Українські артисти та театральні проекти в Польщі.

Історія надає безліч свідчень про те, як у часи військових конфліктів виникали нові театральні проекти, які ставали символом незламної сили духу та прагнення до життя і творчості навіть у найважчих умовах. Сьогодні ми спостерігаємо подібний процес, і відродження українських театрів є яскравим підтвердженням цього явища.

Проте театр стає джерелом підтримки не лише для людей, які залишилися в Україні, а й для українців, що живуть за кордоном. Після початку повномасштабної війни багато українських акторів та акторок опинилися серед мігрантів у Польщі, зокрема тих, хто вже мав досвід виступів на рідних сценах. Не бажаючи відмовлятися від улюбленої діяльності, вони почали об'єднуватися, і вже наприкінці 2022 року в більшості великих міст Польщі з’явилися україномовні акторські курси. Деякі з них розвинулися в україномовні театри, які поступово формують свої репертуари і стають все помітнішими у традиційно активному театральному середовищі Польщі.

У цій статті ми розглянемо кілька нових театральних ініціатив, що виникли в Варшаві за останні роки, а також тих, хто їх започаткував.

2012 року через сімейні обставини акторка та режисерка Марія Руда-Токарчук була змушена виїхати до Польщі й призупинила акторську та режисерську діяльність. "У Польщі мені казали, що нереально ані продовжити навчання тут, ані грати в місцевих театрах, тому я зосередилася на здобутті іншої професії", -- розповідає Марія.

Однак 2023 року, вже на тлі повномасштабної російсько-української війни, Марія відчула, що настав час повернутися до давнього задуму -- створення українського класичного театру. "Проєкт "Мала сцена" став ковтком свіжого повітря, коли я перебувала в депресії, задихаючись від побуту, сірих днів і ніяк не розвиваючись особисто. Я завжди думала, що це нереально. Але, потрапивши якось на екзамен однієї акторської школи, зрозуміла: те, чого мені бракує, можна створити самій. І відкрила гурток, із якого потім виріс театр", -- розповідає Марія.

Поклони після прем'єри вистави "Дім Бернарди Альби". Фото: "Мала сцена".

За два роки свого існування театр "Мала сцена" об'єднав кілька десятків акторів, як професіоналів, так і аматорів. Він вперше представив варшавському глядачеві україномовну виставу "Дім Бернарди Альби", адаптовану за п'єсою іспанського драматурга Федеріко Гарсія Лорки. Крім того, театр організував українські вечорниці, вечір поезії та заснував дитячий театральний гурток у Варшаві. Наразі "Мала сцена" активно готує до прем'єри свою другу виставу — "Отак загинув Гуска", основану на однойменній п'єсі Миколи Куліша.

"Український класичний театр у Європі має бути. Гадаю, в Польщі для цього є перспектива, оскільки українська діаспора тут величезна, а своє -- все ж таки своє. Гріє душу, тішить око, зачаровує вухо", -- каже Марія.

Українські вечорниці у Варшаві, організовані театром "Мала сцена".

Подружжя акторів Марія та Сергій Бережко, заслужений артист України, виявилося в Польщі після початку повномасштабного конфлікту. За кілька років до 2022 року вони залишили Харків і оселилися в Києві, де Марія виступала в Національному академічному драмтеатрі імені Лесі Українки. Однак спалах війни змусив їх шукати безпечне місце, і врешті-решт вони переїхали до Варшави.

"Ми не вважали це еміграцією. Здавалося, що перебування в іншій країні буде коротким, тому не замислювались про можливість продовження акторської кар'єри в Польщі. Протягом першого року після нашого вимушеного від'їзду я займалася відновленням", – ділиться Марія Бережко.

Сергій та Марія Бережко на сцені театру.

Проте згодом Марія і Сергій усвідомили, що не можуть жити без своєї улюбленої справи, тому вирішили в домашніх умовах відновити виставу Сергія Бережка "Маленькі подружні злочини". Згодом їх польські друзі допомогли знайти місце для репетицій, і саме для них було організовано перший предпрем'єрний показ. Тим часом Марія влаштувалася працювати в дитячий садок і швидко зрозуміла, що її театральні здібності можуть бути корисними і в цій сфері. Так народилася ідея створення українського дитячого театру MANGO.

Розвиток театральної кар'єри Марії та Сергія в Польщі значно сприяли місцеві інституції. Спочатку вони здобули театральну стипендію в польському Театральному інституті, а згодом отримали запрошення до роботи в Польському театрі імені Арнольда Шифмана. Цього літа їм було надано нову стипендію для реалізації вистави "Украдене щастя" за твором Івана Франка. Прем'єра цієї постановки відбулася 8 листопада в Польському театрі.

Марія Бережко під час резиденції в Польському театрі, підготовка до дитячої вистави "Фарбований лис".

Досвід театральної діяльності, отриманий у Польщі, значно відрізняється від українського. У нас в Україні ми звикли працювати в державних театрах, де за нас виконують різні задачі – від монтажу до створення костюмів і гриму. Це, безумовно, зручно, і ми дуже за цим сумуємо. Коли ми почали засновувати театр MANGO, то зрозуміли, що означає нести всю відповідальність на своїх плечах. Цей процес може бути виснажливим. Організаційні питання, PR, залучення аудиторії – все це лягає на одну команду. Це непросто. Тому ми зараз шукаємо можливості для співпраці з іншими українськими театральними проектами, щоб продовжити рухатися у напрямку створення дитячих театрів, – поділилася думками Марія Бережко.

Війна кардинально змінила життя й кар'єру акторки Дарії Гомес, яка також знайшла в театрі не лише професійну реалізацію, а й психологічний порятунок.

Перед початком війни вона переважно займалася акторською діяльністю, з'являючись у фільмах, рекламних роликах та телевізійних серіалах. Час від часу вона виступала в незалежних театральних постановках і проводила власні курси з ораторського мистецтва.

"Після еміграції все кардинально змінилося, -- згадує Дарія. -- Я відчувала себе розгубленою та спустошеною. Мій досвід, освіта і життєві погляди здавалися мені абсолютно безпорадними. Перший рік війни майже стерся з пам'яті. В намаганнях оговтатися, я пояснювала собі, що без знання місцевої мови я не зможу продовжувати акторську кар'єру за кордоном. Але вчити нову мову не було бажання, адже я сподівалася, що війна ось-ось закінчиться. Врешті-решт, я потрапила в замкнуте коло і впала в депресію. На щастя, в цей складний час я зустріла старих подруг, завела знайомства з новими людьми, і в мене з'явилася чудова компанія, яка надала мені сил і віри рухатися вперед. Я почала переосмислювати себе та своє мистецтво і відчула, що стала більшою, ніж колишня "Дарія-акторка". Розпочався новий етап пошуку. Спостерігаючи за розгубленістю своїх подруг-акторок, я зрозуміла, що хтось мусить взяти на себе ініціативу. Так ми вирішили поставити виставу "Жінки в темряві", де я виконую роль режисера. Цей проєкт наразі призупинено через пошуки фінансування, але він став для мене потужним імпульсом. Тепер у мене є дві активні вистави як режисерки: "Без даху" -- вистава у барному форматі, що досліджує пошук, та "Сродна" -- камерна поетична вистава, прем'єра якої відбулася наприкінці вересня. А 24 жовтня на сцені Театру Польського відбулася прем'єра вистави "Станція" режисерки Світлани Доронченко, в якій я граю роль акторки."

Дарія Гомес у постановці "Станція", яку здійснила режисерка Світлана Доронченко.

Дарія переконана, що українські театральні вистави та перфоманси можуть зайняти своє місце в культурному житті Польщі. Однак для цього необхідна підтримка з боку української громади, зокрема фондів, державних установ, консульств, медіа, меценатів та, що найважливіше, українських глядачів. "Закликаю всіх відвідувати та підтримувати українське мистецтво в Польщі!" – підкреслює акторка. Разом із колегою та подругою Іриною Юсухно вона заснувала творчий простір Sumish_tut, який має на меті об’єднати креативних людей Варшави та сприяти реалізації україномовних ініціатив.

Ірина Юсухно на сцені у виставі "Сродна", режисерка Дарія Гомес.

Ірина протягом шести років працювала акторкою в чернігівському Драмтеатрі під керівництвом Андрія Бакірова. Разом із сестрою вона також заснувала театральну студію "Біла валіза", де викладала. Після залишення Драмтеатру, Ірина реалізувала свій власний проєкт — театр "Десерт", в якому поставила дитячу виставу "Аладін". Переїхавши до Києва, вона почала зніматися в телесеріалах, рекламі та брати участь в незалежних театральних проектах.

Перший рік, що минув після початку повномасштабної війни, Ірина провела в Німеччині. "Це було поза моїми планами. Я допомагала вивозити своїх похресників з Полтави, на яких чекала родина в Дрездені. Під час цієї подорожі ми випадково дізналися через знайомих про білоруську родину, яка була готова прийняти нас. Ми вирішили скористатися цією можливістю, і так я залишилася в Німеччині на рік. Там я закохалася, і ми з моїм партнером вирішили переїхати до Варшави," - ділиться своїм досвідом акторка.

У Варшаві Ірина активно бере участь у театральних проєктах та ініціює власні. Грає у виставах Дарії Гомес "Сродна", "Без даху", "Дві жінки", а також у виставі "Станція" режисерки Світлани Доронченко за п'єсою Олександра Вітра. Брала участь у зйомках короткометражок Варшавської кіношколи; разом із Дарією Гомес ініціювала цикл читок п'єс драматургині Ірини Серебрякової, а нині в планах Ірини Юсухно -- відновити у Варшаві дитячу виставу "Аладін".

"Вважаю, що вистави українською мовою можуть стати частиною театрального життя Варшави, але однаково вони функціонуватимуть в україно-білоруській "бульбашці" (місцеві білоруси дуже люблять українську творчість і підтримують наших акторів). Це буде локальна історія. Якщо ж українці почнуть ставити вистави польською, то ми складемо здорову й хорошу конкуренцію місцевим митцям, яка мотивуватиме розвиватися кожного з нас. Гадаю, ми маємо гарний потенціал", -- каже Ірина. Водночас визнає, що саме в Польщі навчилася писати заявки й вигравати резиденції та гранти. Це дало розуміння, що фрилансер-митець -- це реально, і таких людей у Польщі доволі багато.

Ірина Юсухно виступає у виставі "Станція", поставленій під керівництвом режисерки Світлани Доронченко.

"Чи задумуюсь я про повернення? Важко сказати... Кожного дня мої думки на цю тему змінюються. Відчуваю, що те місце вже не є моїм домом, а тут ще не відчуваю себе вдома. Це надзвичайно дивне переживання. Я справді прагну повернутися, але маю сумніви, чи нас приймуть — тих, хто залишив рідну землю, — ті, хто залишився. Між нами вже існує певна дистанція, навіть з близькими знайомими, не кажучи вже про соціальні мережі. У Польщі кожен маленький успіх дається важко, і це справді цінується. Але, вирушивши знову, можна втратити все це, і мені б не хотілося б цього. З іншого боку, повернувшись в Україну, я могла б реалізувати той досвід, який здобула. Впевнена, що досвід тих, хто виїхав, може стати надзвичайно корисним для подальшого розвитку України. Ці почуття залишаються неоднозначними, і я розмірковую над цим щодня," — ділиться своїми думками Ірина Юсухно.

Інша історія стосується актора та засновника фонду Skovoroda Романа Скоровського, родом зі Львова. У 2010 році він обійняв посаду художнього керівника та режисера театру "Просценіум" при Львівському національному університеті імені Івана Франка, а в 2019 році вирішив переїхати до Варшави.

"Моя донька з шести років займається балетом. Із 10 років вона працювала в дитячій балетній трупі Львівського театру опери та балету. Виконувала у виставах дитячі сольні хореографічні номери. Викладачі варшавського "Молодого балету Польського" запросили її на навчання до Варшави, тож 2019 року наша сім'я вирішила переїхати до цього міста. Нині донька працює в трупі "Молодого балету Польського" і є солісткою", -- розповідає Роман.

Водночас чоловік одразу планував і далі займатися театральною діяльністю, адже мав багато друзів і знайомих акторів як із України, так і з Польщі, й досвід спільної праці з ними на театральних сценах і кіномайданчиках.

Першим і наймасштабнішим проєктом Романа в Польщі став "Міжнародний театр SKO", який був заснований у 2022 році.

"Наш театр швидко перетворився на неповторний культурний простір, що забезпечує можливість зустрічі митців з України, Польщі, Білорусі, Італії, Іспанії, Аргентини, Ізраїлю та представників інших народів. Поєднуючи різноманітні культури, традиції та мови, ми акцентуємо увагу на обміні досвідом і спільній творчій діяльності. Це простір, де кордони стираються, а мистецтво стає спільною мовою для взаєморозуміння", -- ділиться Роман Скоровський.

Він переконаний, що українська драматургія має всі шанси стати частиною репертуару не лише польських або європейських театрів, але й світової сцени. "На жаль, на сьогоднішній день багато європейських кінорежисерів та театральних діячів, якщо й знають про українських класиків, то лише Тараса Шевченка та Лесю Українку. Лише зараз вони починають поступово відкривати для себе багатий світ української літератури, її класики. Але, як завжди, все у нашому світі залежить від політичної ситуації. Куди й у якому напрямку "загляне політика", так світ і дізнаватиметься про українську драматургію, літературу, театр та мистецтво загалом," — зазначає Роман Скоровський.

"Я щасливий, що в Україні мав можливість працювати з талановитими акторами та режисерами, а переїзд до Варшави відкрив переді мною ще більше перспектив для творчої діяльності. Я співпрацював з такими видатними режисерами, як Войтек Смажовський, Агнєшка Холланд, Даріуш Гаєвський, Ольга Хайдас, Кася Адамек, Міхал Рогальський та багатьма іншими. Цей досвід став для мене безцінним, і я сподіваюся, що моє співробітництво з цими режисерами продовжиться, а також з’являться нові можливості для співпраці з іншими творцями та акторами з Польщі й Європи," – зазначає Роман.

Акторка Світлана Оніщак грала в київському театрі "Срібний острів", а також знімалася в серіалах і рекламі. У її творчому доробку -- робота в Південній Кореї й Китаї, де вона гастролювала як акторка музичного театру та шоу-балету.

Коли розпочалася війна, я перебувала в Києві. Протягом трьох днів ми з кішкою ховалися в бомбосховищі. Це був жахливий досвід, тому через кілька днів я вирушила до Тернополя до подруги. А вже за два тижні поїхала до Польщі. Про продовження кар'єри акторки навіть не йшлося. Я чудово усвідомлювала, що це був ризикований крок, і не знала, як складеться моє життя далі.

Я опинилася в польському місті Торунь, де провела цілий рік, працюючи покоївкою в готелі. Одного дня натрапила на оголошення у Facebook: польська режисерка шукала українських акторок, здатних співати, для кастингу у Варшаві. Я вирішила зателефонувати, хоча навіть не уявляла, що матиму можливість поїхати до Варшави й повернутися до акторської діяльності. Мене несподівано запросили на кастинг. Я підготувала українсько-польську пісню "Гей, соколи" з фільму "Вогнем і мечем", виконала її під акомпанемент гітари. Режисерка дала нам кілька різних завдань, під час яких ми спілкувалися — їй була цікава українська культура, фольклор, пісні та традиції. Незабаром я отримала запрошення на репетиції вистави. Цей процес був дуже інтенсивним: ми шукали форми, працювали над голосом і тілом, часто плакали, ділилися своїми переживаннями та знову співали. Зрештою, з'явилися монологи — кожна героїня розповідає свою історію війни. Для мене сама вистава стала поєднанням тексту, декламації, пісень і руху. Це жіночий хор, що розкриває теми війни, гніву, життя, хоробрості та незламності, а також важливість не нести цей біль у ненависті, адже в такому разі в кінці не залишиться світла, — поділилася своїми враженнями Світлана.

Світлана Оніщак (у центрі) на сцені під час вистави "Матері. Мелодії воєнного часу".

Спектакль під назвою "Матері. Пісня часів війни", режисером якого є Марта Ґурницька, акцентує увагу на долях жінок, які пережили війну, переслідування та еміграцію. Акторки, які беруть участь у цій постановці, в певному сенсі втілюють самих себе, а їхні голоси переплітаються в єдине полотно жіночого болю, викликаного жахливими подіями війни. Прем'єра відбулася 29 вересня 2023 року у Варшаві, в "Народному театрі" імені Зиґмунта Хюбнера. Протягом наступних двох років виставу представили не лише в Польщі, але й на сценах Іспанії, Франції, Німеччини, Італії, Данії, Нідерландів, Австрії та Швейцарії.

Світлана Оніщак на гастролях спектаклю "Матері. Пісня часів війни".

"Особисто для мене участь у виставі "Матері. Пісня часів війни" стала великим проривом і творчим зростанням. Я навіть не уявляла, що здатна на таку форму акторського існування на сцені. Це непросто, але вважаю, що це моя маленька перемога. Тим паче так я можу донести до глядача нашу історію та правду", -- зізнається Світлана.

Одеський актор Валентин Єленевський має багатий досвід роботи у "Театрі на Чайній" та Одеському театрі ляльок. Він також співпрацював із режисером Кирилом Сухановим в рамках проєкту "Джуманджи", знімався в різноманітних фільмах, а також займався викладанням і коучингом. У певний період його кар'єри викладання стало для нього головним фокусом — Валентин почав вести курси для дорослих акторів. З початком повномасштабної війни ці курси були переміщені до Молдови, а влітку 2022 року Валентин отримав запрошення викладати на акторських курсах у Варшаві. Ці курси стали одними з перших та наймасштабніших програм акторської майстерності для мігрантів з пострадянських країн у польській столиці.

Саме через курси, якими він керував, десятки людей розпочали акторську діяльність, а професійні актори, які потрапили до Варшави після 24 лютого 2022 року, змогли й далі займатись улюбленою справою. "Акторська майстерність змінила моє життя. І я радий, що викладацькою діяльністю мені вдалося торкнутися й поділитися цим із такою великою кількістю людей", -- каже Валентин.

2024 року він уперше провів дев'ятимісячний авторський курс психологічного театру "Контакт" і брав участь в акторському проєкті "Казкотерапія" (ініціаторка -- Катерина Квятковська, керівниця клубу "АртСад").

"Я вважаю, що українські театральні вистави вже стали важливою складовою культурного життя Варшави. Тут активно розвиваються різноманітні українські проекти. Валерія Ободянська стала однією з засновниць студії "Полотно", яка регулярно презентує нові постановки. Денис Шепотинник заснував Human Studio, а також існує "Мала сцена" та інші цікаві театральні ініціативи," -- ділиться Валентин Єленевський. Він також зазначає, що в Україні йому вдавалося вести більш активне творче життя, ніж це вдається в Польщі, частково через численні адміністративні обов'язки. Зараз Валентин зосереджується на інтеграції у польське суспільство та вдосконаленні своїх програм коучингу та навчання. Разом з тим, він залишається відкритим до нових театральних проектів.

Валентин Єленевський. Зображення: Інна Зінченко.

Після виїзду з України я швидко усвідомив, що у нас є безліч чудових аспектів, які раніше залишалися непоміченими. Коли закінчиться війна, я безумовно планую повернутися додому. Хочу зустрітися з рідними, друзями, відвідати улюблені місця і просто прогулятися містом. Проте я не впевнений, чи хочу залишитись там на постійно. Невідомо, як довго триватиме конфлікт і скільки часу та ресурсів знадобиться для відновлення країни. Інфраструктура, економічна стабільність, умови життя – це все для мене дуже важливо. Я виріс у малозабезпеченій багатодітній сім'ї і більшу частину життя мав обмежені фінансові можливості. Мрію про те, щоб створити власну сім'ю та виховати дітей, а для цього потрібні певні ресурси. Моя мета полягає у тому, щоб займатися улюбленою справою і водночас мати стабільний дохід, який перевищує прожитковий мінімум. Якщо така можливість з'явиться за кордоном, я залишусь тут, — ділиться своїми думками Валентин Єленевський.