Весільну свічку виготовили з великою увагою, щоб молодій парі було комфортно жити разом.

Сьогодні відзначається Міжнародний день нематеріальної культурної спадщини. Цю дату було затверджено під час 42-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у листопаді 2023 року, і вона святкується щорічно 17 жовтня. В тому ж році Укрінформ розпочав дослідження нашого спільного культурного надбання, яке включає обряди, практики та елементи з Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Наразі цей перелік містить 115 елементів і продовжує зростати.

У архіві Укрінформу зберігається безліч публікацій, що висвітлюють як популярні елементи культури, такі як "Петриківський розпис", "Косівська мальована кераміка" та "Орьнек" - кримськотатарський орнамент, так і менш відомі традиції, наприклад, травництво Старобільщини, поминальне деревце Буковини, а також клезмерська музика Подільського (Кодимського) району Одеської області.

Наша сьогоднішня розповідь - про маловідомий обряд - сукання (виготовлення, - ред.) обрядової весільної свічки.

Для цього обряду запрошували жінок, які мали гармонію в родині та достаток у своєму домі, щоб вони передали свою позитивну енергію молодій парі. Свічку виготовляли з воску, ретельно вирівнюючи її, щоб доля молодят була гладкою та безтурботною. За полум'ям свічки визначали, хто займе провідну роль у сімейному житті. Усі етапи ритуалу супроводжувалися яскравими поліськими піснями, що надавали йому особливого колориту.

Кореспондентка Укрінформу відвідала село Стугівщина в Житомирській області, де відновили традиційний обряд виготовлення весільної свічки, характерний для території колишнього Овруцького району.

БЕРЕЖУТЬ ТРАДИЦІЇ, ЯК ЗІНИЦЮ ОКА

Я вирушаю в Стугівщину, що входить до складу Овруцької громади, в один із прохолодних і дощових днів. Ця дорога мені вже знайома, адже влітку я відвідала це місце під час обряду "Дев'ятуха", який на Поліссі символізує початок сезону збору чорниць.

Восени на півночі Житомирщини по-своєму красиво. Ліс по обидва боки траси виграє різними барвами, а в дворах вздовж сільських вулиць квітнуть морозець та хризантеми. Складається враження, що природа ніби готується не до зими, а до якогось свята. Це не дивно, адже коли в селі завершували збір урожаю, розпочиналася пора весіль.

На шляху до Стугівщини проходжу повз кілька полів, усіяних гарбузами. З посмішкою пригадую фрагмент з твору Івана Нечуя-Левицького "Старосвітські батюшки та матушки", де йдеться про не вдалі спроби сватання, внаслідок яких ймовірний жених повернувся додому з гарбузами.

Цього разу моя розповідь отримає щасливий фінал, адже я вирушаю на церемонію запалювання весільної свічки.

Спокійне село на Поліссі зустрічає нас легким туманом та похмурим небом. Ми під'їжджаємо до будинку, в якому учасниці фольклорно-етнографічного колективу "Берегині" готуються показати традиційний обряд. Охайна дерев'яна хатина з блакитними вікнами, що нагадує музей, радо відчиняє двері до сіни. У кімнаті вже трудиться одна з учасниць колективу, Світлана Левківська, яка розпалила піч, аби створити затишну атмосферу. Поступово до неї приєднуються й інші жінки. Кожна з них приносить з собою різні атрибути для виготовлення весільної свічки: віск, нитки, барвінок та калину.

Спостерігаю за старовинною хатою, яка має понад 150 років і знаходиться під опікою "Берегинь". Колись тут проживала Галина Андріївна Костюк, жінка, що щиро любила людей і вірила в Бога, про що свідчать численні фотографії та ікони, прикрашаючі стіни. Після її смерті брат надав можливість учасницям колективу користуватися цим будинком. Зараз ця автентична хатина стала культурним центром у Стугівщині, адже тут проводять зустрічі офіційних делегацій і екскурсії туристичних груп. Відчувається, що навіть стіни цієї оселі зберігають багатий історичний спадок.

Наш колектив "Берегині" святкує вже шість років, - ділиться враженнями керівниця Наталія Пилипчук. - Ми об'єднали людей, які щиро піклуються про збереження української пісенності та нашого діалекту, що поступово зникають. Ми охороняємо нашу культурну спадщину, як найцінніший скарб. Навіть наші костюми – лляні сорочки, сандараки і фартушки – це вбрання, яке носили наші матері, бабусі та прабабусі. Коли одягаємо їх, відчуваємо, як наша душа розцвітає. Після смерті господині цього дому ми знайшли зошит зі старовинними колядками. Ми прагнемо зберегти в родинному вогнищі все так, як було за життя Галини Андріївни.

ВЕСІЛЬНА СВІЧКА СЛУЖИЛА ЯК ЗАХИСТ ВІД НЕГАТИВУ

У домі поступово стає тепліше завдяки обігріву від каміна.

Поки "Берегині" займаються підготовкою до обряду, Галина Шильнік розважає всіх присутніх веселими оповідками. Жінка з радістю згадує своє власне весілля. Вона розповідає, як дівчата, які мріяли про заміжжя, у день Покрови шептали: "Свята Покровонько, покрий мою голову, якщо не хусточкою, то бодай наміткою".

До весільних обрядів на Поліссі здавна ставилися відповідально, бо вірили, від них багато в чому залежала доля майбутнього подружжя.

Зокрема, коровайниці пильнували, щоб весільний хліб добре підходив та був без тріщин і асиметрії, адже це віщувало погану прикмету. Траплялося, що коровай після випікання виростав настільки, що його не могли витягти з печі. У такому випадку краще було розібрати піч, ніж розрізати обрядовий хліб, бо це означало, що сімейне життя не складеться.

Під час випікання короваю, коровайниці починали займатися виготовленням весільної свічки.

Тепер купити таку свічку не становить жодних труднощів, але колись ситуація була зовсім іншою. Весільні свічки виготовляли як для молодого, так і для молодої. Вони займали важливе місце в обряді, адже символізували сімейне вогнище і служили оберегом. На весіллі, коли дві родини об'єднувалися, обидві свічки запалювали на порозі, складали їх разом і спостерігали, чия з них горить яскравіше. Якщо свічка молодої горіла краще, це означало, що вона стане головною в родині, а якщо молодого — тоді він буде лідером, - роз'яснює Наталія Пилипчук.

За її словами, після цього свічку передавали молодятам, які дбайливо до неї ставились. Якщо їхнє сімейне життя складалося щасливо, вони відділяли частину воску зі свого оберегу, щоб запалити свічку для своїх дітей, символічно передаючи їм любов і гармонію родинних стосунків.

Учасниці колективу проводять маленьку репетицію, щоб розспіватися, і розпочинають демонструвати обряд.

Корівки ділилися своєю енергією зі свічками.

На порозі сільської хатини чути стук коровайниць, які входять до кімнати під звуки музики. Жінки звертаються з проханням до батьків нареченого благословити процес виготовлення весільної свічки. Після отримання благословення, вони збираються навколо столу і починають працювати. Під акомпанемент яскравих поліських пісень, віск заливають гарячою водою, щоб він легше формувався в руках, а також обробляють нитку до блиску.

Ведуча обряду розподіляє віск серед присутніх та утримує нитку. Інші жінки тим часом м'якшать віск і обгортають ним нитку. Найважливіше правило цього ритуалу – нічого не можна класти на стіл, а свічку потрібно ретельно формувати руками, щоб життя молодят було таким же рівним і гармонійним.

Існувала переконаність, що енергетика рук коровайниць передається свічці. На цей обряд запрошували лише жінок, які мали міцні родинні зв'язки та жили в достатку. Вважалося, що вони наповнюють свічку добром, щастям, миром і злагодою. Удовиць, розлучених або жінок, що переживали конфлікти в сім'ї, не включали до цього процесу, - розповідає пані Наталія.

Свічку оформлено барвінком і калиною. Після цього коровайниці тричі підняли її над столом, співаючи місцевим діалектом: "Вєйся, хмєль, вєйся, хмєль, да все вгору, да все вгору". Цими словами вони благословляють молодят на щасливе життя. Потім із свічкою починають водити хоровод, який на Овруччині називають "корогод". Весь цей процес супроводжується піснею: "Корогод, корогод, сам Бог наперьод, Пречістая Маті вєлєла гуляті".

Потім, під звуки пісні "Запрягайте воли й корови, та й вирушимо до комори. Запрягайте воли й телички, та й поїдемо до світлиці", головна коровайниця ставить свічку під образами, де вона буде чекати на свій весільний день.

Обряд добігає кінця, коли я помічаю, що одна з жінок раптом зривається на сльози. Вона згадала, як її свічка згасла в день весілля, і з тих пір її стосунки з чоловіком не склалися, врешті-решт вони вирішили розлучитися.

ПОЛІСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ ПРОДОВЖУВАЛОСЯ УСІ СІМ ДНІВ

Члени колективу "Берегині" поділилися, що традиційні весільні обряди влаштовували як для нареченої, так і для нареченого, а на третій день святкування проводили особливу циганську вечерю.

Батьків і гостей переодягали в циганські костюми, після чого вони блукали селом, ловлячи курей у тих, хто святкував весілля. Потім птахів готували та подавали на стіл. Одна із жінок з усмішкою розповідає, що на її "циганську вечерю" принесли цілих 32 курки, а святкові гуляння тривали цілий тиждень.

Із теплої поліської хати виходжу в золоту осінь. Поки "Берегині" відтворювали обряд, пройшов дощ і одночасно вияснилося сонце. На чистому блакитному небі з'явилася веселка, ніби надія на те, що в молодого, якому сукали весільну свічку, подружнє життя буде хорошим.