"Раніше ми мали лише один фронт, а тепер з'явився ще й другий." Артисти-військові та їхні сім'ї діляться своїми думками про те, як війна вплинула на їхнє існування.

24 лютого 2022 року стало знаковою датою, що назавжди змінила життя українців, і для багатьох цей момент розділив їхнє існування на "до" і "після". Портал OBOZ.UA поспілкувався з митцями, які вирушили на захист батьківщини, а також з телеведучою Марічкою Падалко, чий чоловік і син також беруть участь у бойових діях.

Вони розповіли, як повномасштабне вторгнення змінило їхні цінності та погляд на життя. А також поділилися, яким для них буде 24 лютого 2026 року, що залишилося важливим після кількох років війни і як досвід фронту впливає на їхнє життя.

Роман Недзельський зазначає: "Нашими ключовими персонажами є Пес Патрон, Притула та Стерненко. Проте справжніх героїв, які пожертвували найбільше заради України, залишаються невідомими."

Роман Недзельський є музичним продюсером та колишнім генеральним директором Палацу "Україна". У середині січня 2022 року він уклав контракт із Збройними Силами України. Наразі він служить офіцером з логістики в 135-му батальйоні територіальної оборони ЗСУ, що входить до складу 114-ї окремої бригади ТрО. Роман понад 30 років був у шлюбі з відомою народною артисткою України Оксаною Білозір.

"Війна кардинально мене не змінила. Як був менеджером, так ним і залишився - просто змінився фронт роботи, - каже Роман Недзельський. - Раніше організовував концерти, фестивалі, шоупрограми, а тепер відповідаю за логістику, автомобільну службу, забезпечення нашого бойового 135-го батальйону. Змінилося коло спілкування, з'явилися нові люди - справжні. Побратими, з якими стоїмо пліч-о-пліч, прикриваємо один одному спини й безмежно довіряємо.

Можливо, я став більш вимогливим до певних аспектів життя. Втрата побратимів і необхідність евакуації поранених справді змінюють світосприйняття. Ці зміни не завжди помітні зовні, але всередині вони відчутні особливо сильно. Сьогоднішній світ можна умовно поділити на дві групи: тих, хто бореться, і тих, хто потребує захисту. Я належу до першої. Протягом трьох з половиною років я служив на сході України. Згодом наш батальйон об'єднали з іншими підрозділами, і я був переведений до Києва. Зараз я продовжую службу як офіцер Збройних сил України, хоча вже не на передовій. Проте досвід війни завжди залишається з нами — у пам'яті та в тілі. Це і протрузія хребта, і порушена нервова система, і контузії, і постійний шум у голові. Війна не приносить здоров’я, і ніхто не повертається з неї з вигодами — лише з втратами. Незважаючи на все це, я продовжую займатися військовою справою. Я активно працюю і підтримую хлопців, які зараз займають найгарячіші позиції на фронті.

"Як я сприймаю мирне існування? Насправді, в перші дні та тижні конфлікту було простіше, - пригадує продюсер. - Тоді не було жодного начальства, зайвої бюрократії - всі були в ступорі або залишили свої місця. Ми самостійно організовували блокпости: шукали бетонні плити, металеві конструкції, зварювали різні елементи. Я їздив по будівельних магазинах, скупляючи скоби, колючий дріт, фарбу та деревину для бліндажів. Усе було максимально зрозуміло і конкретно."

У нас був один фронт, а тепер, на жаль, виник і другий — внутрішній. Це ті люди, які "не призначені для війни". У найкращому випадку вони вдягають вишиванки, кладуть руку на серце і співають наш гімн. Вони кажуть: "Хлопці, боріться до кінця". І в мене виникає відчуття, що вони готові підтримувати боротьбу до останнього воїна — тільки не беруть у ній участі самі. Я не можу сказати, що це викликає в мене емоційний сплеск, я сприймаю це з прагматичної точки зору. Але це жахливо контрастує з ситуацією на сході. Адже кожен день мирного життя в Києві і не лише в столиці має свою ціну. І ця ціна — життя наших найкращих людей, справжнього цвіту нації. Більше ніж половина тих, кого я знав, вже покинула цей світ. Нових же героїв не з'являється. Ми стали свідками того, скільки справжніх героїв проявилося за ці роки. На жаль, більшість з їхніх імен залишаються в забутті. У нас на вустах — імена Пса Патрона, Притули та Стерненка. Це імена, що відомі всім. А от тих, хто віддав найдорожче за Україну, знають одиниці. І, можливо, це найболісніше з усіх.

Скільки ще буде таких лютневих днів, як 24 число? Чи вистачить нам сил? Часом мені на думку приходить пісня Сашка Положинського "Я не хочу бути героєм України - Не цінує героїв моя країна!". На жаль, наших героїв не завжди належно вшановують. Якщо, не дай Боже, станеться важке поранення або втратиш здоров'я, ти часто опиняєшся наодинці зі своїми проблемами. Зазвичай поруч залишаються лише побратими. Чесно кажучи, з тих зарплат, які суспільство вважає високими, ми значну частину витрачаємо на підтримку своїх: на забезпечення підрозділів, допомогу пораненим і підтримку родин загиблих. Виходить парадоксальна ситуація: військові ведуть боротьбу й водночас вкладають у цю війну свої власні кошти. Одна рука отримує від держави, а інша миттєво віддає.

Що необхідно для того, щоб ситуація кардинально змінилася? Передусім, важливо досягти внутрішньої зрілості суспільства. Протягом більше тридцяти років незалежності ми так і не змогли виробити єдину національну ідею. Занадто довгий час існували сили, які підміняли або ставили під сумнів цю ідею. І сьогодні ми спостерігаємо, як деякі особи, прикриваючись гучними патріотичними закликами, намагаються збудувати своє політичне майбутнє. Саме тому виникають такі настрої. Якщо чесно, я не бачу інших лідерів, які могли б зайняти наше місце. Якщо завтра знову розпочнеться наступ на Київ, я боюся, що багато людей знову залишать країну, а залишаться лише одиниці — ті, хто готові на самопожертву. Можливо, це звучить жорстко, але не хочу лукавити. Говорю те, що відчуваю.

Володимир Ращук: "Перед початком великої війни я абсолютно не усвідомлював, що представляє собою військова справа."

Володимир Ращук — талановитий актор театру і кіно, також музикант та спортсмен. З початком масштабного вторгнення він вирішив стати на захист України і активно долучився до операцій у зоні бойових дій. Наразі обіймає посаду офіцера в управлінні батальйону "Свобода" Національної гвардії України.

Перед початком повномасштабної агресії я не мав жодного досвіду в армії і не уявляв, що таке військова справа, - ділиться своїми думками Володимир Ращук. - Проте під час війни я пройшов шлях від рядового до капітана. Моє ставлення до всього кардинально змінилося: і до людей з сусідньої країни, і до власної особи. Війна стала для мене періодом глибокої ідентифікації: я зрозумів, хто я, що для мене означає Україна, і що таке справжня братська дружба. Деякі цінності змінилися назавжди. Можна сказати, це був етап мого дорослішання, який відбувався в умовах війни. Вона прискорила цей процес. Щодо 24 лютого 2026 року, то я зустрічаю цей ранок без тривоги. Раніше цей день був наповнений спогадами та ностальгією, а тепер для мене це просто звичайний робочий день. Я згадую хлопців, яких втратив, і ті миті, що вже не повернуться... Ностальгію залишимо на потім, після перемоги. Зараз у нас немає часу на це.

"Найстрашніше - це те, що у XXI столітті люди знають, що таке війна, - додає актор. - Коли над проєктом "держава" працювали покоління людей, вкладали в нього, а хтось приходить і просто забирає життя. Ви уявіть, у часи Другої світової війни цей кінчений російський маршал Жуков заохочував підлеглих не шкодувати солдатів, мовляв, баби ще народять. Як таке в голову може влізти? А може, для якоїсь мами це єдина дитина? Може, вона її роками чекала, не могла народити? І ти просто так їй це кажеш? І зараз ми з російського боку чуємо подібні заяви. Це абсолютно цинічно, нелюдяно. Війна - це дуже страшно. І сам факт того, що ми звикаємо до цього. Світ не має так жити, бо він набагато цікавіший і різноманітніший".

Мирослав Кувалдін висловився: "Я став більш практичним, але все ще вірю: мрії можуть здійснитися, хоча й не завжди так, як ми їх собі уявляємо."

Мирослав Кувалдін - лідер гурту The ВЙО, телеведучий. Після початку повномасштабної війни став на захист України. Перебував на Донеччині, на південному напрямку - в Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, згодом приєднався до "Культурного десанту".

"Як це не дивно звучить, для мене війна - це місце, де здійснюються мрії, - каже Мирослав Кувалдін. - Тут я зустрів найкращих людей, яких за інших обставин ніколи б не знав. Як громадянин я мріяв про по-справжньому незалежну Україну. Щоб ми самі вирішували, як жити, якою мовою говорити й куди рухатися. І ось зараз очевидно - ніхто вже не може нав'язати нам свою волю. Ми стали сильними, дорослими та свідомими. Як музикант мріяв мати стабільні концерти й виступати хоча б двічі на тиждень. Тепер у мене тридцять на місяць. Тільки це не клуби й фестивалі - це бліндажі, ангари, підвали й посадки. Я зібрав разом із побратимами ансамбль, і ми граємо щодня вздовж лінії бойових зіткнень. Нещодавно вийшов наш дебютний альбом Інструментально-бліндажного ансамблю шансону (ІБАШ), який народився не в студії звукозапису, а в армії. Він доступний на стримінгових платформах. Це пісні - без глянцю, фільтрів і зайвого пафосу, зате з гумором, болем і дуже живими інтонаціями. І кожна зустріч зі слухачами - не про шоу. Це про підтримку, про силу триматися й перемагати разом".

"Як музикант, я завжди прагнув створювати музику, здатну змінювати світ, - ділиться своїми думками автор. - І тепер я спостерігаю, як вона справді впливає: іноді поліпшує настрій друзів, іноді допомагає пережити втрати або відновити віру в себе. Вранці 24 лютого я не згадую про дату, а думаю про людей. Про тих, чиї номери залишилися в моєму телефоні, але з ким уже ніколи не зможу поговорити. Про тих, хто нині продовжує боротися на фронті та підтримувати тих, хто вдома. І про свою власну відповідальність – бути частиною цього героїзму та свідком нашого часу. Я не збираюся прикрашати реальність чи перебільшувати, а просто говорити правду. Я, напевно, став менш наївним, але вірю: мрії справді здійснюються, хоча й зовсім не так, як ми їх уявляємо, і часто за велику ціну. Тому, якщо вже мріяти, то про щось велике і важливе: про Перемогу та про життя після неї."

Костянтин Костишин висловився: "Декілька найближчих людей відійшли з мого життя".

Відомий український актор Костянтин Костишин служив у Збройних силах України починаючи з осені 2023 року. У 2025 році, досягнувши 60-річчя, він був демобілізований.

"Я не можу сказати, що війна мене радикально змінила, - каже актор. - Мої життєві принципи залишилися тими ж самими - можливо, вони навіть лише закріпилися. Я завжди кажу, що потрібно бути чесним перед самим собою. Намагаюся дотримуватися цього правила хоча б для себе, бо війна, так чи інакше, завжди кидає виклик. І, на жаль, не завжди суспільство й держава справляються з цими викликами. Що ж змінилося? Ментальність. Війна принесла справжні болі. Деякі найближчі люди зникли з мого життя - хтось загинув, хтось помер (і цьому посприяла війна), хтось виїхав за кордон і, можливо, більше не повернеться. У цьому сенсі вона змінила моє сприйняття світу. Позбавила спокою і певних життєвих речей. Та жалітися - гріх, бо інші втратили набагато більше".

Коли я досягнув 60-річного віку, мене звільнили з армії. Наразі я працюю в Молодому театрі. Яким для мене є 24 лютого? Це, напевно, день, сповнений спогадів і надій на краще. Зізнаюся, я постійно стежу за новинами і розумію, що ситуація далека від вирішення. Раніше я вірив, що восени 2025 року війна може закінчитися, разом із моїм поверненням до мирного життя. Але тепер я переконаний: переговори самі по собі не принесуть миру. Цей конфлікт може завершитися лише після змін у системі Росії. Чи можливо досягти домовленостей? Я в це не вірю. Вони рано чи пізно знову спробують атакувати. Цей конфлікт триває вже століттями.

Даніл Мірешкін висловив думку: "Чимало людей сподіваються, що незабаром "звуки гармат" стихнуть".

Актор Данііл Мірешкін у грудні 2022 року вирішив стати добровольцем і відправився на фронт. Зараз він займає посаду офіцера в 12-й бригаді спеціального призначення "АЗОВ", де має позивний "Культура".

Війна виснажує душевні та фізичні ресурси. Вона забирає енергію, іноді залишаючи без спокою і надії на швидке завершення. Але водночас вона навчає нас не бути байдужими до чужого горя. Я відчуваю втому, але впевнений: нам потрібно єднатися і чинити опір ворогу, формуючи свідоме суспільство. Багато людей сподіваються, що незабаром "гармати замовкнуть" і життя повернеться в колишнє русло. Проте я вважаю, що ненависть нашого супротивника не зникне, незалежно від результатів війни. Перемога можлива лише через любов - любов до своєї родини, рідної землі, культури, мови та традицій. Те, що ти любиш, завжди потребує захисту. Саме ця любов надає сили вистояти і діяти, навіть у найскладніші часи.

Марічка Падалко: "З моменту, коли мій син пішов на службу, він почав відчувати себе набагато щасливішим."

Журналіст і колишній народний депутат Єгор Соболєв приєднався до тероборони ще до початку повномасштабної війни, підписавши контракт із Збройними силами України. 24 лютого 2022 року він став на захист своєї країни, активно беручи участь у звільненні Київської області, а згодом воюючи на сході та півдні України. У жовтні минулого року стало відомо, що його 18-річний син Михайло, син телеведучої Марічки Падалко, також уклав контракт зі ЗСУ, приєднавшись до підрозділів безпілотних систем.

"Мої хлопці дуже небагатослівні. Витягнути щось із сина - взагалі завдання не з простих, - каже Марічка Падалко. - Він надзвичайно зосереджений на тому, що робить, дуже вимогливий до себе й переконаний, що поки що недостатньо зробив усього для перемоги. Саме тому не хоче, щоб ми згадували про нього публічно. На його переконання, будь-яке поширення імені в медіа має відповідати реальному внеску. Тож ми говоримо про нього небагато. Він хоче бути Михайлом Соболєвим - не нашим сином. І ми це поважаємо. Які переміни в ньому точно бачу - це те, що відколи він мобілізувався, став щасливішим. Бо до 18 років його не полишало відчуття, що він не там, де має бути. Йому дуже боліло, що він осторонь. А зараз відчуваю - він на своєму місці. Там, куди прагнув усі роки, відколи почалася велика війна.

У бесіді з нашим виданням ви згадали про сімейну традицію, що виникла під час повномасштабного вторгнення: щоденно в один і той же час з'єднуватися з усіма членами родини.

Цього правила більше не існує, оскільки наші графіки не співпадають. Тепер ми підтримуємо комунікацію через листування: кожен ділиться своїми враженнями та подіями дня.

Яким чином трансформувався Єгор? Здається, він став найміцнішим членом нашої сім'ї. Часом я навіть усвідомлюю, що не я є тим, хто всіх заспокоює та підтримує, а він - насправді підтримує нас, зокрема і мене. Наша внутрішня комунікація сильно резонує з висловлюванням з фільму "200 метрів до Авдіївки" Мстислава Чернова. Там між військовими звучить потужна фраза: "А якщо це не все наше життя?".

Відтоді, як я усвідомила, що війна не визначає все моє життя, стало набагато легше. Я перестала жити в постійному очікуванні чогось. Тепер я просто насолоджуюсь сьогоднішнім днем. Єдине, що я дозволяю собі планувати - це дворічний контракт мого сина. Це єдина можливість для мене помріяти про щось. Усе інше - поза межами моїх планів. Але я вважаю, що ми повинні навчитися жити навіть у часи війни, вміти бачити позитив і не піддаватися відчаю. Чесно кажучи, іноді мені важко знайти бажання навіть для простих речей, таких як купівля чогось для себе. Місяцями я не можу купити нову сумку - продовжую носити спортивний рюкзак, адже він зручний і вміщує все необхідне. Розумію, що це може виглядати не дуже стильно, але мені так комфортно. Незабаром буде мій день народження, і я буквально змусила себе замовити сукню через інтернет. Я не відчуваю гордості через цей стан, скоріше навпаки. Єдине, на чому я не шкодую витрачати кошти, - це спорт і здоров'я. Я можу піти здавати аналізи або записатися на тренування.

Однак, знаєте, вчора вперше виникло відчуття, що ми справді починаємо перемагати цю важку зиму. Це має велике значення. Іноді трапляються дні, коли мені психологічно дуже важко. Мабуть, це також пов'язано з тим, що весь мій дитячий досвід і знання з історії формували у мене уявлення про те, що війна може тривати чотири роки. У моїй свідомості тривала війна – це саме чотири роки. І для мене цей етап – свого роду рубікон. Момент, після якого починається щось таке, до чого жодна історія нас не готувала. Як я зустріну 24 лютого 2026 року? Не можу сказати. Цього дня я завжди згадую 24 лютого 2022 року: як їхала на роботу, як вперше почала про це говорити. І тепер щороку 24 лютого ловлю себе на одній думці: хоча нам стає все важче, ми водночас стаємо сильнішими. Я вже оплакала те старе життя. І, дивно, майже не пам'ятаю його. Перший, другий рік – була ностальгія за 23 лютого 2022 року. А тепер можу переглядати фотографії і не відчувати тієї туги.

Дмитро Лінартович: "Заглянувши у лице смерті, починаєш розуміти, що головне"

Дмитро Лінартович - відомий заслужений артист України. У 2015 році він активно брав участь в АТО. З початку масштабного вторгнення Росії приєднався до територіальної оборони. Згодом підписав контракт і пройшов відбір у десантно-штурмові війська. Брав участь у бойових діях на Херсонщині, а також у районі Бахмута в Донеччині. У січні 2023 року отримав серйозне поранення під Соледаром. Його емоційна промова, виголошена з евакуаційних нош і з перебинтованим обличчям, облетіла світ: "Ми на нашій Богом даній землі! Нас не зламати! Ми переможемо! Слава Україні!".

"Війна сильно змінює цінності, - розповідає Дмитро Лінартович. - Заглянувши у лице смерті, починаєш чітко розуміти, що головне, а що другорядне. Буденні справи, суєта - усе це відходить на другий план. А от що дійсно важливо: що ще не встиг зробити в житті, що потрібно зробити. Коли мене пораненого вивозили з "нуля", був на так званій розфасовці тіл. Мені про це розповідали пізніше, у той час перебував без тями. Що це таке? Лежать тіла, перевіряють: дихає чи ні. Якщо є ознаки життя, швидко на ноші - й евакуюють. Мені пощастило, врятували. Пережите дуже змінює. Починаєш відрізняти зерно від полови. І саме через це жорстоке випробування стаєш на шлях самовдосконалення. Але з цим ще треба працювати потім. Жити з цим, повертаючись у місто, бути військовослужбовцем і водночас громадянином. Коли приїжджаєш з бойових, ти ніби стоїш на двох лініях одночасно: з одного боку - воїн, з іншого - звичайне міське життя. І треба вміти балансувати між двома світами".

"Шовіністські погляди в росіян у крові. Вони досі вважають, що мають право над нами панувати. Імперські замашки та наративи - ці цькувальні інституції пропрацьовані століттями, система дуже глибока. Вони живуть з воєн, з того, що знущаються з інших, намагаються тиснути, ображають. Якщо цього в них не буде, припинять своє існування, не буде звідки черпати енергію. Тому треба бити щосили, присікати хижі наміри, виборювати свободу. Здаватись - не маємо права. Потрібно боротися за те, що залишимо нащадкам. Наш час ось такий".

"Як проживу 24 лютого 2026 року? Я живу тут і зараз, - продовжує актор. - Це вже моя фронтова звичка, моя внутрішня "хімія". Наперед не живу. Зараз і офіцер Збройних сил України, і актор драматичного театру та кіно. Також виступаю у військових вишах, школах. Веду активний спосіб життя у плані громадянської позиції, пишу на різні теми. Зокрема - про воїнів. Дуже різні чоловіки зараз у ЗСУ. Це може бути колишній двірник, а поряд з ним бізнесмен, що має кілька квартир біля престижного столичного парку "Наталка". Це Юрій Гапоненко, позивний "Байкер". Йому було вже далеко за 50, коли придбав снайперську гвинтівку й пішов добровольцем на війну. Загинув у Бахмуті - посмертно Герой України.

Моя діяльність дає мені змогу бути в курсі сучасних подій. Я прагну досягти найвищого статусу, який не вимагає нагород у вигляді медалей чи значків: залишитися людиною. Важливо зберігати людяність, незважаючи на обставини чи виклики. Я активно працюю над цим і намагаюся надихати оточуючих. Перемога і свобода - це те, за що потрібно боротися впродовж усього життя. Непохитність - це не лише слоган, а реальність, яка проявляється в щоденних зусиллях, вчинках і мріях. Головне - знайти правильні інструменти та важелі.

Не пропустіть на OBOZ.UA ексклюзивне інтерв'ю з актором і розвідником Олександром Зарубеєм, де він ділиться фронтовими таємницями, історіями про батьків, які пережили окупацію, та розповідає про свої 36 годин у тилу ворога.