Світ був обізнаний про Голодомор, проте не прагнув вжити заходів.

Штучно створений голод слугував елементом геноцидальної політики, оскільки паралельно здійснювалися репресії проти української інтелігенції, політичних лідерів та церковних діячів, - зазначає історикиня Дарія Маттінглі.

Протягом тривалого часу Захід не звертав уваги на один з найстрашніших злочинів Радянського Союзу – Голодомор 1932-1933 років, що призвів до загибелі мільйонів українців. Проте сьогодні ця ситуація починає змінюватися, адже дедалі більше країн визнають цей трагедію як акт геноциду. Які ж обставини стимулюють Захід до такого визнання?

Війна, що розпочалася у 2014 році, а також повномасштабне вторгнення Росії в Україну, змушують Захід сприймати Голодомор у всій його істині — як акт геноциду. Під час колективізації в СРСР найбільш запеклий опір їй виявили українці. Голодомор не став першою спробою підкорення України — її коріння можна відшукати в Батуринській різанині та війні Івана Виговського. Це історія стосунків між імперією і державами, які вона прагне підпорядкувати. У 1930-х роках Росія застосувала геноцидальні методи, зокрема штучний голод на території радянської України. Сучасна російсько-українська війна висвітлила тривалі процеси, що відбувалися протягом століть. Підтримка України призвела до неможливості ігнорувати реалії та відмовлятися від правильних термінів.

Але ж іще в 1930-ті були спроби сказати світу правду. Британський журналіст Ґарет Джонс першим у західній пресі заявив про Голодомор в Україні. Американський історик Джеймс Мейс - автор звіту комісії Конгресу США з вивчення Голодомору - закликав до визнання геноциду українського народу. Чому Захід тоді не реагував на цю трагедію?

Цей текст містить численні політичні аспекти. Навіть під час Голодомору інформація про голод і його штучну природу доходила до кордонів України. Відомості надходили від консульських представників різних країн. Останні дослідження показують, що про Голодомор були поінформовані не лише політичні діячі в Канаді, США та Великій Британії, а й у сусідніх країнах СРСР, навіть в Іспанії обговорювали цю трагедію. Отже, світ знав про Голодомор у 1930-х роках. Однак ця тема не стала предметом широких публічних дискусій у ЗМІ та серед політиків. По-перше, більша частина України входила до складу СРСР, що мав складні відносини з міжнародною спільнотою. Крім того, у той час ставлення до людського життя в Європі було інакшим, ніж сьогодні. Ми зараз дивуємося: чому ж вони не прагнули допомогти? Але тоді більшість виборців не знала, що таке Україна. Також замовчування факту Голодомору зіграло свою негативну роль.

По-друге, у західних наукових колах існувала нерішучість щодо дослідження Голодомору, оскільки на той час було обмаль матеріалів та свідоцтв очевидців. Під час холодної війни західні політики більше цікавилися Росією, яка сприймалася як ворог і загроза. Пентагон і наукові установи виділяли ресурси на вивчення російської, а не української історії. Лише деякі дослідники, такі як Джеймс Мейс, проявили сміливість, ризикували своїми кар'єрами, займаючись незручними темами. Мейс і Роберт Конквест стали піонерами серед західних академіків, підтвердивши те, що згодом було виявлено в архівах: голод дійсно мав місце, він був штучним, і мільйони людей загинули. Ці дослідники стикалися з жорсткою критикою з боку ревізіоністів, які намагалися піднести радянську історію в більш позитивному світлі. Вони не визнавали масштаби трагедії та штучний характер Голодомору, не кажучи вже про визнання його геноцидом. Протягом холодної війни були моменти, коли напруга знижувалася, і Захід був готовий до компромісів, тому не вважав за необхідне піднімати питання Голодомору.

Усіх зусиль, пов'язаних із дослідженням штучного голоду, докладали лише окремі особи, такі як Мейс і Конквест, а також українська діаспора. Проте під час періоду "гласності та перебудови" ситуація змінилася, що відкрило можливості для вивчення Голодомору.

Як радянській владі вдавалося приховувати смерті мільйонів людей - жертв Голодомору?

Спроби висвітлити голод 1933 року мали місце навіть серед радянських авторів. Аркадій Любченко, Іван Кириленко та Юрій Яновський ділилися своїми роздумами про цю трагедію, а пізніше до цього питання зверталися Михайло Стельмах і Василь Земляк. Однак їхнє сприйняття було обмеженим: вони акцентували увагу на локальних причинах голоду, не вважаючи його результатом свідомої політики. Про цю тему вони говорили обережно, адже під впливом суворої цензури їхні слова були обережними та стриманими.

На початку 1960-х голод 1933 року згадували в історичних працях як "продовольчі труднощі". Однак на Заході всі згадки про голод ретельно блокували. Багатьом відома історія Ґарета Джонса - плеяда західних журналістів, які працювали в Москві, виступила проти нього, заявивши, що він усе вигадав. Так, голод був, але масово люди не вмирали. Радянський режим активно використовував своїх агентів впливу серед західної медіаспільноти. Був терор із боку держави, коли людей, які намагалися щось заявити, переслідували. За не­з'ясованих обставин загинув Віктор Кравченко, який був одним із виконавців Голодомору на місцях. Емігрувавши на Захід, він намагався донести правду про штучний голод, депортації, ГУЛАГ. Комуністи Франції, підбурювані СРСР, подали на нього позов до суду, однак Кравченко виграв судовий процес, символічно отримавши 1 франк як компенсаційну виплату.

Існувала ще одна стратегія, окрім мовчання про Голодомор в Україні та маніпуляцій із західними журналістами для його дискредитації. Під час німецької окупації було скасовано заборону на вшанування пам'яті загиблих, що стало приводом для заперечення самого факту Голодомору, пов'язуючи його з нацизмом. Деякі ревізіоністські історики, як в Росії, так і на Заході, стверджують, що Голодомор використовувався в нацистській пропаганді. Хоча злочини радянського режиму дійсно згадувалися в пропаганді Третього Рейху, це не означає, що вони не мали місця. Для нацистів це стало виправданням їхніх дій на захоплених територіях. Навіть у відгуках на книгу американської дослідниці Енн Епплбаум "Червоний голод: війна Сталіна проти України" деякі критики звинувачували її в тому, що вона поширює нацистську пропаганду. Свідків Голодомору в діаспорі намагалися дискредитувати, називаючи їх колаборантами. Отже, замовчування всередині країни та дискредитація за кордоном стали основними інструментами для приховування правди про Голодомор.

Якими методами тоталітарна радянська система упокорювала українців?

Роман Сербин та багато інших науковців вважають, що Голодомор слугував лише однією з складових геноциду, оскільки в той же період відбувалися переслідування української інтелігенції, політичних лідерів та релігійних установ.

На відміну від голоду в інших республіках СРСР, ми маємо послідовне підкорення української нації. Станіслав Косіор та Йосип Сталін у листуванні зазначали, що українські куркулі відрізняються від російських тим, що вони культурні. Також згадувалися Визвольні змагання як "петлюрівський спротив" - тобто в українських селян було розуміння того, що вони можуть спротивом чогось досягти. Більше того, вони мали власні політичні цілі - під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року на Полтавщині, Харківщині, Київщині більшість голосувала за есерів, за українські національні партії, підтримка більшовиків була найменша. І саме ці регіони найбільше постраждали від голоду 1932-1933 років. Голод і доступ до ресурсів виявилися ефективними методами контролю населення, коли влада вирішувала, хто їсть, а хто голодує. Під доступом до ресурсів мається на увазі також доступність освіти й можливість обіймати певну посаду - бухгалтера чи куховарки в колгоспі. Цей доступ упокорював людей. Коли людину зводять до базових інстинктів виживання під час голоду, то вона стане готова до покори, навіть не будучи лояльною до держави. Розпад СРСР продемонстрував, що лояльності серед українського населення не було - ніхто не вийшов на вулиці захищати радянський режим. Навпаки, українці, як і литовці, латиші, естонці, наприкінці 1980-х виходили на протести, ставали в ланцюги солідарності. Голодомор так і не досяг своєї цілі - повного упокорення народу. Одночасно з Голодомором радянські політики також вдавалися до таких методів, як обмеження пересування людей, закриття кордонів України, припинення українізації - спочатку в Російській Федерації, а тоді і в Україні. Одночасно з репресивними практиками хлібозаготівлі в листопаді 1932 року почали практикувати м'ясозаготівлі - в разі невиконання селянами плану зі здавання хліба була реквізиція м'яса. У селян, які не могли здати зерно, забирали корів, чим також прирікали людей на голодну смерть. Це була послідовна політика знищення частки населення заради упокорення більшості.

Чи можна вважати Голодомор 1930-х років складовою частиною гібридної війни проти українського народу?

Абсолютно вірно. Тих, хто наважувався відкрито говорити правду, змушували мовчати. Докія Гуменна відверто висловлювала свої думки про колгоспи та процес колективізації, за що була виключена із Спілки письменників, що фактично позбавило її доступу до карток та їдалень. Починаючи з 1934 року, розпочалися репресії проти священнослужителів, яких усували з їхніх обов'язків та знищували. Власне, колективізація не стала інструментом модернізації, а навпаки, призвела до зворотного. Італійський історик Андреа Ґраціозі підкреслював, що Голодомор та колективізація створили "новий старий режим", в якому доступ до ресурсів визначався не ринковими відносинами або грошима, а належністю до партії чи зв'язками з партійною номенклатурою.

Незважаючи на те, що було подолано неписьменність, проведено кампанії вакцинації, активізовано будівництво та ліквідовано велику кількість нерадянських елементів — культурних традицій, релігійних звичаїв і архітектурних пам'яток, натомість виникали стандартні колгоспи. Ці дії також можна вважати геноцидом, оскільки вони призвели до знищення національної спадщини. Клуби колгоспів та сільські ради стали однаковими, і таким чином Україна почала дедалі більше нагадувати сільську місцевість європейських регіонів Росії.

Яких змін, з точки зору історії, зазнала українська ментальність через масове знищення голодом?

Американський дослідник Вільям Нолл уклав детальну збірку свідчень, що ілюструють трансформації українського громадянського суспільства в епоху колективізації. Ці свідчення були зібрані в 1992-1993 роках, коли Нолл, спеціаліст з музикознавства, прибув до України з метою дослідження змін у традиційній музиці. Проте його співрозмовники, які пережили Голодомор, прагнули поділитися своїми спогадами про голод. Вони описували життя до колективізації як зовсім інший світ. Суспільство вже зазнавало впливу модернізації, і, згідно із західним досвідом, для переходу на новий етап розвитку не завжди потрібні жертви. Травма, завдана Голодомором, у багатьох викликала явище, схоже на стокгольмський синдром: люди ділилися історіями про те, як їх врятували в яслах чи дитячих садках. Але питання залишалося: хто ж насправді їх врятував? Це були ті ж самі особи, які забирали хліб у батьків, а потім роздавали його дітям. Нездатність вшанувати пам'ять загиблих і оплакати їх втрати глибоко вплинула на українську ідентичність. Однак, попри це, пам'ять про ті часи жила в родинних історіях, які під час гласності стали відомими широкій аудиторії. Водночас, змінилися й відносини між людьми та державою. Отримання освіти, можливості роботи в містах та членство в партії почали сприйматися як засоби забезпечення виживання. Сільське життя втратило свою престижність, а пенсії залишалися на низькому рівні. Тому, коли в 1970-х роках відбулася паспортизація, багато людей не бажали залишатися в селах, що призвело до нестачі робочої сили. Унаслідок цього студенти та робітники стали залучатися до сільськогосподарських кампаній. Загалом, зміни в менталітеті суспільства заслуговують на окреме дослідження.

Ви згадували національне піднесення кінця 1980-х, ланцюги солідарності. Але на перших президентських виборах більшість проголосувала не за дисидента В'ячеслава Чорновола, а за партійця Леоніда Кравчука. Це результат ментальних змін, про які ми говорили?

Так, відповідь може бути як ствердною, так і заперечною. Кравчук, родом з Волині, не зазнав впливу Голодомору на свою родину, тоді як Чорновіл походить із Черкащини. Це знову нас повертає до геополітичного контексту. Навіть під час розпаду Радянського Союзу Сполучені Штати не підтримували бажання України здобути незалежність. Отже, незалежність стала несподіванкою не лише для місцевих еліт, але й для Західного світу, адже вони прагнули зменшити ризики. Кравчук мав значний управлінський досвід та належав до політичної еліти, тоді як ніхто не вірив, що дисидент Чорновіл зможе прийти до влади. Перевага віддавалася відомому політику, здатному взаємодіяти з партійними лідерами, які залишилися при владі. Тенденція "не порушувати спокій" була характерна як для зовнішніх, так і внутрішніх сил в Україні. Суспільство тоді демонструвало інертність, що відобразилося на результатах виборів — програма Чорновола передбачала створення нової України, тоді як Кравчук представляв усталену систему. Важко визначити, чи могла б Чорновіл здобути перемогу за таких умов.

Чи можна вважати сьогоднішній конфлікт продовженням зусиль Росії, спрямованих на геноцид нашого народу в 1930-х роках?

- Жодних сумнівів. Бачимо всі геноцидні практики на окупованих територіях - знищення освіти, культурних пам'яток, утиски української мови, заперечення історії та руйнування пам'ятних знаків Голодомору, терор проти активістів, навіть перевірка на наявність патріотичного контенту в телефонах або татуювань. Діє контроль ресурсів - бачимо, хто має доступ до гуманітарної допомоги на окупованих територіях. В інформаційному полі так само є замовчування або викривлення реальності, діють як корисні ідіоти, так і медійники, що працюють на російську пропаганду. Як Волтер Дюранті (американський журналіст, у 1920-1930 роках очолював московське бюро газети The New York Times. - Країна) свого часу заперечував Голодомор, так тепер Ґрем Філіпс (британський журналіст, активно співпрацює з російськими телеканалами. - Країна) заперечує російські злочини. Ті самі практики й та сама мета - упокорення України, знищення її еліти й активістів, зведення людей до базових інстинктів виживання, коли вони фізично залежать від окупаційної влади. Як і під час будь-яких війн, є колаборанти. Але політика на окупованих територіях свідчить, що в Москві розуміють: Україна існує, і послідовно намагаються її знищити.

Путінська Росія сьогодні наслідує СРСР сталінської доби. У цьому світлі визнання Голодомору геноцидом стає частиною інформаційної війни. Треба, щоб масове знищення українців в 1932-1933 роках асоціювалося у світу з сучасною Росією. Хто найперше має займатися таким просвітництвом - Українська держава, науковці, діаспора?

Якби Українська держава мала більше ресурсів, вона б могла більш активно займатися цими питаннями. Демократичне суспільство повинно відображати надії та прагнення свого народу. Поглиблене розуміння Голодомору, поширення знань про нього та висвітлення його геноцидного характеру повинні виходити від науковців, українського громадянського суспільства та діаспори. Їхні зусилля мають об'єднуватися, адже це є єдиний шлях, щоб донести правду до міжнародної спільноти. Багато роботи в цьому напрямку було зроблено ще за часів гласності, починаючи з кінця 1980-х років. Сьогодні світ дедалі більше усвідомлює природу Голодомору, особливо в умовах війни, коли увага міжнародної спільноти зосереджена на Україні. На жаль, люди дізнаються правду саме в контексті війни, проте ми маємо приймати реальність такою, якою вона є.

Світ все ще залишається недостатньо обізнаним про штучний характер голоду та його наслідки — мільйони втрат. Якщо трагедія Голокосту широко відома на міжнародному рівні, то термін "Голодомор" не викликає значного розуміння у звичайних європейців чи американців.

Основна причина полягає в тому, що Голодомор не отримує такої ж уваги в загальноосвітніх школах, як Голокост. Інформація про цей трагедійний період не інтегрована в культурний дискурс, в якому Голокост сприймається як злочин проти людяності, що не можна забувати. Але й в американських навчальних закладах є учні, які не мають жодного уявлення про Голокост. Що вже казати про Голодомор, який взагалі відсутній у навчальних планах. Фільми, присвячені темі голоду, також не стали невід'ємною частиною колективної пам'яті на Заході. Сьогодні, в умовах війни, інформація про Голодомор поширюється швидше, проте попереду ще багато викликів для української держави та її діаспори.

Яке значення для України має визнання Голодомору міжнародною спільнотою як акта геноциду проти нашого народу?

Цей процес відновлення історичної справедливості є визнанням злочину. Йдеться не про компенсації чи покарання для тих, хто вчинив Голодомор — всі вони вже відійшли з життя. Під час дослідження у 2014 році я проводила інтерв’ю з одним колишнім комсомольцем, який брав участь у заготівлі хліба. Через два місяці після нашої розмови він помер. Однак його визнання стало символом справедливості для жертв цього злочину. Мільйони людей загинули, інші пережили жахливі страждання, які назавжди змінили їхнє сприйняття життя — це вже неможливо компенсувати. Проте важливо назвати злочин злочином, аби це стало уроком для майбутніх поколінь. Визнання Голокосту як геноциду допомогло запобігти новим злочинам проти людства. Визнання геноциду українців може перешкодити повторенню злочинів окупантів щодо мирного населення та об’єднати західну спільноту у боротьбі проти імперських амбіцій Росії. Це може викликати зміни навіть всередині самої Росії. Це є процесом переосмислення і рефлексії над минулим. Тому важливо, щоб світ визнали, що ми стали жертвами, що це не повинно повторитися, а кривдників потрібно осудити. Це має значення для нашого майбутнього — не як жертв, а як борців, які здобули справедливість.