Від Ескобара до "Золотого глобуса": як бразильський кінематографіст привніс тему диктатури у Голлівуд.

Вагнер Моура став першим бразильським актором, який отримав "Золотий глобус" за найкращу чоловічу роль у драмі. Фільм Клебера Мендонси Філью "Таємний агент" (O Agente Secreto) став не просто кіноподією -- це політичний жест. Історія професора, який 1977 року намагається вижити під лещатами бразильської диктатури, перетворилася на дзеркало сучасності.

Вагнер Моура — екс-журналіст, соціальний діяч і особа, яка перетворила тему диктатури 70-х на центральну в світовому кінематографі. У своїх бесідах він порушує питання, які є болючими для нас, українців: про пам’ять, опір та ціну, яку ми сплачуємо за можливість залишатися самим собою.

Сьогодні 49-річний Моура виступає не лише як актор, а й як режисер, продюсер та один із найяскравіших представників бразильської культурної опозиції. Його перший режисерський проект "Маріґелла" (2019) був заборонений для показу в Бразилії під час правління Болсонару. Фільм чекав на свою прем'єру в рідній країні протягом двох років і нарешті вийшов, коли режим почав втрачати свою силу. Жаїра Болсонару отримала 27 років ув'язнення за спробу військового перевороту.

Для ZN.UA ми провели бесіду з Вагнером Моурою, в якій обговорили, чому культура виступає останньою лінією захисту і як це — бути прихованим носієм істини в часи тотальних симуляцій.

Про "Золотий глобус" і виклик пам'яті

Шановний пане Моуро, під час вашої вистави ви виголосили фразу, що швидко поширилася в Інтернеті: "Якщо травми передаються у спадок, то й цінності – також". Ваш персонаж Армандо у "Таємному агенті" – це індивід, котрий всім серцем прагне зберегти свою ідентичність, тоді як держава намагається її ліквідувати. Чому ж ця історія, що датується 1977 роком, так актуальна саме в наш час?

-- Знаєте, ми часто помилково думаємо, що історія -- пряма лінія. Насправді це коло. "Таємний агент" з'явився саме тоді, коли світ почав втомлюватися від свободи. Ми з Клебером (Мендонсою Філью, режисером "Таємного агента". -- П.К.) хотіли показати, що диктатура -- це не лише танки на вулицях. Це тиша в аудиторіях, це страх у погляді сусіда, це необхідність змінювати ім'я, щоб просто обійняти сина.

Мій герой Армандо — це інтелектуал, який опинився на межі закону у своїй рідній країні. У Бразилії тема диктатури 1964-1985 років залишається болючою і актуальною. Лише 50 років минуло з тих подій! Проте, суспільство починає забувати. А коли пам'ять затуманюється, з’являються привиди минулого. Ця нагорода ("Золотий глобус". -- П.К.) присвячена тим, хто залишається вірним своїм принципам, навіть коли це загрожує життю. Це гімн незламного опору.

-- Ви граєте людину, яка змушена жити під чужим ім'ям у Ресіфі (друге за розміром місто в північно-східному регіоні Бразилії). Це похмурий неонуар, але в ньому багато повітря. Як ви працювали над цим станом постійного очікування удару?

-- Це було дивно. Я повернувся до рідної мови, до португальської. Після років у Голлівуді це було як знову почати дихати. Клебер не давав нам формул. Ми знімали в Ресіфі, під пекучим сонцем, яке на екрані виглядає майже загрозливо. Армандо -- не герой у плащі. Він -- звичайна людина, яка хоче вижити. І саме ця звичайність перед обличчям монстра робить його величним. Я шукав цей стан у розмовах зі справжніми колишніми дисидентами. Вони не розповідали про подвиги. Вони розповідали про те, як ходили в бари, як намагалися жити далі. Бо життя в зоні конфлікту -- це теж акт протесту.

Журналіст у шкірі актора

Пане Моуро, ви здобули освіту у сфері журналістики, маючи досвід роботи в газетах та у створенні репортажів. Як цей професійний бекграунд впливає на ваші теперішні ролі?

Я завжди залишався журналістом у своїй душі. Для мене акторство є альтернативним форматом репортажу. Коли я вивчаю сценарій, я аналізую його з точки зору соціальної значущості. Моя мета — не просто розважати, а досліджувати і порушувати важливі питання.

Чому я вирішив взяти на себе роль режисера "Маріґелли"? Тому що ця історія намагалася зникнути з наших підручників. Мій досвід у журналістиці навчив мене не лише дисципліни, але й глибокого розуміння фактів. У світі, де алгоритми визначають наше споживання контенту, завдання актора полягає в тому, щоб бути провокаційним. Виборювати своє місце поза межами алгоритмів. Мистецтво не підлягає формалізації; воно є хаосом, що відкриває шлях до розуміння порядку.

— Маріґелла — це суперечлива постать. Він ідентифікував себе як марксист і був партизаном, але його засуджують за використання насильства. Чому ж саме його обирають для обговорення?

Бразилія ніколи не зуміла повністю усвідомити власну історію. У нас не було свого аналога Нюрнберга. Генерали, які завдали страждань і вбивали, померли у своїх ліжках, оточені родиною. Маріґелла є відображенням, в яке наша країна не хоче заглядати. Він вірив у збройний опір. Чи маю я моральне право засуджувати людину, котра взяла до рук зброю, аби боротися з режимом, який катував її друзів за допомогою електричного струму? Я створив цей фільм не для того, щоб виправдати або засудити, а щоб спонукати до розмови про цю тему.

Ви торкнулися теми дисципліни. Нещодавно Тімоті Шаламе висловив думку, що варто відкрито говорити про свої зусилля, аби інші не сприймали талант як щось само собою зрозуміле. Чи поділяєте ви цю точку зору?

Безумовно. Глядачі бачать лише дві години на екрані, але не усвідомлюють, скільки років підготовки, безсонних ночей і емоційного виснаження стоїть за цим. Особливо, коли граєш таких складних персонажів, як Пабло Ескобар чи Армандо. Ти відкриваєш їм свою душу, і вони не зникають просто так після слів "Стоп!". Це питання етики. Це вияв поваги до глядача. Якщо я не віддамся на всі 200%, я обманю себе як журналіст і як митця.

Від Ескобара до "Фінальної ночі в "Лобстері"

Пабло Ескобар став вашим символом у світовому контексті, хоча в Бразилії ви здобули популярність ще до виходу "Нарко" (відомого серіалу про наркокартелі). Однак для міжнародної публіки ви, перш за все, асоціюєтеся з образом наркобарона.

-- Знаєте, спочатку це трохи дратувало. Ти робиш кар'єру двадцять років, знімаєш кіно, яке змінює бразильський кінематограф, -- і тоді приходить роль, яка поглинає все інше. Але з часом я зрозумів дещо важливе: Ескобар став для мене не просто роллю, а дослідженням. Три роки я жив усередині свідомості людини, яка вважала себе месією й водночас холоднокровно вбивала тисячі людей. Це був мій особистий університет зла.

Як ви вважаєте, чи може зло на екрані виглядати занадто привабливо?

Це пастка, якої я завжди прагнув уникнути. Я зображував Ескобара не як символ, а як особу, що знищила свою країну та власну сутність. Для мене було важливо передати простоту зла. Але я радий, що тепер, після "Таємного агента", глядачі бачать нового Вагнера. Армандо є повною протилежністю Ескобара. Він – людина слова, а не насильства.

Слава є засобом. Якщо вона дозволяє мені обговорювати важливі теми, такі як Бразилія чи права людини, тоді в цьому є зміст. Якщо ж ні, то це всього лише фоновий шум.

Ви працюєте над своїм другим режисерським проектом під назвою "Остання ніч у 'Лобстері'". Ви охарактеризували його як "антикапіталістичний різдвяний фільм". Це досить ризикована заява для Голлівуду.

-- О, так! Це історія про працівників мережевого ресторану, яких звільняють за тиждень до Різдва. Це фільм про гідність маленької людини. Ми знімаємо його в традиціях політичного бразильського кіно -- незалежно, ручною камерою, з фокусом на людині, а не на спецефектах. Я хочу привнести цей бразильський дух у міжнародне кіно. Ми не маємо багато грошей на зйомки в Бразилії, тому навчилися бути креативними. І я вірю, що це те, чого зараз бракує великим студіям -- справжньої крові та поту.

Україна та єдність: світ не може дозволити собі втомитися.

Шановний пане Моуро, ми маємо честь спілкуватися з вами для відомого українського медіа. В одному з ваших інтерв'ю ви зазначили, що війна в Україні є одним із найтривожніших питань для вас, поряд із змінами клімату та соціальною нерівністю. Ви охарактеризували це як жахливу реальність, від якої світ намагається відсторонитися. Які ваші відчуття тепер, коли цей конфлікт триває вже кілька років?

Мене глибоко вражає, як швидко світ пристосовується до страждань інших. Ми живемо в часи, коли співчуття стало втомливим. Проте Україна сьогодні є передовою для всього людства. Ваші дії – це не просто захист територій, це відстоювання самої суті свободи, про яку я намагаюся розповідати у своїх фільмах. Я хочу, щоб українці знали: у Латинській Америці, зокрема в Бразилії, є люди, які розуміють ваш біль. Адже ми також знаємо, що таке боротися проти імперських амбіцій та авторитарних режимів. Наша історія диктатур навчає нас важливого: тиран завжди зазнає поразки, якщо народ не забуває, ким він є.

-- У Бразилії зараз триває велика дискусія про державне фінансування культури. Ви активно залучені. Чому культура під час війни чи великих потрясінь -- це не розкіш, а необхідність?

-- Тому що без культури немає нації. Це записано в нашій Конституції, і це має бути записано в серці кожного. Культура -- це те, що робить нас людьми. Коли диктатори приходять до влади, перші, кого вони намагаються знищити, -- це митці. Чому? Бо митці створюють сенси, які неможливо контролювати.

Українська культура зараз переживає неймовірний підйом саме тому, що вона стала щитом. Я захоплююся тим, як ви знімаєте кіно, пишете музику й створюєте візуальні коди в умовах постійної загрози. Це і є справжнє мистецтво. Жодна економіка не розвивається без культури, бо культура дає відповідь на запитання "Навіщо ми це робимо?".

Сяйво в завершенні тунелю.

Пане Моуро, що надихає вас сьогодні, коли ви спостерігаєте за світом, який, здається, знову віддає перевагу стінам замість з'єднуючих мостів?

-- Молодь. Я бачу покоління, яке не хоче грати за старими правилами. Я бачу людей у Бразилії, які знову наповнюють кінотеатри під час показу національних фільмів. Надія -- це не почуття, це практика. Ви прокидаєтеся й робите свою роботу. Знімаєте кіно, пишете тексти, захищаєте свою землю.