Випускали собак на нього і піддавали жорстоким тортурам через тризуб, а він в цей час навчав англійській у в'язниці та співав різдвяні пісні. Морпіх з Маріуполя поділився історією свого 2,5-річного полону.

"Маю радісну звістку! Сьогодні мого брата нарешті повернули додому", - такими словами 13 вересня 2024 року поділилася Ольга Пилипей з Рівного у зверненні до Української служби Голосу Америки.

В останні дні березня 2024 року вона разом із групою активістів відвідала Вашингтон, де провела зустрічі з американськими організаціями, медіа, а також представниками Конгресу та Держдепартаменту. Вони виступали із закликами до міжнародної підтримки у справі звільнення полонених, зокрема її брата Юліка.

Юліан Пилипей - досвідчений військовослужбовець, який приєднався до Збройних Сил України у 2013 році. З 2017 року він виконував обов'язки в морській піхоті, базуючись у Маріуполі. Під час повномасштабної агресії Росії проти України він обіймав посаду командира мінометної батареї першого окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти Військово-морських сил України.

14 квітня 2022 року Юліан Пилипей, разом з численними іншими українцями, які знаходилися на території Маріупольського меткомбінату імені Ілліча, був захоплений у полон російськими військовими під час спроби прорватися до "Азовсталі".

Родина Юліана отримала звістку про його затримання після кількох днів мовчання, коли на їхній телефон прийшло повідомлення з його номера: "Він у нас, не хвилюйтеся, незабаром повернеться додому".

Додому Юліан повернувся через 2 роки і 5 місяців - під час обміну полоненими 13 вересня 2024 року ще з 48 українцями.

До самого фіналу морпіх вірив, що його відправлять до російської в'язниці, оскільки в Росії проти нього відкрили декілька кримінальних справ і звинувачували в співпраці з американською розвідкою.

Інтерв'ю було скорочене та відредаговане для підвищення зрозумілості та плавності викладу.

Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Юліане, розкажіть, як проходило ваше повернення на батьківщину? Чи повідомляли вам росіяни, що ви їдете на обмін?

Юліан Пилипей, колишній в'язень, який раніше очолював мінометну батарею першого окремого батальйону 36-ї бригади морської піхоти Військово-Морських Сил України:

Нас обміняли в пʼятницю, 13-го числа. За кілька тижнів до цього я пройшов тест на ДНК та кілька інших процедур. А в день обміну, в вівторок вранці, мене викликав слідчий. Проте нічого особливого в цьому немає — я вже не раз співпрацював зі слідчими, адже в Росії проти мене порушили кримінальну справу, і я отримав два вироки.

Суд пройшов заочно, тож мені принесли вирок суду, аби я його підписав. Прийшла також адвокатка з Москви, і сказала: "Ти ж розумієш, я тут формально, я тобі нічим допомогти не можу".

Я розумів, що це формальність, і що суддя вже вдарив молотком і рішення ухвалене. Тож, я попросив, щоб це все швидше закінчити, я хотів повернутися в камеру, мав там недочитану книгу.

Отже, у вівторок я поставив свій підпис під рішенням суду, а вже в середу вранці двері камери відчинилися. Увійшов слідчий-оперативник, з яким я нещодавно співпрацював, і заявив: "Збирайся, виходь". Я був абсолютно впевнений, що мене готують до етапування.

А до цього нас довгий час не стригли, слідчий на мене подивився, дав машинку і сказав зголити бороду, я зголив. Поруч зі мною було ще кілька людей, серед яких я впізнав офіцера зі свого батальйону. Він питав, куди їдемо, я казав, що на етап. На обмін навіть найменшої надії не було.

Два дні подорожі автозаком, потім - на потязі, і знову автозак. Нас доставили до СІЗО в Новозибкові, що розташоване поряд із Чернігівською областю. Оскільки я вже відвідував це місце у 2022 році, то впізнав усі знайомі локації.

У той момент я відчув справжнє щастя, спостерігаючи за деревами з вікна. Зелений листок, могутнє дерево — це було таке радісне видовище, адже я не мав можливості бачити це протягом останніх 2,5 років. А за решіткою відкривався вид на приватний сектор, де десь миготів світлофор, даруючи мені відчуття частинки життя. Я просто сидів і насолоджувався цим моментом.

Потім зранку нас підняли, сказали забрати речі з камери, була перекличка, і ми сіли в цивільний автобус. І тут уже почали закрадатися якісь думки... Я по сонцю відслідковував напрямок, куди ми їхали.

І ми заїхали на територію Білорусі, а потім на кордоні Білорусі з Україною вийшов російський спецназ, зайшов КДБ Білорусі в цивільній формі.

Вони ввічливо розмовляли і повідомили: "Ми маємо для вас подарунок від Олександра Григоровича Лукашенка." Після цього кожному вручили по два пакети: в одному був сухий пай на дорогу, а в іншому - гарячий обід, звісно ж, з картоплею.

Після двох із половиною років, проведених у полоні, смак картоплі здавався просто неймовірним. А до неї ще додалися котлета, вафлі та шоколадка — це була справжня насолода!

Потім усе якось дуже швидко відбулося, ми перетнули кордон і я побачив вивіску "Україна". І я не міг повірити. Я десь місяць не міг прийти до тями і зрозуміти, чи це правда, чи це мені сниться, і боявся, що проснусь, а я насправді в камері...

Нас тепло зустріла морська піхота... Вони виконали гімн, і це було настільки зворушливо, що сльози навернулися на очі. І раптом до мене підійшов чоловік, передав телефон, а на іншому кінці була моя дружина. У той момент я не зміг стримати емоцій і почав плакати, як мале дитя. Я думав, що зможу встояти, що не дозволю собі розплакатися, але це виявилося сильніше за мене. Адже я прожив усе це 2,5 роки, а тепер, почувши її голос, зрозумів, що нарешті повернувся додому. Це почуття не передати словами — воно настільки глибоке.

Навіть зараз, коли я згадую це, мої очі наповнюються слізьми. Це одні з найдорожчих спогадів, які я маю.

Сьогодні п'ятниця, 13 числа, і для мене це день, сповнений радості.

І. Ш.: Ви тримаєтесь, розмовляєте і виглядаєте зараз так, ніби й не були в полоні.

Ю.П.: Я навіть не знаю, можливо, це в мене такий характер. Я завжди намагався залишатися на позитиві.

Хоча після допитів приходив і в мене було дві реакції - або істеричний сміх, або я закривався в собі на декілька годин чи діб.

Були моменти, коли було настільки тяжко, що словами це ніяк не описати. І в такі моменти я в молитвах просто просив: "Боже, не дай мені зійти з розуму, я не хочу збожеволіти, щоб не стати інвалідом у психологічному сенсі". Намагалися залишатися на позитиві.

Наприклад, під час Різдва ми виконували колядки, і серед нас були кілька хлопців з західної частини України, де ці традиції особливо популярні.

А вони (росіяни - ред.) стукали нам у камери, казали: "Закрийте роти", і ми співали тихіше, але співали, і колядки, і щедрівки.

Крім того, я працював з хлопцями над вдосконаленням їхньої англійської мови, викладаючи їм, а також займався рукопашним боєм, оскільки маю досвід у бойових мистецтвах. Крім того, я маю певні навички в масажі. Таким чином, був період, коли мій робочий день тривав 7-8 годин: 3-4 години я присвячував урокам англійської, 2-3 години - рукопашному бою, а ще годину - масажу, зокрема для старших чоловіків.

Я старався утримуватися на плаву і підбадьорювати хлопців. Постійно наголошував їм, що ми не можемо дозволити собі впадати у відчай. Нашим близьким там теж нелегко, а в нашій країні йде одна з найстрашніших війн у світі, і я навіть не можу уявити, скільки це триватиме. Тому ми просто не маємо права на відчай.

Це наша війна, і вона триває тут, у цій камері, незалежно від того, чи має вона розміри 2 на 2 метри, чи 3 на 5. Це також є нашим полем битви. Ми продемонстрували свою силу на фронті в Маріуполі, і тепер нам потрібно продовжувати показувати себе й тут.

Ми робили спроби звертатися за книгами та навіть звичайними речами, як-от мило, щоб бути почутими і не втрачати надії. Я спостерігав за хлопцями, які втрачали віру... і це справді лякає.

І. Ш.: У якому конкретно місці вас утримували в полоні?

Ю.П: Спочатку це була Сартана, потім - Оленівка, Таганрог, Новозибків у Брянській області, потім - Курськ, там я був найдовше - 1 рік і 10 місяців, і потім - Мордовія і знову Новозибків.

У Сартані можна натрапити лише на старі сараї, в Оленівці - на давно закинуті бараки та розконсервовані зони. Таганрог вражає своїм СІЗО, яке, напевно, є одним із найнеприємніших місць. У Новозибкові ситуація подібна - також СІЗО, яке нагадує тюрму. Курськ виявився схожим на в'язницю, а в Мордовії було дуже холодно... Ми носили помаранчеву форму і не отримували спідньої білизни - лише кітель, штани та капці. У всіх СІЗО ставлення до нас варіювалося.

І. Ш.: Чому в Таганрозі було найгріше?

Ю.П.: Бо це було на самому початку, здається, це був травень 2022-року. Люди там були озвірілі, вони нас ненавидять такою ненавистю, яку можна лише собі уявити.

Харчування... приносили черпак зіпсованої кислої каші, а ти не гидуєш, бо голодний.

Це особливе ставлення… Я вперше усвідомив, що від ударів можна буквально злітати по стінах камери, не торкаючись землі протягом п’яти хвилин. Усе це завдяки татуюванню, яке символізує мою батьківщину — країну, в якій я народився і яку безмежно люблю. Виходить, що мене б'ють з такою силою, що я навіть не можу доторкнутися до підлоги. Це сталося в Таганрозі, де перебував або чеченський, або дагестанський спеціальний підрозділ.

До речі, в них така трохи "біполярка" - один тебе акуратно проводить, каже: "Не переживай, бити не буду", а інший - якби дати ніж, то б зарізав мене відразу.

І. Ш.: Ви зараз говорите про татуювання, яке маєте на нозі, - з тризубом. Воно було тригером для росіян?

Ю.П.: Спеціалізовані військові миттєво запитали мене про татуювання. Вони попросили продемонструвати герб і запитали, чому він розташований на моїй правій нозі. Я пояснив, що це символ опори, адже це моя сильна нога, і в цьому є мій особистий підтекст. Для них це одразу стало сигналом — фашист, націоналіст тощо.

Для них це просто червоний прапор. Взагалі татуювання - це окрема тема. Багато хто називав герб України нацистським символом. Тут як горохом об стіну, ти їм нічого не доведеш.

Були випадки, коли били спеціально в герб, або били через герб. Також вони хотіли вивести це татуювання. Я сказав, що не дозволю цього зробити, бо це моє перше татуювання, це герб моєї Батьківщини, я її люблю.

Вони вирішили "випалити" мені його електрошокером. Але можу запевнити, що герб України не піддається такій процедурі, тож не варто навіть намагатися.

І. Ш.: У вас є труднощі з правою ногою. Це пов'язано з їхніми нападами та спробами знищити тризуб?

Ю.П.: Ні, причина не в гербі. Просто моя права нога пережила багато випробувань. Протягом двох років росіяни намагалися змусити мене визнати, що я віддавав накази стріляти по цивільному населенню. Я відповідав, що ніколи не погоджусь на таке, адже ні сам не отримував, ні не віддавав подібних наказів.

Це стало початком кримінального розслідування. Відбулися допити. У лютому 2024 року під час перевірки мені влучили ногою берцем, що містив сталеву вставку, і вона почала набрякати.

Після цього мене запросили на "допит", де змушували підписувати зізнання. Страждала не лише моя нога — синці покривали обличчя, ребра були побиті, а коліна також постраждали. Мене продовжували бити по цій нозі, і в результаті з'явилася гематома. Я зовсім не міг на неї наступити, вона стала синьою.

Через два тижні до мене прийшов хірург, вивів із камери і повідомив, що необхідно провести операцію, адже існував ризик гнійного запалення. І, не вагаючись, він розрізав мені ногу просто в коридорі. Без анестезії — я лише зціпив зуби, намагаючись терпіти біль. Навіть спецназівець, що стояв поруч, став блідим. Коли він запитав, чому мене не відправляють у медичний блок, лікар відповів, що полоненим туди доступу немає.

З того часу я шкутильгаю на ногу, триває відновлення, але буду ходити, вже пробував бігати.

І. Ш.: Поділіться, будь ласка, докладніше про ті кримінальні справи, які були сфабриковані проти вас.

Ю.П.: Від самого початку вони хотіли, щоб я зізнався, що віддавав накази стріляти по мирному населенню, будинках.

Я їм відповідав: "Для чого нам вбивати своїх громадян і нищити своє місто? Чи мені розказати, як на моїх очах ви складали багатопововерхівки авіацією та артилерією? Наша авація туди не залітала, а артилерії було надто мало, щоб витрачати її на руйнування інфраструктури. Ви допускали, що в пологовому можуть бути діти і жінки? Ви допускали, що в підвалі драмтеатру може бути кілька сотень людей? Після того, як я це сказав, я просто два дні не міг ходити (через побиття - ред.).

Сказали, що я дав розпорядження про розстріл восьми мирних жителів і закопування їх тіл десь у камінні. Вони намагалися змусити мене підписати це, але я рішуче відмовлявся, адже це було неправдою...

Тоді вони почали питати, чи, стріляючи по російських військах, я допускав, що там може бути мирне населення. Я відповів, що Маріуполь - це півмільйонне місто, і бої йдуть уже за місто, за кожен будинок, кожну вулицю, тож звісно, ти допускаєш, що там можуть бути люди.

Проте, коли у розпалі битви ворог атакує, і твоя задача полягає в його знищенні, ти зобов'язаний це зробити, адже це війна. І ось вони зациклилися на цьому слові - "допускав" - і так почалася ця історія.

У них є особливе ставлення до морської піхоти та "Азову". Навіть співробітники ФСБ зізнавались мені, що морська піхота і "Азов" у Маріуполі завдали їм значних втрат, і що Грозний не йде у жодне порівняння з Маріуполем...

Тож 20 років мені дали за однією справою, другу справу ще не закрили, слідчий сказав, що за нею - мінімум 15 років дадуть, а можливо й довічне за сукупність цих, як вони кажуть, "злочинів".

Багато кому дали пожжиттєвий термін. Але це просто цифри, які ні на що не впливають, не грають ролі. Їм головне- показати, що вони ловлять цих "воєнних злочинців", задля чого вони проводять цю "операцію", війну повномасштабну.

І. Ш.: Мені відомо, що вас також підозрювали у співпраці зі Сполученими Штатами.

Ю.П.: Я навчався на курсах підготовки офіцерів морської піхоти в США. Росіяни намагалися змусити мене визнати, що я є агентом ЦРУ. На це я міг лише усміхнутися, адже нічого серйозного в їхніх звинуваченнях не побачив.

І. Ш.: Поділіться, будь ласка, про обставини в тих локаціях, де ви перебували в ув'язненні.

Ю.П.: Прогулянки відбувалися надзвичайно рідко. Наприклад, у Курську їх зовсім не було. Наприкінці нас кілька разів виводили під дах, де не було нічого видно, і з зав’язаними руками ми ходили туди по 10-15 хвилин.

Я бував у камерах і одиночних, і де нас було двоє-четверо, восьмеро, і навіть 22. У камері, яка розрахована на 7-8 осіб, було 22 полонених, - це було жорстко. Хоча, з іншого боку, можна поговорити з одним, іншим, так легше час проходить.

І. Ш.: Чи було серед ваших співв'язнів багато осіб із проблемами зі здоров'ям? Як вони справлялися з такими важкими обставинами?

Ю.П.: Були люди з гепатитом С, туберкульозом, люди, в яких гнили ноги, люди, які після поранення не змогли відновитися, з обпаленою шкірою, уламками всередині, нерухомим руками, бо не було належної медичної допомоги.

У певні місяці вона була доступна лише в обмеженій кількості, тоді як в інші – за викликом лікаря тобі просто завдавали удари в ребра...

Сталася трагічна подія: один морський піхотинець із 36-ї бригади помер у мене на руках через дистрофію.

Він волав у мене на руках: "Юлік, Юлік..." Його відвезли до лікарні, а хлопці, які приїхали звідти, повідомили, що чоловік з СІЗО не дожив до вечора, помер. Просто дистрофія, інсульт, і на цьому все...

Ми завжди підтримували один одного. Коли хтось стикався з проблемами зі здоров'ям, ми ділилися ковдрами та іншими необхідними речами, адже у нас не було нікого, окрім одне одного. Росіянам це не було цікаво.

Один із видів катувань чи насилля, коли вони вмикали пісні зі словами "побєда", "ви давно не нюхали ядерного пилу", "розмотай хохла" - в такому стилі. І ці пісні грали настільки гучно, що ти навіть думок своїх не чуєш. Мені легше було, щоб мене побили палками, ніж 16 годин на добу слухати це.

Декілька росіян підспівували. Я подумав: "Справді? Чи ви не усвідомлюєте, що навіть найдешевша ковбаса вам не по кишені?" Вони були в шоці, коли один з працівників повернувся з магазину з ковбасою. Також вони запитували, чи маємо ми автомобілі, і коли ми відповіли ствердно, їх реакція була: "Ого, ви, українці, живете на широку ногу!"

Або слідчий зауважив: "Справжня дивина, ви, українці! Ви володієте англійською, російською, українською, а ще й вивчаєте щось нове".

Протягом 80% часу мені здавалося, що вони існують у якихось інших епохах, наче повернулися в часи правління царя Петра.

І. Ш.: Як у вас відбувався зв'язок із зовнішнім світом, чи знали ви щось про те, що взагалі відбуваєтья в Україні?

Ю.П.: У спокійній атмосфері відчуття несподівано змінюються, і я ніколи не уявляв, що таке можливо в реальному житті. Ти завжди усвідомлюєш, скільки часу минуло.

Крім того, звісточки надходять по слову. Десь увімкнулося радіо і ти щось почув, або хтось зі шпиталю прибув і якісь новини розказав, або в коридорі почув, як працівники спілкуються.

Також були хлопці, які потрапляли в полон у 2023-му році, пізніше, і вони приносили нам якісь звісточки. Наприклад, "крейсер "Москва" годує крабів", "Херсон звільнено", "Калуш виграв Євробачення"... і ми зразу ж такі: "Ми знали, ми знали... наші тримаються, молодці".

І коли потрапляли такі краплинки інформації, ми їх по кілька днів обговорювали з хлопцями. Бо росіяни намагалися створити вакуум, якщо десь увімкнеться радіо - вони бігли вимикати, бо не можна, щоб ми чули. Коли починала грати цивільна музика, то теж вимикали.

Так само, коли при нас хлопців забирали на обмін, у нас між собою була домовленість - хто потрапляє додому, передає привіт від усіх, знаходить рідних. Так само, коли я повернувся, у перший тиждень шукав усіх людей, із якими я знаходився в полоні, щоб передати привіт. А двоє хлопців, із якими я сидів, після обміну знайшли моїх рідних, передали їм привіт.

І. Ш.: Ваша сестра, будучи у Вашингтоні серед інших родичів полонених, поділилася інформацією про те, що під час отримання новин від інших ув'язнених ваша сім'я дізналася про численні види тортур, серед яких згадувалися атаки озвірілих собак.

Ю.П.: Ось, наприклад, на моїй голові залишився шрам від собаки (показує). Деяким хлопцям собаки кусали руки. Іноді їх навмисно на нас натравлювали, а буває, що їх ставили так, що мимо них просто не пройти. Ці собаки були спеціально навчені, натравлені на полонених, і відразу ж кидалися на тебе — прямо перед входом у камеру, перед допитом.

Ці способи націлені на те, щоб ти постійно відчував голод і страх, аби ти лише існував, не замислюючись про боротьбу або свою ідентичність як українця, морського піхотинця...

Тому потрібно голосно заявити про це всьому світу, адже хлопці вже більше 30 місяців залишаються там, і їх ще чимало. Зокрема, з мого підрозділу досі залишаються 22 морських піхотинці.

Так, дякувати Богу, вони живі, але полон вбиває. Їх потрібно повертати, вони на це заслужили.

Я готовий розповісти про кожного з моїх бійців — жоден з них не підвів. Вони були готові взятися за будь-яке завдання, незалежно від того, чи було воно безнадійним, чи вселяло надію. Для них не існувало перешкод, якщо потрібно було діяти — вони діяли. Кожен з них заслуговує на швидке повернення додому. Вони виконали свій обов'язок перед родинами та Батьківщиною на всі сто і навіть більше.

Ці жахи, ці муки, які вони переживають, абсолютно не є їхньою долею. Вони заслуговують на визнання та пошану. Вони - справжні герої, а не злочинці, як їх представляє Росія. Мене переповнює біль за кожного з моїх захисників...

Слід закликати весь світ: "Заберіть їх, поверніть до дому!"

17 листопада у Вашингтоні, неподалік Білого дому, відбулася нова акція на підтримку українських полонених, зокрема тих, хто захищав "Азовсталь". Подібні заходи активісти регулярно організовують у США, звертаючись до міжнародної спільноти з закликом допомогти у поверненні українців на батьківщину.

Згідно з інформацією, наданою Голосом Америки, Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні повідомляє, що більше 95% українських військовополонених піддаються катуванням під час утримання в російському полоні.