Троянди на фоні колючого дроту: Місця, де російські сили тримають українських жінок у полоні.

Ніхто не знає точно, скільки українських жінок зараз перебувають у російському полоні. Рік тому правозахисні організації мали дані про 300 жінок. В Координаційному штабі з питань обміну полненими називали інше число -- 400 жінок. З початку повномасштабного вторгнення Україні вдалося звільнити з полону 259 жінок, в тому числі і 49 цивільних. Проте сотні ще залишаються у російських катівнях.

Глобальні доповіді вказують на систематичні порушення прав людини: катування, сексуальне насильство, електричні тортури — всі ці акти жорстокості стають невід'ємною частиною жахливої повсякденності в пенітенціарних закладах і фільтраційних пунктах.

Українські жінки, як військовослужбовці, так і цивільні, піддаються різним формам ізоляції з боку Росії, які, хоч і мають зовнішні відмінності, однаково перетворюють їхнє життя на безперервну боротьбу за виживання. Зазвичай їх утримують у слідчих ізоляторах, як на території Росії, так і в тимчасово окупованих районах. Такі місця, як СІЗО в Ростові, Таганрозі, Донецьку чи Луганську, стають першим етапом для жінок після їх затримання. Єдиним винятком було ДІЗО в Оленівці, де тримали полонених жінок з Маріуполя. У цих установах проводяться допити, жінки піддаються повній інформаційній ізоляції та антисанітарії, а також часто зазнають психологічного і фізичного тиску. Деякі жінки згадують, що місяцями не мали уявлення навіть про те, в якому регіоні вони перебувають, адже російська система полону створена для того, щоб повністю знищити особистість.

Після "судів" -- формальних, сфабрикованих і позбавлених будь-яких ознак правосуддя -- українок етапують до виправних колоній. Це вже глибока Росія: Мордовія, Краснодарський край, Ростовська область. У колоніях жінки потрапляють під режим виснажливої праці, щоденних принижень і медичної занедбаності. Військовополонених інколи намагаються "перевиховати", цивільних -- залякати, щоби вони слугували доказом у пропагандистських сюжетах.

Найбільш небезпечними та невидимими залишаються таємні об'єкти утримання. Це підвали адміністративних будівель, переобладнані кімнати комендатур, приміщення МГБ так званих "ДНР" і "ЛНР", занедбані фабрики та підземні коридори — саме у таких місцях жінки стають жертвами найжорстокіших катувань. Ці локації не зафіксовані в офіційних документах і не існують на папері, що унеможливлює доступ міжнародних місій. Тут, у повній безшумності, українки зникають на тривалі місяці та роки.

Ще одна складова цього процесу — транзитні та "фільтраційні" центри, де жінок утримують перед етапуванням. Це часто спортзали, шкільні класи або переобладнані адміністративні будівлі. У цих місцях полонених піддають принизливим "перевіркам", вибивають свідчення та погрожують їхнім родичам. Багато хто вважає ці заклади найжахливішими, адже саме тут відбувається перше зіткнення з російською каральною системою.

Окремо стоять військові частини та підвали підрозділів армії РФ. Жінок-військових нерідко утримують саме там -- у секретних кімнатах, без будь-якого статусу чи реєстрації. Вони стають "живими трофеями", засобом помсти або елементом психологічного тиску на українське суспільство. Саме в таких умовах катування найжорсткіші, а шанси вийти на волю -- найнижчі.

Журналісти "Новин Донбасу", "Кавун.City" та РІА "Південь" зібрали історії жінок, які пережили російські катівні. Ось їхні історії.

Ольга Бондаренко, яка використовує позивний "Мата"

Редакція "Новин Донбасу" мала можливість провести інтерв'ю з Ольгою Бондаренко, відомою під позивним Мата. Вона є ветераном, психологом та офіцером Національної гвардії України в підрозділі психологічної реабілітації, а також має власний досвід перебування в полоні.

Ольга, уродженка Донецька, зіткнулася з російською агресією ще в 2014 році. Завжди маючи патріотичні погляди, вона сприйняла появу озброєних людей у балаклавах у своєму рідному місті як серйозну загрозу. На основі досвіду, отриманого під час подій у Криму, вона усвідомила, що це лише початок війни, яку вона прагнула зупинити.

Ольга Мата Бондаренко. Скріншот відео youutbe-каналу Для Обраних

Коли натовп, що висловлював проросійські гасла, штурмував Донецьку обласну державну адміністрацію, Ольга Бондаренко знаходилася біля стін цієї будівлі, намагаючись зупинити їхні дії. Проте її спроби виявилися безрезультатними: жінка стала жертвою образ і фізичного насильства.

В кінці травня 2014 року Ольга приєдналася до добровольчого батальйону "Донбас", де виконувала обов'язки діловода. З 2015 року вона служила в Маріуполі. Під час широкинської операції Ольга виконувала функції зв'язкової. Коли батальйон "Донбас" був демобілізований за наказом президента, вона вирішила продовжити свою службу, обравши підрозділ "Азов".

"Отримала цікаву пропозицію, і я вирішила прийняти її. Хлопці проводили час на полігонах та навчаннях, тоді як я виконувала свої обов'язки в гарнізоні. Працювала в ролі помічника оперативного чергового. Іноді було нудно, а іноді – захопливо, враховуючи всю специфіку служби в "Азові", -- згадує військова."

На початку масштабної війни та в процесі захисту Маріуполя вона залишалася на службі в полку "Азов". Ольга зазначає, що важко передати весь обсяг інформації, з якою доводиться стикатися зв'язківиці в умовах активних бойових дій, що відбувалися в Маріуполі.

"Ти передаєш накази, керуєш доставкою боєкомплекту, розводиш групи по позиціям, отримуєш інформацію про те, що потрібно когось евакуювати. І все це за умов того, що 20 загиблих на день вважається дуже добрим днем. Просто емоційно усуваєшся від цього та працюєш на автоматі", -- пояснює Ольга.

На раз життя Ольги опинялося просто на волосині. 15 квітня 2022 року авіабомба пробила бункер, де знаходилась Мата. 17 бійців загинуло одразу. Її врятувало тільки те, що в ту хвилину вона вийшла покурити на вулицю.

Попри це Ольга Бондаренко себе героїнею не вважає.

"Я не є бойовою одиницею, а скоріше підтримкою. Ті, хто боровся в місті — справжні герої, як ті, хто віддав своє життя, так і ті, хто досі в полоні," — додає вона.

Ольга Бондаренко покинула оточений завод "Азовсталь" за наказом 17 травня 2022 року і залишалася в полоні до 10 квітня 2023 року. Захисницю утримували в ДІЗО Оленівки, розташованій на окупованій території Донеччини, а також у СІЗО Таганрога в Ростовській області Росії. Тепер Ольга може ділитися своїм досвідом полону, поєднуючи особисті переживання з професійною діяльністю, що робить її свідчення ще більш значущими.

"Що стосується жінок-військовослужбовиць, то зазвичай їх тримають окремо від чоловічих груп. Однак, коли затримують велику кількість осіб, на початкових етапах утримання, які можуть проходити в гаражах або підвалах, жінок можуть не ізолювати. Сегрегація відбувається на більш пізніх стадіях", — пояснює експертка.

Ольга Бондаренко каже, що ключовий момент утримування жінок у полоні такий, що крім буденних знущань, голоду та принижень, нема дотримування основного правила -- обшуки та перевірки жіночих камер повинні робити жінки-працівниці колоній.

"На самому справі, коли я перебувала у ДІЗО в Оленівці, всі наглядачі були чоловіками. У Таганзорі в СІЗО працювало три зміни, серед яких були і жінки, і одна повністю чоловіча. Під час перевірок камер до нас підходили представники тюремного спецназу, які торкались нас під час обшуків. Ти стоїш обличчям до стіни і не можеш точно визначити, хто це робить," -- ділиться вона.

Ольга Бондаренко додає, що у жінок інший больовий поріг тому і побиття та катування вони переживають інакше.

"Я не кажу, що над жінками не знущаються. Але все одно менше ніж над чоловіками. З власного досвіду можу додати, по відношенню до жінок фізична сила була мінімально. У нас не було занадто "гарячих допитів", тому нас не "забивали". Але я чула допити чоловіків. Там кати точно не стримувались. Надмірна жорстокість щодо жінок, я вважаю, скоріш виключення", -- каже Ольга Бондаренко.

Зараз психологиня спеціалізується саме на адаптації та працює з реінтегрантами, поверненими з російського полону. Вона впевнена, що це унікальний та не легкий шлях для кожного, хто мав досвід примусової ізоляції. Однак щодо жінок вона має певні зауваження.

Після обміну фокус адаптації жінок -- це більше про родину на налагодження комунікації з близькими для неї особами, в той час коли чоловіки прагнуть знайти себе знов у соціумі через активну трудову чи службову діяльність.

Ольга Бондаренко зазначає: "Чоловік, який служив у війську і потрапив у полон, може знову стати на захист після проходження медичної реабілітації. Більшість чоловіків швидко повертаються до своїх обов’язків або до схожих занять. Проте у випадку жінок, які проходили через аналогічні випробування, ситуація трохи інша... Полон є великим випробуванням для всіх. Тривала розлука з чоловіком та дітьми, а також повернення додому, змушує жінок більше залишатися у колі сім'ї. Тим не менш, більшість жінок з "Азова" повернулися до служби."

Кримська активістка з питань прав людини Ірина Данилович

У квітні 2022 року російські війська затримали правозахисницю Ірину Данилович у її рідному місті Феодосія. У травні в Херсоні була затримана ще одна жінка на ім'я Ірина — Горобцова, яка активно волонтерила та надавала допомогу місцевим мешканцям у вигляді ліків під час окупації. Обидві жінки досі залишаються у полоні російських окупантів, разом з багатьма іншими жінками з територій України, що підлягають окупації. Кавун.City надає інформацію про умови, в яких опинилися ці жінки.

Кримська активістка з питань прав людини Ірина Данилович

У грудні 2022 року Ірину Данилович було засуджено до семи років ув'язнення. Окупаційні сили визнали її "винною" у тому, що нібито носила вибуховий пристрій, який знайшли у її сумці під час її викрадення ФСБ.

Перед винесенням "вироку" "суд" перебував у нарадчій кімнаті протягом 17 годин.

У в'язниці стан здоров'я Ірини поступово погіршувався, і їй категорично відмовляли в отриманні медичної допомоги. Лікарка-отоларинголог, яка була направлена до журналістки, не надала жодного медичного висновку та цинічно заявила, що Ірину слід направити до психіатра, натякаючи на "вигаданість" її проблем зі здоров'ям. Це сталося в березні 2023 року. А вже влітку того ж року стало відомо, що Ірина втратила слух на одне вухо.

За даними Крим.Реалії, Ірину Данилович тримають в жіночій колонії в Зеленокумську (це Ставропольський край Росії).

У листопаді 2025 року в Празі відбулося традиційне нагородження премією "Історії беззаконня", де Ірина Данилович отримала цю почесну відзнаку. Під час святкової церемонії правозахисники висловили стурбованість стосовно нестерпних умов, у яких вже кілька років перебуває ця політична в’язниця. Відомо, що в бараці, розрахованому на 120 осіб, існує серйозна проблема з опаленням: взимку на стінах утворюється лід, тоді як влітку вода з кранів має огидний запах, оскільки в трубах застрягло тіло мертвої тварини. Крім того, Ірина Данилович протягом усього цього часу не мала змоги отримувати необхідні медичні препарати, страждаючи від сильних мігреней та болю у вухах, про що повідомили правозахисники.

Як вдалося дізнатися кореспонденту Крим.Реалії, після публікації цих фактів і перевірки, проведеної працівниками прокуратури, ситуація залишилася без змін. Проте, з ув'язненими було проведено роз'яснення, що єдиним наслідком їхніх скарг може стати переведення до штрафного ізолятора, умови в якому можуть загрожувати їхньому життю та здоров'ю.

Ірину Горобцову викрали у Херсоні за допомогу землякам

Ірину Горобцову викрали в Херсоні 13 травня 2022 року, в день, коли вона святкувала свій день народження.

Понад два роки жінку незаконно утримували у Сімферопольському СІЗО №2. Росія звинуватила Ірину у "шпигунстві" та "передачі даних ЗСУ", використавши це як привід для репресій та ізоляції. Хоча Ірина в Херсоні під час окупації допомагала містянам з медикаментами та підвозила медиків на роботу з передмістя, адже росіяни блокували будь-яку логістику. Втім, це не завадило росіянами засудити Горобцову до 10 років і 6 місяців ув'язнення у колонії загального режиму.

Ірину Горобцову було викрадено в Херсоні 13 травня 2022 року, в день, коли вона святкувала свій день народження.

У березні 2025 року Ірині Горобцовій вдалось передати листа-звернення через своїх друзів. Вона звертається до Президента України Володимира Зеленського з проханням докласти всіх можливих зусиль, аби звільнити полонених українок.

"...Свого часу кожна з нас із готовністю відгукнулася на запит про допомогу від нашої країни, через що ми опинилися під вартою в російській федерації.

Тепер ми опинилися в ситуації, коли допомога потрібна нам самим. Ось чому я звертаюся до тих, кого український народ наділив повноваженнями захищати інтереси кожного громадянина та громадянки нашої країни.

Ми вкрай просимо про проведення цивільного обміну, включивши до нього всіх українських жінок, які наразі перебувають у полоні в Росії. Це наш крик про допомогу, і ми прагнемо, щоб нас почули, адже ми занадто довго очікували на можливість звернути увагу на нашу ситуацію та страждання...

Ірина розповідала, що росіяни годують бранок їжею, якої українські господарі не дали б навіть свиням. Лише завдяки посилкам від рідних Горобцова має доступ до нормальних продуктів, але такі посилки -- рідкість, адже росіяни максимально блокують такі передачі. Також у Ірини є спеціальний рахунок, на який близькі переказують гроші. За ці кошти айтівиця може купувати щось у СІЗО, наприклад, мило для так званого банного дня. У камерах душу немає, тому раз на тиждень 40 жінок водять митися в спільний душ.

Ситуація з медикаментами викликає занепокоєння. Ірина страждає від аневризми мозку, через що їй необхідно постійно приймати ліки. Проте, доступ до них виявився ускладненим. Подруга, яка передала листа і підтримує зв'язок з Іриною, зазначила, що для отримання медикаментів потрібен рецепт, але для цього російський лікар має встановити їй діагноз. На жаль, у СІЗО не проводять медичних оглядів, а єдиним засобом для зняття симптомів мігрені, який запропонували Горобцовій, став звичайний анальгін.

У листі до сестри Ірина розповіла, що постійні головні болі доводять її до відчаю. Основними тригерами її мігреней є нестача сну та стрес. Родина намагалася надіслати необхідні ліки через пошту, проте через відсутність рецепту вони не змогли дійти до неї. Одного разу Ірина відчула сильний біль у серці. Фельдшера ніхто так і не викликав, тому допомогу жінці надали її сусідки по камері.

Згідно з інформацією, наданою Укрінформом, Ірина Горобцова з 19 липня 2025 року знаходиться у виправній колонії №2, розташованій у селищі Явас, що в Республіці Мордовія (Російська Федерація).

Оксана Сенеджук может быть перефразирована как "Сенеджук Оксана". стала тією кримчанкою, яка отримала найтяжче покарання у вигляді позбавлення волі.

Українка Оксана Сенеджук может быть перефразирована как "Сенеджук Оксана". отримала найбільший термін ув'язнення серед кримчанок -- 15 років позбавлення волі. Громадянку України в РФ звинуватили у державній зраді країні-агресорці.

Оксана Сенеджук может быть перефразирована как "Сенеджук Оксана".

За сфабрикованими даними російських "правоохоронців", Оксана Сенеджук может быть перефразирована как "Сенеджук Оксана". нібито передавала відомості про кораблі Чорноморського флоту РФ українській розвідці, стверджували російські обвинувачі. Втім, суд був закритим, матеріали засекречені. Оксана Сенеджук может быть перефразирована как "Сенеджук Оксана". -- філологиня та українська активістка. Російські силовики її неодноразово викликали на допит через проукраїнську позицію. А до арешту в серпні 2024 року вона перебувала на підписці про невиїзд. До окупації Криму Сенеджук працювала у відділі внутрішньої політики Севастопольської міської адміністрації та у Науково-дослідному інституті містобудування і архітектури.

Оксану Сенеджук перевели до жіночої виправної установи № 7, розташованої в Улан-Уде.

Тетяна Бех розповсюджувала патріотичні флаєри в Мелітопольському районі.

Тетяна Бех, 30-річна мешканка Мелітопольського району, стала однією з перших, хто був захоплений у полон. У 2022 році вона активно поширювала патріотичні листівки по місту.

Після арешту її спочатку привезли до приміщення "Мелітопольської Самооборони", яке загарбники захопили в перший день і перетворили на місце тортур. Тетяну вели в кімнату, наповнену жахливим запахом.

"Там, напевно, було чоловік п'ять. Усі - чоловіки. У кутку стояло відро, накрите шматком тканини, і туди всі ходили в туалет. У кімнаті лише столи, на яких спали люди. Вночі до нас підкинули ще одного чоловіка. Він порушив комендантську годину - вийшов вигулювати собаку. І його просто з песиком і затримали," - ділиться Тетяна в інтерв'ю РІА Південь.

У той раз дівчина мала удачу, і їй дозволили піти. Але всього через кілька місяців знову з’явилися люди, які прийшли за Тетяною. Цього разу її доставили до приміщення колишнього шостого відділу на вулиці Чернишевського.

"Мене завели у внутрішній двір. Там стояв великий металевий контейнер, близько двох метрів у довжину, ширину та висоту (морський контейнер, -- авт.). Всередині розташувалися дві лавки та один стульчик. А також трохи води, але пити її було неможливо – вона жахливо смерділа. Я провела там, напевно, близько двох годин. Це був серпень, спека і задушливість, як у сауні. Метал нагрівався до неймовірних температур. Я обливалася цією смердючою водою, але вона випаровувалася буквально за дві хвилини", -- ділиться своїми переживаннями Тетяна у інтерв'ю "РІА Південь".

До туалету доводилося ходити в невелике відерце. Коли воно переповнювалося, дівчина виливала вміст у щілину, і сеча розливалася по двору. У сорокаградусну спеку в морському контейнері було нестерпно душно.

"Коли я попросилася в душ, мені запропонували, щоб я роздяглася і вийшла у двір, а вони були готові поливати мене зі шланга. Але я відмовилася", -- згадує Тетяна про приниження, які їй довелося пройти.

Через 9 днів дівчину перевели до слідчого ізолятору в одиночну камеру. У коридорі весь день голосно грала музика суїцидального характеру, пісні про Донбас, гімн Росії. Крім психологічного тиску, окупанти в такий спосіб заглушають крики полонених під час тортур. Стіни в камері-одиночці, де перебувала Тетяна, були залиті кров'ю.

В цілому, дівчина провела 44 дні у камері. На щастя, її не піддавали тортурам. Проте їй довелося знятися у пропагандистському фільмі для "РИА Новости". Після цього її депортували через контрольний пункт у Василівці. Дівчина вирушила пішки мінами всіяною дорогою до Запоріжжя.

Тетяну Плачкову жорстоко вбили.

Ще одну полонену з Мелітополя окупанти замордували до смерті. Мова йде про Тетяну Плачкову -- власницю кафе "Аліса". Разом з чоловіком Олегом її затримали у ніч з 25 на 26 вересня 2023 року.

Олег і Тетяна Плачкови, зображення з соціальних мереж.

Озброєні особи в камуфляжному одязі спершу здійснили обшук у домі подружжя, а потім забрали їх у невідомому напрямку. Кілька місяців Людмила Мельникова, донька Плачкових, залишалася в невіданні про місцезнаходження своїх батьків. Ні звернення до українських правоохоронців, ні запити до окупаційної влади не дали ніяких результатів. І лише в лютому 2024 року Людмила отримала інформацію з неназваних джерел про те, що її мати, Тетяна, впала в "кому невідомого походження" і була госпіталізована в реанімацію мелітопольської лікарні. Лікарі не можуть пояснити причину її стану, проте стверджують, що російські військові не відразу доставили її до лікарні, а утримували в якомусь іншому місці протягом приблизно тижня.

"Ми не можемо точно вказати, де вона перебувала, оскільки лікарі повідомляють про серйозні пролежні. Можливо, проводили якісь маніпуляції, щоб зменшити синці," – висловлює свою думку Людмила.

Так званий слідчий заборонив Тетяні зустрічатися з її літньою матір’ю та не давав дозволу на переведення жінки до іншої лікарні, адже її "підозрювали" у шпигунській діяльності.

Людмила звернулася до Міжнародного Червоного Хреста з проханням забезпечити медичну допомогу своїй матері. Проте в організації повідомили, що не можуть здійснити допомогу на тимчасово окупованих територіях. Крім того, вона звернулася до ФСБ з проханням дозволити транспортування Тетяни до лікарні на території, контрольованій українським урядом. Однак, поки Людмила чекала на відповідь, 23 травня її мати померла. Їй було 51 рік.

У "документах" щодо смерті російські представники стверджують, що у Тетяни діагностували пневмонію, набряки легенів та головного мозку, проте не вказують, що могло спровокувати такі проблеми. Окрім того, окупаційна "прокуратура Запорізької області" повідомляє, що жінка померла в липні, а не в травні.

Викрали журналістку на пенсії Ірину Левченко

У травні 2023 року окупанти викрали Ірину Левченко -- членкиню Національної спілки журналістів України, разом з чоловіком Олександром. Свідки бачили, як 6 травня сімейну пару зупинили прямо на вулиці військові. Далі були обшуки в квартирі подружжя. Після того, подружжя перестало виходити на зв'язок.

Ірина Левченко є учасником Національної спілки журналістів України. Зображення з соціальних мереж.

Левченко є відомою особою серед мешканців Мелітополя — протягом багатьох років вона писала статті про своє рідне місто для місцевих видань. Однак декілька років тому вона вийшла на пенсію. Сестра журналістки, Олена Руденко, поділилася з інформаційним агентством "Південь", що Ірину спочатку утримували в Мелітополі.

"Нам повідомили, що вона в безпеці, жива і перебуває на території Мелітополя. Її не вивезли. Зазначили, що харчування відбувається двічі на день, а також двічі на день її виводять на прогулянку та для відвідування туалету. Вона отримує сухі пайки, а для жінок є щось схоже на ліжка. Ось такі умови. На жаль, отримати більше інформації наразі неможливо, питати ні в кого," – розповіла співрозмовниця.

Через рік чоловіка Олександра випустили. Він наразі залишається в окупації.

Ірину перевели з Мелітополя до Донецького слідчого ізолятора. Справу поки що не направлено до суду, і обвинувачення проти журналістки залишаються незрозумілими.

Анастасія Глухівська з команди РІА "Південь"

Серпень 2023 року виявився сумним місяцем для колективу РІА "Південь". Наша колега Анастасія Глуховська потрапила в полон до російських військ. До початку повномасштабної війни вона була частиною команди РІА Мелітополь.

Анастасія Глухівська - представниця журналістської професії. Знімок із соціальних мереж.

Анастасія більше не виходила на зв'язок. Через кілька тижнів на російських телеканалах з’явилися кадри, на яких видно, як до її квартири заходять озброєні військові без будь-яких знаків розрізнення та закритими обличчями. Вони проводять обшук, надягають наручники на руки Насті та виводять її на двір до автомобіля.

Але матері Анастасії, яка перебуває в окупації, російські силовики повідомляли, що вони не затримували Анастасію. Факт ув'язнення вони не визнавали рівно рік.

У 2024 році редакція РІА "Південь" отримала можливість поспілкуватись із жінкою, яка колись була в полоні і перебувала в одному ангарі на заводі "Руслан комплект" у Мелітополі разом з Анастасією. Вона поділилась, що Настя зверталась до неї з проханням про ліки для серця. Це зазвичай потрібно тим, хто зазнає допитів за допомогою електричного струму. Анастасія також зізналася, що сама пережила ці допити.

"Вона заходила в камеру лягала і весь час лежала мовчки. Один із наглядачів навіть просив мене придивитись за Настею, як вона себе почуває", -- розповіла колишня полонена.

Пізніше ця жінка, що була в полоні, помітила прізвище Анастасії в журналі в ІВС Приазовського, розташованому в Мелітопольському районі.

Редакція РІА Південь отримала інформацію від рідної сестри Анастасії, що спочатку Настю перевели з Мелітополя до СІЗО в Таганрозі, а згодом - у Кізел, розташований у Пермському краї. Саме у цій в'язниці загинули від катувань мер Дніпрорудного Євген Матвєєв та українська журналістка Вікторія Рощина.

Журналісти проекту "Слідство.Інфо" змогли налагодити контакт з ув'язненими, що знаходились у цій установі. Один із них навіть став свідком, як Анастасія Глуховська представляла себе в лікарні слідчого ізолятора у місті Кізел.

"Ми прибули до Кізела приблизно в кінці листопада або на початку грудня. У цей час я захворів. Як тільки я прокинувся, почулися звуки гімну [Росії]. Коли він почав звучати, я вперше за 28 років втратив свідомість. Після цього мене відвели до лікаря, де зробили флюорографію. Виявилося, що в мене було або запалення легенів, або пневмонія. Мене постійно возили до лікарні для отримання ін'єкцій. Я стояв у черзі і раптом почув прізвище Насті," - розповідає колишній військовополонений Євгеній Шолудько.

Міжнародна організація "Репортери без кордонів" надіслала запити до слідчих ізоляторів у Кізелі, Міністерства оборони Російської Федерації та Федеральної служби виконання покарань, цікавлячись, де саме тримають Анастасію. Однак жодна з цих установ так і не надала відповіді.

"Анастасія Глуховська перебуває в статусі інкомунікадо, що означає, що її затримання не підтверджене, і жодних обвинувачень проти неї не висунуто. Це створює невизначеність щодо її місця знаходження та стану. Варто зазначити, що Росія жодним чином не визнає її ув'язнення," - зазначила Полін Мофре, представниця "Репортерів без кордонів" в Україні.

"Слідство.Інфо" має у своєму розпорядженні лист від слідчого комітету РФ, який фактично означає, що за 2 роки у неволі Глуховській так і не висунули жодного офіційного звинувачення.

"Щодо Глуховської А.Е. процесуальні перевірки не проводили, кримінальні справи не порушували, слідчими управління вона затриманою не була", -- йдеться у офіційній відповіді слідчого комітету Росії.

Міжнародній організації Червоний Хрест вдалося підтвердити інформацію про те, що Анастасія Глуховська утримується в слідчому ізоляторі міста Кізел.

Незважаючи на місяці та роки у підвалах та колоніях, незважаючи на тортури, ізоляцію та постійний психологічний тиск, українські жінки, які перебувають у російському полоні, залишаються символом незламності. За даними українських правозахисників, десятки з них досі утримуються без доступу до адвокатів та медичної допомоги.

Людмила Гусейнова, яка очолює громадську організацію "Нумо, сестри" і є колишньою в'язнею та правозахисницею, висловлює переконання, що офіційні статистичні дані про кількість жінок, які потрапили в російський полон, значно занижені. Вона зазначає, що приблизно дві тисячі жінок можуть залишатися в російських тюрмах. Кожна з них заслуговує на пам'ять та підтримку. Росія зобов'язана звільнити всіх, кого вона утримує незаконно в своїх закладах.

Звільнення українок є результатом рішучості держави, впливу міжнародної спільноти та ставлення суспільства.