"Український Мікеланджело": як життєві обставини допомогли видатному художнику Івану Кавалерідзе.

Яким був Іван Кавалерідзе -- не тільки скульптор, але й художник кіно, кінорежисер, сценарист, драматург і мистецтвознавець

Ім'я Івана Кавалерідзе (1887–1978) стало знаковим у світовій культурі, адже його життя було сповнене вражаючих злетів і драматичних падінь. Його біографія відображає історію нашої країни: від епохи царської влади, починаючи з правління Олександра III, до останніх тривог періоду "застою" під час правління Брежнєва в Радянському Союзі.

Настільки багатогранного таланту на нашій землі годі й шукати. Скульптор і художник кіно, кінорежисер і сценарист, драматург і мистецтвознавець... Режисер дев'яти повнометражних і одного короткометражного фільмів, художник-постановник 13 кінокартин (він по праву вважається основоположником українського історичного кіно й втілення оперного мистецтва в кіно), єдиний український скульптор, столітній ювілей якого у 1987 році відзначався на рівні ЮНЕСКО.

Іван Кавалерідзе — яскравий представник українського авангарду в галузі монументальної та станкової скульптури. Його творчість вражає своєю здатністю поєднувати національні теми з романтичними мотивами, спираючись на традиції народного мистецтва. Цей широкий спектр художнього вираження продовжує захоплювати сучасників. Серед найвідоміших творів Кавалерідзе — безсмертні пам'ятники княгині Ользі, святому апостолу Андрію, а також Кирилу та Мефодію, встановлені на Михайлівській площі в Києві (автори — Кавалерідзе, скульптор Петро Сниткін і архітектор Валерій Риков, 1911 рік; зруйнований більшовиками у 1919 році, відновлений у 1996 році). Також варто згадати його пам'ятники Тарасові Шевченку в Сумах, Ромнах і Полтаві, а також два пам'ятники Григорію Сковороді — на Подолі в Києві та в Лохвиці, а також монумент на честь гетьмана Богдана Хмельницького в Чернігові (створений у співпраці з Галиною Петрашевич) і в Кобеляках.

Іван Кавалерідзе створив низку меморіальних дошок у Києві, серед яких можна знайти пам'ятні знаки на честь Григорія Сковороди, художника Михайла Врубеля, оперного та камерного співака Бориса Гмирі, а також акторки та викладачки Любові Гаккебуш.

Іван Петрович Кавалерідзе з'явився на світ на Роменщині, в хуторі Ладанському, в сім'ї військового Петра Кавалерідзе, який походив з давнього грузинського князівського роду, та селянки Килини Кухаренко. Пізніше він охарактеризував себе як "українець з краплею грузинської крові".

Хлопчик з дитинства захоплювався ліпленням фігурок з глини. Його дядько, відомий художник і археолог, нащадок старшинсько-козацького роду грецького походження Сергій Мазаракі, друг українського підприємця та благодійника Олександра Терещенка відправив Івана до Києва вчитися у престижній приватній гімназії Готліба Валькера. Далі було навчання в Київському художньому училищі та Санкт-Петербурзькій академії мистецтв і дуже плідне відрядження до Парижа, де Іван Кавалерідзе вдосконалював майстерність під проводом двох грандів світового скульптурного мистецтва - Наума Аронсона та Огюста Родена.

Відновлення Російської імперії відбулося з величезним успіхом – здобуто перемогу в змаганні на найкращий пам'ятник княгині Ользі, апостолу Андрію, а також просвітителям Кирилу і Мефодію.

З 1911 року - перше "побачення" з новим мистецтвом кіно - праця художником-декоратором у знімальних групах режисерів Якова Протазанова та Володимира Гардіна. У лютому 1915 року під час Першої світової війни Іван Кавалерідзе був мобілізований до лав російської армії. У 1918 році повернувся на батьківщину, мешкав у Ромнах, Сумах і Харкові, де створює кілька пам'ятників Тарасові Шевченку, Григорію Сковороді, революціонеру Артему (в Бахмуті)...

Після цього художник знову звертається до кінематографа. Він починає працювати на кінофабриці в Києві, де стає режисером кількох фільмів, серед яких "Злива", "Перекоп", "Штурмові ночі", "Коліївщина" та "Прометей", створений за мотивами поеми Тараса Шевченка "Кавказ". Остання стрічка, що вийшла в світ у 1935 році, викликала обурення у партійних лідерів і піддалася нищівній критиці в газеті "Правда", написаній відомим публіцистом Михайлом Кольцовим. Фільм був майже одразу заборонено через його антиімперську природу. Комуністичний режим побачив у ньому відображення жахів сучасності в терористичному державному апараті. Особливо Сталіну не сподобався момент, коли горці атакують російських загарбників, а потім у бурхливій річці пливуть офіцерські та солдатські кашкети.

Іван Кавалерідзе зумів пережити Великі репресії 1937-1938 років у Радянському Союзі, пройшовши "поміж краплями дощу", та навіть створив дві кіноопери: "Наталка Полтавка" та "Запорожець за Дунаєм". Проте про наступний етап його життя і творчості, пов'язаний із війною, існує обмежена інформація; навіть у енциклопедичних виданнях згадується лише 1-2 речення.

Наприкінці травня 1941 року, митцеві нарешті надали можливість розпочати зйомки історичного фільму "Пісня про Довбуша" за сценарієм Любомира Дмитерка. Велику знімальну групу, що складалася з 50 осіб, направили до села Жаб'є, нині відомого як Верховина, розташованого на півдні Івано-Франківщини. Це село розташоване неподалік кордону з Угорщиною та Румунією, які тоді були союзниками нацистської Німеччини. Однак через обережне ставлення місцевих гуцулів, які не бажали долучатися до масовки, а також через несприятливі погодні умови — дощі та поривчастий вітер — до 22 червня вдалося зняти лише невелику частину фільму. Вранці того дня почалася німецько-радянська війна...

Військовозобов'язаних направили до військкомату, і 27 осіб на вантажних автомобілях вирушили через Львів, Дубно, Рівне та Житомир до столиці, Києва. Проте німецькі війська швидко просувалися на схід. Іван Кавалерідзе згадував у своїх спогадах, які були опубліковані тільки в 1988 році: "Ми проїжджали повз руїни, знищені автомобілі, залишені гармати, танки, мотоцикли... і безліч трупів, трупів!!!" Несподівано групу кінематографістів перехопили німецькі мотоциклісти, які супроводжували танк. Перша зустріч з окупантами завершилася тим, що вони конфіскували майно та транспорт, але людей відпустили, оскільки у них не було зброї. "Ми пройшли дванадцять кілометрів. До Рівного залишалося менше сорока кілометрів. А далі Новоград-Волинський, Житомир". Під час чергової перевірки документів нацисти вирішили відправити всю групу до комендатури в Дубно. Іван Кавалерідзе продовжував: "Секретар коменданта довго вивчав наші документи. Коли дійшла черга до мого посвідчення, він дістав з полиці товсту енциклопедію, видану, здається, в Мюнхені або Львові, і почав переглядати. Коротка згадка про Кавалерідзе – скульптора та кінорежисера – в цій енциклопедії врятувала всім нам життя".

Іван Петрович повертається до столиці України, яка опинилася під окупацією, заповненої сотнями тисяч червоноармійців, багато з яких були звільнені після жахливого розгрому Південно-Західного фронту. Невеликий час він обіймав посаду голови Комітету у справах мистецтв Київської міської ради, де активно спілкувався та дружив з поетом Олегом Ольжичем, письменником Уласом Самчуком і його другою дружиною Тетяною Праховою, яка працювала монтажером на кіностудії, а також з поетесою Оленою Телігою. Ольжич загине від рук нацистів у концтаборі Заксенхаузен, а "остання адреса" Олени Теліги залишиться в пам'яті як київський Бабин Яр.

На своїй посаді Іван Кавалерідзе активно підтримував бідних і потребуючих митців, які залишилися в місті. Він організовував відправку єврейських дітей до найближчих сіл, де вони могли знайти притулок, а також рятував кінооператора Володимира Войтенка з Сирецького концтабору, який пізніше став відомим завдяки фільму "В бій ідуть лише "старики". Разом з викладачами Художнього інституту Кавалерідзе докладав зусиль для порятунку народних цінностей, які ховалися за фальшивими стінами навчальних приміщень. Крім того, він створював підроблені довідки, що допомагали молодим людям уникнути призову до нацистської Німеччини.

Іван Кавалерідзе не приймав офіційних пропозицій. Відомий російський, а згодом німецький кінопродюсер Пауль Тіман, з яким він активно співпрацював у 1911-1914 роках на кіностудіях, запланував створення двох фільмів — "Тарас Бульба" та "Бахчисарайський фонтан". Однак Кавалерідзе відмовився від цих проектів. Коли стало очевидно, що німці почнуть евакуацію з Києва, Улас Самчук в кінці жовтня 1943 року закликав Кавалерідзе також залишити місто. Проте він висловив бажання залишитися в Києві, незалежно від обставин. "Тут пройшло моє життя, я тут створював свої цінності, це те, з чим я душею зрісся, і я не можу цього залишити за жодних умов," — зазначив він (Улас Самчук, "На коні вороному. Спомини і враження").

6 листопада 1943 року радянські війська увійшли до Києва. Кіностудія перестала функціонувати, а постановки виконували лише ветерани фронту. Перебування в окупації стало чимось на кшталт злочину. Іван Кавалерідзе працював в Академії архітектури, займаючись розробкою проектів для відновлення міста, спустошеного війною.

Лише наприкінці 1950-х років художник отримав шанс зайнятися кіномистецтвом. У 1959 році він став режисером фільму "Григорій Сковорода", а в 1961 році зняв стрічку "Повія" за мотивами твору Панаса Мирного, в якій головну роль Христини виконала харківська акторка Людмила Гурченко...

Далі відбулася неприємна ситуація з лідером СРСР Микитою Хрущовим, який охарактеризував пам'ятник Артему в Артемівську (Бахмуті), створений Іваном Кавалерідзе, як "жахливе і потворне чудовисько". Під час виступу на радіо 8 березня 1964 року Хрущов також зауважив, що Кавалерідзе під час окупації поводився неналежно. У відповідь на ці звинувачення, скульптор написав листа на ім'я впливового першого секретаря ЦК КПРС, у якому зазначив: "... я не відчуваю своєї провини. Не співпрацював з німцями, не зраджував наших людей і не крадів чужі речі"... Офіційної відповіді не надійшло; лише один чиновник міськради повідомив, що сталося непорозуміння через неякісну підготовку матеріалів Спілкою художників...

Всі післявоєнні роки Іван Кавалерідзе знаходився під пильним доглядом КДБ СРСР. Голова української філії спецслужби Віталій Федорчук писав у доповідній записці першому секретарю ЦК української компартії Володимиру Щербицькому в березні 1973 року про "антирадянські націоналістичні настрої" Івана Кавалерідзе, який "у квітні 1967 року підписав лист на адресу Політбюро ЦК КПРС, в якому автори намагалися довести наявність русифікації України". Окрім Кавалерідзе, його підписали Тарас Франко, кандидат філологічних наук; Лев Ревуцький, композитор; Євген Кротевич, письменник; Борис Антоненко-Давидович, прозаїк; Карпо Трохименко, художник". Цього листа з оригінальними підписами намагалася вивезти 23 липня 1969 року через митницю на радянсько-румунському кордоні громадянка Канади, туристка, українка за походженням Христина Стиранка. Першим у листі стояв підпис саме Івана Кавалерідзе.

Автори цього листа підкреслювали: "У містах нашої республіки українська мова поступово витісняється російською — в державних установах, на підприємствах, у видавництвах науково-технічної літератури, в кіно, на радіо і телебаченні, а також у дитячих садках, школах, професійно-технічних училищах, спеціалізованих вищих та середніх навчальних закладах". Підписанти наводили конкретні факти, які свідчать про процес русифікації: "...навіть у столиці України, Києві, у 1965-1966 навчальному році з 207 загальноосвітніх шкіл українською мовою функціонувало лише 57 (з них 50 були так званими змішаними, тобто мали паралельні класи з українською та російською мовами навчання), тоді як шкіл російською мовою налічувалося 150 (серед них лише одна "змішана"). Із загальної кількості учнів, що становила 166411, у російських школах навчалися 128112, тобто 77%, тоді як в українських — лише 38299, що становить 23%; при цьому значна частина з цих 23% навчалася в паралельних російських класах. Ще більш вражаючі дані в інших промислових містах УРСР — наприклад, у Донецьку залишилася тільки одна українська школа".

Документ був зареєстрований у КДБ УРСР влітку 1969 року, а лише 23 березня 1973 року потрапив до Загального відділу ЦК КП України. Справу розсекретили тільки 23 грудня 2009 року.

Наприкінці свого життя Іван Кавалерідзе зосередився на драматургії. Його творчість подарувала шедеври, серед яких п'єси "Вотанів меч" (яка не отримала кінематографічної адаптації через цензурні обмеження) та "Перекоп", а також "Перша борозна". Ці твори знайшли своє місце в репертуарі кількох українських театрів.

Митець пішов з життя 3 грудня 1978 року в Києві та був похований на Байковому кладовищі. Значний внесок у популяризацію його імені зробили кінознавиця Нонна Капельгородська, яка була небогою другої дружини Івана Кавалерідзе - Надії Капельгородської, а також Олександр Юнін, директор музею-майстерні І. П. Кавалерідзе. Розширена біографія Івана Петровича Кавалерідзе чекає на уважного дослідника.