У цьому місті заборонено помирати, а сонце не з'являється на горизонті протягом місяців: як проживають люди в місці, де білих ведмедів більше, ніж мешканців.

Автором цього тексту є Петро Катеринич, який має ступінь доктора філософії в галузі журналістики. Він є членом Національної спілки журналістів України та ECREA. Наразі працює викладачем у навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Уявіть собі містечко, де утримання котів є забороненим, поховання не практикуються вже понад 80 років, а покидаючи територію населеного пункту, ви повинні мати при собі вогнепальну зброю. Це Лонґ'їр — найпівнічніша постійна громада на Землі, де сонце зникає на цілих чотири місяці, а мешканці навчилися жити в темряві так, ніби це звичайна справа. ZN.UA розглядає, чому це місто-парадокс має несподівано багато спільного з переживаннями мільйонів українців.

26 жовтня на архіпелазі Шпіцберген відбувається подія, яка для більшості європейців нагадує фінал постапокаліптичного кіно: сонце занурюється за горизонт і не з'являється до лютого. Чотири місяці, або ж 113 днів, коли світло лише злегка освітлює горизонт у полудень, місцеві мешканці називають mørketid — "темний період". Проте для жителів Лонґ'їра — найпівнічнішого міста світу, що розташоване на 78-й паралелі, це всього лише черговий етап року.

У Лонґ'їрі немає назв вулиць -- лише номери. Тут заборонено помирати -- останнє поховання відбулося понад 80 років тому, бо вічна мерзлота не дає тілам розкладатись, і вчені виявили в них віруси іспанського грипу 1918 року. Тут не можна тримати котів, бо вони загрожують місцевій популяції полярних птахів. А виходячи за межі міста, ви зобов'язані взяти із собою гвинтівку калібру не менш як .308 Winchester (належить до найпопулярніших мисливських набоїв світу) -- білих ведмедів на Шпіцбергені більше, ніж людей.

Нещодавні дослідження виявили, що місцеві ведмеді за останні два десятиліття виглядають більш стрункими та здоровими. Це стало можливим завдяки їхньому успішному переходу до полювання на північних оленів та колонії морських слонів.

У Лонґ'їрі та його околицях розташовано численні попереджувальні знаки про наявність білих ведмедів / Getty Images

Пристосувалася й полярна лисиця (песець) -- справжній арктичний хамелеон. Її хутро змінює колір двічі на рік, стаючи білосніжним узимку та коричнево-сірим улітку. Зимова шуба песця на 200% товстіша за літню, а 70% її становить тонкий підшерсток, що забезпечує найкращу теплоізоляцію серед усіх ссавців на планеті. Песець здатний витримувати температурний перепад у 90-100 градусів, загортаючись у пухнастий хвіст і знижуючи серцевий ритм. А його нюх настільки гострий, що тварина відчуває нору лемінга під півтораметровим шаром снігу.

Проте справжньою перлиною фауни Шпіцбергену є шпіцбергенський олень, який вважається найменшим підвидом оленів на планеті. Ці мініатюрні, але потужні тварини важать від 53 до 90 кілограмів, що вдвічі легше, ніж їхні звичайні родичі. Вони мешкають на архіпелазі вже більше 5 тисяч років і є ендемічним видом, адже зустріти їх можна лише на цій території.

Стадо оленів на Шпіцбергені / Getty Images

Їхній метаболізм надзвичайно повільний, навіть для арктичних видів, що дозволяє їм переживати зимові місяці, використовуючи власні жирові запаси, через що вони можуть втратити до 54% своєї маси. Їхні очі змінюють свою клітинну структуру в залежності від пори року: взимку вони адаптуються до обмеженого світла, а влітку - до безперервного сонячного світла. На сьогодні на Шпіцбергені налічується близько 22 тисяч цих тварин, які спокійно прогулюються вулицями Лонґ'їра.

Також існують собачі упряжки — один із найвідоміших способів пересування (після снігоходів) і розваг під час полярної ночі. Коли снігоходи замовкають, а темрява огортає околиці, каюри (погоничі) випускають своїх чотирилапих компаньйонів, і тиша арктичної ночі порушується гавкотом. Собаки мчать у непроглядній пітьмі, орієнтуючись на запахи й інстинкти, а мандрівник бачить лише промінь ліхтаря, зорі на небі і, якщо пощастить, танець полярного сяйва. Місцеві мешканці стверджують, що поєднання гавкоту хаскі з мерехтінням аврори створює незабутнє враження.

Собача упряжка прибуває на собачу ферму під час арктичної ночі на Шпіцбергені / Getty Images

На Шпіцбергені, на відміну від континентальної Норвегії, полярне сяйво можна спостерігати навіть у денний час. Зелені, рожеві та фіолетові потоки світла, що пульсують над вершинами гір, відбиваються на снігових покривах, створюючи враження магії та загадковості, яке робить цей досвід по-справжньому незабутнім.

Людське тіло функціонує за принципом циклу "світло – темрява": в денний час сонячне світло стримує вироблення мелатоніну, а в темряві, що настає ввечері, цей процес активується. Коли сонце заходить, організм втрачає свій основний орієнтир. Дослідження циркадних ритмів у полярних регіонах показують зниження амплітуди мелатонінових коливань, зрушення фаз, а також явище "дрейфу" внутрішнього годинника, коли біологічний ритм починає втрачати синхронізацію.

Згідно з дослідженнями, що проводилися в норвезькому місті Тромсе (з населенням понад 70 тисяч осіб), жителі цього регіону взимку частіше скаржилися на порушення сну в порівнянні з людьми, які проживають в південніших широтах.

На аргентинській антарктичній станції Белграно II вчені зафіксували явище "соціального джетлагу" -- коли графік (робота, спільні трапези) конфліктує з біологічним годинником, який дрейфує без сонячного якоря. У липні, коли сонце не сходить узагалі, хронотип зимівників зсувався на годину-півтори в бік "совиного" режиму -- люди природно починали засинати й прокидатися пізніше.

Цікаво, що польські вчені на станції Хорнсунд на Шпіцбергені виявили, що настрій дослідників залишався стабільним протягом усієї полярної ночі, але погіршувався в перехідні періоди, коли світловий режим різко змінювався. Не власне темрява впливає на психіку, а раптовість змін.

Парадокс Лонґ'їра -- не в екзотичності його заборон. Люди, які обирають життя в темряві свідомо, часто почуваються щасливішими за мешканців сонячного Провансу. Дослідниця зі Стенфорда Карі Лейбовіц провела рік у Тромсе, досліджуючи зв'язок між ставленням до зими та психологічним благополуччям, і виявила: позитивне сприйняття темного сезону напряму корелює з вищим рівнем задоволеності життям. Ті, хто не може прийняти темряву, зазвичай не затримуються на Шпіцбергені надовго.

Поки сучасна наука лише досліджує, як людина може пристосуватися до тривалих періодів без сонячного світла, народ саамів успішно робить це вже понад чотири тисячі років. Саами є єдиним корінним народом Європи, що отримав офіційне визнання. Їхня територія, знана як Сапмі, простягається по північних частинах Норвегії, Швеції, Фінляндії та російському Кольському півострові. За різними даними, чисельність саамів становить від 50 до 100 тисяч, і близько 10% з них досі займаються оленярством — діяльністю, що потребує глибокої синхронізації з природними ритмами. Ключ до їхньої адаптації полягає у гармонії з природними циклами життя.

Олені здійснюють свою міграцію, а саами слідують за ними. Коли настає полярна ніч, ритм життя сповільнюється, проте не зупиняється. Саамський йойк, один із найстаріших музичних жанрів Європи, виконує роль не лише мистецького вираження, але й своєрідного психологічного якоря. Це пісня, присвячена конкретній особі, тварині або місцевості, яку виконують низьким гортанним голосом а капела в темряві лавву — традиційного конічного намету.

Лавва зовні схожа на традиційний індіанський типі, проте має більш нахилену форму, що забезпечує її стійкість до суворих арктичних вітрів. Це інженерне рішення, перевірене часом: у тундрі, де відсутні дерева для укриттів, саами розробили портативне житло, яке можна швидко зібрати всього за кілька хвилин.

Саамська мова містить безліч термінів для опису різних проявів снігу та льоду. Дослідник Клеметті Няккялаярві з Університету Оулу вважає, що традиційні знання саамів про сніг є важливим чинником для розуміння майбутніх кліматичних змін у Арктичному регіоні. Проте, наразі Арктика нагрівається в чотири рази швидше, ніж у середньому по світу, і ці традиційні знання стають все менш актуальними, оскільки поведінка снігу стає все більш непередбачуваною.

Арктика стає однією з найактуальніших геополітичних зон на Землі. За оцінками, цей регіон володіє близько 13% глобальних запасів нафти та 30% невивчених резервів газу, що перевищує усі відомі родовища Саудівської Аравії.

Росія контролює понад 53% арктичного узбережжя й оперує найбільшим у світі флотом криголамів, включно з ядерними, що забезпечують цілорічну навігацію Північним морським шляхом. Путін неодноразово заявляв, що "майбутнє Росії -- в Арктиці", й ці слова підкріплено діями: відновленням радянських військових баз, розгортанням радарних систем, нарощуванням підводного флоту.

Війна проти України значно ослабила позиції Росії в Арктичному регіоні. "Елітна" 80-та арктична мотострілецька бригада, сформована спеціально для захисту арктичного узбережжя та супроводу суден через Північний морський шлях, була відправлена на фронт в Україні, де зазнала суттєвих втрат. Приєднання Фінляндії та Швеції до НАТО докорінно змінило військовий баланс у цьому регіоні — тепер сім з восьми арктичних держав є членами Альянсу. Росія опинилася в ізоляції, що робить її становище вразливим і непередбачуваним.

У той же час, російські дрони постійно перевіряють повітряний простір країн Скандинавії, а GPS-глушіння викликає серйозні проблеми для цивільної авіації в районах, що прилягають до кордонів Норвегії та Фінляндії. Риболовецькі судна та танкери з "тіньового флоту" займаються картографуванням підводної інфраструктури. У лютому НАТО офіційно розпочало операцію Arctic Sentry — постійну місію в Арктиці, яка є аналогом зміцнення військової присутності на східному фланзі Альянсу.

Для українського читача ця історія набуває особливого значення, і справа не лише в російській мілітаризації Арктики. Мільйони українців переживають своєрідну "синтетичну полярну ніч" – в підземеллях, метрополітені та укриттях, де безсонні ночі без природного світла стають буденністю, а постійні тривоги змушують людей прокидатися серед ночі.

Дослідження циркадних порушень у полярних зонах виявляють механізми, які також проявляються в умовах військових конфліктів: десинхронізація внутрішніх годинників, погіршення якості сну та підвищення рівня тривожності. Стратегії адаптації, що виявилися ефективними в Лонґ'їрі — стабільний графік, фізичні вправи, терапія світлом та соціальні зв’язки — можуть виявитися не менш важливими для нашого життя.

У Тромсе сонце знову з'являється над горизонтом 15 січня, проте офіційний день його повернення, відомий як Soldagen, відзначають 21 січня. Саме тоді перші сонячні промені досягають центральної площі міста, піднімаючись над гірськими вершинами. Місцеві мешканці виходять на вулиці, насолоджуються кавою та фотографують сонце, немов востаннє його бачать. У Лонґ'їрі святкування повернення сонця відбувається на фестивалі Solfestuka, що триває тиждень і включає концерти, виставки та спільні святкування.

Крістіане Ріттер, австрійська художниця, яка жила на Шпіцбергені зі своїм чоловіком-мисливцем у 1930-х роках, у своїй книзі "Жінка у полярній ночі" зазначила: "Арктика не розкриває своїх секретів за просту плату за проїзд на кораблі. Щоб зрозуміти життєздатність всього, потрібно пережити довгу ніч, бурі та зруйнування людської гордості".

Існує також явище, відоме як полярний день. На Шпіцбергені, з квітня по серпень, сонце не зникає за горизонтом. Здавалося б, після тривалого періоду темряви це має стати справжнім дарунком, але постійне освітлення, що перевищує 40 000 люксів, приносить свої труднощі: безсоння, плутанину в часі, роздратування. Місцеві жителі використовують важкі штори, надягають маски для сну та намагаються штучно створити атмосферу ночі. Так виникає арктичний парадокс — людина страждає як від надмірного, так і від недостатнього світла, а її організм постійно шукає шлях до гармонії.

Полярна психологія та психологія виживання у конфліктних ситуаціях — це два окремі аспекти, проте їхні механізми адаптації демонструють вражаючу схожість. Вони обидва вимагають наявності рутинності, соціальних взаємозв'язків, фізичної активності та відчуття контролю над хоча б невеликою частиною свого життя.

Українці не мали можливості вибрати свою "полярну ніч". Проте вони вже мають певний досвід у тому, як витримати цей темний час і дочекатися ранкової зірки.