Величезна кінематографічна криза: Як Україна ризикує не реалізувати свій потенціал у світі кіно.

"Українське кіномистецтво почало активно розвиватися у 2014 році". До цього часу вітчизняний кіноринок був під значним впливом російського контенту. Багато хто ставив запитання: "Чи є у українців інтерес до фільмів власного виробництва?" Однак протягом останнього десятиліття було отримано однозначну відповідь: "Так, є". Це підтверджують результати соціологічних досліджень.

Українське кіно стало можливим завдяки значній підтримці з боку держави. З 2015 по 2021 рік планові бюджетні витрати на фінансування Державного агентства з питань кіно зросли майже в чотири рази — з 176 мільйонів гривень до 665 мільйонів гривень.

Проте, з початком великої війни уряд суттєво зменшив фінансування в цій сфері. Згідно з переглянутим державним бюджетом на 2022 рік, витрати на кінематографію планувалися на рівні 150 млн грн, але на практиці вдалося витратити лише 62 млн грн.

У 2024 році очікувалося, що підтримка української кінематографії відновиться до рівня, який спостерігався до війни, а навіть перевершить показники 2021 року. Однак, за два місяці до завершення року, Державне агентство України з питань кіно змогло реалізувати лише 25% від запланованих обсягів.

Починаючи з 2022 року, Держкіно зазнає критики через недостатню ефективність управлінських процесів. З моменту початку великої війни відомство відмовилося від практики пітчингу – відкритого механізму розподілу бюджетних ресурсів між кінопроєктами. Це рішення було обґрунтоване "обставинами воєнного стану".

Окрім цього, Рада з державної підтримки кінематографії (РПК) - орган при Держкіно, що визначає, які саме стрічки отримають фінансування, - відмовлявся проводити перевибори свого складу. Хоча це має відбуватись кожні два роки, і вчергове мало б статись в березні 2023-го. Причина та сама - війна.

Усе це викликало обурення серед представників кінематографічної спільноти. Вони заявили про відсутність прозорості й легітимності з боку Держкіно. Ще в січні 2024 року Спілка кінематографістів разом із кількома культурними діячами підготували відкритий лист, в якому закликали до зміни керівництва Держкіно та нового складу РПК, а також запропонували перенаправити виділені на підтримку кінематографа кошти на потреби ЗСУ.

"Головна проблема полягає в їхньому абсолютному страху перед прозорою діяльністю. Після початку повномасштабного вторгнення Рада з підтримки кінематографії втратила звʼязок із реальністю. Усі рішення ухвалювались без відкритих засідань, без трансляцій та публічності, а громадськість лише отримувала протоколи", - коментує продюсер Андрій Котляр, один із підписантів відповідного листа.

7 березня 2024 року уряд України ухвалив рішення про подовження мандату членів РПК, очолюваних Артемом Колюбаєвим, який є колишнім бізнес-партнером Андрія Єрмака, голови Офісу президента. Після цього Держкіно вирішило відновити практику проведення пітчингів.

Проте після подання позову від Національної спілки кінематографістів, суд ухвалив рішення визнати склад РПК нелегітимним. Як наслідок, не вдалося здійснити розподіл коштів, передбачених у бюджеті для підтримки галузі.

Лише влітку Державне агентство України з питань кіно провело переобрання членів РПК. Наприкінці жовтня новим головою став колишній директор Одеської кіностудії Андрій Осіпов.

Станом на вересень 2024 року річний план видатків Держкіно був виконаний лише на 25%: із закладених майже 666 млн грн використали 172 млн грн. Невикористані майже 500 млн грн новообрана РПК планує 19 листопада розподілити між 96 проєктами. Хоча в раді попереджають - гроші отримають не всі.

У майбутньому ситуація може погіршитися. Відомо, що у 2025 році планується скорочення фінансування Держкіно на 70%, що зменшить його до 204 млн грн. На думку нового керівника РПК, таке значне падіння може призвести до "застою" в українському кіноринку. "Заявлений обсяг необхідного фінансування вже був озвучений, і його суттєве зменшення становить серйозну небезпеку, що може викликати тривалу кризу на багато років", - застеріг Осіпов.

Річ у тім, що наразі в українському прокаті представлені проєкти, які здебільшого починали реалізовувати у 2018-2021 роках. Успішні стрічки, які демонструвалися у 2022-2024 роках, ще до початку великої війни перебували на завершальному етапі виробництва. Це і дозволило заповнити ринок якісним продуктом "за інерцією".

Однак, як зазначає Осіпов, цей вплив може зникнути у 2026-2027 роках, якщо державні видатки будуть істотно зменшені. Це, в свою чергу, може призвести до ризику втрати спеціалістів.

"Розвиток українського кіноринку лише стартує, і за останні чотири роки успішні українські режисери, сценаристи та продюсери змогли реалізувати лише свої перші кінопроекти," - зазначає продюсер стрічки "Люксембург, Люксембург" Володимир Яценко.

Якщо нове покоління кінематографістів не зможе знайти можливості для самовираження в Україні, вони, скоріш за все, шукатимуть їх за межами країни. Проте в такому випадку фільм перестане бути українським. Кіновиробники, ймовірно, віддадуть перевагу розвивати свій проект під іншим національним знаменом, аніж залишити його без розвитку.

"Як творча особа, я не проти передати свій проєкт іноземній країні, якщо вона візьме на себе фінансування. У такому випадку, це стане фільмом іншої нації з українською режисурою," - підкреслює продюсерка стрічки "Ля Палісіада", яка буде представляти Україну на премії "Оскар" у 2025 році.

У бюджетному комітеті Верховної Ради зазначають, що зменшення фінансування Держкіно зумовлено низьким рівнем освоєння бюджетних коштів у 2024 році. Тим часом, кіновиробники та представники Держкіно перекладають відповідальність один на одного.

Останні вважають, що фінансування могли урізати через дії підписантів вже згаданого листа. "Всередині нашої спільноти є люди, які кажуть, що виділення коштів Держкіно треба скасувати. Воно виглядає, що частина кінематографістів не може перемогти у конкурсі і у відповідь проявляє нетовариську конкуренцію. Така критика призвела до того, що парламентарі вирішили зменшити фінансування", - каже Осіпов.

Критики Держкіно висловлюють думку, що зменшення бюджетних асигнувань є спробою уряду "покарати" виробників фільмів. "Це є свідченням позиції влади. Якщо ви не здатні знайти спільну мову — залишитесь без фінансування", — зазначає Котляр.

Слова про конфлікт серед кінематографістів не безпідставні. Однак він виглядає не як суперечка між виробниками фільмів, а як їх обʼєднання проти дій Держкіно. Так, велика кількість учасників ринку відмовилась від участі у 19-му конкурсі розподілу державних коштів на кінопроєкти. Кожен з опитаних ЕП продюсерів підтримав бойкот пітчингу.

"Ви усвідомлюєте, що відбувається з конкурсом, який обходять всі впливові учасники? Які фільми можуть бути створені? На мою думку, все зрозуміло: сьогодні глядач звик до якісного українського кінематографу, але скоро його затопить нова хвиля низькопробного контенту", - зазначає Яценко.

Знімання фільмів в Україні, зазвичай, є незатребуваною справою, оскільки вітчизняні кінопроекти рідко повертають вкладені кошти на прокаті. Навіть найбільш успішні фільми в кінотеатрах покривають лише невелику частину витрат на їх створення.

Наприклад "Мавка" з бюджетом у понад 180 млн грн зібрала в українських кінотеатрах 156 млн грн. Один із найдорожчих фільмів в історії країни, "Довбуш", на який витратили приблизно 120 млн грн, зібрав в середині країні тільки половину від цієї суми.

Голова РПК висловив думку, що ситуація з прокатом фільмів в Україні зумовлена обмеженим розміром ринку. "Економічні умови для кінематографістів в Україні такі, що є 99% ймовірності, що фільми не зможуть повернути витрати в прокаті. Щоб створити ринок, який генеруватиме кошти для окупності кінопродукції, необхідно мати щонайменше дві тисячі екранів. На початку 2022 року в нас налічувалося лише 500 екранів," – підкреслив Осіпов.

Вартість створення повнометражного фільму визначається жанровою специфікою, фінансовими амбіціями та обраною стратегією. Українські кінематографічні проекти не мають можливості отримувати мільйонні бюджети у доларах, але саме це стимулює місцеві кіностудії до прояву креативності та новаторства.

Для того, щоб заробити на кіно, потрібно займатись малобюджетними проєктами або обирати диверсифіковану структуру фінансування та стратегію отримання доходу, вважає Яценко. Наприклад, фільм може не окупитись у прокаті, але у його купівлі буде зацікавлена стрімінгова платформа чи телевізійний канал.

Наразі кінострічки в Україні знімають "у мінус" навіть успішні кіностудії. Говорячи про свої успіхи, вони можуть констатувати лише зменшення збитковості великих проєктів. Іншими словами, виробництво серйозних фільмів в нашій країні можливе тільки в умовах субсидування зі сторони держави або інших джерел.

Наприклад, компанія FilmUA має можливість створювати витратні фільми навіть у збиток, фінансуючи їх через випуск кількох малобюджетних проектів, таких як трилогія "Скажене весілля". У свою чергу, ForeFilm, що подарувала глядачам "Люксембург, Люксембург", "Я і Фелікс" і "Ти - Космос", використовує прибутки від рекламного бізнесу для підтримки виробництва своїх ігрових фільмів.

Компанії та незалежні кінематографісти, які не мають фінансового резерву, можуть звертатися за підтримкою до державних або західних фондів. Найбільш вигідним рішенням є співфінансування.

Наприклад, виробник документального фільму "Квіти України" - Gogol Film - зумів таким чином зібрати значний, за українськими мірками, бюджет у понад 13 млн грн. 20% з цієї суми профінансували приватні інвестори, а 80% - фонди ЄС та України. При цьому, фільм не отримував коштів від Держкіно.

"Ми зібрали всі можливі ресурси з усієї Європи, і на даний момент наш бюджет дорівнює 13 мільйонам. Це типовий бюджет для документального кіно в країнах ЄС. Навіть у США на такі кошти можна створити незалежний фільм," – зазначає продюсер проекту Гліб Лукʼянець.

У той же час західні інвестиційні фонди не прагнуть безумовно фінансувати кіновиробництво в Україні. Вони також встановлюють певні умови, зокрема визначають вимоги до проектів, які можуть отримати їх підтримку.

"Одна справа, коли експертами є люди зі своєї країни, інша справа, коли вони усі різні. У кожного своя повістка. Зіштовхнувся з тим, що українське кіно після повномасштабного вторгнення стало стигматизованим тим, що війна - єдина тема", - зазначив Лукʼянець.

Наразі ключовими проблемами українського кінематографа є недофінансування та криза довіри до Держкіно з боку учасників ринку: навіть після переобрання РПК активісти продовжують вимагати скасування 19-го пітчингу.

Автори листа також закликають державу розробити ясну стратегію для кіноринку. "Від держави необхідне мудре фінансування. Необхідно не просто виділяти кошти на патріотичне виховання, адже це не принесе результату. Нам слід сформувати стратегію розвитку індустрії: чи ми створюємо сервіс, чи ж розвиваємо потужний внутрішній ринок", - зазначає Яценко.

Недостатня активність у співпраці з Європейським Союзом також викликає занепокоєння. "Вони (Держкіно - ЕП) не висловили жодної проблеми, жодна іноземна інвестиція не була залучена. Комунікація з фондами, які намагалися зайти в Україну, не увінчалася успіхом", - зазначає Котляр.

У РПК визнають наявність кризи, проте не вважають, що причиною є нерівномірний розподіл фінансування серед виробників фільмів. Натомість, акцентують на діях кінематографістів, які висловлювали незадоволення щодо 19-го пітчингу. Вони зазначають, що хоч цей конкурс і не можна охарактеризувати як "абсолютно бездоганний", дії критиків (зокрема, подання судового позову до Держкіно) призвели до затримки в розподілі виділених коштів на цілих шість місяців.

Отже, бюджет Держкіно на 2025 рік, ймовірно, суттєво скоротиться. Як зазначив Осіпов, уряд "вже ухвалив рішення" не збільшувати фінансування цього відомства. Шанси на перегляд цього рішення під час голосування за державний кошторис у Верховній Раді вкрай низькі.