Сполучені Штати готуються до можливого військового конфлікту, Трамп надає Орбану "перепочинок", а Росія ставить умови для припинення агресії проти України. Розмова з колишнім послом у США Шамшуром.

Міністр оборони США Піт Гегсет висловив думку, що сучасний світ схожий на 1939 або 1981 роки — періоди, що передували значним конфліктам. Ці заяви свідчать про те, що адміністрація Дональда Трампа починає більш адекватно оцінювати глобальні загрози. Ілюзія "миру через особисті угоди" з автократами поступається місцем усвідомленню: світ вступає у етап масштабного протистояння.

Через свої висловлювання та дії щодо Угорщини президент США Дональд Трамп демонструє, що його підхід не полягає в запровадженні покарань, а в селективній підтримці: "Ми не будемо карати Угорщину, адже Орбан – наш союзник". Це не лише сигнал для Будапешта, а й виклик для всієї європейської системи санкцій, яка, хоча й базується на формальному єдності, фактично підривається під тиском США. "Союзники" Вашингтона отримують нові вигоди – в сферах енергетики, торгівлі та політики – в обмін на демонстрацію лояльності до Трампа. Ті, хто не відповідає цій моделі, ризикують втратити підтримку або навіть підпасти під тиск з боку США. В результаті виникає парадоксальна ситуація: поки ЄС намагається зберегти єдність у санкціях проти Росії, самі Сполучені Штати підривають цю єдність власними "винятками для друзів".

Росія знову висуває свої вимоги до Сполучених Штатів. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров оголосив про готовність провести зустріч з державним секретарем США Марко Рубіо, але підкреслив, що інтереси Москви повинні бути враховані під час обговорення конфлікту в Україні. Він згадав про літню зустріч між Путіним і Трампом на Алясці, вважаючи її основою для можливої домовленості про припинення агресії. Такий підхід свідчить про намір Кремля відновити діалог у форматі "двох великих", намагаючись відсторонити Україну від переговорного процесу та перевірити, наскільки Трамп готовий йти на компроміси на цьому етапі.

В ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA своїм баченням стосовно цих та багатьох інших питань поділився видатний посол України в Сполучених Штатах та Франції Олег Шамшур.

Пропоную звернути увагу на заяву військового міністра США Піта Гексета, який підкреслив необхідність підготовки країни до можливого збройного конфлікту. Він навів два важливі роки: 1939 і 1981, які служать певними історичними паралелями. 1939 рік відомий як початок Другої світової війни, тоді як 1981 рік, можливо, вказує на напад на президента Рейгана. Як ви вважаєте, чи вказує Гексет на необхідність підготовки США до боротьби з зовнішнім агресором або ж на загрози зсередини?

- Це справді велике запитання. Ви абсолютно правильно підмітили, що ці дві дати: 1939 і 1981 - дуже різні й не зовсім співставні. Але тут важливо інше: вони обидві символічні. Якщо говорити про 1939-й, то, мабуть, Гексет має на увазі, що ситуація у світі сьогодні дуже нагадує міжвоєнний період. Союзники повторюють ті самі помилки, які тоді призвели до вибуху Другої світової війни. Помилки антидиктаторських держав, які занадто довго робили вигляд, що можна домовитися з тими, з ким домовитися неможливо. І якщо Гексет натякає саме на це, то з ним важко не погодитися.

А от коли він проводить паралель із 1981 роком, то, ймовірно, мова про внутрішню ситуацію в самих Штатах. Бо сьогодні в риториці адміністрації Трампа простежується думка, що "війна" йде не лише зовні, а й усередині країни. Пам'ятаєте, на тій відомій зустрічі Трампа з топ-генералітетом, і Гексет там теж був, де вони говорили, що всередині Америки фактично відбувається внутрішнє протистояння, яке за рівнем напруги вже межує з війною. І що армія повинна бути готова діяти так само, як у разі зовнішньої агресії.

Отже, якщо розглядати це з цієї перспективи, то немає нічого несподіваного. Це є природним розвитком думок, які вони вже висловлювали раніше. Проте, важливо усвідомлювати небезпеку поточної ситуації. Ми насправді переживаємо час, коли світ знову опинився на порозі масштабного конфлікту.

- Якщо подивитись на це у зовнішньополітичному вимірі - чи починає адміністрація Трампа усвідомлювати, що його особиста дипломатія не працює? Бо на старті він вірив: "Я прийду, зустрінуся з Путіним чи будь-яким диктатором і все вирішу". Чи досі вважає, що будь-яку кризу можна владнати особистою присутністю, просто "зайшовши в кімнату"?

- Якщо чесно, сподіватися на якусь системну концепцію у зовнішній політиці Трампа - надто оптимістично. Його стратегія завжди тримається не на плануванні, а на інтуїції, на емоції моменту. Так, певне розуміння того, що все не так просто, як гадалося на початку, у них з'явилося. Можливо, не в самого Трампа, але в його оточення так точно. Вони бачать, що багато кроків дали протилежний результат, що домовитися "по-гарному" не вийшло ні з Китаєм, ні з Путіним, ні з ким іншим. Але це внутрішнє усвідомлення. Назовні ж Трамп продовжує демонструвати впевненість, що "все під контролем".

Він ніколи не прийме поразки. Його принципи прості: якщо щось пішло не так, це не поразка, а "альтернативний варіант успіху". Навіть коли ситуація об'єктивно виходить з-під контролю, він наполегливо демонструє, що все йде за планом. Трамп щиро вважає себе центром всесвіту, переконаний, що без нього нічого не відбувається і не може відбутися. На його думку, його присутність є вирішальним чинником будь-якої події. Якщо результат не відповідає його очікуванням, він не вважає це своєю провиною, адже "інші просто не зрозуміли". Тому сподіватися на його зміну... Ну, ви ж розумієте. У його віці світогляд зазвичай не змінюється. Він залишиться тим самим Трампом, людиною, яка вважає, що її воля становить суть всіх законів природи.

Продовжимо обговорення Дональда Трампа. Його "індивідуальна" зовнішня політика знову вийшла на поверхню під час зустрічі в Білому домі з угорським прем'єр-міністром Віктором Орбаном. Після цієї зустрічі американський президент, ніби з благословення, оголосив, що санкції проти Будапешта не будуть запроваджені протягом року. Це означає, що Орбан може вільно імпортувати російські енергоресурси, навіть незважаючи на вимоги з боку ЄС. Проте є умови: Угорщина повинна також закуповувати американський газ, ядерне паливо та певні технології. Яке ж це рішення матиме значення для США? Для Будапешта та Москви, безумовно, це вигідно: нафта продовжує постачатися, Орбан задоволений, а Путін теж. Для Європи ж це означає послаблення санкційного тиску. Якщо Трамп сьогодні зробив виняток для Орбана, завтра може з'явитися ще один, кому він надасть таку ж привілей.

Розглянемо логіку візиту. По-перше, Орбан, безумовно, має причини для задоволення. Хоча й не зміг втілити всі свої амбіції, він все ж досяг певного успіху – санкції були призупинені. Що станеться через рік, покаже час, але для нього це вже вважається політичною перемогою.

Трамп, коли пояснював відтермінування, заявив, що Угорщина опинилася у "глухому куті" і не може діяти інакше. Тобто він фактично виправдав Орбана перед Європою. А це вже створює для Будапешта відчуття "режиму найбільшого сприяння" з боку Вашингтона.

Наступним напрямком є атомна енергетика. Відомо, що були озвучені можливі послаблення санкцій, які могли завадити завершенню будівництва потужностей на угорській атомній електростанції. Водночас, Орбан заявив про намір закуповувати ядерне паливо з США. Як саме це буде втілено в життя, ще належить дізнатися, але основна мета Орбана на сьогодні - продовжувати спільні проекти з Росією.

Не менш захоплюючою є політична складова ситуації. Цілком ймовірно, що Орбан "підказував" Трампу свої тези щодо України. Судячи з деяких висловлювань Трампа після їхньої зустрічі, ці підказки знайшли відкритий прийом. У їхніх поглядах на "врегулювання" конфлікту можна помітити певну схожість. Не виключено, що в неформальних бесідах знову порушувалися питання "зустрічей у Будапешті": концепція повернення до формату, який Орбан давно намагається відновити. Він, безумовно, повернувся додому з чимось, що можна представити як політичний успіх. І, звичайно, в нього є про що звітувати "другу Володимиру". Адже Трамп, здається, ставиться до Орбана не лише з розумінням, а й з певною повагою.

- Що ж до Росії...

Ситуація очевидна: розслаблення санкцій – це справжня "музика для вух Путіна". Для Європейського Союзу ж це черговий удар по самосвідомості. Усі, хто в Брюсселі серйозно прагне стратегічної автономії, отримали ще одне підтвердження: Орбан виступає як троянський кінь Москви. Слабшання санкційного режиму, навіть в його нинішньому недосконалому вигляді, є небезпечною грою. Розмови Трампа про Орбана стали шоком для європейців, адже це виглядало майже як пряма рекомендація: "Наслідуйте Орбана". Після цього в Брюсселі ще раз усвідомили, що Будапешт є проблемою, і тепер за ним стоїть підтримка самого Трампа.

І ось, нарешті, Сполучені Штати...

На мою суб'єктивну думку, Трамп не був в захваті від цієї зустрічі, але уникнути її не зміг. Підготовка тривала досить довго, і, очевидно, всередині адміністрації виникали суперечки. Посилення санкцій могло статися в той момент, коли ціни на нафту дозволяли реалізувати це з мінімальними ризиками для американського ринку. Проте, незважаючи на все, Трамп вирішив на це піти не тільки з політичних причин, а й через ідеологічну близькість. Орбан викликає у нього симпатію — це консерватор, противник Брюсселя, представник "сильної руки". Його підтримують у трампівському електораті, тому Трамп не міг йому відмовити. Варто зазначити, що зустріч з, здавалося б, "другорядним" прем'єром стала міжнародною подією. І це, врешті-решт, є основною шкодою — як політичною, так і символічною.

Якщо розглянути ситуацію з ширшої перспективи, можна помітити, що політика Трампа щодо союзників Москви стала особливо активною в останні часи. Лідери п'яти центральноазійських країн вперше в історії відвідали Білий дім. США активно розвивають відносини з Мінськом: Лукашенко звільняє політичних в'язнів, Вашингтон зменшує санкційний тягар, а також робить заяви про можливе подальше полегшення обмежень. Таким чином, можна виділити напрямки - Угорщина, Білорусь і Центральна Азія, де США прагнуть посилити свій вплив серед країн, які нещодавно перебували під впливом Москви. Це випадковість чи ретельно спланована стратегія?

Як зазначав колишній радник Трампа Джон Болтон, не варто намагатися осмислити його зовнішньополітичну концепцію, оскільки її просто не існує. Формально, зустріч із керівниками Центральної Азії може виглядати як складова стратегії. Проте, варто бути реалістами: для Трампа будь-яка стратегія є лише набором ситуативних угод. Він не створює системи, а веде переговори.

Та навіть Трамп розуміє, країни Центральної Азії потрібні Америці, бо це мінеральні ресурси, зокрема родовища рідкоземельних металів. Для нього це, як на мене, вже стало ідеєю фікс - забезпечити американську економіку цими елементами. Адже всі розуміють, наскільки вони критично важливі для сучасної технологічної промисловості, особливо після того переляку, який викликала фактична заборона чи обмеження експорту з боку Китаю. Отже, американська зацікавленість очевидна - отримати доступ до цих ресурсів і вивести їх з-під контролю Росії та Китаю. А з іншого боку, зменшити вплив і Москви, і Пекіна, водночас посиливши власну присутність у регіоні.

Що стосується Білорусі, то якщо Трамп дійсно прагне налагодити якийсь діалог із Лукашенком, то це, вибачте, просто абсурд. Невідомо, чому це може бути вигідно США. Якщо мета полягає в тому, щоб "утримати Лукашенка від Росії", то це виглядає просто кумедно. Це нагадує ситуацію за часів Обами, коли деякі люди всерйоз сподівалися, що Медведєва можна було б віддалити від Путіна і скористатися цим. Отже, це з тієї ж категорії. Абсолютно нереалістично.

Де ж тут може бути раціональний підрахунок? Лукашенко вдається до символічних дій — звільняє політичних в'язнів (хоча відразу ж за цим затримує нових), і Трамп зможе заявити: "Ось, бачите, я вмію домовлятися навіть із Білоруссю". Іншими словами, для нього це є символічною ілюстрацією: мовляв, я ефективний.

Є ще один аспект, який варто розглянути. Це може бути частиною стратегії Путіна. Він може використовувати білоруський канал для передачі своїх меседжів Трампу, стверджуючи, що "навіть Лукашенко підтримує нашу позицію". Але тут виникає логічне питання: чому це має бути актуально для американців? Адже Трамп має можливість безпосередньо зв'язатися з Путіним або навіть делегувати своїх представників, таких як Віткофф, для переговорів у дружній атмосфері. Тож, чесно кажучи, я не бачу жодного раціонального пояснення цьому зближенню з Лукашенком.

- На завершення про Росію. Путін кілька тижнів поспіль говорив про ядерну зброю, нові ракети, плани відновлення випробувань. А потім різко тиша. І Пєсков, і Лавров почали виправдовуватися, мовляв, "всі не так зрозумів президента". Сказали, що він лише "попросив оцінити доцільність" випробувань. Чому така різка зміна риторики залякування?

На мою думку, тут є кілька важливих аспектів. По-перше, навіть у найскладніші часи Холодної війни, коли світ дійсно опинявся на межі катастрофи, до питань ядерної зброї ставилися з максимальною серйозністю. Одна помилка могла призвести до глобальної катастрофи. По-друге, змінна риторика Путіна та його оточення свідчить про те, що їхні погрози, в основному, є блефом. Вони не мають суїцидальних тенденцій і добре усвідомлюють, до яких наслідків це може призвести. Третім аспектом є те, що вони помітили, як подібні заяви впливають на Трампа, викликаючи у нього агресивну реакцію, як червона ганчірка на бика. Він може почати говорити про збільшення ядерного арсеналу або проводити якісь випробування. У такому випадку Кремль, згідно зі своєю логікою та психологією Путіна, буде змушений реагувати, і це призведе до нового витка гонки озброєнь. Ми добре пам'ятаємо, до чого це призвело для Радянського Союзу. Тому, на мій погляд, Росія наразі не має жодних інтересів переходити межі звичайної риторики, хіба що для внутрішнього використання.

Глава Міністерства закордонних справ Росії Сергій Лавров висловив готовність до нових переговорів з американською стороною, щоб обговорити можливості припинення конфлікту, який він характеризує як "ситуацію в Україні". Проте, за його словами, "основні проблеми" залишаються незмінними, включаючи питання "денацифікації" та інші аспекти. Зазначив він також про важливість угод, укладених між Трампом і Путіним під час зустрічі в Анкоріджі. Лавров підкреслив: "Американці запевнили нас, що зможуть гарантувати, що Володимир Зеленський не стане перешкодою для мирного процесу". Отже, виникає враження, що Трамп нібито пообіцяв забезпечити умови, при яких Україна погодиться на російські вимоги, і тепер Москва чекає на реалізацію цієї обіцянки.

- Я гадаю, що, на жаль, це припущення не позбавлене підстав. Не "зламати", але принаймні вплинути. Президент США ж хоче "миру". У нього завжди хтось "поганий": то Зеленський, то Путін, то знову навпаки. Це така собі "гойдалка Трампа". Тож те, що сказав Лавров: про зустрічі, про Анкорідж, все це не варто відкидати. Очевидно, це значною мірою відповідає тому, що справді відбулося. Не забуваймо: після Аляски Путін фактично "зламав" самого Трампа - і той вийшов із переговорів уже з переконанням, що не потрібно просто зупиняти війну, треба "розв'язувати глобальні першопричини". Саме на це й розраховували росіяни.

Чому це все знову виникає саме в цей момент? Ми вже не раз спостерігали: щойно Трамп починає проявляти своє невдоволення або перебуває в стані агресії, Росія негайно реагує. То представляє ідеї про нібито "економічні ініціативи", то говорить про "нову двосторонню зустріч", то відправляє Дмітрієва, який намагається "обережно" дослідити ситуацію. Усе це є класичним прикладом російського "багатошарового пирога": одночасно чиниться тиск, робляться натяки, і відбувається спроба зменшити напруженість. Не слід недооцінювати ефективність цієї стратегії, особливо коли мова йде про вплив на Трампа. А чи спрацює вона цього разу — побачимо.