Старобільськ в період окупації та перед нею

Як існує історичне місто на Луганщині під впливом "русского мира"

Старобільськ має значну історію, адже його вік на кілька століть перевищує вік Луганська. Як повітовий центр, він став важливим осередком значно раніше, що дозволяло його мешканцям дивитися на жителів обласного центру з певною гордістю, нехтуючи різницею в людських, промислових та інших ресурсах. Старобільчани славляться своєю незалежною натурою, адже саме вони найбільше в Луганській області відзначаються вільнолюбством. Варто зазначити, що місто Слобода Більська було засноване українськими козаками з однойменного села Полтавщини на землях Острогозького Слобідського полку. Протягом своєї історії Старобільськ неодноразово ставав епіцентром повстанських рухів на півночі Луганщини.

ПОСТУП

Важко сказати, чи зуміли зберегти такий свій вільний дух жителі в окупації. Щоб сказати напевно, треба деякий час самому пожити серед них і при тому не привернути уваги місцевих відділків ФСБ, Слідчого комітету РФ - і простих стукачів-доброхотів. А от що там відбувається сьогодні в плані соціально-економічному і просто в життєвому - є кому розповісти. Начальниця Старобільської міської військової адміністрації Яна Літвінова, не без вагань, погодилася поділитись інформацією з кореспондентом Укрінформу.

Яна Миколаївна очолила місто, коли їй не виповнилось ще й тридцяти. Тоді у дворі міськради було застрелено тодішнього міського голову Старобільська Володимира Живагу. Після чого вона, як секретар ради, стала виконувати обов'язки керівника. На позачергових виборах зуміла подолати опір старих "зубрів" з їхнім "регіональним" досвідом, і тоді це ще могло сприйматися як випадковість. А от перемога на чергових виборах 2020 року показала вже певну закономірність, яка означала, що суттєвих помилок у першій своїй каденції вона не припустилася.

Я завжди прагнула покращити рідне місто, зробити його кращим, ніж було раніше. На цьому шляху постало безліч викликів. Я усвідомлювала, що справжня влада полягає не лише в здатності ухвалювати управлінські рішення, а й у можливості спільно з громадою впливати на їхнє втілення. Коли рішення враховують думки людей, вони стають більш усвідомленими і можуть мати тривалі позитивні наслідки. Загалом, я не помилилася у своїх переконаннях.

У 2020 році у Старобільському районі виникли нові обставини. Було засновано міську територіальну громаду, до складу якої увійшли місто Старобільськ та 24 прилеглі села. Використовуючи попередній досвід взаємодії з містом та напрацювання щодо розробки місцевих політик, голова громади розпочала впровадження цих ініціатив на рівні всієї громади. В результаті, процес виявився успішним.

Можу зазначити, що нам було нелегко змінити економічну структуру нашого міста. Багато людей вважали, що нам слід відновити промислові підприємства, які діяли ще за радянських часів. Однак ми бачили перспективу в розвитку аграрного кластеру. Хоча наше місто є урбанізованим, воно включає в себе значну частину сільських територій. Ми провели значну роботу, щоб Старобільськ знайшов своє місце не лише на регіональному, а й на національному рівні. Ми прагнули, щоб його сприймали не просто як логістичний центр, а як осередок культурного розвитку, медичних послуг та освітній хаб, адже через місто проходять важливі державні автомобільні дороги.

Цей хаб мав на меті створити необхідні логістичні ланцюги для фермерів у регіоні. Для команди це стало головною стратегічною метою, і вже тепер можна було спостерігати позитивні зміни: у Старобільську почали відкриватися нові майстерні для ремонту імпортної агротехніки. Місцева філія компанії "Нібулон" готувалася до розширення своїх потужностей, щоб мати можливість обробляти більші обсяги зернової продукції та багато іншого.

КУЛЬТУРНА СЕРДЦЕВИНА

У Старобільську вдалося істотно підвищити рівень медичного обслуговування населення. Тут було встановлено МРТ (томограф), а також створено умови для проведення всіх видів аналізів у місті. В сільських районах збудували та відкрили амбулаторії, які забезпечують якісні медичні послуги. Крім того, у кожному старостаті організували робочі місця для соціальних працівників. Було впроваджено громадський бюджет, який дозволяє жителям самостійно визначати, які покращення – на подвір'ях чи вулицях – вони бажають реалізувати.

Я горджуся жителями нашої громади, особливо молодими людьми, які, особливо після 2014 року, почали активно змінювати сприйняття України. Протягом тривалого часу увага багатьох була зосереджена на нашому східному сусіді, але молодь змогла переконати їх переосмислити ситуацію, знайомлячи з цікавими аспектами історії нашого регіону, про які не згадували у радянських або навіть сучасних українських підручниках. В освітній сфері до нас почало приїжджати багато студентів для навчання у переведених з Луганська університетах, і міська влада разом із громадою активно підтримували ці ініціативи. Останні фестивалі, що проходили в місті, були створені молоддю та активними мешканцями власноруч. Це були і байк-фест, і рок-фестивалі, а також інші заходи. Разом ми прагнули розвивати молодіжні ініціативи, і молодь почала бачити перспективу залишитися в Старобільську.

- Скажіть, чия була ініціатива розписати стіни в центрі міста муралами з віршами вашого земляка Сергія Жадана?

Мурал, натхненний поезією Сергія Жадана "Пливи, рибо, пливи", був створений у 2020 році молодіжним об'єднанням "Bet On Art" з Старобільська у співпраці з партнерами. Він прикрашав стіну паркану поряд із міською радою, але був знищений російськими військами. Проте частина команди "Bet On Art", що переїхала до Ужгорода, відтворила цей мурал на стіні Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки. Таким чином, він став символом незламності та спротиву.

- А сам Жадан бачив ці мурали?

Так, він не раз звертав увагу на мурал, що розташований поруч із міською радою, і згадував про нього у своїх публікаціях.

ВХІД У ЗАБОРОНЕНУ ЗОНУ

Для нас вторгнення виявилося надзвичайно швидким. Уже 25 лютого наше місто стало об'єктом обстрілів, а 2 березня на його вулицях помітили російські танки. Ворог наступав з боку Щастя (з півдня, - ред.) та з напрямку кордону. Ми вже знали про бої на прикордонних постах і розуміли, що противник просувається далі. Тому створили загальну групу в месенджері для керівників, де протягом деякого часу могли обмінюватися інформацією та узгоджувати дії. Кількість російської техніки була настільки великою, що ми втрачали рахунок, намагаючись її перелічити. Мені на згадку приходило 2014 року, коли я, як і в 2022-му, була впевнена, що наша земля належить Україні. Я все ще сподівалася, що ця ситуація не затягнеться надовго.

За інформацією з Вікіпедії, Старобільськ був захоплений 3 березня. Однак насправді Збройні сили України здійснили відступ, щоб зміцнити свою оборонну лінію, яка була визначена з вищих інстанцій, і 2 березня місто опинилося на схід від цієї лінії.

- Для мене, як для керівника, стояло дуже багато викликів. Ми - сільська громада, центр сільськогосподарського району, де є водозабезпечення, де є логістика в забезпеченні людей продовольчими товарами. Де найбільша мережа аптечних закладів. У нас залишалося 12 важких ковідних хворих, підключених до кисневого апарату; у стаціонарах лікарні залишались пацієнти. Спостерігалося шалене прибуття людей, які, рятуючись від обстрілів, переїхали до Старобільська з міст, де точились бої - з Попасної, Рубіжного, Лисичанська. Власне, пересування було в дві сторони, і для себе я розуміла, що хтось із цих людей суне задля того, щоб зустріти своїх...

Для голови громади найголовнішим було приборкати хаос, спричинений відсутністю правоохоронців. Щоб не було мародерства, щоб психологічне навантаження люди відчували мінімально. Якщо людині здається, що в магазинах або в аптеках скоро не стане якихось товарів - вона може піти на непередбачені вчинки. Аби бачити ситуацію в місті й у громаді, голова пересувалася приватною автівкою. Не завжди в місті, тим більше в сільській місцевості, працював інтернет, та коли була можливість, завжди намагалася вийти в ефір, аби сказати жителям громади: "Я тут, із вами, я залишаюсь у місті".

Спротив беззбройних людей

Старобільськ перетворився на найсхіднішу локацію, де мирні жителі вийшли на вулиці, аби висловити свій протест проти загарбання.

- До мене підійшли хлопці, сказали: "Відійди". Вони поставили один на інший стелажі і все ж таки зняли їхню ганчірку, яку потім було спалено. Ми колоною пішли до райвідділу поліції, який уже був захоплений ворогом; стояли блокпости. Літня жінка з прапором, який узяли з мого кабінету, підійшла до охоронців, і коли один із них крикнув: "Стой, стрелять буду!" - сказала: "Як будеш стріляти, уяви, що я - твоя мати". Ми проскандували: "Старобільськ - це Україна!", проспівали гімн України.

Коли мітинг завершився і натовп розійшовся, ввечері почали затримувати всіх активних учасників. Допитали навіть голову громади. Її посадили за окремий стіл і почали ставити запитання про її особу та ситуацію в місті. З'ясувалося, що їй доручили переконати сільських голів утриматися від проведення мітингів. "Скажіть їм, щоб не виступали, інакше їхня доля буде на ваших руках", — попереджали її.

Постали запитання щодо фінансів, зокрема - де ж насправді знаходяться кошти. Дивно, але деякі чоловіки, які вважали себе досить розумними, не змогли зрозуміти, що в Україні навіть віддалені райони вже давно впровадили електронну систему, і тут не практикують видачу грошей через касу. Коли їм пояснили цю ситуацію, їхнє здивування було, м'яко кажучи, суттєвим.

Мене допитував хлопець, який був приблизно мого віку, і перше, що я помітила — його блакитні очі, які здавались порожніми. Коли він почав розмову, заявивши, що прийшов "визволяти", в мене виникло цілком логічне запитання: "Від чого?" Я сказала: "Ви прийшли сюди, бачите, що в нас мирне життя, і у нас немає зброї. Ви ж заїжджали в місто по дорогах, які наразі ремонтують". На це він відповів: "Ось у цьому і полягає ваша проблема. Люди, які їхали з Луганська до Старобільська по соціальні виплати, бачили, як тут все відбудовується, і поверталися з невдоволенням назад у Луганськ, що підривало нашу молоду республіку".

Голову громади неодноразово викликали на допити, пропонуючи різноманітні посади. Але коли вона знову відмовилася, ненароком згадали про її доньку.

І я усвідомила: настав час вирушати.

ОСВОБОЖДЕНИЕ

В окупації Яна Миколаївна пробула кілька тижнів. Виїжджали з мінімальною кількістю речей, сподіваючись на скоре повернення. Попереду на них чекало багато орківських блокпостів, та, на щастя, в них ще не було списків.

Коли ми досягли першого українського блокпосту, і моя донька побачила на рукаві військового синьо-жовтий прапор, сльози наповнили наші очі. Я розуміла, що означає відчувати смак свободи, коли ти нарешті вдома. Під час виїзду я намагалася переконати доньку не брати з собою нічого, що могло б привернути увагу ворога. Вона погодилася, але коли ми перетнули кордон на нашу територію, вона раптом одягнула срібний тризуб — подарунок від наших військових. Виявилося, що весь цей час він був у її кишені. Тоді я зрозуміла, як сильно я пишаюся своєю дитиною. Ми не намагалися нав'язувати нашим дітям любов до України, але вони її любили, адже це була країна, яку ми разом будували. Вони хотіли жити в цій державі, однак у ворога були свої плани...

Уже після релокації почали витягувати з окупованої території людей. Вивезти документи, тим більше обладнання можливості не було. Відновили структуру міської ради, але оскільки депутатський корпус не зібрався, була створена військова адміністрація, а в неї є в підпорядкуванні відділ освіти. Щоправда, на території України мало наших учнів, зате в закладах освіти громади навчаються діти навіть із територій, захоплених з 2014-го року. Це українські школи. Для кожного з батьків такої дитини це щоденна небезпека, адже окупанти з перших днів встановили правило: якщо дитина не ходить до їхнього освітнього закладу, вона може бути забрана "из-за недобросовестного исполнения родительских обязанностей". Тому діти навчаються в їхніх школах, а, повертаючись додому, вивчають українську мову, літературу, вчать предмети, беруть участь у національних олімпіадах, здобувають призові місця. І в більшості виїжджають після закінчення 9-11 класів або за кордон, або на контрольовану територію України.

Тепер поділіться інформацією про сучасне життя в окупованому місті.

- Тут я маю говорити дуже обережно, аби не нашкодити нашим людям, що залишилися на ТОТ. Вороги шукають не там. Вони весь час роблять одні й ті самі помилки. У них є списки активу АТОвців, які не виїхали. У них є списки їхніх рідних, і кожного разу, коли щось відбувається, вони постійно працюють по цих списках. Між тим дуже багато колаборантів постраждало. Хтось підірвався в автівці, у когось газова колонка не так спрацювала... Кожному своє. Навіть у Пахніця (регіонал, колишній голова райадміністрації; з перших днів пішов на співпрацю з окупантами, - ред.) був приліт поруч із його домом.

За росіян якість медичного обслуговування стрімко погіршилась, а в сільській місцевості його практично немає. Брак медичних кадрів, брак медикаментів. А ті ліки, що є, мають погану якість. Наприклад (не в Старобільській громаді) у людини була складна проблема зі зв'язками на кінцівці. Звернувся до сільської, умовно кажучи, медустанови, бо майже всі амбулаторії там позакривали - і йому порадили лікуватися... подорожником.

Що стосується новітніх установок у міській лікарні - рентгенівської, УЗД, МРТ, електрокардіографів - російські ескулапи елементарно не знають, як ними користуватись. Утім, апаратуру майже відразу після окупації вивезли до Луганська.

- Було сказано, що "провинция не должна жить лучше, чем столица". Тому хворих налаштовують на поїздку до Луганська. Літні люди мають сотню кілометрів проїхати туди й назад: спочатку щоб отримати талончик в обласну лікарню, повернутись і потім ще раз з'їздити. І, якщо нічого не завадить - потрапити до лікаря. Додайте до всього вартість проїзду. Багато хто до другого приїзду в обласний центр не доживає.

ПРОСТІР У СЕРЦІ ПАРКУ

У Луганську відчувається відчуження до нашого населення. Часто можна почути від співробітників місцевих установ: "Ми вже вистраждали, тепер і вам прийшлося потерпіти". Наших людей частенько ставлять у чергу в кінці на прийом до будь-яких органів.

Де ж вони так натерпілось? Ніяких військових конфліктів не відбувалося, а Луганськ не піддавався бомбардуванням...

Пропаганда навіює їм зовсім інші думки... До речі, в податкових органах та інших установах людей змушують заповнювати заяви за шаблонами. Моя дитина запитала: "Мамо, що таке 'шаблон'?" Я змушена була пояснити. А ще в нашій міській податковій службі вимагали подавати звіти на... дискетах. І коли ми пояснюємо, що сучасні комп'ютери не мають вхідних слотів для дискет, росіяни не можуть повірити своїм вухам.

Усі без винятку змушуються переходити на їхню систему оподаткування, а реєстрація можлива лише через Луганськ. Здійснюють погрози: "Або ви це робите, або ваше майно буде націоналізовано". На сьогодні вже існує попередній список, у якому налічується близько семисот об'єктів у межах громади, що вже "націоналізовані" (квартири, службові приміщення, майстерні тощо), і їх кількість продовжує зростати. Більше того, "націоналізовані" об'єкти використовують як заставу для отримання кредитів. На приватній власності вони ще й генерують прибуток. Таким чином, залучають представників малих народів Росії.

- Вони нівелюють історію нашого міста і нашого краю. Яскравими прикладами для мене є розбір історичної будівлі прокуратури, яка зовсім не була пошкоджена. І друге - вони вщент знищили наш парк. Кажуть, якісь російські інвестори готові вкласти кошти в будівництво на території парку торговельних та розважальних закладів. Тобто замість нашої зеленої оази, з якою у місцевого населення пов'язано безліч життєвих історій, символічних речей, просто відчуття спокою і комфорту - вони збираються застелити великі площі плиткою, звести стелу на вшанування своїх вождів та безліч генделиків, які будуть віддаватися в оренду російському бізнесу.

Зменшуючи контакти з зовнішнім світом, окупаційні сили постійно підкреслюють, що Росія та "око Путіна" уважно стежать за кожним кроком. Це зазначається не лише в зовнішній рекламі, а й у багатьох інших формах комунікації.

- Ми нещодавно натрапили на світлину шкільного класу, де на трьох стінах висить портрет Путіна. На четвертій стіні вікно, а то б і туди повісили. Просто уявіть, у якому психологічному навантаженні знаходиться дитина, коли на неї з трьох сторін дивиться той, якого, як кажуть, треба боятися. Ну, нас лякали бабайками, наших дітей - Путіним. Ці атрибути вони розвішали по всіх учбових закладах, по всіх стінах. Як за радянських часів.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Чи можуть орки знищити життєрадісний, підприємницький та волелюбний дух колись процвітаючого торгового міста? Як зазначила Яна Літвінова, вони постійно копають у неправильно місцях. А де насправді потрібно працювати, їм ніхто не підкаже. Тому існує велика надія, що волелюбність знову запанує в Старгороді, і це допоможе відновити місто, роблячи його ще вільнішим. Проте для цього знадобиться багато зусиль, і не лише в вигляді бетону та цегли.

Проте старобільчани вже добре знають, як це робити.

Михайло Бублик можна перефразувати як "Микола Бублик" або "Михайло, відомий як Бублик". Якщо потрібно, можу запропонувати інші варіанти або стилізації.