"Я б не зміг по-іншому". Актор жанру драмеді "Повернення" Євген Григор'єв розповідає про свою службу в армії, реакції на війну та співпрацю з Рудинським.

Інтерв'ю NV з українським актором, військовослужбовцем батальйону ДаВінчі Євгеном Григор'євим, який зіграв головну роль ветерана Кречета у новому серіалі Повернення, що піднімає питання повернення військових до цивільного життя.

Напередодні четвертої річниці з початку масштабної війни між Росією та Україною, на телеканалі ICTV2 та в онлайн-кінотеатрі Kyivstar TV стартує новий український серіал у жанрі драмеді під назвою «Повернення».

У цій розповіді йдеться про військового з позивним Кречет, який намагається адаптуватися до мирного життя після серйозного поранення та ампутації. Його повернення в цивільний світ виявляється надзвичайно складним, і йому доводиться знову навчатися жити в "тихому Києві". Але сліди війни не покидають його: він постійно відчуває присутність загиблого товариша, якому пообіцяв піклуватися про його сім'ю.

Цей серіал -- відверта розмова на важливу тему: повернення з війни. Він піднімає питання тригерів, які чатують військових у мирному житті на кожному кроці. І намагається показати як військовим, так і цивільним, на що варто звернути увагу.

Напередодні прем'єри NV провели бесіду з актором театру та кіно Євгеном Григор'євим, який виконує головну роль у новому проекті. Євген став добровольцем і пішов на фронт у перші дні повномасштабного вторгнення. Він поділився своїми думками про причини, які спонукали його встати на захист країни, службу у збройних силах, а також про особисті переживання під час повернення до Києва. Актор розповів і про своє рішення знятися у комедійному серіалі "Повернення", який порушує важливі соціальні теми, а також поділився думками про гумор у військовому середовищі та своїм планам на майбутнє.

Це інтерв'ю проходить напередодні ще однієї річниці вторгнення. Поділіться, будь ласка, своїми відчуттями в той день та вашими діями?

Я переживав ті ж емоції, що й, напевно, кожна людина, яка усвідомлювала ситуацію в країні. В останні шість місяців перед вторгненням у колі моїх знайомих постійно обговорювалися можливі події: ми розмірковували про готовність до війни та інші подібні питання. За кілька місяців активні розмови про неминучість конфлікту почали циркулювати вже в більш обмеженому колі, серед військових, з якими я спілкувався.

Приблизно за тиждень до початку вторгнення ми зібралися з підрозділом Гонор, очолюваним Сергієм Філімоновим — військовим, громадським діячем і майором Збройних сил України, який також командує 108-м окремим штурмовим батальйоном "Вовки Да Вінчі". Сергій активно бере участь у російсько-українській війні з 2014 року і зіграв головну роль у фільмі "Носоріг" Олега Сенцова, де також знялися Євген Григор'єв та його товариш Максим Кириченко. Під час нашої зустрічі обговорювали, що війна може розпочатися будь-якої миті, визначали завдання, які належить виконати, а також місця та часи зборів. Чесно кажучи, я, як цивільна особа, ставився до таких розмов з певним скептицизмом. Мені здавалося, що військові просто не можуть змиритися з певними обставинами, тому й вважають, що конфлікт неминучий.

День, коли розпочалася війна. Я прокинувся о сьомій ранку від дзвінка, тоді я мешкав на лівому березі. Це був мій товариш, який сказав: "Схоже, почалася війна". Спочатку я не зовсім зрозумів, про що йдеться. Переглянув соціальні мережі й побачив безліч новинних повідомлень. Відкрив велике панорамне вікно, а назовні – справжній натовп людей: хтось поспішав, хтось стояв у чергах. Я розбудив дружину. В повітрі відчувалася паніка, адже було важко зрозуміти, як діяти далі. Але спершу ми вирішили зібрати найнеобхідніше. Потім я зателефонував друзям.

Коли я зібрався з друзями, що сталося в перші два дні, все здавалося легшим і приємнішим. Ми намагалися розібратися в ситуації та визначити наші подальші кроки. Протягом цих 2-3 днів ми відправили всіх близьких у безпечні місця. Окрім дружини, яка тоді ще була моєю дівчиною, у мене також була сестра, що навчалася в Києві та проживала в гуртожитку.

Отже, після того, як кожен забезпечив собі, скажемо так, зону безвідповідальності за когось, бо була велика тривога всередині, одразу стало все легше, зрозуміло. Просто камінь з душі впав і стало спокійно. А там пішло, поїхало, долучилися до підрозділу Гонор і продовжували вже шлях безпосередньо в військовому напрямку.

На початку масштабного вторгнення добровольці проходили бойове злагодження прямо під час бойових дій. Чи відчували ви якусь підготовленість до війни, чи мали раніше досвід володіння зброєю?

-- На щастя, в мене був великий досвід зі зброєю. В нас мав бути один проект, ми половину відзняли, половину мали були в травні 2022-го дознімати, але ясна річ, що воно нічого і не відбулося.

До цього проекту ми серйозно співпрацювали з досвідченими військовими (зокрема, з nv.ua). Завдяки цьому я отримав глибоке розуміння того, як користуватися зброєю в різних ситуаціях. Принаймні, я зміг усвідомити основні аспекти та багато важливих деталей.

Коли я потрапив на БЗВП, для себе особливо нового не дізнався. Ми щоденно тренувалися, виїжджали на полігони, виконували різні вправи та відпрацьовували різноманітні сценарії, що можуть виникнути в різних ситуаціях. Тож я просто вдосконалював свої навички.

Чи колись ви жалкували про своє рішення приєднатися до армії?

Ні, я жодного моменту не відчув жалю. Інакше я б не вчинив. Мені було б важко існувати з усвідомленням, що не брав участі у війні.

Ви вирушили на службу разом зі своїм найкращим другом з університету, колегою по сцені Максимом Кириченком. Разом завжди простіше?

-- Так, ми разом, і в нас золоте правило: або вдвох, або ніхто. Ми з Максом товаришуємо з 2014-го року, як тільки познайомилися на першому курсі, на вступних іспитах в університеті. З того дня день у день, ліжко до ліжка.

Яким чином ця війна вплинула на ваше особисте життя?

-- Ясна річ, війна мене змінила. Як мінімум, через те, що вже чотири роки війни, а чотири роки -- це багато в тому плані, що навіть без війни за чотири роки людина змінюється. Бо її оточують різні життєві ситуації, змушують змінюватися. А тим більше під час війни. Я подорослішав.

-- Ви зіграли головну роль у серіалі Повернення. Як вдавалось поєднувати службу зі зйомками, і як побратими ваші поставилися до того, що ви будете певний час відсутні на службі?

Проби та знімальний процес співпали з періодом, коли я разом із моїм товаришем Максимом Кириченком майже рік служили в Києві. Ми займалися рекрутингом для батальйону: проводили співбесіди та відбирали кандидатів. Під час цього часу нам вдалося долучитися до вистави "Народжені бути вільними" в театрі Сузір'я, де досі виступаємо, і заради якої щомісяця приїжджаємо до Києва.

І паралельно зі службою я пішов на проби серіалу. А там все пішло, поїхало. Після зйомок я повернувся, сюди в зону бойового виконання, де і перебуваю зараз.

Звісно, бажання зіграти в серіалі "Повернення" з'явилося у мене одразу ж після того, як я ознайомився з уривком сценарію для кастингу. Після проб я вийшов на перекур разом із Дімою Хрипуном, шоураннером серіалу, та Антоном Мігуновим, продюсером. Ми обговорили їхню концепцію, і я зрозумів, що вони прагнуть створити щось справжнє і від щирого серця, що резонує зі мною. Я відчуваю, що ця тема дуже близька мені, і мені б дуже хотілося спробувати себе в цій ролі. Ми одразу ж зловили спільну хвилю. Також я мав можливість поспілкуватися з Юлею Павловою, режисеркою серіалу, після проб, і я безмежно вдячний їй за те, що вона довірила мені цю історію.

Що стосується реакції моїх товаришів, то вони, як і будь-які люди, відчувають щиру радість за тебе, коли ти досягаєш успіху. Особливо це стосується ситуації тут, у війську, коли ти не маєш змоги повністю реалізувати свій професійний потенціал, як це можливо в цивільному житті. Звичайно, вони були дуже щасливі за мене. Зараз усі з нетерпінням чекають на мої нові проекти, і жартують на мій рахунок: "Актор, зірка" і тому подібне. (Сміється.)

-- До речі, який у вас позивний?

-- Актор. В мене взагалі їх дуже багато насправді. Спочатку Земляк був. Потім ще якийсь. По ітогу, як то кажуть, знаєте, позивних Актор і Артист дуже багато, але коли стосується просто колективу, назвемо це коробочкою, то ідентифікувати по позивному дуже легко, одразу зрозуміло, хто це. То я, ну, вирішив, що я не буду ото щось видумувати. Тобто насправді позивний Актори. Бо мова йде одразу про мене та Максима Кириченка, мого побратима. Це вже як ім'я наріцательне. Актор ніхто не говорить, говорять Актори. Тобто йдеться про мене і Максима, бо позиціонуємо себе або ми вдвох, або ніяк.

Які ваші поточні обов'язки в батальйоні Да Вінчі?

-- Останній рік ми з Максимом займаємося медійкою в батальйоні. Ми знімаємо, їздимо на позиції з хлопцями, монтуємо, ріжемо, тобто робимо все, що стосується відеоматеріалів -- це все я з Максимом: відео уражень, короткі і великі відео там по годині. Внутрішніх багато комунікацій, звітів, відеозвітів, відеопрезентацій тощо.

У першій серії вашого персонажа Кречета охоплює глибокий внутрішній конфлікт, коли він намагається адаптуватися до життя в мирному Києві в умовах війни. Чи траплялося вам колись, відвідуючи Київ, відчувати певні емоційні спогади або тригери, пов'язані з цим містом?

-- Дивіться, кожен військовий проживає свій життєвий досвід в армії, у кожного бувають різні ситуації, через які він так чи інакше сприймає те, що з ним відбувається. Тобто всі люди різні. З кожним трапляються різні ситуації, від яких у них може бути більший, наприклад, розлад чи менший.

Існують люди, які можуть бути чутливими до багатьох речей, адже хтось міг зіткнутися з поганим керівництвом і пережити негативні ситуації. Звісно, така особа буде звинувачувати всіх навколо за те, що з нею сталося. А є й інші, у яких досвід зовсім інший: вони, наприклад, приєдналися до свого колективу або принесли свій. У них процеси відбуваються адекватно і без проблем.

Якщо говорити про мої власні переживання, то в загальному в місті мене нічого не дратує. Це природний процес, який завжди існував, існує і продовжуватиме існувати під час будь-яких конфліктів. Згадайте, наприклад, Першу світову війну: місто Верден тримали в облозі протягом року, а в цей час у самому Парижі люди гуляли, насолоджувалися життям, процвітала проституція і бізнеси. Я просто хочу сказати, що все це однаково. Тож немає сенсу ображатися на це.

Що насправді викликає в мені сильні емоції? По-перше, думаю, це стосується багатьох військових — байдужість. Адже по поведінці людини можна зрозуміти, чи вона відчуває повагу, чи ні. Коли, наприклад, ти підкреслюєш, що ти ветеран або військовослужбовець, а реакція співрозмовника виявляється настільки зневажливою, що навіть не намагається зрозуміти, як потрібно реагувати, це, безумовно, стає причиною для обурення.

Друге, мене тригерить, коли спілкуються російською. При тому, що я розумію, чому, що. Але, коли починають говорити: "Ну, а в окопах тоже російською". Це ж ознака якоїсь недалекоглядності, якщо так можна просто сказати. Ти спочатку туди піди, а потім будеш мати право про це взагалі говорити.

Коли мова заходить про мовні питання, мене особливо задіває, коли діти спілкуються російською. Це викликає в мені певні переживання. Проте, слід зазначити, що це не стосується самих дітей. Я більше акцентую увагу на дорослих, які виступають для них моделями. Якщо ж вони не усвідомлюють цього...

Ця байдужість і відстороненість: "Ніхто вас не просив". Або ти надаєш допомогу, або залишаєшся осторонь. Ті, хто не готовий підтримати, врешті-решт опиняться в ситуації, коли, коли все завершиться, їм доведеться вдавати, що вони добрі, адже їм буде важко інтегруватися в колектив.

Поділіться, будь ласка, що саме в вашому герої вас зацікавило? Чи є у вас деякі спільні риси з ним, і чи знайомі ви з кимось, хто нагадує Кречета?

Звісно, це правда. Це типовий образ військового. Нас, принаймні, об'єднує те, що ми служимо, що ми пережили втрати близьких, а також те, що деякі моменти в цивільному житті викликають у нас сильні емоції. Єдине, що нас відрізняє, так це те, що я не сприймаю себе лише в контексті служби, у мене є й інші аспекти життя.

Я актор в першу чергу. І однією із найголовніших мотивацій [піти у військо] - це якраз таки була моя мотивація в тому, що, якщо ворог прийде, то моєї професії не буде існувати.

Чи отримували ви підтримку в адаптації до ролі ветерана з ПТСР, травмою, що викликала контузію, або ампутацією?

-- Хочеш, не хочеш, ти постійно пересікаєшся з ветеранами, військовими, які мають контузію, ПТСР. Вони всюди. Просто в кожного по-різному вони проявляються. Навіть, якщо говорити про поранення з ампутаціями. У мене друзі з такими пораненнями. Ми постійно їздимо в лікарні та на реабілітації до побратимів. Ми постійно бачимося. Тому тут не треба нічого вигадувать, все як воно є.

-- Хто виконує вашу роль у фільмі?

Мій дублер — Олександр Міхов, відомий за позивним Рагнар. Це професійний військовослужбовець і спецпризначенець, який з малечку мріяв про кар'єру військового та успішно закінчив військову академію. Під час виконання бойового завдання він потрапив на міну-пелюстку, що призвело до часткової ампутації правої ноги. Олександр Міхов є одним із героїв документального фільму "Друге дихання", створеного режисеркою Марією Кондаковою, який висвітлює історії ветеранів з ампутаціями, що намагаються підкорити вершину Кіліманджаро в Південній Африці.

-- Серіал Повернення особливий ще й тим, що понад 70% акторського складу -- ветерани та військові. Ми пам'ятаємо скандал, пов'язаний із тим, що військового грав цивільний Цимбалюк. Ви розділяєте думку, що військового може грати цивільний.

Обговорювали, чи може цивільний актор виконувати роль військового. Я висловив думку, що, безумовно, це можливо. Проте, на мою думку, спочатку варто запрошувати військових акторів на кастинги, а вже потім — цивільних. Ось і вся суть.

-- Олександр Рудинський -- цивільний, а зіграв військового так, що ти йому віриш максимально.

-- Я думаю, що він дасть відповідь, чому так відбулося. Я ж постійно йому підказував, поправляв, давав зрозуміти, чого саме так краще сказати, ніж так. Бо він переживав, а чи не буде це погано. Кажу: "Ні, все буде нормально, не переживай".

Яким був ваш досвід співпраці з військовими акторами під час зйомок фільму? Чи обмінювалися ви з ними знаннями, або, можливо, вони дали вам якісь важливі уроки?

Це Олег Симороз. Хоча він не є актором, а військовим, його внесок в цю справу вражає. Він справжній молодець, відданий своїй ролі. Вклав усі сили, щоб бути природним у виконанні, і турбувався про те, щоб все пройшло вдало.

Ми регулярно підтримували зв'язок, стали близькими, і продовжуємо зустрічатися. Він ділився з нами своїми ідеями, а ми, в свою чергу, надихали його своєю енергією. Це взаємне підживлення стало основою нашої дружби.

У вашій творчості, як мені відомо, є воєнна комедія "Наші котики". Обидва фільми – "Повернення" та "Наші котики" – поєднує гумор, який виникає на фоні величезної трагедії війни. Чому ж сьогодні сміх є таким важливим для нас?

-- Якби ми не сміялись, то не знаю, що б з нами було. Сміятися -- це ж самозахист. Коли тобі страшно, ти постійно намагаєшся знайти в гуморі відчуття спокою.

Наприклад, під час прем'єри фільму "Повернення". Мій друг та побратим Макс Кириченко, а також наші наставники, у яких ми навчалися акторській майстерності — Богомазов Дмитро Михайлович, Ященко Анатолій Федорович і Семенів Андрій Миколайович — були зі мною. До нас підійшов наш товариш Механ, який прийшов подивитися стрічку. Ященко запитує Макса про його батька. Макс розповідає, що його батько також служить разом із нами, і скоро йому виповниться 60 років, тож він зможе піти на пенсію. На це Механ жартує: "Якщо не помре". Він мав на увазі, якщо його не вб'ють. Ми з Максом посміялися між собою, а наш наставник залишився в нерозумінні, чому ми розважаємося. Але для нас це звична реакція — сміятися, навіть коли мова йде про ризики війни.

Просто те, що нас оточує і з цього, якщо не перетворювати на гумор, то інакше ніяк не проживеш. От навіть, відбувається якась геополітична криза, по факту дуже серйозні речі відбуваються, але проходить 5-10 хвилин, починається злива мемів. Це приклад того, що жарти над серйозними, важливими темами, від яких тобі може бути погано, переносять тебе зовсім іншу площину.

Ще одна популярна українська традиція – це постійне незадоволення. Чи готові ви до обговорення серіалу?

Чому б і ні? Я готовий ознайомитися з усіма відгуками. Але мене дуже потішить, якщо цей серіал, нехай і зіштовхнеться з безліччю критики, зможе змінити думку хоча б однієї людини, яка не має жодного стосунку до армії і байдуже до неї ставиться. Це буде справжня перемога, і тоді мета буде досягнута.

Чи уявляєте ви часом своє відновлення до спокійного життя?

Я витаю у світі мрій.

А що ви думаєте, чи знадобиться вам реабілітація?

Мені здається, що це не є обов'язковим. Я б просто хотів провести умовно півроку, відпочити, відновити сили, а вже потім займатися своєю спеціальністю або, можливо, чимось іншим.

Що, на вашу думку, сприяє збереженню психічної рівноваги? Ось останнє запитання.

Я не можу здаватися перед обличчям тих, хто віддав своє життя.