, що підсилює психологічний вплив (композитор Юрій Звонарь), психоделічним дизайном та освітленням (сценограф Поліна Панченко), яскравими костюмами (художник Тетяна Іваночко), вражаючою пластикою (режисерка пластичного втілення Ольга Семьошкіна) та, звичайно, майстерною грою двох акторів.

Також у виставі є відео, де чутно як пташка говорить з якимось демоном. І це вже, за задумом режисера, спроба перенести глядача у підсвідомість самого Івана Франка.

"Моя мета як режисера полягає в тому, щоб максимально виявити суть автора. Франко у своїх творах порушує теми вампірів, демонів та смерті, тому ми не можемо ігнорувати ці елементи, адже це частина його підсвідомості. Хоча ми дещо скоротили текст, намагалися зберегти кожне слово без додавання нових", - зазначає Слава Жила.

ГЛЯДАЧАМ ПРИМАРУЄТЬСЯ «ВОЛОДАРКУ ВОГНЮ» НА СЦЕНІ, І МИ СТАРАЄМОСЯ ЗА ДОПОМОГОЮ РІЗНИХ ІСТИН І ФАЛЬШІВ СТВОРИТИ ЦЮ АТМОСФЕРУ.

Людство зараз переходить у новий світ, який нас "викручує", і режисер своєю виставою спробував зазирнути в те нове, що нас, людей, там чекає.

"Ми всі зараз травмовані, намагаємося рефлексувати, ходити до психологів, психіатрів, психоаналітиків, тому я намагаюся зазирнути в підсвідомість головного героя, який саме в ній знаходить свою кохану, і потім ми переміщуємося до її підсвідомості. Здається, що ніхто не намагався копнути саме в цьому напрямку. "Сойчине крило" дуже багато ставлять, є балет, вистави, а ми хотіли надати новелі максимально динамічної форми, адже наразі класичний театр - це прекрасно й круто, але глядач любить, коли на сцені "пожежа". От, намагаємося різними театральними правдами та неправдами її влаштувати", - говорить Слава Жила.

В цьому місці часто можна побачити вогники свічок, які мають величезну символіку. Вони втілюють у собі різноманітні сенси в багатьох сценах — від молитви та пристрасті до очищення і надії.

Перший ніжний вогник спалахує вже на початку інтимної сцени купання: "Ти справді мені віриш?", - питає Манюся. "Як можна сумніватися в тобі? Як можна не вірити цьому?", - відповідає Хома. І вона нестиме цю крихку свічечку віри та надії протягом усієї вистави, яка то згасатиме, то тремтітиме, освітлюючи її в темряві, а іноді й спалахуватиме, болісно обпікаючи руки й серце.

А оскільки у героя є слова про вознесіння, то коли у фіналі він підіймається сходами вгору зі свічкою в руках, це також можна сприйняти по-різному - буквально, як підйом на другий поверх, або ж метафорично, як перехід у другий світ.

ГЕРОЇНЯ ВИЗНАЄ У КОЖНОМУ СВОЄ ПЕРШЕ КОХАННЯ, А МИ, НІБИ ПОРАНЕНІ ПТАХИ, НАНОСИМО ЦЕЙ ШРАМ ЗА СОБОЮ УВІК.

Якщо перша частина "Сойки" є спогадом про кохання Хоми та Манюсі, то в другій ми поринаємо у швидкісні емоційні "гірки" й стаємо свідками неймовірних життєвих пригод та пристрасно-трагічного любовного хаосу, з яким зіткнулася героїня після розставання. Ці події детально і відверто викладені в листі, який несподівано отримав головний герой на початку вистави, відкриваючи його з пересторогами.

Актор Ігор Іванов майстерно втілює всі чоловічі образи: він грає і головного героя, замкнутого Хому, і різноманітних "коханців" його обраниці. Серед них — витончений злодій Генрись, незграбний і грубий бандит Зигмунт, молодий залізничний інженер Володимир Семенович, а також зрілий золотопромисловець з Сибіру Никанор Ферапонтович. Хоча ці персонажі надзвичайно різняться між собою, для Мані кожен з них є лише відображенням її улюбленого Хоми, якого вона ласкаво називала Массіно.

"Манюся в кожному новому партнерові вбачає свою першу любов. Вона, мов поранена пташка, носить шрам на серці і відчуває його присутність у кожному, хто зустрічається на її життєвому шляху. Тому, працюючи над чоловічими образами, ми намагалися створити певні пластичні подібності та відлуння, щоб відобразити цей паралельний світ кохання, де двоє, які не зрозуміли одне одного і через це завдали шкоди не тільки своїм серцям, а й душам, продовжують шукати один одного," - розповідає Ігор Іванов.

На початку матеріалу ми відзначили екстравагантність костюмів, яка підсилює загальну видовищність вистави, але ж насправді мова не тільки про одяг, а й про його... відсутність у деяких сценах. Ні, не повна відсутність, але й частково це було досить цікаво.

"В якихось моментах певна оголеність мого героя показує його вразливість, хворобливу, неврастенічну залежність від відьми на ім'я "карти" - сором'язливий молодий інженер-залізничник виходить на сцену без штанів, тому що навіть їх програв! І черга вже програвати свою жінку. Голий торс сибіряка Никанора Ферапонтовича - це брутальність, чоловік-душа нарозхрист, а роздягнений Хома у ванній - це інтимність, близькість, чистота стосунків. І коли навколо них розлітається пір'я - це біла піна, у легкій ніжності якої насправді відбувається вбивство любові. На жаль, ми часто вбиваємо близьких і коханих словами і вчинками, робимо їм боляче...", - розповідає про всі свої ролі у виставі Ігор Іванов.

МАРИНА АНДРОЩУК: Я ПРАЦЮВАЛА НАД СВОЄЮ ГЕРОЇНЕЮ І ЗНАЙШЛА В НІЙ ХОЧА Б ЩОСЬ ПОЗИТИВНЕ, АДЖЕ В КОЖНІЙ ОСОБІ ЦЕ Є.

У актриси Марини Андрощук є лише одна роль, але яка ж вона яскрава! Марія Карпівна, або ж Манюся, втілює в собі невичерпну енергію, водоспад хвилястого волосся, витончену фігуру, спокусливі губи та великі, повні дитячої наївності очі, хоч життя та чоловіки зовсім не шкодують її. Звичайно, її свідомість трохи "спотворена", адже дівчина готова піддаватися будь-якому ярму, яке її обранці по черзі накидають на неї – будь то символічний вінок, вірьовка чи фата. І при цьому вона, немов сойка-пересмішниця, вміло імітує не лише яскравий сміх, а й любов до кожного з них, не відчуваючи страждань, а приймаючи все, що трапляється на її шляху.

"У моєї героїні свій потаємний світ. Можливо, він не дуже приємний і суспільство в цілому не дуже із хорошим враженням сприймає образ такої жінки. Вона веде розгульний спосіб життя, їде за першим, хто її за собою поманив і щось пообіцяв, хоча могла в будь-який момент відмовитися. Але я все одно шукала і знаходила в ній хоча б щось хороше, тому що в кожній людині це хороше є", - говорить про свою героїню Марина Андрощук.

Справедливості ради, варто зазначити, що за три роки в своєму листі Маня згадує лише про вісім чоловіків, включаючи Хому. Для молодої незаміжньої дівчини це не є значною кількістю. Тому ми не поспішаємо її засуджувати; швидше, погоджуємося з думкою режисера, що вона залишила Хому, щоби дізнатися, як влаштоване життя, і, можливо, повернутися до нього.

СЕМЬОШКІНА: ТАКОГО ПСИХОЛОГІЧНОГО РОЗБОРУ МАЛЕНЬКОЇ ТРАГЕДІЇ, ЯКА Є В ДАНОМУ МАТЕРІАЛІ, ЩЕ НЕ РОБИЛОСЯ НІКОЛИ

Режисеркою пластичного рішення вистави стала відома балетмейстерка Ольга Семьошкіна, серед робіт якої здебільшого постановки на великих театральних майданчиках ("Конотопська відьма", "Тартюф", "Грек Зорба" у Національному театрі Франка), але вона з великим задоволенням взялася за виставу у досить невеликому просторі театру "Актор". Це не перша її спільна робота зі Славою Жилою, у 2021 році вони поставили на цій же сцені "Вишневий сад", і їй завжди цікаво, що запропонує цей режисер.

"Я як творча людина "повелася" на ідею, бо такого психологічного розбору маленької трагедії, яка є в даному матеріалі, ще не робилося ніколи, - говорить пані Ольга. - Я знаю цей матеріал як дуже поетичний, романтичний, це простір двох людей - самого Івана Франка і його жінки, з якою вони не були разом. Зараз такий час, що цікаво розглядати не тільки те, що є всередині драматургії, а те інше, що ми можемо в ній для себе відкрити. Слава запропонував "погратися" з людськими фобіями. І в цій виставі ми дещо провокуємо, щоб його осучаснити в сенсі подивитися на людину з усіма її шизофренічними проявами, прихованими сексуальними потягами, притлумленими відчуттями, комплексами".

За словами Ольги Семьошкіної, актори - теж певною мірою її автори, тому їхнє мислення, їхню природу вона з режисером не можуть викреслювати. Хореографії чи балету в чистому вигляді тут не існує, все - пластика всередині сцени. Наприклад, іноді теми Мані починаються не від руху, а від її стану. Саме стан диктує пластичні рішення. Не показати, а саме відчути. Бо показати - це з балетної школи, а тут потрібно саме відчути - вся пластика акторів пробудована на відчутті.

"Нам цікаво зазирнути, що робимо ми, люди, в обставинах неможливості для того, щоб притягнути або відштовхнути своє кохання? Як ми затримуємо тих, хто хоче від нас піти? Як ми, коли людина все ж пішла, згадуємо про неї і не можемо відпустити? Це теж не пропрацьовано, нам всім важко від такого звільнитися. Всі людські насильства у світі стаються не від ненависті, а від любові. Я гадаю, що кожен глядач для себе зробить якийсь висновок, щось для себе знайде, бо кожна сцена пробудована так, що ми розкриваємо, яка з фобій і як працює", - говорить про роботу над "Сойкою" Ольга Семьошкіна.

СЦЕНІЧНЕ ПРОСТОРОВЕ РІШЕННЯ НЕ ЗОВСІМ ТРАДИЦІЙНЕ ДЛЯ ТЕАТРАЛЬНОГО, А БІЛЬШЕ НАЛЕЖИТЬ ДО АРТУ

Сценічне оформлення "Сойки" відрізняється від звичних театральних підходів і більше нагадує арт-інсталяцію. Це не просто художнє рішення для вистави, а скоріше дизайнерське, яке формує нову структуру всього дійства, занурюючи глядача в атмосферу марення, сну та космічних просторів.

Візуальна концепція оформлена водночас із прямою відсилкою до червоної сукні в горошок (тієї самої, в яку була вдягнута франкова героїня в останню зустріч і в якій має врешті-решт з'явитися до свого коханого) та з натяком на творчість японської художниці Яйої Кусами, живопис та колажі якої виконані з одержимим повтором візерунків - кружечків та кіл в "ядерних" кольорах. Ця мисткиня (досить поважного віку) відома ще й тим, що періодично лікується в клініці для психічно хворих. Таким чином талановита сценографія, костюми та вдала робота зі світлом, яке постійно змінюється на жовтий, червоний, зелений колір - додають виставі сюрреалістичності та психоделічності, підкреслюючи запалену та палаючу свідомість і душевну "вивихнутість" героїв.

"Сойка" від колективу "Актора" — це вражаюче та глибоке переосмислення класичного твору, що досліджує складності заплутаного, але, сподіваємося, всепереможного кохання. Ця вистава є витонченим театральним психоаналізом, що об'єднує елементи драми, фантастики та хоррору. Знайдіть порятунок у любові і відвідуйте український театр — він дійсно неймовірний!