Українське радіо звучатиме ще тривалий час, яскраво та українською мовою.

"Сто років самотності" — це назва одного з найвідоміших романів XX століття, написаного Габріелем Гарсією Маркесом. "Сотні років (не) самотності в етері" — це могла б бути назва дослідження про створення та діяльність Українського радіо. За цей тривалий період сплелися численні проблеми, ідеї, ідеології, війни, революції та різні інтерпретації. Минуле не завжди є однозначним, але саме тому важливо його пам'ятати — не лише як свято, а й як символ боротьби та поразок. Це необхідно, щоб чути, пам'ятати і боротися за своє майбутнє з чистими голосами.

Українському радіо 100 років. Нині цей найдосвідченіший радіомовник України, разом з іншими каналами суспільної телерадіокомпанії є акціонерним товариством, 100% акцій якого належить державі. До когорти Суспільного входять три канали з власною мережею частот - "Українське радіо" (колись називали "перший канал УР"), радіо "Промінь" та радіо "Культура", інтернет-проєкт Радіоточка (ретро-музика) та іномовлення "Radio Ukraine International", випуски новин якого вісьмома мовами можна "зловити" за допомогою супутника. Але починалося все й справді в 1924 році з одного радіоканалу.

Українське радіо має безліч облич. Для деяких людей у пам'яті все ще звучать позивні "Реве та стогне" чи "Знову цвітуть каштани", інші згадують про радіостанцію "Колос", а для когось радіо асоціюється з зарядкою або дитячими піонерськими програмами, що виходили вранці, нагадуючи про важливість навчання та слухняності. Лише небагато згадують про новини, пов'язані з битвами за врожай, засіданнями ЦК Компартії та черговими з'їздами. Для одних радіо - це трансляції засідань та голосувань Верховної Ради України, тоді як інші обирають слухати класику або пісні Алли Пугачової та Таїсії Повалій.

Спогади про радіо у кожного свої, але їх корені сягають часів, коли в кожній квартирі обов'язково була радіоточка, яка транслювала інформацію без жодних альтернатив для мешканців УРСР. Її присутність офіційно пояснювали питаннями безпеки та необхідністю оповіщення у випадках надзвичайних ситуацій. Проте насправді це був спосіб забезпечення одностайного інформування, а "брехунець" (термін, що виник у радянські часи) лунала однаково для всіх слухачів.

Фактично, це була не Україна, а Радянський Союз, який ініціював створення того, що сьогодні ми називаємо "Українське радіо".

Сьогодні бренд "Українське радіо" повинен відображати не лише спогади про "чудові часи" минулого, що супроводжуються звучанням позивних, але й ті аспекти, які деякі прагнуть залишити у забутті. Пам'ятати про ці етапи важливо, адже це допомагає уникнути повторення помилок, які мали місце століття тому, а не створювати ілюзію ідеального періоду розквіту радіомовлення.

Опір, тоталітарна цензура та пропаганда були невід'ємною складовою журналістики радянських часів, що, звісно, торкнулося і радіомовлення. Але наскільки добре ми усвідомлюємо ці аспекти? Це можна порівняти з тим, як сьогодні обмаль уваги приділяється цензурі на початку 2000-х, "темникам" 2004 року, боротьбі журналістських колективів проти них, а також прийняттю цих умов іншою частиною медіа. Також варто згадати про підтримку всіх українських майданів і спроби обмежити мовлення під час Революції гідності.

Все це вирувало в стінах радіокомпанії. І все це теж має бути занесене в аннали пам'яті радіомовлення. Ба більше, поняття Українське радіо мало б акумульовувати не лише досвід радянського мовлення єдиного каналу, а й інших, недержавних мовників, які чинили спротив і боролись за різноголосся. Про одну із таких яскравих сторінок, радіо УПА "Афродита" можете прочитати тут. Адже радіо - це в першу чергу про свободу, експерименти і спротив. Здається, саме так звучало українське радіо на початку 90-х - голосно, різношерстно, яскраво й експериментально.

16 листопада 1924 року в Харкові відбулася прем'єра першої передачі Українського Радіо. Хоча до цього моменту місто вже декілька років отримувало сигнали з закордонних радіостанцій, радянська влада прагнула створити власний українськомовний контент. "Це був радіоконцерт, що його виконали музиканти квартету імені Війома. Для артистів грати в маленькій кімнаті без глядачів стало досить незвичайним досвідом. Проте їхнє виконання почули близько півтори тисячі слухачів", - зазначено на сайті Українського радіо.

У той час Харків виконував роль столиці Української Радянської Соціалістичної Республіки, а війна досі не закінчилася. Підкорення території УРСР та її населення, особливо в центральних регіонах, виявилося тривалим і складним процесом для радянської влади. Головною метою будь-якого медіа у підрадянській Україні було донесення ідеологічно обґрунтованих меседжів, які зазвичай не враховували реальні обставини. Ленін та інші радянські лідери усвідомлювали значення новітніх технологій, таких як радіо та кіно, незважаючи на те, що телебачення ще не стало доступним. До 50-х років радіо здобуло величезну популярність серед населення.

Радіомовлення на українських теренах відігравало ключову роль у залученні слухачів та формуванні суспільних смаків і цінностей. Саме з тих часів з'явилася нова термінологія, як-от "брехунець". Теми, пов'язані з Голодомором, репресіями, закріпаченням селян чи безпаспортним режимом, ніколи не обговорювались у ефірі. Більш того, свідки Голодомору згадують, як у покинутих та вимерлих селах лунали звуки гучномовців, що транслювали веселі радянські пісні біля сільських рад, намагаючись підняти бойовий дух слухачів. Радіо повинно було звучати повсюдно.

Цікаво зауважити, що на початку мовлення здійснювалося в прямому ефірі через відсутність якісних систем звукозапису. Проте, з появою сучасних технологій передачі та швидкого запису звуку, радіомовлення в УРСР перейшло на "записні" формати, які готувалися, писалися, рецензувалися та прослуховувалися "де потрібно" перед виходом в ефір. Частина програм також транслювалася та аналізувалася в Москві. Навіть до 2010-х років у штаті радіо працювали спеціалісти, які слухали всі ефіри на різних каналах і готували резюме розмов та їх змісту для керівництва.

Така система нагляду та цензури залишалася в силі до моменту розпаду СРСР. Пісні транслювалися лише після затвердження спеціальними художніми радами, які виконували роль ідеологічної перевірки. Вони оцінювали, чи не є музика занадто "західною", чи не містить вона прихованих смислів. Новини формувалися виключно на основі радянських інформаційних агентств, програми записувалися заздалегідь, а тексти проходили перевірку. У разі необхідності, вже готові програми могли бути прослухані перед ефіром. Прямий ефір сприймався як загроза системі і викликав тривогу, адже його важко було контролювати. Дзвінків від слухачів також не було.

З моменту здобуття незалежності радіо отримало можливість виразити себе унікальним чином. Це була справжня свобода, що кардинально трансформувала медіапейзаж. Разом із новими горизонтами з'явилися журналісти, котрі впроваджували інноваційні формати: музично-інформаційні програми, дебати, ток-шоу, а також історичні та мовні проекти, ігрові формати. Радіо, в першу чергу, — це голоси, які стали знайомими та впізнаваними для слухачів. Так виникли культові радіожурналісти, які запам'яталися аудиторії. Однак, з часом, репутаційні та інтелектуальні переваги таких підходів почали зникати, оскільки яскраві особистості часто ставали незручними для влади. Конкуренція та зовнішнє середовище також впливали на ситуацію. Проте, поряд із майже хаотичним станом перших років незалежності, настав період, коли державна вертикаль намагалася встановити контроль над медіа.

Інформаційні випуски знову почали моніторити, а контроль за ними з Адміністрації Президента (часів Кучми) був досить сильним. Якщо про журналістів часів СРСР, які намагалися доносити правду, згадок не збереглось або вони просто не увійшли до журналістського канону, зазнавши репресій, то у 2000 роки й частина колективу Українського радіо намагалась уникнути тиску, перейшовши до "нейтральної" тематики - музики, літератури, культури, куди і в радянський період "зганяли" неугодних. Керівникам інформаційних служб на пошту приходили "темники" - безіменні електронні розсилки (всі знали, звідки вони приходять) із вказівкою, що і як висвітлювати в діяльності влади.

Проте й тут траплялися "промахи". Наприклад, у програмі, присвяченій культурі, журналістка та письменниця Леся Воронина згадала про сумнівну роль адвоката Віктора Медведчука у справі засудження дисидента Василя Стуса. На той момент Медведчук був головою адміністрації президента Кучми, а зараз перебуває в Росії. Ця заувага призвела до того, що авторка втратила свою посаду, її перевели на рівень звичайного журналіста, а також на певний час позбавили можливості випускати програми. Низькі зарплати, складна система регулювання та постійна втрата частот також не додавали оптимізму.

У середині 2000-х був час, коли три канали радіо мали одну FM-частоту на трьох. Натомість "соковиті" частоти із крутого діапазону 92-107 FM передавалися радіокомпаніям із практично однаковою програмною політикою - музичні радіостанції з переважно російськомовною музикою типу шансон-поп. Так в Україні сформувався перекошений асортимент радіостанцій, де за великою кількістю назв ховався вже інший, проросійський інтерес. Радіопростір України став наповнений російським культурним продуктом, яскравим і сучасним, і паралельно приглушувався власне український голос, в якому право на звучання мала лише естрада, але не сучасні мелодії. Новини лише "правильні", тематика - якомога далі від актуальності. Про розмаїття напрямків - від класики, інструменталки та важкого року, або форм інформаційних, розмовних, радіоп'єс та читання, спортивних чи репортажних, і взагалі не йшлося.

Диспропорція, до якої вже звикли слухачі у двотисячні має свої наслідки сьогодні. Звиклі до російського продукту, слухачі важко переходять на "свою" музичну сторону. Хоча, паралельно, в тіні великих російських коштів працювало Українське радіо. Працювало й боролось.

Подібно до Помаранчевої революції, колектив Українського радіо сприйняв Революцію гідності як шанс звільнитися від зовнішнього тиску. Вони використовували всі доступні формати мовлення, щоб обійти заборони: транслювали пісні, що лунали на Майдані в різні періоди, та запрошували гостей, які стали свідками тих буремних подій.

У 2004 році група активістів висловила протест проти цензури та за створення "чистого" етеру, вільного від тиску. Авторці цієї статті погрожували звільненням і виключенням з етеру, якщо вона не залишить студію разом із гостем, який обговорював перемогу помаранчевого Майдану. Іншим прикладом тиску стало зупинення трансляції записів переможців фестивалю "Червона рута-1997", зокрема пісні ТНМК, яка "налякала" керівництво своїми сучасними ритмами. Таким чином, на запитання "де ж український реп?" можна було відповісти: його немає ані на комерційних, ані на державних радіостанціях.

У 2013 році на радіостанції "Промінь" розпочався випуск щоденника Майдану, який виходив в прямому ефірі двічі на тиждень. Така програма не мала аналогів на хвилях першого каналу радіо. Під час найбільш напружених днів на Майдані та вулиці Грушевського журналісти та режисери опинилися на передовій - вони не лише висвітлювали події, а й допомагали, приносячи їжу та прибираючи засоби, які були знищені вогнем. Це було не просто виконання професійних обов'язків, а вияв активної громадянської позиції.

Радійники-журналісти активно досліджували інформацію та чутки, що ширилися в той період, про нібито присутність російського спецназу на території радіокомпанії, який, за словами деяких, може бути використаний проти мітингувальників. На щастя, у глибинах будівлі спецназ так і не виявили.

Колектив "Променя", дізнавшись про намір керівництва закрити мовлення каналу, перевівши частоти першому каналу, публічно виступив із протестом і вимогою продовжити мовлення й висвітлення подій того часу. І нехай трансляцію каналу було відновлено лише за кілька днів, транспорт не ходив у центр столиці, частоти були незручними (не кожен приймач міг "зловити" хвилю 71.3), однак журналісти розповідали про події, виходили в етер і боролися за право говорити й не мовчати. До речі, з того колективу сьогодні на "Промені" вже не працює ніхто.

Сторінки історії Українського радіо сповнені розмаїття, що відображає епохи, в яких воно розвивалося. Це також стосується питань і викликів, що залишаються актуальними й сьогодні. Як формується "тяглість" традицій? Чи потрібно враховувати в цій колективній пам'яті опір і боротьбу журналістів, а також неприємні, навіть ганебні, моменти? Які аспекти минулого, такі як популярні програми, автори та ідеї, варто зберігати, а що краще залишити позаду? Чи мають колись популярні радіопрограми право на повернення в ефір нині? Чи необхідна люстрація серед працівників, і якими мають бути критерії для цього?

Приклади інших радіоканалів демонструють неоднозначність, строкатість і різні підходи. Українське радіо теж різне, як і слухачі. Суспільний мовник, на жаль, не є засторогою від зловживань. Історія польського досвіду, де суспільний мовник став рупором пропаганди влади та мовника угорського (який отримував темники та "усники" від влади) свідчить, що повернення до темних часів можливе будь-де. І це окрема тема - відповідальності журналістів та цілих компаній за свою роботу.

На сьогоднішній день Українське радіо функціонує як розмовна радіостанція, проте багато форматів і програм вже втратили популярність серед слухачів. Проте існують приклади, які свідчать про те, що не все з минулого є застарілим. Наприклад, в британському ефірі вже понад 60 років виходить радіосеріал, де змінилися актори, але слухачі продовжують зберігати родинні традиції, передаючи захоплення від дідусів та бабусь до онуків.

Радіосеріал The Archers на каналі BBC Radio 4 розпочався в 1951 році й відтоді не припиняється. Спочатку задуманий як освітня програма для фермерів, The Archers еволюціонував до сучасної драми про життя мешканців вигаданого англійського містечка Ембрідж, і його називають "найдовшою радіо-мильною оперою у світі". Серіал досі надзвичайно популярний, приваблює мільйони слухачів і розглядає сучасні проблеми та події у Великій Британії. Шкода, що таким прикладом не може похвалитись Українське радіо.

Цікаво, що період з 1922 по 1924 роки став важливим етапом для розвитку радіостанцій у Європі, тоді як в Америці системне радіомовлення почало розвиватися дещо раніше. Радіо, як найсучасніший на той момент засіб комунікації, стало не лише платформою для поширення ідеологій, а й ареною для конкурентних змагань у динамічному європейському середовищі, де метою було залучити якомога більше слухачів.

100 років це вагомий проміжок, але точно не остання кругла дата українського радіомовлення. Це люди по той і цей бік приймачів. Це досвіди. Це історії та голоси. Й цілий спектр різних звучань, інтерпретацій та, безсумнівно, сподівань на те, що спільними зусиллями історія Українського радіо триватиме довго, яскраво, українською мовою.

Наш провідний мовник має численні причини для гордості, а також моменти, коли варто задуматись і переосмислити свою історію, як власну, так і світову. Різноманітність голосів, підтримка досвідчених медійників та вивчення кращих практик – ось ключ до успішного та тривалого медійного існування. Чи погоджуєтесь, колеги?

Ярина Скуратівська, незважаючи на всі труднощі, зберігає свою пристрасть до радіо.

На території Американського континенту все ще функціонує найдавніша радіостанція у світі. Її формат, безсумнівно, також є найстарішим — новини та музика. Європейці не можуть почути її в ефірі, навіть онлайн, оскільки авторські права заважають такому доступу. Ця станція — KCBS (раніше відома як "Herrold Radio Broadcasting Service"), заснована в 1909 році Чарльзом Геррольдом у Каліфорнії. Геррольд розпочав трансляцію музики та новин для слухачів на власноруч виготовлених приймачах. Він також ввів термін "радіомовлення" та розробив багато радіотехнологій. Станція KCBS продовжує свою діяльність і сьогодні на частоті 740 AM, що робить її найстарішою безперервно діючою радіомовною станцією у світі.

Загалом, у Європі офіційне безперервне мовлення розпочалося в 1922-1923 роках. Знаменита британська BBC почала свій перший офіційний етер 14 листопада 1922 року (рівно 102 роки тому, до речі).

Існували також "ворожі голоси" — термін, який може викликати спогади про радянський фольклор. Ці радіостанції прагнули достукатись до слухачів, які перебували по той бік "осі зла". Їхня історія заслуговує на окреме дослідження. У 1950-ті та 1960-ті роки деякі західні країни, зокрема США, організовували радіомовлення з морських суден у нейтральних водах, щоб донести правдиву інформацію до тих, хто жив під "залізною завісою". Одним із таких кораблів став USCGC Courier, плавуча радіостанція, яка транслювала "Голос Америки" для регіонів, що знаходилися під радянським контролем.