Як влада Туреччини втратила можливість впливати на життя дітей-сиріт: інтерв'ю з Анною Бабінець, "Слідство.інфо"

Розслідування під назвою "Державні діти" від "Слідства.інфо" виявилося одним із найрезонансніших журналістських проектів останніх місяців. Воно висвітлює ситуацію українських дітей-сиріт, які були евакуйовані від війни до Туреччини, та порушує питання про дорослих, які не виконали своїх обов'язків щодо їхнього захисту.

У подкасті "Медіуми" Анна Бабінець, очільниця незалежної розслідувальної агенції "Слідство.інфо", поділилася деталями про те, як її команда натрапила на тему розслідування "Державні діти" завдяки закритому звіту українського омбудсмена. Вона також зазначила, чому система опіки виявилася настільки неясною, що "знайти відповідальних практично неможливо", а також розповіла, як журналісти протягом кількох місяців намагалися отримати коментарі від представників міністерств, дипломатів, місцевих чиновників та благодійників.

А також про надзвичайно складну роботу з підлітками, які пережили травматичний досвід, про журналістську етику й довіру та наслідки. Чому в Туреччині на розслідування відреагували на рівні президента вже за кілька годин, а в Україні тривалий час панувала тиша? І як публічність цієї історії вплинула не лише на політичні заяви, а й на реальні людські долі, зокрема на життя героїні, якій вдалося повернути дитину ще до завершення судових процесів.

Ви можете підписатися на подкаст "Медіуми" на таких платформах, як Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та багатьох інших сервісах подкастів.

00:00 "Метод, яким ми здобули дані, вказує на рівень замкненості системи.";

03:30 "Парадокс державного інтернатного устрою полягає в тому, що за благополуччя дітей стежать так багато осіб, що важко знайти когось, хто справді несе відповідальність."

06:28 "Діти прагнули поділитися своїми думками про несправедливість.";

10:05 "Ми мали тільки одне узгоджене інтерв'ю."

13:43 "Коли розслідування набуло розголосу в Туреччині, через дві години відреагував Ердоган."

18:30 "На даний момент не зафіксовано жодних реакцій від правоохоронних органів щодо фільму."

22:12 "Жінки самостійно проходили через пологи. У пологовому жоден медик не з'являвся."

На прем'єру фільму завітала Інна Мірошниченко. Вона висловила свою стурбованість щодо долі Насті та запевнила, що стане на її захист.

28:47 "Ми віримо, що державні структури звернуть увагу на Настю і нададуть їй підтримку. Це необхідно, щоб перервати замкнене коло, в якому сирота стає матір'ю для нової сироти.";

30:55 "Ми ознайомилися з доповіддю омбудсмена українською мовою. Здається, ми відзначили приблизно 20% порушень."

32:53 Правоохоронці закрили розслідування, оскільки "не вдалося виявити ознак злочину".;

35:10 "У мене склалося враження, що це змова дорослих: 'Просто давайте не піднімемо цю тему, ніби її не існує.'"

"Метод, яким ми здобули дані, вказує на рівень замкненості системи."

Наталка Соколенко: Розслідування "Слідство.інфо" під назвою "Державні діти" викликало великий інтерес серед слухачів подкасту, і я впевнена, що більшість з них вже переглянули його та обдумали побачене. Особисто для мене ця тема залишається актуальною, і я продовжую стежити за новинами, які з'являються після прем'єри. Після виходу матеріалу з'являються різні новини, включно з позитивними, і ми також обговоримо їх.

Розслідування – це вражаюча розповідь про українських дітей-сиріт, які продовжують страждати не лише в рідній країні, але й за кордоном, зокрема в Туреччині, де, здавалося б, їхня доля мала б покращитися. Після початку масштабного вторгнення вони опинилися в цій країні завдяки підтримці благодійників та державних установ обох країн – України і Туреччини. Все повинно було складатися добре, але дорослі не забезпечили належного догляду за ними. В результаті, дві дівчини повернулися з Туреччини в Україну в стані вагітності. І, на жаль, найсумніше в цій ситуації – це те, що, опинившись у своїй країні, вони залишилися без підтримки та "народжували самостійно", як зазначено в матеріалі "Слідство.інфо". Анно, як ви натрапили на цю тему?

Анна Бабінець: Насправді той спосіб, у який ми отримали цю інформацію, свідчить про те, наскільки закрита ця система, бо дуже багато дорослих знали про те, що трапилося. Моя колега з Чехії, яка теж очолює місцеву розслідувальну агенцію, розповіла мені, що на неї вийшло джерело і ця людина передала їй англомовну версію звіту, який робив офіс українського омбудсмена в Туреччині. І вона мені сказала: "Там написані страшні речі. Чи хочеш ти це дослідити?".

Коли я прочитала, я сказала: "Так, це страшні речі. З підлітками, дітьми працювати важко, але ми спробуємо підняти цю історію". І базуючись на цьому витоку, який прийшов з-поза меж України, ми з моєю колегою Яніною Корнієнко почали шукати зі всього натовпу дорослих -- людей, які відповідали за цих дітей, і які будуть хоч щось говорити.

На щастя, були люди, які нам трохи допомагали, але переважно допомагали розібратися в темі й знайти докази ті ж самі підлітки, випускники й випускниці інтернатів. З 9 дітей, уже повнолітніх, до яких ми звернулися з проханням розповісти, 7 погодилися говорити. З дорослими ситуація складніша: десь із 29 говорили 7 чи 8.

Парадокс державної системи інтернатів полягає в тому, що на дітей покладається відповідальність такої великої кількості осіб, що знайти конкретного винуватця стає практично неможливо.

Наталка Соколенко: Хто ці 29 дорослих? Це люди, які безпосередньо несли відповідальність за те, щоб із цими дітьми все було нормально на території Туреччини?

Анна Бабінець: Уся абсурдність цієї державної інтернатної системи полягає в тому, що за дітей відповідає стільки різних осіб і структур, що зрештою важко знайти справжнього винуватця. У цьому процесі були задіяні як Міністерство соціальної політики України, так і Міністерство закордонних справ, оскільки до справи долучалося також посольство України в Туреччині, яке видавало певні дозволи. Поряд із цим, свою роль відігравали й турецькі чиновники. Протягом більше ніж місяця ми надсилали запити, намагалися зв'язатися, перекладали їх турецькою мовою — проте жодної відповіді так і не отримали. Це стосувалося представників української служби у справах дітей, а також низки місцевих чиновників, адже йдеться про інтернатні установи Дніпропетровської області, які були евакуйовані. Зокрема, це стосувалося і заступниць голови обласної державної адміністрації, які постійно були у відрядженнях і не знаходили можливості для спілкування. В результаті, у цій ситуації було багато людей, кожен з яких відповідав за свою частину проблеми, і більшість з них відмовилися з нами спілкуватися. Проте, знайшлися й ті, хто був готовий поговорити.

Наталка Соколенко: Ну, зокрема, так званий благодійник.

Анна Бабінець: Так, ця історія чим іще відрізняється від інших. Ми не вперше стикаємося з жорстоким поводженням із дітьми в інтернатах. Ми знаємо історії, коли це відбувалося за кордоном, але тут, скажімо так, вплинула нова персона -- це очільник благодійного фонду, фонду Руслана Шостака. Це бізнесмен, власник "Єви" і "Варуса". І коли почалося повномасштабне вторгнення, за його словами, представники місцевої влади Дніпропетровської області звернулися до нього з проханням допомогти з евакуацією цих дітей. Тоді був створений проєкт "Дитинство без війни", про який ми згадуємо в нашій історії. І він вирішив це зробити. І виглядає так, що тепер відповідальність частково за те, що трапилося, лежить і на ньому. Очевидно, що люди з фонду все це заперечують і кажуть, що вони за це не відповідали. Тим не менше й далі у відкритих джерелах залишається багато доказів того, що цих дітей знімали в промороликах, тобто в досить тісному спілкуванні перебували представники фонду і сам Руслан Шостак. І в піар-інтерв'ю він розповідав, що знає цих дітей, що їздив, спілкувався з ними.

Коли ми звернулися з запитаннями, всі почали заперечувати, що щось знали чи бачили. Одна з дівчат, яка їхала з Туреччини на сьомому місяці вагітності, була дуже худорлявою. Неможливо не помітити вагітність у серпні-вересні, коли вона покидала Туреччину, тому мені здається, що для цього потрібно бути сліпим або просто не бажати визнавати очевидне.

"Діти прагнули поділитися своїми думками про несправедливість."

Наталка Соколенко: Давайте обговоримо вашу роботу в журналістиці. Ви вже згадали, що було непросто взаємодіяти як з підлітками, так і з дорослими, щоб отримати від них інформацію. Проте вам це вдалося. Зокрема, ви змогли організувати досить тривале інтерв'ю з паном Шостаком. Коли я переглядала фільм, постійно думала, на якому етапі він вирішить перевернути шахи, грюкнути дверима і піти. Але ви все ж зуміли утримати його до самого кінця.

Особливе захоплення викликає той факт, що вдалося налагодити комунікацію з підлітками, особливо враховуючи ускладнені обставини, в яких опинилися ці дівчата. Яким чином це стало можливим? Які поради ви могли б надати, щоб ефективно спілкуватися і отримати потрібну інформацію?

Анна Бабінець: Тут я маю велику вдячність висловити своїй колезі Яніні Корнієнко, тому що вона багато працює в журналістиці розслідувань, але можливість сконтактувати з різними людьми -- це справді специфічна категорія. Це діти, які пережили важкі речі. І до них знаходила підхід саме Яніна. Вона тримала з ними зв'язок, вона їх вишукувала.

Ми стикнулися з досить складною задачею: як знайти телефонні номери випускників інтернату? Виявилося, що це практично неможливо, адже у багатьох з них немає мобільних телефонів. Тому наші пошуки виглядали так: ми шукали інформацію в різних базах даних. Яніна вирушала в подорожі, обходила гуртожитки, запитуючи, як знайти конкретних людей, шукала їхні профілі в Instagram. Хоча вони активні в соцмережах, номерів телефонів у них часто не було. Яніна навіть відвідувала їхні домівки за адресами, які їй надавали, мандруючи всією Дніпропетровською областю. Це нагадувало журналістику 70-х років, коли все робилося зусиллями, просто обходячи людей і вишукуючи інформацію. Вона здійснила кілька поїздок і запитувала у знайомих дівчат і хлопців: "А можливо, хтось ще знає?"

Головною причиною їхнього бажання було прагнення висвітлити несправедливість. Більшість із них вже досягли повноліття, тому дозволи не були необхідні. Вони мали бажання поділитися своїми переживаннями. Відчуваючи можливість впливати на ситуацію, ми заохочували їх до розповіді, наголошуючи, що це може призвести до певних наслідків. Ми вже тривалий час займаємося розслідуваннями, тому мали чітке уявлення про цю справу — акцент на відповідальності дорослих, які повинні її понести. Наша мета полягає в тому, щоб зосередитися на порушеннях як розслідувачі, а не на соціальних драмах, аби за ці порушення було застосовано покарання.

Мені здається, що для цих випускників інтернатів головною причиною висловлювання своїх думок стало бажання вказати на недостатню увагу дорослих і їхню несправедливість. Тепер, коли вони завершили навчання і стали незалежними від закладу, спогади про те, що сталося, все ще живі, і вони готові ділитися своїми переживаннями. На відміну від дорослих, які займають відповідальні посади, мають фінансові інтереси та намагаються уникати наших запитань, ці молоді люди не мають нічого втрачати.

Наталка Соколенко: Яніна роз'яснила цим дітям, чому вона проводить це інтерв'ю — не тільки для того, щоб справити враження, а щоб насправді досягти справедливості. Вони зрозуміли та підтримали цю ідею.

"Ми мали лише одне узгоджене інтерв'ю."

Наталка Соколенко: А що ж дорослі?

Анна Бабінець: У нашій стрічці присутні кілька дорослих персонажів. Зокрема, є яскрава постать керівниці інтернату, яка з іронією зазначає, що це вже "зіпсовані діти, чого ви від мене очікуєте?"

Наталка Соколенко: "Такі були народжені". Якщо оцінювати за шкалою жахливих висловлювань, то це одне з найстрашніших, яке може виголосити людина.

Анна Бабінець: Хто ж несе відповідальність за життя цих дітей? Вона отримує значне державне фінансування, займає цю посаду і заявляє, що їй вже потрапили на очі діти з проблемами, мовляв, що від неї можуть вимагати. І додає: "Це не провина вихователів, а батьки їх уже зіпсували". На мою думку, з таким підходом і такою концепцією в цій системі не варто залишатися. Але саме вона відповідає за майбутнє дітей.

Усі дорослі, з якими ми спілкувалися, переважно стали об'єктом уваги Яніни, яка обійшла багато домів та установ. Що стосується попередньо запланованих інтерв'ю, то ми мали лише одне — з Русланом Шостаком. Ми заздалегідь домовилися про час, прийшли, належно підготувалися та записали розмову. Усі інші інтерв'ю я називаю "гоп-стоп інтерв'ю" у нашому внутрішньому сленгу: це означає, що ми просто прийшли на роботу, зупинилися біля будівлі. Яніна провела чимало часу поблизу Дніпропетровської обласної військової адміністрації, намагаючись знайти відповідальних осіб. Вона також відвідала керівницю інтернату, де працює, і завітала додому до пана Тітова, вихователя. Це інтерв'ю було записано на сходах. Весь фільм створений завдяки рухливості: поїздкам і стуку в двері. Як розслідувачі, ми займаємося саме такою журналістикою, і цей фільм повністю побудований на її основі.

Наталка Соколенко: Чи був Шостак, керівник благодійного фонду, в курсі, з якою метою ви проводили цю бесіду?

Анна Бабінець: Я знала. Насправді, ми вже тривалий час відійшли від практики, коли одне говоримо, а інше запитуємо. Ми передавали запитання. Ми зазначали, що маємо звіт омбудсмена. Ми підкреслювали, що в ньому є моменти, пов'язані з порушеннями прав, і нам важливо це обговорити.

Тобто вони знали. Ми дуже довго готувалися. Ми спеціально виділили зі звіту ті питання і цитували їх під час інтерв'ю, щоб не викривляти інформацію, які могли стосуватися сфери відповідальності фонду. Бо все-таки розселення в готелях, а діти жили в готелях. З того, що ми, досліджуючи тему, зрозуміли, це була відповідальність цього фонду. Вони за це платили, вони наймали охорону. Тобто саме ці питання ми й виділили в розмові з паном Шостаком. Мені здається, що він, напевно, готувався. Я, насправді, дуже вдячна, що він пішов на це інтерв'ю, тому що не дуже багато чиновників...

Наталка Соколенко: Ось чому я була вражена, що він вирішив надати таке детальне інтерв'ю.

Анна Бабінець: Мені здається, що він і представники його фонду, які теж були присутні під час інтерв'ю, були впевнені, що вони все зробили так добре, що те, що ми знайдемо, не зможе нічого зіпсувати. Ми, власне, і не прийшли нічого псувати.

Насправді, під час кількох зустрічей ми стикалися з такою точкою зору: "Та всім було добре. Ну гаразд, дві дитини завагітніли". Типу, я навіть бачила допис, що це всього 0,2%. Але як ми можемо міряти це якимись відсотками чи кількістю, якщо це долі живих людей?

"Після того, як розслідування стало відомим у Туреччині, реакція Ердогана з'явилася всього через дві години."

Наталка Соколенко: Я б хотіла підняти питання наслідків. Часто, на мій погляд, не всі глядачі, слухачі та читачі журналістських розслідувань до кінця розуміють їхню мету. Особливо в умовах широкомасштабного вторгнення, не всі готові сприймати критику на адресу влади або тих структур, які справді евакуювали дітей до Туреччини, рятуючи їх від вибухів та інших жахіть війни. Однак, на мою думку, це важливо пояснювати, адже у нас не такі вже й глибокі традиції свободи слова та розуміння місця журналістів і їхньої роботи. Тож, які наслідки має це розслідування?

Анна Бабінець: Це одне з тих розслідувань, яке постійно отримує нові оновлення. Ми регулярно публікуємо свіжу інформацію та спостерігаємо за реакцією з різних джерел. Ця історія виявилася надзвичайно масштабною в Туреччині, і, що цікаво, була випущена також її турецькомовна версія.

Наталка Соколенко: Отже, Туреччина також звернула увагу на цю історію. Правильно? А яким чином вони її подавали? Це дійсно захоплююче.

Анна Бабінець: У нас є колега в Туреччині, яка провела розслідування, засноване, в основному, на наших матеріалах. Вона змогла додати до нього деякі коментарі, проте їх було зовсім небагато. Коли ж розслідування було опубліковано, через пару годин відреагував президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган, який заявив про проведення певного розслідування. Одне з ключових повідомлень, яке також було опубліковане у нас, полягало в тому, що Ердоган повідомив, що українська сторона відмовилася від пропозиції розміщення українських дітей у закладах Міністерства соціальної політики. Це означає, що в Туреччині існують державні установи, які відповідають за дітей і пропонували їх розселити у своїх закладах. Однак, згідно з його заявою, українська сторона вирішила не скористатися цими можливостями і повідомила, що дітей розмістять у готелях.

Чому ми так звертаємо увагу на готелі? Це пов'язано з тим, що, будучи дорослими і відповідальними, ми усвідомлюємо переваги готельного сервісу: сніданки та обіди вже приготовані, є басейн і приємна територія для відпочинку. Але в таких місцях також перебуває велика кількість дітей різного віку. Кімнати, де вони ночують, часто переповнені, а для навчання відведені класи, які розраховані на 25 учнів, хоча фактично дітей може бути понад 500. Там також трудяться кухарі, зокрема ті, які викликали певні соціальні проблеми. Окрім них, є обслуговуючий персонал, що забезпечує функціонування закладу. Постійні контакти між дітьми та незнайомими дорослими створюють додаткові ризики. Наша інтернатна система, що має радянське коріння, є не найкращою, а багато закладів закритого типу. Проте доступ до території цих установ в Україні все ж регулюється, і за це хтось несе відповідальність.

Там є звернення п'ятьох чи десятьох членів парламенту до Міністерства соцполітики з вимогою відзвітувати, що відбувалося. Там є заява 59 асоціацій юристів із вимогою розслідувати далі. Там нібито відновлюється розслідування, бо фактично це сексуальний аб'юз -- ідеться про неповнолітніх дівчат, з якими мали сексуальний контакт.

Наталка Соколенко: Чи існують в Туреччині законодавчі регуляції?

Анна Бабінець: Так, у цій сфері існують досить суворі законодавчі рамки. Наприклад, в Україні вік сексуальної згоди становить 16 років, тоді як у Туреччині - 18. І там передбачено серйозні покарання за порушення цих норм.

Наталка Соколенко: Отже, вони не могли не усвідомлювати, ці турки, коли мали інтимні стосунки з неповнолітніми українськими дівчатами?

Анна Бабінець: Це було неможливо. В Туреччині, як мені пояснили, нині триває політична кампанія, адже наближаються вибори. У цій авторитарній країні обговорення теми корупції заборонене, там не існує традиційної розслідувальної журналістики. Проте ця ситуація викликала резонанс у суспільстві, оскільки в Туреччині існують високі стандарти щодо захисту дітей, особливо тих, кого врятували від війни, та для яких вони прагнуть надати всіляку підтримку. І, безсумнівно, вони це робили.

Ця історія дійсно отримала широкий розголос у різних медіа. Ми зафіксували від 40 до 50 публікацій на цю тему. До нас вже звертаються місцеві юристи, які готові захищати права українських дітей у Туреччині, якщо судові справи продовжаться. Це свідчить про значний соціальний резонанс у Туреччині. Ми також помічаємо, що наш фільм викликав великий інтерес, оскільки на YouTube спостерігається активний перегляд з турецьких сайтів.

"Реакції на фільм з боку правоохоронних органів не було і немає станом на зараз"

Наталка Соколенко: А як же Україна?

Анна Бабінець: З Україною все складніше. Крім того, що в процесі майже всі відповідальні дорослі не хотіли коментувати. Коли вийшов фільм, ні від кого з державних представників не було жодної реакції.

Наталка Соколенко: От бачите, як ви підкреслили, що реакція президента Ердогана була через дві години після публікації матеріалу, а тут тривалий час не було жодної реакції -- ні від кого.

Анна Бабінець: Я не отримувала інформації від жодної особи. Я не стверджую, що президент Зеленський повинен був згадати про це у своєму вечірньому зверненні. Ми добре усвідомлюємо, в якому політичному середовищі опинилися. Переговори продовжуються, і вони дуже виснажливі.

Наталка Соколенко: Проте варто зазначити, що до цієї ситуації безпосередньо причетна його дружина, перша леді Олена Зеленська. Вона могла б висловити свою думку.

Анна Бабінець: Так, саме так і є. Ми звернулися з цим запитом, адже наша перша леді відома своєю увагою до дітей. Під час підготовки цієї історії ми виявили в її соціальних мережах свідків евакуації, які підтвердили, що Олена Зеленська активно брала участь у допомозі цим дітям.

У нас є фотографії та відеозаписи, на яких вона спілкується з першою леді Туреччини Еміне Ердоган, обговорюючи питання дітей. Згодом з'ясувалося, що йдеться про зовсім інших дітей з іншого закладу, а про тих сиріт, які нас цікавили, ніхто не знав. Проте, коли ми займалися підготовкою нашого розслідування, протягом місяця ми надсилали запити та питання до Офісу Олени Зеленської. На жаль, відповіді так і не надійшли.

Коли фільм нарешті вийшов, ми знову опинилися без відповідей. Ми почали активно надсилати запити через усі доступні канали, сподіваючись на якусь реакцію. Адже йдеться про дітей з України. Через десять днів після прем'єри ми, нарешті, отримали відповідь. Фільм було опубліковано 28 листопада, а відповідь на наш запит надійшла 9 грудня ввечері, і ми відразу ж розмістили її на нашому сайті.

Наталка Соколенко: А що ж в цій відповіді?

Анна Бабінець: Олена Зеленська не була обізнана про ситуацію, яку ми висвітлили у нашому фільмі. Вона стурбована долею всіх дітей і планує надати запити до Офісу Генерального прокурора, оскільки наразі триває офіційне розслідування цього випадку. Крім того, вона має намір звернутися до Міністерства соціальної політики, аби дізнатися деталі подій. Зокрема, нам повідомили, що вона має намір вжити певних заходів. Ми, звичайно, будемо слідкувати за розвитком цієї справи і з часом запитаємо про результати.

Наталка Соколенко: До речі, був допис на сторінці керівника Офісу Генеральної прокуратури Руслана Кравченка. І він теж написав такий розлогий, але дуже абстрактний пост про те, що діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, -- це для нього першочергова задача. Але він не називає, що йдеться про дітей, долю яких показали журналісти-розслідувачі проєкту "Слідство.Інфо". Я ж не помиляюся, не згадує він вас там?

Анна Бабінець: Він не згадує про це. Мені здається, що це зовсім інша історія. Він відвідав "Місто добра", яке заснувала Марта Левченко в Чернівецькій області, де перебувають діти, що опинилися у скрутних обставинах. Деякі з них мають батьків, але не отримують належного догляду. Пост, який він написав, виник під враженням від цього візиту. Наразі немає жодної реакції з боку правоохоронних органів або Генерального прокурора на наш фільм (розмова відбулася 15 грудня -- "ДМ").

Наталка Соколенко: Коли я прочитала його пост, у мене виникло повне переконання, що він стосується саме вашого розслідування і того, як на нього відреагували.

"Дівчата самостійно проходили через пологи. У пологовому будинку ніхто їх не відвідував."

Наталка Соколенко: Яким чином розслідування вплинуло на самих героїнь, на ці двох дівчаток, які стали матерями в підлітковому віці? І, як ви зазначали у своєму матеріалі, "вони народжували без допомоги"? Мені важко це зрозуміти, чесно кажучи. Одній з них було лише 15, а іншій — 17 років.

Анна Бабінець: Ситуація складалася так, що групу дівчат відправили в Україну, в той час як решта дітей з цього проєкту залишалася в Туреччині. Це нібито було пов'язано з тим, що деякі з них досягли віку, коли потрібно було починати навчання в професійно-технічних училищах. Однак не всі з їхніх ровесників вирушили на навчання; частина залишилася. Тому їм терміново потрібно було виїхати для вступу в ПТУ. Вони були зараховані до навчальних закладів у Дніпрі та Кривому Розі.

У нас є дуже детальна інформація про цю історію. Однак ми вирішили не включати ці елементи у фільм, оскільки основна тема нашої стрічки — це відповідальність дорослих, а не конкретні обставини чи драма. Ілона мешкала в студентському гуртожитку та виконувала різні завдання. Вона розповідала, що під час практики, приблизно на восьмому або дев'ятому місяці вагітності, в неї була задача шпаклювати стіни, що входило до програми навчання в її професійно-технічному училищі. Згодом вона народила дитину сама, оскільки у неї виникли певні ускладнення.

І в обох випадках батьки не змогли забезпечити належне виховання. Хоча формально рідні батьки присутні, вони або позбавлені батьківських прав, або ж їх уже немає в живих. Багато з них зловживали алкоголем та ставили під загрозу життя своїх дітей, внаслідок чого діти потрапили до інтернатів.

Врешті-решт, Ілона вирушила до пологового будинку з гуртожитку професійно-технічного училища, щоб народити дитину. Після пологів вона деякий час жила в спеціальному закладі для матерів і дітей. Далі її життя було сповнене труднощів, але зараз, здається, ситуація трохи покращилася.

Усі вони народжували без будь-якої підтримки. У пологовому жоден представник соціальних служб або благодійних організацій не з'являвся. Їх просто залишили на самоті з їхніми проблемами, наче це не було їхньою справою. Це підтверджують самі дівчата, які пережили ці випробування. Єдиний випадок, коли до них підійшли, був лише для підписання документів, що засвідчували, що всі ці стосунки з іноземцями були добровільними, аби уникнути відповідальності. Це все, чого очікували від них ті, хто не подбав про їхню долю — позбутися проблеми та змусити забути про все, що сталося.

Настя, яка молодша, стала матір'ю у 15 років, і тепер їй 17. Доля її доньки виявилася ще складнішою. Після народження дитини вона жила у зйомній квартирі, отримуючи певну стипендію — чи то з технікуму, чи з ПТУ. Протягом кількох місяців до неї приїжджав молодий чоловік з Туреччини, з яким у неї зав'язалися стосунки, і в результаті вона завагітніла. Вони намагалися будувати спільне життя, проте, за її словами, він почав проявляти агресію, бив її та заводив стосунки з іншими жінками. Зрештою, він покинув Україну, залишивши її наодинці з дитиною.

Вона відвідала місцеву благодійну організацію, яку очолює пастор, відомий у окрузі. Це, здається, протестантська церква. Він надає притулок тим, хто опинився в скрутному становищі. Настя разом із дочкою Мілек — ім'я Мілек з турецької перекладається як "янгол" — жила в цьому притулку.

Після цього, за її розповіддю, пастор Максим Фетісов зазначив, що, напевно, вона відчуває втому, і запропонував їй можливість поїхати за кордон на кілька місяців. Він сказав, що вона може залишити дитину з ними і відпочити з іншою дівчиною. В результаті, вона вирушила в Нідерланди, нібито на три місяці, але, за її словами, у неї не було зворотних квитків. Врешті-решт, вона затрималася там на п'ять місяців, поки не зібрала необхідні кошти.

На цю дитину була видана довіреність, яку жінка залишила у пастора. Коли вона повернулася, їй повідомили, що більше не має права на свою дитину. За її словами, їй не дозволяли бачитися з дитиною. Під час роботи над фільмом, восени, ми дізналися, що триває судовий процес щодо позбавлення Насті батьківських прав, хоча вона стверджувала, що бажала б сама дбати про свою дитину та бути матір'ю. Але, за її словами, її не допускали до дитини.

Ми зустрілися з пастором для інтерв'ю, але він одразу відмовився обговорювати цю ситуацію. Пізніше стало відомо, що дитина жила в сім'ї самого пастора. В процесі позбавлення батьківських прав, як ми дізналися, були залучені адвокати з його родини. Це свідчить про те, що, ймовірно, все йшло до позбавлення Насті батьківських прав, а дівчинку планували вдочерити або надати їй якусь форму опіки в сім'ї пастора. Це лише наші припущення. На жаль, він не захотів коментувати цю трагічну історію.

На прем'єру фільму завітала Інна Мірошниченко. Вона поділилася, що глибоко перейнялася історією Насті і готова стати на її захист.

Наталка Соколенко: І на цій драматичній ноті й завершується фільм, коли Яніна телефонує Насті й каже: "У тебе завтра суд". Але є розвиток цієї події, і це цікаво. Який все-таки вплив мають журналістські розслідування на долі людей -- не лише на якісь структури, посадовців, на їхню відповідальність, а й на героїв.

Анна Бабінець: Ми дійсно були стурбовані долею цієї дівчини, яка стала матір'ю, але не має жодної підтримки. Постійно в голові крутилося питання, як журналісти, як ми можемо висвітлити цю ситуацію та продовжити працювати над цим, адже це надзвичайно складні теми.

І зрештою на показ нашого фільму прийшла правозахисниця, відома блогерка Інна Мірошниченко, яка сама виховує прийомних дітей, знає, що це таке. І вона після фільму встала і сказала, що дуже перейнялася долею Насті й буде її захищати. Вона бачить, що та судиться. Ми до цього не спілкувалися, ми не були знайомі. Вона прийшла на показ, дізналася цю історію і сказала, що сама має дитину, яку народила сирота. Вона сказала, що хоче, щоб у цієї маленької Мілек була рідна мама. Вона сказала: "Я готова до судових процесів, буду їздити, буду допомагати Насті впоратися".

"Ми віримо, що державні структури звернуть увагу на Настю і нададуть їй підтримку. Це необхідно, щоб перервати замкнене коло, в якому сирота стає матір'ю для нової сироти."

Анна Бабінець: Але абсолютно дивним чином між судовими засіданнями зібралася комісія, на якій були присутні представники державних органів і представники Фетісова. Він, ніби, і сам там був, і його адвокати були. І на цій комісії була присутня Інна Мірошниченко. Було вирішено повернути дитину Насті -- навіть до завершення судових розслідувань.

Наталка Соколенко: Чи дійсно до самого кінця?

Анна Бабінець: Так, на даний момент вона не була позбавлена батьківських прав. На щастя, напевно, все сталося вчасно, адже якби це відбулося раніше, повернення могло б затягнутися на роки. Дитина могла б забути про свою маму — адже, згідно з різними свідченнями, вона не бачила її від півроку до року, і, за її словами, їй не дозволяли зустрічатися з нею.

Як сказала Інна Мирошниченко, була зібрана досить серйозна база проти Насті -- що вона погана мама, що вона не впорається зі своїми обов'язками. Тобто все, швидше за все, йшло б до того, що її позбавили б батьківських прав, і ця дитина росла б в іншій сім'ї.

Але, вражаючим чином, Інна, з якою я спілкувалася в той же день, зазначила: "Це просто неймовірно. Я ніколи не бачила, щоб усі так швидко зібралися і ухвалили рішення. І місцеві державні інституції надали цій випускниці інтернату можливість виховувати свою дитину".

Наразі Настя знаходиться в центрі для матерів та дітей, де їй надають необхідну підтримку. Ми підтримуємо з нею зв'язок, так само як і Інна Мирошниченко. У цьому місці їй допоможуть відновитися, отримати нові навички та професію, і вона зможе залишатися там стільки, скільки буде потрібно.

Також, за словами Інни Мірошниченко, під час цієї комісії був присутній заступник мера міста і він сказав, що Настя належить до такої соціальної категорії, яка має право на соціальне житло. Тобто ми сподіваємося, що завдяки цьому розголосу, завдяки цій увазі суспільства, різних людей, доля Насті і доля її дитини складуться. І нарешті держава зверне на неї увагу та допоможе їй виховати дитину, щоб розірвати це коло, коли сирота народжує сироту.

"Ми бачили звіт омбудсмена українською мовою. Ми згадали, напевно, 20% порушень"

Наталка Соколенко: Щодо звіту українського омбудсмена, з якого все й почалося. Чому чеські журналісти отримали доступ до нього англійською мовою? Чи існує оригінал цього звіту українською, і чи був він презентований для громадськості та ЗМІ також? Який наступний крок? Адже Офіс омбудсмена є державною установою. Чи надсилали вони запити, наприклад, до Національної поліції або інших органів влади?

Анна Бабінець: Насправді дуже добре, що наша історія базувалася на такому офіційному документі, як звіт омбудсмена. Він був підписаний 11 українськими посадовцями, які виїжджали в Туреччину. Вони все це бачили, все фіксували й засвідчили своїми підписами. Щоб це не виглядало так, ніби це якісь чутки, що діти щось розповіли і в них така "фантазія", як люблять говорити ці відповідальні дорослі. Насправді під цим підписалися відповідальні дорослі з посадами.

Ми ознайомилися з цим звітом також українською версією. Нам вдалося його отримати, і саме на нього ми спиралися у своїх висновках. У документі виявлено чимало серйозних порушень. Ми згадали приблизно 20% з них. Деякі факти нам вдалося підтвердити, а інші – ні. Пізніше ми ще деякі аспекти висвітлювали в новинному контексті.

Як відомо, в Офісі Омбудсмена ці матеріали не були опубліковані і не планувалися для поширення. Після прем'єри фільму омбудсмен зазначив, що його офіс не має за мету робити такі інформаційні матеріали загальнодоступними.

Наталка Соколенко: А з якої причини?

Анна Бабінець: Це, на мою думку, порушує права людини, адже містить безліч конфіденційних відомостей. Це те, що нам постійно повторювали дорослі. Однак, якщо б не чеська журналістка або інша особа, яка виявила цю інформацію англійською мовою, ми б ніколи не дізналися про це. Ці звіти надсилалися до різних установ, зокрема до ЮНІСЕФ. Як відомо, вони також були залучені до цієї ситуації, тож без їхнього втручання ця інформація залишилася б невідомою.

Правоохоронці закрили розслідування, оскільки "не вдалося виявити ознак злочину".

Анна Бабінець: Усі ці люди, які це підписали, зокрема, Офіс омбудсмена, передали цей звіт у правоохоронні органи.

Наталка Соколенко: І що ж?

Анна Бабінець: Вони надали документи до Офісу Генерального прокурора. В результаті, в Офісі було розпочато кримінальне провадження, яке близько року досліджувала місцева поліція Дніпропетровської області. Хоча слідство тривало, я знаю, що багато людей, котрі мали відношення до цієї справи, не були допитані. Дівчата, про яких йдеться у нашому фільмі, зазнали уваги в рамках цього або іншого розслідування. Вони підписали документи, що підтверджують, що їхні сексуальні стосунки були за взаємною згодою, отже, все в порядку. Проте, існує багато інших обставин, що були розкриті, включаючи фотографії та відео, які свідчать про знущання над дітьми або порушення їхніх прав. В результаті, влітку 2025 року, поліція закрила справу, посилаючись на те, що "склад злочину не був встановлений".

Зараз, коли ми обговорюємо вплив та наслідки історії, варто зазначити, що ця трагічна історія має багато аспектів. Тому дуже важливо відновити розслідування. Ми вже опублікували певні дані і активно спілкуємося з юристами, готовими долучитися до цієї справи. Також ведемо переговори з тими, хто може ініціювати відновлення розслідування, адже зібрано нові факти, які потребують уваги.

Усі ці діти не були допитані в рамках цієї кримінальної справи. Справа спочатку рухалася, але згодом була закрита, і ніхто не звернувся з протестом. Як повідомили нам у поліції, Офіс прокурора не оскаржив закриття справи. Таким чином, усі погодилися з тим, що в діях, які ми оприлюднили, а також у вчинках омбудсмена, який ніколи не планував робити це публічно, відсутній склад злочину.

Мені здається, що це змова між дорослими: "Просто давайте не піднімемо цю тему, ніби її не існує."

Наталка Соколенко: Повертаючись до цього звіту, чому його не було опубліковано? Це викликає в мене подив, адже щорічно омбудсмен, який представляє Верховну Раду з прав людини, подає звіт, в якому містяться статистичні дані про кількість зафіксованих порушень прав людини, а також конкретні випадки та відповідальних осіб. Чи відбулися якісь зміни в цьому процесі?

Анна Бабінець: Цей візит відбувся в 2024 році. Отже, якщо б ця інформація повинна була бути включена в якусь доповідь, то це мало б стосуватися минулого року. Я про це ніколи не чула. Вважаю, що будь-хто, хто почув би хоча б частину цих фактів, неодмінно запам'ятав би їх. Можливо, вони стали частиною якоїсь статистики, проте подробиці про те, що відбувалося і скільки дорослих було залучено, ніколи раніше не були оприлюднені.

Під час спілкування з дорослими, які були відповідальними за нашу діяльність, багато хто з них висловлював занепокоєння: "Ви лише нашкодите дітям. Те, що ви зібрали, не принесе користі, а навпаки, ускладнить їхнє життя. Ви витягнете їхні переживання, і взагалі не варто в це втручатися — там все під контролем, як у Олени Зеленської".

Ми спостерігаємо ситуацію: є бізнесмен, є Олена Зеленська, а також ряд організацій, які мали би займатися цим розслідуванням. Виглядає так, ніби дорослі домовилися про мовчання: "Давайте просто не будемо про це говорити, наче це не існує. Врешті-решт, це ж просто проблемні діти". Я вживаю сарказм, говорячи про те, що чули від тих, хто несе відповідальність. "Це ж все одно проблемні діти. Навіщо псувати життя успішним дорослим такими неприємними історіями?" Це те, що постійно звучить. І мені видається, що це загальна позиція більшості дорослих, з якими ми взаємодіяли: краще нічого не публікувати, замовчати, закрити питання. У цій ситуації я відчуваю ще більшу відповідальність, адже для цих дітей це єдина можливість отримати справедливість. Коли ця історія стане відомою, буде підкріплена доказами журналістів і приверне увагу суспільства, це може змінити ситуацію. Всі інші способи довести правоту та здобути справедливість, на жаль, вже вичерпані й не дали результатів.

Наталка Соколенко: Проте ваше розслідування все ж дало свої плоди.

Нагадаємо, що в попередніх випусках подкасту "Медіуми" ми обговорювали різноманітні теми з Наталією Попудрібко, зосереджуючись на культурній дипломатії в радіоефірі, а також зі Стасом Козлюком, який поділився думками про труднощі, з якими зіштовхується Україна в залученні уваги світової аудиторії. Олена Левандовська розповіла про український проєкт "ШВАБРА", який трансформує блогосферу, а Юлія Тимошенко з Ukraїner дала поради щодо ефективної комунікації з іноземцями. Марта Наумова розглянула питання медіаграмотності в контексті державної політики, а Сергій Міхальков порушив тему маніпуляцій в телеграм-каналах під час "шахедних" атак, які перетворюють тривогу на прибутки. Юрій Табаченко розповів, як відзначити сторіччя мовника, щоб це стало темою обговорення в усьому країні. Тетяна Трощинська та Данило Мокрик обговорили етичні питання публікації новин про смерті, а Олена Тараненко поділилася порадами щодо захисту від медіатравми. Денис Зеленов акцентував увагу на діяльності соцмереж "24 каналу", Дмитро Литвин розповів про "Укрінформ", "УП", телемарафон та інші виклики для журналістів. Олександр Педан обговорив співпрацю з Суспільним та інші проєкти Pedan buro, тоді як Катерина Котвіцька з Megogo Audio розкрила тренди в дистрибуції аудіоконтенту онлайн. Гала Котова з Viber поділилася, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber адаптуватися та зростати після початку широкомасштабного вторгнення.