"Я потрапила у важку ситуацію". Вдова Ігоря Поклада ділиться несподіваними знахідками після його смерті, незвичайним дзвінком з Москви та віщим сном.

Минулий місяць став часом жалоби за Ігорем Покладом - видатним українським композитором, чиї пісні увійшли в скарбницю національної культури. Герой України, національна ікона, особистість з безмежним талантом - він покинув цей світ, залишивши після себе безліч музичних творів та незліченні проекти, які потребували завершення.

У розмові з OBOZ.UA Світлана, дружина Ігоря Поклада, відкрила не лише свої страждання, а й мрії, обіцянки та спогади. Вона також згадала про тишу, що заповнила їхнє житло.

- Пані Світлано, як вам зараз живеться?

- Вибачте, у мене зараз не найкращий стан голосу – це наслідок стресу, - тихо почала розмову пані Світлана. - Приймаю ліки, але поки що вони не дають особливого ефекту. Сподіваюся, з часом стане легше. Як у вас справи? Знаєте, я вже багато разів це говорила і хочу повторити: я безмежно вдячна всім, хто висловив мені підтримку в ці тяжкі дні. Але водночас мої думки з усією Україною. Я втратила свого коханого чоловіка, з яким прожила 34 роки, а знайомі ми були майже пів століття. Але це також непоправна втрата для нашої країни. Люди, як Поклад, з’являються раз на сто років, і це в найкращому випадку. Чи матиме Україна ще шанси на такого талановитого композитора? Я не впевнена у цьому, адже часи змінилися – сьогодні інші цінності, пріоритети та люди.

Як живеться мені? Сумно. Я намагаюся якомога довше залишатися на веранді нашого будинку – практично до півночі. Не можу увійти в порожню квартиру – це надто важко. Спочатку я навіть привіталася вголос, за звичкою вимовляючи: "Доброго ранку". Готувала каву на двох. І досі не знаю, як це – готувати лише для себе. Але доведеться звикати. Мені потрібно прийняти, що я тепер одна. Але водночас життя продовжується. У мене є безліч планів, які я собі намалювала. Не буду говорити про особисте, але з задоволенням поділюся своїми творчими задумами.

По-перше, мені потрібно виконати кілька останніх бажань, які залишив Ігор Дмитрович. Деякі з них я вже здійснила. В останні місяці, коли він ще мав можливість спілкуватися, часто запрошував до себе рідних – брата, маму, тата, друзів. Одного разу він покликав мене та сказав: "Ти ж плануєш поїздку до Львова?". Хоча я насправді не збиралася, запитала: "Чому ти питаєш?" - "Коли будеш у Львові, обов'язково відвідай Володю Івасюка. Поклади йому квіти". Минулого тижня я відвідала могилу Івасюка і залишила там букет троянд. Тепер вони разом, на небесах. Мабуть, вже проводять концерти вдвох (усміхається).

Чи були вони друзями?

Так, вони були дуже близькими друзями. Ігор Дмитрович навіть написав рецензію на одну з його посмертних музичних колекцій і поділився зі мною, наскільки це було захоплююче. Він казав: "З музичного стилю видно, як розвивався його талант". На початку - все ще скромні твори, кожна нота на своєму місці. А потім вже як понеслися - ноти, акорди. Швидко, швидко, адже якась ідея прийшла, і потрібно терміново її зафіксувати. Ігор Дмитрович зазначав: "Ось так видно, як еволюціонував композитор". На жаль, це не помітить звичайна людина - таке відчуття виникає тільки у тих, хто глибоко розуміє музику.

Щодо майбутніх планів, то в мене зараз багато справ. За бажанням чоловіка, я повинна передати його рояль до музичної школи в Тернополі, яку він закінчив. Я вже зв'язалася з адміністрацією навчального закладу. Крім того, мені потрібно впоратися з величезною творчою спадщиною Поклада. Знаєте, ті 10-15 пісень, які всі знають і люблять, - це лише поверхневий шар. Насправді ж є кілометри музичного матеріалу. І я маю намір все це оцифрувати та систематизувати.

Далі - відновити YouTube-канал, який колись створила, але так і не розвивала. Чесно кажучи, було боляче споглядати, як, вибачте, повна дурниця збирає мільйони переглядів і лайків, а, наприклад, пісня "Доленько моя" - лише 34 вподобайки... Якось я просто закрила канал і сказала собі: "Це не має сенсу". Але тепер розумію: річ просто в тому, що не спеціаліст у цій сфері. Не знала, як просувати, популяризувати, працювати з алгоритмами. Зараз сподіваюся, що мене навчать. Я людина, що швидко вхоплює.

Так само зараз працюю над оновленнням офіційного сайту Ігоря Дмитровича. Це буде новий ресурс - зі свіжим змістом, новими фактами з його життя й творчості, які досі нікому не були відомі. Звичайно, залишиться головне - вся музика буде у відкритому доступі: можна буде безкоштовно завантажити і ноти, і треки. Бо для нас важливо, щоб музика жила.

Найважливіше, що я поставила перед собою за мету, - це навести порядок у сфері авторського права. Адже такого безладу, як в Україні, напевно, немає більше ніде у світі. Коли ми з Ігорем Дмитровичем обговорювали цю проблему, він зазвичай казав: "Боже, не лізь туди. Якщо співають - і добре, хай співають". Але я відповідала йому: "Нехай співають, але все повинно відбуватися в рамках закону!" Коли його пісня з'являється на YouTube з підписом "українська народна" або "просто гарна мелодія", це не просто невігластво. Це свідомий спосіб уникнути виплат, розумієте? Так не може тривати далі.

І, власне, справа тут не в грошах - йдеться про повагу до закону. Бо сьогодні в Україні на закон про авторське право просто відверто плюють. А якщо людина бере будь-який чужий твір, треба оформити це юридично. Це - елементарна повага до праці. Ігор Дмитрович був дуже відкритою людиною. Йому часто було достатньо одного дзвінка, одного звернення - і він давав дозвіл. Таких випадків, повірте, сотні. У мене зараз на його роялі лежить стопка договорів з поміткою "передається на безоплатній основі". Якщо йдеться про самодіяльність - у клубах, на шкільних заходах, у гуртках - співайте, будь ласка! Але якщо це професійні артисти, концерти, тури, де йдеться про комерційну вигоду, про монетизацію - усе має бути оформлено відповідно до закону. Ну хіба ж ні?

Ваш родинний друг, відомий волонтер Костянтин Гадаускас, після втрати Ігоря Поклада розповів нам зворушливі спогади про композитора. Серед іншого, він підкреслив одну унікальну рису Ігоря Дмитровича – його невтомне бажання досягти ідеального порядку.

Ось один з багатьох прикладів. Коли ми замовляли меблі для його кабінету в київській квартирі, майстри були здивовані: "Навіщо так багато поличок?" А як же інакше? Скільки партитур і нот! Партитура - це ж важкий папір, якщо покласти 3-4 аркуші, полиця вже не витримує. Тому їх потрібно було багато. Мені навіть не потрібно нічого переставляти: просто знімаю з полички - і працюю, все чітко підписано. Вам скажу: навіть у аптеці не завжди так акуратно, як у робочих документах Ігоря Дмитровича. Коли хтось заходив до його гаража, тільки й вигукував: "О, Боже..." Кожен ключ на своєму місці, кожна деталь точно на місці. Тож можете собі уявити, що він відчув, коли ми повернулися на дачу після звільнення Ворзеля (композитор пережив російську окупацію, деякий час жив у підвалі, але потім їх вдалося перевезти до Києва. - Ред.) і побачили, що наробили загарбники в нашому домі. Він зайшов, помовчав - і просто вийшов. Цей момент був для нього шокуючим. Він завжди був надзвичайно педантичним. І це не випадково - його мама була такою ж. Вона була дружиною військового, постійно переїжджала з гарнізону в гарнізон. Такий спосіб життя вимагав організованості.

- Ви схожі з ним у цьому?

Ні, ви знаєте, я трошки інша. У мене може бути певний безлад - у ванній, у кімнаті чи на кухні. Наприклад, якщо протягом дня погода змінюється пару раз, я можу скинути щось із себе і просто кинути на стілець. А вже ввечері я все розкладаю по своїх місцях. Найгірше для мене - розбирати шафу, це справжнє випробування (сміється). Але мій чоловік завжди з усмішкою ставився до наших характерних відмінностей.

Чи не відчували ви потреби "виправити" один одного, як це часто трапляється на початку спільного життя?

Звісно, це було. Я намагалася перевиховати його, а він — мене. Але, зрештою, ми зрозуміли, що змінити одне одного не вдасться. Коли ми змирилися з цим фактом, у нашому домі нарешті запанував мир. Виховувати людину, якій вже за тридцять (як і мені тоді), а йому — понад п’ятдесят, виявилося абсолютно марним заняттям. Однак з часом я все ж трохи перейняла його педантичність, а він навчився від мене терпінню та вмінню уникати конфліктів. Адже я така: навіть якщо він помилявся, завжди першою робила крок до примирення, намагаючись вирішити ситуацію.

- А як так сталося, що ви 10 років були одне без одного? Позустрічалися якийсь час, а потім розійшлися в різні сторони?

Коли наші шляхи вперше перетнулися, нас охопила неймовірна пристрасть, яка була просто незабутньою. Тоді я була студенткою другого курсу університету. Згодом я багато разів розмірковувала про наші стосунки і зрозуміла: якби ми залишилися разом, швидше за все, все одно розійшлися б. Я тоді була справжнім максималістом, прагнула всього й одразу. Моя емоційність і непередбачуваність контрастували з його спокоєм і врівноваженістю. Я була полум'ям, а він – льодом. Тож я вийшла заміж і покинула країну; і він також одружився. Але через десять років доля знову з'єднала нас. Він зателефонував і сказав: "Повернись, тобі там нічого робити". Я сіла в автомобіль і поїхала.

На той момент ви вже мали статус розлученої?

Ні, я ще не відвідала це місце. Коли Ігор Дмитрович телефонував мені, він якраз проходив через процедуру розлучення. Я не приховувала своєї ситуації від чоловіка — все йому детально розповіла. Він казав: "Не хвилюйся, я допоможу тобі впоратися з цим коханням". Проте, цього не сталося (усміхається). Незважаючи на те, що зрештою ми розлучилися, нам вдалося зберегти зв'язок. Він зрозумів мене, хоча не відразу — навіть намагався поговорити з Ігорем Дмитровичем, щоб той дозволив мені піти. Сказав: "Навіщо вона вам? Пограєтеся — і на цьому все закінчиться".

Чи був перший чоловік у вас такого ж віку?

Ні, він мав такий самий вік, як і Ігор Дмитрович. І зараз поділюся з вами чимось, про що ніколи раніше не розповідала: у мене є особливий інтерес у коханні — мій перший чоловік також був композитором.

Чи мали ви можливість поспілкуватися з екс-дружинами Ігоря Поклада?

Так, я знала двох його дружин. Шлюби Ігоря Дмитровича були короткими - найдовший тривав, здається, три або чотири роки. Він був надзвичайно порядною людиною: закохувався і відразу ж йшов до РАЦСу. Йому вдалося зберегти такі теплі й дружні стосунки з колишніми дружинами, що вони багато років вітають його з днем народження, телефонують і навіть приїздять в гості. Ми всі разом збиралися за столом і спілкувалися. До речі, одна з них, Ніна Злобіна, нещодавно пішла з життя. Її чоловік зателефонував: "Передайте Ігорю Дмитровичу..." Я відповіла: "На жаль, не можу, він у важкому стані". І, уявляєте, той чоловік навіть прийшов попрощатися з Ігорем Дмитровичем. Це справді зворушило.

- У чому, на вашу думку, секрет ваших таких довготривалих стосунків?

- Звичайно, я про це замислювалася. І, знаєте, думаю, зрозуміла той секрет. Будь-яка творча людина - це складний механізм. Потрібно мати талант лавірувати між її почуттями, емоціями, станами. Бо якщо в нього все вдається - літає в хмарах. А якщо щось не складається - ховайся куди можеш. Звідси - сварки, емоційні сплески, образи - часто зовсім незаслужені. У перші роки мені було дуже важко до цього пристосуватися. Плакала: за що мені все це? А потім зрозуміла: це не характер - це стан душі. І до нього треба або звикнути, або йти, поки не пізно, бо і справді можна втратити розум.

Спочатку дуже хвилювалася, багато нервувала. А потім... Пам'ятаю один момент. До нас приїхала журналістка на інтерв'ю. Вони з Ігорем Дмитровичем говорили в кімнаті, а я була на кухні. Почула, як вона запитала: "Ігорю Дмитровичу, а що вас найбільше дратує в житті?". А він відповів: "Коли зі мною сперечаються". І от тоді мені багато що стало зрозумілим. Щоб жити поруч з таким чоловіком, треба було мати величезне терпіння - обходити гострі кути, відчувати настрій. Бачу - поганий: іду в іншу кімнату, беру книжку, читаю або щось роблю на комп'ютері. Потім чую: "А ми сьогодні будемо їсти?" Я одразу - на кухню, щось готую. Потім щось починаю цікаве розповідати - і відвожу його від пригніченого стану. І знаєте, це й рятувало наш шлюб.

Я безумовно прийняла всіх його товаришів. Хоча варто зазначити, що до нас рідко завітали без попереднього запрошення. Ігор Дмитрович був справжнім педантом у цьому плані. Усе було ретельно сплановано. Він любив, щоб зустрічі проходили заздалегідь узгоджено: щоб Світлана могла підготуватися та накрити стіл. Якщо ми відправлялися на дачу, то обов'язково готували шашлики, відвідували баню та грали в більярд. Усе в його житті було під контролем, абсолютно все. Тож спонтанних моментів у нас було зовсім небагато. Хіба що іноді звучало щось на кшталт: "А може, завтра по гриби?" - "Ну, давай". Або ж пропозиції поїхати на рибалку. Тут мушу зазначити, що я була більш досвідченою рибалкою, ніж він. Усе готувала сама: снасті, приманки. Єдине, чого не могла зробити, - це взяти в руки черв'яка (сміється). Коли ми приїжджали, я спочатку закидала дві вудки, а вже потім виймала речі з автомобіля. Ігор Дмитрович міг сісти, закурити сигарету та насолоджуватися сонцем... А я в цей час ловила рибу. Його вистачало на хвилин п’ятнадцять. Потім йому ставало нудно, і він йшов гуляти з собакою. А я залишалася до останньої покльовки.

На прощанні з Ігорем Дмитровичем його близький товариш і тривалий співавтор Юрій Рибчинський поділився спогадами про те, що Ігор був надзвичайно азартним, незважаючи на свою зовнішню стриманість. Він навіть пожартував: "Не можу зрозуміти, як нам вдалося написати таку кількість пісень — адже ми постійно грали в більярд або преферанс!"

Це абсолютно вірно. Поруч із нашим будинком знаходиться Будинок творчості композиторів, який, на жаль, вже не працює - роялів там більше не залишилося. Коли Ігор Дмитрович придбав цю дачу, багато хто дивувався: "Навіщо тобі це? Живи в Будинку творчості все літо!" Але він відповідав: "Це колективне, а мені потрібно своє". Саме в цьому Будинку творчості він розпочав грати в більярд із друзями. Якось Ігор Дмитрович згадував, як вони разом із Платоном Майбородою проводили час. Вони постійно бігали на більярд, проходячи повз його будинок. І ось одного ранку під час сніданку Майборода висловив думку: "Це ж Будинок творчості. Так не годиться. Ми приїхали сюди для творчості. Давайте так: кілька годин граєте, а потім - за роботу". І десь за тиждень, як згадував Ігор Дмитрович, вони побачили, як Майборода вночі йде до них з пляшкою: "Я чув, ви тут граєте на коньяк?". Ось так він і потрапив у їхню компанію (сміється).

А коли ми вже приїжджали сюди, на дачу, то тут влаштовувалися справжні марафони. Володя Засухін, теж композитор, Юра Рибчинський і Ігор Дмитрович - втрьох на більярді. Потім Володя не витримував, спускався вниз і засинав сидячи у кріслі. А ті двоє - далі. Потім ідуть на кухню, беруть папір і починають розписувати преферанс. І це вже до ранку. А ми з Сашею Рибчинською - на підхваті: то канапки приготувати, то по чарочці коньяку налити. Часом Саша засинала раніше, а я залишалася з ними сама. Ось уже й світає. Здається, награлися. Але хтось: "А може, ще в шахи трошки?" Тільки вони вдвох витримували такий марафон. Дуже цікаві були часи. Востаннє вони грали кілька років тому.

- Вам було важко сказати Юрію Рибчинському, що не стало його найближчого друга?

- Так, я з Сашою була щодня на зв'язку. Потім домовилися, що повідомлю, бо знали, що Ігор Дмитрович йде, лікарі нас попередили. Я написала одне слово: "Все". І три крапки. Вона зізналася: "Юра плаче всі дні".

- Хто з відомих колег Ігоря Дмитровича підтримував вас у ті непрості дні?

Чесно кажучи, я зовсім не пам'ятаю всіх подробиць. Нещодавно відкрила Facebook та Telegram, і там на мене чекало безліч повідомлень. Здається, усі, хто знав його, намагалися зв'язатися – було більше двохсот дзвінків. Щодо Софії Ротару, то вона не телефонувала. А ось Тамара Гвердцителі висловила свої співчуття через спільну знайому. Напередодні, 7 липня, у неї був концерт у Тбілісі. Ця знайома зателефонувала і повідомила: "Я їду до Тамари". Я відповіла: "Дайте, будь ласка, номер картки, я скину гроші, купіть букет від Ігоря Дмитровича". Також передала їй нашу книгу "По той бік роялю". Тамара була дуже зворушена і просила, щоб я вивела Ігоря Дмитровича на відеозв'язок. Але я відмовилася: "Ні, Тамарочко, він зараз у такому стані, що не хотіла б, щоб ти його бачила".

Хочу поділитися історією про один несподіваний дзвінок. Це сталося в ту ж ніч, коли я проводжала в останню путь свого чоловіка. Мені з Москви подзвонила Віталіна Цимбалюк-Романовська - колишня дружина відомого російського актора Армена Джигарханяна. Вона, як відомо, родом з Києва. Сказала: "Світланочко, щиро співчуваю вам. Наші долі мають багато спільного". Я запитала: "Чим саме вони схожі?" Вона відповіла: "Ну, різниця у віці з партнерами. Вам пощастило, що вашого не забрали... А мені - забрали". Я відповіла: "Віталіно, якби хтось намагався забрати у мене чоловіка, мені було б цікаво подивитися, хто з них залишився б живим". І можливо, наша розмова так і закінчилася б, якби в якийсь момент вона не сказала: "От якби не СВО..." Я не витримала: "Це не СВО, це кривава війна, яку розпочав Путін! І ви всі несете відповідальність за те, що сталося. Ви голосували за нього, підняли його на трон!"

"Боже, навіщо ви так агресивно? - вона ще й здивувалася. - Я так мрію приїхати в Україну. Але в мене немає такої можливості, розумієте?" - "Ні, не розумію. Ви киянка - чому сидите в Москві?" А вона: "У мене у Києві квартира стоїть зачинена, треба ремонт робити, прибирання". У мене аж волосся дибки стало: "У нас пів країни в руїнах! Люди залишились без домівок, ракети літають над головами, ми не спимо ночами! А вас турбує безлад у квартирі?! Ви взагалі себе чуєте? Як вам не соромно?! Забудьте про Україну. Ви нам тут не потрібні. Сидіть у своїй Москві й ковтайте крокодилячі сльози". І поклала слухавку.

Пані Світлано, чи траплялися вам у снах ці дні образи Ігоря Дмитровича?

Знаєте, існує така притча: біля райських воріт мертвих зустрічають їхні вірні собаки. І мені наснився дивовижний сон... Він йшов із собаками. Я не розгледіла, з ким саме, але точно відчула: він був неймовірно щасливим. Ось зараз, коли розповідаю, мурашки бігають по шкірі... Можливо, цим сном він намагався донести мені, що ця притча - дійсно правда. Як реагують наші собаки на його відсутність? Це завдає великого болю. Особливо нашій старшій, Бусі. Вона цілий тиждень не залишала його диван. Відмовлялася від їжі. Я не знала, як допомогти - мусила годувати її з рук. Вона лише пила воду сама. Попила - і знову або на дивані, або на підлозі біля його ліжка. Це важко передати словами.

Багато людей вважали, що Ігоря Дмитровича поховають на Байковому кладовищі. Проте його останнє бажання полягало в тому, щоб знайти вічний спочинок на Берковецькому.

Так, це було його ясне бажання. Дивно, але він, здавалося, відчував, що його час добігає кінця. Приблизно за пів року до своєї смерті він сказав: "Це моє останнє літо, Світлано. Ти повинна бути готова". Ігор Дмитрович похований на Берковецькому кладовищі, де знаходиться могила його матері. Він сам встановив елегантний пам'ятник, що складається з двох плит. Завжди наголошував: "Ця друга - для мене". Усі друзі, які навідували нас в останні місяці, чули від нього одне і те ж: "Я піду тільки до мами". Він повторював це безліч разів.

У одному з останніх інтерв'ю ви зазначили, що були вражені відсутністю представників офіційних установ на прощанні з Ігорем Дмитровичем.

Я не бажаю знову торкатися цієї теми. Просто сприйняла це як даність. Але, вибачте, прощання відбувалося у філармонії - це всього за кілька кроків від консерваторії, всього кілька хвилин пішки від КМДА, поруч розташоване і Міністерство культури. Як можна було не прийти та не попрощатися з Покладом? Чи можете пояснити мені це? Я не розумію, як таке могло статися.

- Багато десятиліть Ігор Дмитрович дружив зі співачкою Ніною Матвієнко...

Ця дружба була не просто на роки, а на все життя. Цікаво, що Ніна колись зізналася, як сильно боялася Ігоря Дмитровича. Вона говорила: "Я ж справді вас боялася!" Завжди зверталася до нього на "ви": "Я ще пам'ятаю часи колективу "Мрія", коли ви здавалися мені таким суворим! Як тільки ви з'являлися, мені хотілося десь заховатися. Але якби не ви, я б так і залишилася у третьому ряду хору Верьовки". Він помітив її талант і передбачив її сольну кар'єру, і вона завжди цінувала це.

Чи дійсно пісню "Ой летіли дикі гуси", яку майстерно виконувала Ніна Матвієнко, спочатку виконувала інша артистка?

Так, це дійсно так. Першою, хто виконала цю пісню, була Лідія Відаш, з якою вона навіть здобула друге місце на Всесоюзному конкурсі артистів естради. Цікаво, що Алла Пугачова у тому ж змаганні посіла третю сходинку. Проте автори твору, Ігор Поклад і Юрій Рибчинський, відчули, що Лідія не зовсім відповідала вимогам, які ставила композиція. Вони не зупинилися на досягнутому і продовжили пошуки. І коли Ігор Дмитрович вперше побачив Ніну Матвієнко, він відразу зрозумів: "Ось це те, що потрібно". Хоча вона була лише другою виконавицею цієї пісні, саме з нею вона стала незабутньою на все життя. Ця пісня, як і багато інших, є результатом наполегливої праці. Поклад і Рибчинський завжди віддавалися своїй справі з усією серйозністю. Вони переглядали величезну кількість літератури: українські прислів'я, приказки, коломийки — усе, що могло наблизити звучання до справжньої української етнічної музики та мови. Шукали слова, які рідко зустрічаються в повсякденному житті, але які несуть у собі глибокий емоційний заряд.

Тільки на одну фразу "Ой летіли дикі гуси" Юрій Рибчинський списав кілька шкільних зошитів. Лише після того, як вона народилася, почав складатися повноцінний текст. Музика була вже майже готова, але і її згодом неодноразово змінювали. Вони могли переробляти пісню десятки разів, поки не відчували: ось тепер - так, як треба.

- Пані Світлано, відомо, що у вас з Ігорем Дмитровичем не було власних дітей. Чи замислювалися ви над усиновленням?

Так, звичайно. Ми дуже цього прагнули. У перші роки 90-х ми дійсно серйозно розглядали питання усиновлення. Але ви, напевно, ще молода і не усвідомлюєте, якими важкими були ті часи. Тоді нас відмовили, відговорили від цієї ідеї. Згодом я почала замислюватися: можливо, це було задумано. Можливо, Господь не наділив нас дітьми, оскільки моє життя призначене для іншої мети. Я не впевнена, чи змогла б реалізувати все те, що зробила для нашої родини, якби мала дитину.

Зустріти в житті особистість на зразок Ігоря Дмитровича – це справжнє благословення. Він не знав, що таке марнославство, проте мав великі амбіції та честолюбство. Його усвідомленість у покликанні була вражаючою; він точно знав про свої таланти і ставився до творчості з неймовірною серйозністю. Міг переписувати пісню безліч разів, якщо щось його не влаштовувало. Після першого прослуховування я вже могла б сказати: "Це справжній шедевр", але він тільки заперечно хитав головою. Перш ніж розпочати написання пісні, він ретельно розробляв її драматургію. І це йшлося не про театральну виставу, а про пісню, уявляєте?

- Не секрет, що Ігор Дмитрович пішов із життя через онкозахворювання. У свій час такий самий діагноз поставили і вам.

Я ніколи не приховувала, що пройшла через онкологію. Навпаки, я стала адміністраторкою однієї з найбільших груп, присвячених цій темі. Вважаю, що не можна ігнорувати проблему, ховаючи її в глибині своєї душі. Навпаки, важливо намагатися зрозуміти, що відбувається з тобою, і шукати лікаря, якого можна довіряти. Протягом багатьох років я наголошую: "Люди, серйозно ставтеся до свого здоров'я!" І кожного разу, коли чую про якісь нісенітниці, як-от лікування онкології лимонами або звернення до бабок, мене просто вивертає. Мій діагноз поставили в 2013 році; я пройшла через операцію та променеву терапію. Внаслідок цього у мене виникло запалення шкіри, яке досі не вдається вилікувати.

Проте найважливіше - жодна людина з таким діагнозом не може стверджувати: "Я цілком здорова". Рак нагадує звіра, що спить у глибинах організму. У спільноті онкопацієнтів існує вислів: "Мій дракон у сні". Це період ремісії. Саме тому я відчуваю велику тривогу, адже рак "підживлюється" стресом. Хоча я опинилася у надзвичайно складній ситуації, намагаюся зберігати спокій. Стримую сльози і намагаюся уникати істерик. Якось моя лікарка зазначила: "Ви навіть не уявляєте, скільки рецидивів ми спостерігали після початку великої війни. До нас повернулися пацієнти, які не з’являлися протягом десяти років". На жаль, Альона Юріївна вже пішла з життя, а разом з нею - і Ігор Дмитрович, який також був її пацієнтом.

Ігорю Дмитровичу поставили діагноз у 2023 році. Ми проходили лікування, і були періоди, коли він почувався досить непогано. А наприкінці липня в нього стався інсульт. Його доправили реанімобілем до "Феофанії". Нам створили чудові умови, все було на найвищому рівні. Але я подивилася на це все й сказала: "У нас є ідеальна медсестра, яка може виконувати всі необхідні маніпуляції вдома. Відпустіть нас, будь ласка, додому". У лікарні він пробув лише два дні. Медсестра приходила, ставила крапельниці, все було організовано так, як він хотів. Він постійно повторював: "Хочу бути вдома". Я бачила, що на деяких сайтах написали, що Ігор Поклад помер у лікарні. Ні, це неправда. Він відійшов у мене на руках.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Ларисою Кадочниковою - про любовні таємниці Миколайчука, фатальний жарт Параджанова та секрети родини Ступки.