"Ти завжди повинен навчитися цінувати свого героя."

На платформі Amazon Prime Video в даний час доступний шестисерійний психологічний трилер "Дівчина мого сина", який створено за мотивами бестселера Мішель Френсіс 2017 року. У центрі сюжету розгортається напружене протистояння між двома жінками, які змагаються за увагу одного чоловіка: матір, роль якої виконує Робін Райт, та його подруга, яку грає Олівія Кук. Робін Райт, відома за такими проектами, як "Санта-Барбара" та "Картковий будинок", поділилася своїми враженнями про процес зйомок серіалу, складну хімію між персонажами та свій досвід в якості режисера.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

Наскільки важливим для вас було мати команду авторок? Як ця концепція вплинула на вашу режисерську роботу, аби створити правдоподібне зображення почуттів і пристрастей обох жінок?

У нас була різноманітна команда, в якій були як чоловіки, так і жінки. Проте, слід зазначити, що жінки спілкуються іншою мовою, вони мають інший спосіб сприйняття та вираження своїх почуттів. Вважаю, що це стало важливим аспектом, адже допомогло створити гармонію без жодних розривів. Наприклад, жінка могла висловити певні думки молодшій дівчині, якій не довіряє. Або ж мати могла б з усією силою відстоювати свого сина, прагнучи, щоб він її почув.

Як акторка та режисерка, з якою найзначнішою проблемою ви стикалися при збереженні належного настрою в цій складній оповіді?

Ви маєте на увазі бути одночасно і перед, і за камерою?

Вот так.

Я вже мала подібний досвід, тому цього разу це не стало для мене абсолютно новим випробуванням. Відзначаючи різницю, можу сказати, що мої руки були всюди: я залучалася до сценарного процесу, співпрацювала зі сценаристами, коригувала драматургічну структуру, вигукувала: "А що, якби додати ще ось це?", і допомагала розвивати ідеї. Для мене це не виглядало як окреме завдання, а скоріше як перемикач: раз - і я в режисерському режимі; я знаю, чого потребує сцена, що потрібно від інших акторів і від самої себе. Єдине кумедне в цій ситуації, як підмітила Олівія: "Це так дивно - бути в сцені з Робін і водночас відчувати, як вона спрямовує мене своїм поглядом, залишаючись у своєму образі".

Вона висловилася таким чином: "Я помічаю, як Робін делікатно намагається направити мене у тому напрямку, який їй потрібен для сцени, а я, в свою чергу, змінюю свою гру, щоб викликати в неї іншу реакцію". Це означало, що я одночасно виконувала дві ролі: жила сценою як Лора та водночас аналізувала все як режисерка. Коли ж я відчувала, що дубль вийшов не надто вдалим, просто говорила собі: "Стоп! Знімаємо ще раз". Це було неймовірно — мати контроль над процесом.

Робін Райт виступала в ролі як акторки, так і режисерки (джерело: IMDb).

Схоже, це дійсно приємно — мати таку контроль над ситуацією?

Це справді чудово. Бо ж тоді ви самі вирішуєте, що залишити, а що - ні. Тоді навіть у монтажній кімнаті ці невдалі дублі не з'являлися. Я одразу казала: "Викидаємо цей дубль".

Цей серіал досліджує теми одержимості, ідентичності та суперництва, водночас порушуючи питання мистецтва. Яким чином, на вашу думку, мистецькі аспекти вплітаються в психологію вашої героїні?

Це непросте питання. Лора чесно говорить своїй подрузі: "Я займаюсь кураторством у світі сучасного мистецтва та маю справу з багатими клієнтами. Але, знаєш, я не відчуваю цього всього. Я не вірю в це. Я не асоціюю себе з цими речами". В її словах є певна доза нещирості. І саме через це вона поступово втрачає контроль над собою.

Чи можна це охарактеризувати як особливу кризу середнього віку?

Так, звісно. Адже коли діти залишають батьківський дім, це вже сама по собі величезна зміна ідентичності. Особливо якщо твій син зустрічається з дівчиною, яка, на твою думку, може становити небезпеку. Це зовсім інший рівень. А книга Мішель Френсіс є потужним джерелом як психологічної глибини, так і саспенсу.

Які кінематографічні впливи ви враховували при розробці вашої героїні та загальної структури твору? Чи застосовували ви образ фатальної жінки, або, можливо, класичну мелодраму з любовними трикутниками, в яких кожна неправда має свою версію?

Щодо стилю, я прагнула, щоб серіал мав кінематографічний підхід. Хоча його сюжет можна охарактеризувати як мелодраматичний, він, насправді, втілює глибокий реалізм, особливо в аспекті людських стосунків та реакцій. Ми всі переживаємо подібні ситуації в житті: моє бачення події відрізняється від твого.

Хто правий у цій ситуації?

Це завжди питання особистого сприйняття. Тому для мене було важливо зосередитися на абсолютному реалізмі. Адже подібні ситуації можуть траплятися з кожним. Я прагнула, щоб все виглядало як у кіно. Коли я вперше зустрілася з оператором Маттіасом Нюбегом, він запитав: "Чи можемо показати наші мудборди одночасно?" Ми відкрили наші ноутбуки, і виявилося, що у нас були ідентичні зображення. Я сказала: "Ось так я уявляю вигляд серіалу".

Сцена з телесеріалу "Дочка мого сина"

Як часто трапляється така повна єдність?

Надзвичайно рідко.

Ви вже працювали разом до цього?

Ні, це був наш перший спільний проєкт. Він виявився чудовим партнером. Для режисера надзвичайно важливо, щоб оператор сприймав все так, як і ти.

А ви ділилися з акторами цією ідеєю - підходити до роботи, як у кіно? Чи все ж таки залишали цю концепцію окремо від них?

Я ділилася своїми думками з усіма. Я навіть почала називати їх "дітками": "Діти, ви вже на майданчику?". Вони були в захваті від цього. Я відразу зазначила: "Не хочу робити занадто багато монтажних вставок, щоб це не виглядало як телевізійне шоу. Бажаю, щоб рух у кадрі був безперервним, створюючи відчуття, що в кімнаті є щось невидиме, мов муха на стіні, яка спостерігає за всім". Це скоріше був танець, який ми разом втілювали.

Ваша взаємодія з Олівією Кук, що виконує роль Черрі, вийшла надзвичайно глибокою і напруженою. Яким чином ви створювали цю хімію — як у сценах конфлікту, так і в моментах інтимності?

Вона дійсно майстер своєї справи. Просто неймовірна професіоналка. Вона нагадує губку, яка вбирає все навколо. Я говорю їй: "Отже, ми отримали те, що потрібно в цьому дублі. У нас залишився час лише на один." Ми працювали з шаленою швидкістю, адже графік був надзвичайно щільний. Я додала: "Тепер спробуймо взяти зовсім іншу емоцію." І вона миттєво сприймала це та повертала мені новий результат. У монтажній я мала величезну палітру матеріалу. Олівія й Лорі - справжні майстрині. Їхній досвід був відчутний з першої хвилини, хоча вони ще молоді. А Валід, який грає чоловіка Лори, - настільки щирий, відкритий і справжній.

Шукаєте новий захопливий серіал? В онлайн-кінотеатрі SWEET.TV є сотні релізів та цікавих шоу! Насолоджуйтесь кінострічками з ексклюзивним українським дубляжем у високій якості. Адже ви заслуговуєте лише на найкраще!

Чи відчували ви захоплення, заглиблюючись у ці напружені моменти, чи, навпаки, після них вас охоплювало емоційне виснаження?

Інколи з Олівією ми жартома говорили одна одній: "Не хочу тобі цього робити в сцені", а потім розпочинали наші "котячі бої". У шостому епізоді була надзвичайно емоційна фізична сцена. Після зйомок ми просто обіймалися і сміялися, запитуючи одна в одну: "О, я тебе не вдарила занадто сильно?"

Так, подібні моменти справді важливі, чи не так?

Я запитала: "Коли я вдавала, що душу тебе, це не виглядало занадто?". Вона завжди була сповнена енергії та готова віддаватися роботі на всі сто. Ми справді всі полюбили один одного.

Інколи буває, що акторський склад не збігається за енергією, а тут ми стали справжньою родиною. Те саме стосується Танії Муді та Шалом. Ми проводили час разом між зйомками, просто спілкувалися, поважали одне одного й довіряли. Думаю, те, що я сама акторка, допомогло їм трохи розслабитися, адже я добре знаю, що доводиться переживати на майданчику і що саме я прошу їх робити.

Чи була ідея висвітлити події через призму двох провідних персонажок задумана з самого початку, чи вона виникла в ході створення?

Вона була ще в книзі. Я читала роман досить давно, тож зараз намагаюся згадати, наскільки ми це посилили. Коли читаєш книгу, у тебе є дві-три сторінки, щоб пояснити, чому Черрі вчинила так, а не інакше, звідки в неї взявся цей імпульс, що її підштовхнуло. Те саме й із Лорою - її страх відпустити сина, її "дитину", навіть якщо йому вже тридцять років. Вона тримала його так, ніби він і досі шестирічний хлопчик. Не впевнена, чи я відповіла на ваше запитання, але...

Сцена з телесеріалу "Дочка мого сина"

Так, відчувається саме так. Для нас вони завжди залишаються дітьми, чи не так?

Абсолютно. Навіть коли їм буде п'ятдесят чи шістдесят. Мене, можливо, вже не буде на цій планеті, але я все одно хвилюватимусь і піклуватимусь. Думаю, кожна мати така.

Погляди Лори на Черрі можуть мати різні інтерпретації: це може бути прояв материнського інстинкту, страх втрати сина або ж навіть параноя. Наскільки важливо для вас, щоб глядачі сумнівалися в її намірах?

При підготовці до ролі важливо "закохатися" у свого персонажа, незалежно від того, ким саме він є. Необхідно поглибитися в його сутність і знайти спосіб представити її так, щоб глядач повірив. Лора була переконана у своїй правоті. І в результаті, глядач розуміє: вона дійсно була права з самого початку.

Якою була ваша практика в управлінні емоціями вашої героїні та як ви досягали гармонії між її явними почуттями і тими, що залишаються під покривом, але все ще можуть бути зрозумілі?

Знаєте, для мене найефективніше - це іноді просто опустити слова. Не робити персонажку надто багатослівною в конкретній сцені, бо всередині Лори існує травматичний вир, і вона завдяки своєму шостому чуттю відчуває: шлях її сина веде у темряву. І коли ти занурюєшся в цей стан, то часто опиняєшся наодинці з ним. Лора врешті-решт залишається з цим сама. Тоді ти говориш фактично лише з собою. Саме тому я прагнула більшої кількості пауз, тиші між словами. Адже розмова із самою собою - це не повноцінний діалог. А коли вже звертаєшся вголос до подруги, намагаєшся знайти слова, щоб пояснити їй свій внутрішній стан, ти запинаєшся, губишся, шукаєш формулювання.

Так, і ще буває, що коли ти озвучуєш думку вголос і чуєш її, вона звучить зовсім інакше, ніж коли проговорювала сама собі ту саму історію. І ти мимоволі думаєш: "А чи не краще забрати назад свої слова?". Хтось якось запитав у мене: "Чи пішла б Лора до штучного інтелекту, щоб зрозуміти, що сказати Деніелу чи Черрі?". Я відповіла: "Ні, ніколи".

Сцена з серіалу "Дочка мого сина"

У серіалі дуже глибоко досліджено складну динаміку між матерями та партнерами їхніх дітей. Чи мали ви подібний досвід у житті - як свекруха чи невістка?

Не настільки емоційно, як у серіалі, але так, у житті моїх дітей зустрічалися партнери, про яких я думала: "Гаразд, цим стосункам дам тиждень". Думаю, кожна мати переживає щось подібне — це інтуїція. Ти просто відчуваєш: "Це не затримається надовго, не переймайся".

Як ви поступово створювали напругу між вашою персонажкою та героїнею Олівії? Чи приносило вам це задоволення? Чи виявилося це важким завданням? А можливо, викликало відчуття страху?

Це була неймовірна пригода. Ми відчули величезне задоволення від процесу. Нас навіть пощастило мати кілька годин для репетицій - справжніх, чого зазвичай не трапляється за таких обмежених термінів. Ми змогли "втілити" сцену, обговорити її разом з усією командою за столом: відносини матері з Деніелом, динаміку між Черрі та Лорою, а потім почати детально розбирати все з нашими колегами-акторами. Вони вносили свої ідеї, доповнюючи розвиток своїх персонажів - це стало чудовою основою. Це зовсім інше, ніж просто отримати сценарій, з'явитися на майданчику, зустрівшись з режисером лише раз за чаю, і навіть не знаючи своїх партнерів. Ми встигли стати ближчими ще до початку зйомок, і це було надзвичайно цінно.

Останнім часом у кіноіндустрії зростає інтерес до теми міжпоколінних зв'язків і сили, яку вони несуть для жінок. Що у цій темі надихнуло вас прийняти роль, враховуючи, що жіночі стосунки часто бувають проблемними?

Якщо подумати про момент, коли ти розкриваєш істину й приймаєш її - саме це відбувається у другому епізоді, коли Черрі відкривається Лорі на яхті, - тоді всі бар'єри падають. Усі підозри зникають, бо ти розумієш: перед тобою справжня людина. Вона носила маску, приховувала себе - і саме це викликало у Лори дискомфорт. А тепер усе відкрито, і вони можуть стати подругами. Але якщо подумати, що в одній кімнаті зустрічаються дві "альфа-самки", то конфлікту не уникнути. Хоча в іншій реальності Черрі та Лора могли б стати найкращими подругами, адже обидві надзвичайно схожі - у силі волі та внутрішньому драйві.

За свою кар'єру ви створили багато культових образів. Що вимагала від вас "Дівчина мого сина", що відчувалося новим чи навіть ризикованим як для акторки?

Цей досвід виявився абсолютно унікальним - працювати відразу в трьох ролях. У "Картковому будинку" я також виконувала декілька функцій, але той проєкт уже мав свою усталену концепцію, стиль і тон. Як і всі режисери, я дотримувалася певних норм. Натомість тут усе було на стадії становлення. Я вперше отримала можливість створювати серіал з нуля разом з творчою командою: адаптувати літературний твір, співпрацювати зі сценаристами, обговорювати, яким чином має виглядати шоу. Це був безпрецедентний досвід, наповнений творчою енергією та натхненням.

На урочистій прем'єрі (фото з IMDb)

Яка саме складова цього процесу вам найбільше сподобалася? А може, вам усе це було цікаво, але якийсь конкретний момент став для вас справжнім відкриттям?

Кожен день, проведений у підготовці та на майданчику, додає сили. Насправді, твоя сила визначається силою твоєї команди. Я завжди висловлювала вдячність усім: "Дякую за вашу підтримку, за те, що ви горите цією справою разом зі мною, за прагнення зробити все на найвищому рівні". Іноді нам не вистачало коштів чи часу, але команда завжди знаходила вихід, немов з повітря. Ця підтримка команди — безцінна. Вона відчувалася на всіх етапах — від зйомок до постпродакшну: монтажу, кольорокорекції та музики. Підбір саундтреку був особливо важливим: потрібно було визначитися, яку пісню вибрати, чи вона буде контрастувати зі сценою, чи навпаки, підкреслювати її сенс. Сьогодні це особливо актуально — інтегрувати в серіали потужні музичні треки, які додають нові виміри змісту.

Мене вразило, як змінюється сприйняття подій у сюжеті, коли їх розповідає ваша героїня, а також коли ми спостерігаємо за думками Олівії. Як вважаєте, чи можна це порівняти з реальністю? Чи дійсно кожна людина має власний унікальний погляд на світ?

Іноді це дійсно так. Як ми сприймаємо інших людей, може суттєво залежати від того, що в їхній поведінці або словах викликає у нас певні емоції. В результаті, ситуація може сприйматися як негативна для однієї особи, тоді як для когось іншого вона видається позитивною. Вірю, що кожен з нас стикався з подібними моментами в житті. У всіх є свої особисті тригери, які активують різні реакції. Саме це і є основою серіалу: він дуже людяний, оскільки базується на суб'єктивному сприйнятті. Ти можеш бачити подію одним чином, тоді як твій сусід сприйме її зовсім по-іншому.

Як для режисерки, наскільки важким чи захоплюючим було сприймати сценарій та уявляти, як втілити різні кути зору? Коли ви читаєте текст і міркуєте: "Цю сцену я зобразжу через погляд Олівії, а цю - з власної перспективи", - наскільки це стало для вас викликом або джерелом радості?

Найважливішим було чітко визначити, які мінімальні, а подекуди й максимальні зміни ми будемо робити, переходячи від однієї перспективи до іншої разом із моїм оператором-постановником. Як ми зніматимемо сцену з точки зору Лори, а як із точки зору Черрі? Можливо, змістимося на інший бік кімнати, щоб глядач розумів: ми все ще в тій самій сцені, але тепер дивимося на неї з іншого кута, наприклад, ближче до Олівії. Це вимагало серйозної підготовки. Щойно ми опинялися на знімальному майданчику, ми вже мали готові нотатки: "Знімаємо сцену з перспективи Лори - робимо так, так і так. З перспективи Черрі - ось так і так". У мене була чудова скрипт-супервайзерка - справжня знахідка. Вона буквально створила графік і відмічала в ньому: "Гаразд, ми вже взяли цей ракурс для Лори". Це було схоже на кубик Рубіка. Чесно кажучи, відчувалося так, ніби ми сидимо на уроці математики.

У "Дівчині мого сина" ви вражаюче використовуєте різноманітні локації, що підкреслюють різницю між життям Черрі та Лори. Яким чином проходив процес пошуку цих місць, які мають таке значення для сюжету?

Це надзвичайно важливий елемент. І завданням було пояснити це локаційному менеджеру. Він уважно прочитав сценарій і чудово розумів: ми працюємо з двома різними соціальними системами. Оскільки події відбуваються у Великій Британії, ця різниця дуже відчутна. Її буквально можна вловити у повітрі. Під час роботи в Лондоні мені доводилося переконуватися: у Британії поділ на класи надзвичайно чіткий. Велике значення має, наприклад, яку саме школу ти закінчив. Якщо це "не та школа" - ти "не з цього кола". В Америці такого поділу немає, це інша система. Тому ми прагнули, аби ця соціальна межа стала частиною тканини нашого серіалу, адже вона дуже реальна. Нам потрібно було показати обидві сторони. Якщо подумати, у Черрі просто не було вибору: вона виросла у робітничій сім'ї й прагнула кращого життя. Хіба це злочин? Але так сталося, що вона закохалася у хлопця, який мав це "краще життя". І тут збіглося все одразу.

Ви тепер оселилися у Великій Британії. Які у вас враження від нового міста, і як ви оцінюєте цей новий досвід?

Насправді я не переїхала остаточно. Просто останнім часом я так багато працюю в Англії, що це вже відчувається як другий дім. Мої останні три проєкти знімалися саме там. Із цим серіалом я провела в Англії два повних роки: підготовка, зйомки, постпродакшн. У підсумку "Дівчина мого сина" забрав у мене майже три роки життя, від початку й до самого завершення. І, чесно кажучи, я трохи втомилася. Тому вирішила залишитися ще ненадовго. Я завжди любила англійську сільську місцевість: тамтешня тиша, природа, птахи, олені. Після багатьох років у хаотичних містах це справжній ковток свіжого повітря. Тож зараз я просто відпочиваю після завершення роботи над серіалом.