Українці на Берлінському фестивалі, росіяни на Оскарі та Мінкульт: LIGA.Life аналізує актуальні виклики в сфері культури.

Чи варто Міністерству культури активніше висвітлювати успіхи українців?

На Берлінському кінофестивалі в основній конкурсній секції за головну нагороду — "Золотого ведмедя" — боротиметься українська режисерка Катерина Горностай зі своїм документальним фільмом "Стрічка часу".

У США триває сезон нагород у кінематографі, і найвідоміші премії оголошують своїх переможців. Серед лідерів цьогорічного конкурсу – американський фільм "Анора", що розповідає про російських олігархів. Незважаючи на три роки війни Росії проти України, західна публіка продовжує висловлювати захоплення російськими акторами, жоден з яких не виступив із засудженням конфлікту.

Редакторка LIGA.Life Катерина Трифоненко (КТ) та автор, культурний оглядач видання Артур Зайонц (АЗ) поговорили про те, чому у західних країнах досі так схвально реагують на російські проєкти і пробачають їм те, чого б не пробачили, скажімо, ізраїльським. Також згадали про Берлінале та "Оскар", поміркували, чи достатньо українські медіа говорять про культуру і яку роль в цьому всьому мав би відігравати Мінкульт.

Російські актори у фільмі "Анор" не висловили жодної думки щодо війни. Вони беруть участь у пропагандистських проектах, за які фінансує Газпром, і не вважають це проблемою. "Оскар" також не вбачає в цьому нічого ненормального: шість номінацій, і вперше російський актор Борисов отримав номінацію за найкращу чоловічу роль другого плану. Це демонструє повне ігнорування ситуації.

(АЗ): Я іноді стежу за західним сегментом Х (Twitter). І, якщо там десь і проскакує невдоволення тим, що Борисов отримав номінацію на "Оскар", то це тільки в контексті, що він мав мало слів у фільмі або що гра у нього незадовільна. І ніде ні слова про те, що він росіянин, представник нації, яка розпочала війну.

(КТ): Насправді, це фрагмент більшої проблеми, яку обговорювали багато українців з самого початку вторгнення. Це своєрідний проєкт, спрямований на те, щоб відсторонити "велику" російську культуру, проте на даний момент складається враження, що вона, навпаки, здобуває перемогу і знову повертається на світові сцени.

(АЗ): Уявімо на мить, що це був би якийсь актор з Ізраїлю, який активно підтримував би дії ЦАХАЛ – реакція була б, без сумніву, абсолютно іншою.

(КТ): Незалежно від обставин, росіяни протягом тривалого часу активно працювали над формуванням міфів про свою культуру, і досягли бажаного результату. Вони створили величезний наратив про таємничу Росію, без якої, на їхню думку, світова культура не може бути повноцінною. Хоча це всього лише міф, якщо його розглядати більш детально. Проте, він функціонує так, ніби негативні аспекти російської влади не мають нічого спільного з "позитивними" аспектами російської культури. Якщо б мова йшла про ізраїльського актора, питання про відокремлення культури від політики навіть не виникло б. На мій погляд, нині надзвичайно важливо або зруйнувати цей міф, або принаймні зменшити його вплив у світовій свідомості.

(АЗ): Я також розмірковував над тим, що зараз настав час активно просувати нашу культуру. У нас насправді є безліч цінностей, які ми іноді не помічаємо і недостатньо цінуємо.

У цьому зв'язку хочу звернути увагу на нещодавнє оголошення номінацій Берлінського кінофестивалю, де наша режисерка Катерина Горностай представила свій фільм "Стрічка часу", який потрапив до основної програми. На мою думку, ця важлива подія не отримала належної уваги в українських медіа. Адже, по-перше, це перший український фільм за останні 25 років, який був включений до основної програми конкурсу Берлінале.

Варто додати, що ми щороку потрапляємо в якісь програми Берлінського кінофестивалю. Але так, щоб боротись за головну нагороду -- "Золотого ведмедя" -- це непересічна подія.

Ця новина справді принесла мені радість, адже вихід української режисерки на один із найзначніших міжнародних кінофестивалів свідчить про визнання зусиль українських кінематографістів у їхній творчій діяльності. Важливо також відзначити, що фільм повністю занурює глядача у воєнну реальність, що є критично важливим акцентом. Адже за межами України у багатьох людей може скластися враження, що війна стала звичним явищем. Мовляв, ви вже три роки живете в цьому, звикли, і це просто нова реальність, на жаль.

І слід пам'ятати, що це не звичайне явище; це жахлива війна, і в цьому немає нічого доброго.

Те, що ти говориш про те, що ця інформація залишилась непоміченою, викликає запитання. Як ми взагалі сприймаємо новини? Зазвичай новина "живе" лише кілька годин, а в найкращому випадку – день.

(АЗ): Тут також постає питання: яку роль відіграють медіа в цій ситуації? Чи потрібно нам частіше та докладніше обговорювати новини, які справді заслуговують на увагу?

(КТ): На мою думку, без сумніву, ми зобов'язані це реалізувати. Ми завжди маємо можливість надавати інформацію, яка буде надихати на нові осмислення та підвищуватиме інтерес.

Ми часто занурюємося в негатив, але варто пам’ятати, що Берлінале — це не зрада, а, безумовно, перемога.

(АЗ): І тут хотілося б ще раз згадати про "Оскар". Ми розпочали з розмови про номінацію російського режисера, але варто також згадати, що в категорії "Найкращий документальний фільм" представлена українська стрічка "Порцелянова війна". На жаль, я помітив, що інформації про цю подію дуже мало. А насправді, цей фільм вже протягом майже року бере участь у різних фестивалях.

На мою думку, причина цього полягає в нестачі професійних видань, які б займалися культурою, а також у невеликій кількості журналістів, здатних пояснити, чому варто звертати увагу на ці теми і чому вони можуть бути цікавими, враховуючи різноманітні контексти, такі як фестивалі та культурні події. Мені не подобається російська журналістика, але відділи культури в багатьох російських ЗМІ являють собою великі структури, які функціонують виключно для популяризації всього, що вони створюють.

Не бачу сенсу винаходити велосипед – зрозуміло, що культурній журналістиці потрібно приділити набагато більше уваги.

(АЗ): Власне про діяльність Мінкульту. В тому плані, що має робити Мінкульт, щоб допомагати просувати нашу культуру. Якщо взяти ту саму "Анору" з росіянами, чи має Мінкульт видавати якесь засудження премії, критикувати цю номінацію?

(КТ): Якщо немає реакції, то виглядає так, наче нам це все ок. Якщо пригадуєш, весною, минулого року у Франції був фестиваль російського кіно Fеstival du film russe, на який росіяни привезли "Тіні забутих предків" Параджанова і представили, як приклад їхнього видатного "російського" кіно. Тільки тому, що тоді на це неподобство звернули увагу місцеві українці й дуже гучно обурилися, була реакція посольства України у Франції й звернення до французького Мінкульту. Чітка позиція України має бути щодо всіх подібних випадків.

Щобільше, необхідно працювати із західними медіа, авторами, які пишуть про культуру, і теж треба пояснювати, що в цьому контексті художня цінність фільму немає жодного значення, коли там знімаються представники країни, яка щодня вбиває українців.

У подібних комунікаціях існує ймовірність виглядати травмованим і завжди незадоволеним. Проте важливо обрати відповідний формат для викладення своєї точки зору і реалізувати це.

(АЗ): Я впевнений, що нам слід бути готовими до того, що випадків на кшталт "Анорі" буде ставати все більше. Ця м'яка пропаганда від так званих "гідних росіян", які представляють себе жертвами війни, і, відповідно, просять фінансової підтримки, знімаючи фільми про свої страждання, набуває популярності. І західному світу це чомусь до вподоби.

(КТ): Ця тяга Заходу до "російських страждань", вона ж не одразу виникла, це процес. Якщо подивитись на численні серіали, коли західний режисер хоче додати загадковості своєму герою, що він робить? Цей герой має читати Толстого, розумітись на балеті чи принаймні знати, хто такий Чайковський.

Або ще один приклад: серіал "Проблема трьох тіл", китайське фентезі, яке екранізував Netflix. Я маю сумніви, що автор роману, письменник Лю Цисінь, аж так захоплювався російською культурою, щоб згадувати про неї у своєму романі, зрештою, в нього є своя китайська культура. Але Netflix додав епізод з золотою рибкою в акваріумі. І як її назвали? Звісно, Пушкін. Це не несе жодного інформаційного сенсу, але воно додає акцент у цій м'якій русифікації культурного простору.

А що скажеш про Джуда Лоу? Він присвятив усе своє життя створенню чудової кар'єри, і тепер йому доведеться зіграти Путіна?

(АЗ): Звісно, цікаво, як саме вони його представлять. А якщо повернутися до державних комунікацій, я переглядав Facebook-сторінку Міністерства культури, де вони діляться новинами про свої успіхи. Там є лише один пост про Катерину Горностай. Я не хочу зменшувати значення досягнень інших, але, на мою думку, такі новини, як про Катерину Горностай, варто висвітлювати частіше і детальніше.

Безперечно, державні комунікації відіграють ключову роль у цій сфері, але їх реалізація не може зводитися лише до зусиль Міністерства культури. Культурна сфера та комунікації повинні стати пріоритетом, перетворившись на динамічну та захоплюючу область. Саме працівники цієї сфери здатні зробити її привабливою та сучасною. Для забезпечення високої якості їхньої діяльності необхідно виділяти адекватні фінансування. Інакше, коли кошти виділяються за залишковим принципом, результат буде відповідати такому підходу.

(АЗ): Але загалом, щоб підсумувати все на позитивній ноті, важливо й добре, що попри третій рік війни ми і досі потрапляємо на "Оскар", Берлінале, Венеційський кінофестиваль й т.д. Ми все ще присутні на великих топових фестивалях. Це свідчить, по-перше, про те, що ми створюємо якісний продукт, який не залежить від якихось емоційних покликів європейців й західного світу. По-друге, світ не втомився й людям цікаво те, що створюють українці.