Забудьте про Джека Річера: Алан Рітчсон в новому жорсткому екшені "Мотор Сіті" 90 хвилин тримає мовчанку.

Забудьте на хвилину, що Алан Рітчсон -- зірка серіалу "Джек Річер" від Amazon. У новому фільмі "Мотор Сіті" він майже не говорить: за півтори години дії -- не більш як п'ять реплік. Це третій фільм американського інді-режисера Потсі Пончіролі -- безкомпромісний глядацький атракціон, який повертає на екрани естетику старого доброго B-movie 1970-х і вкотре доводить, що жанрове кіно не потребує слів. У прокат він виходить 6 серпня. Розповідаємо, чому "Мотор Сіті" обов'язково треба дивитися саме на великих екранах.

Все зрозуміло й без слів.

Головного персонажа, простого працівника одного з автомобільних заводів у Детройті 70-х років, підставляють корумпований поліцейський і місцевий кримінальний авторитет через його роман з дівчиною гангстера. Залучивши своїх бойових товаришів з В'єтнаму — серед яких є й представник ліворадикальної терористичної організації "Чорні пантери", — герой втікає з в'язниці і починає свій шлях помсти. І ця помста обіцяє бути жорстокою: у головній ролі знімається Алан Рітчсон, відомий своєю роллю Джека Річера в популярному серіалі від Amazon. Його вражаючі виступи отримують порівняння з найкращими екшн-ролями Арнольда Шварценеггера, адже критики відзначають його потужний екшен-стиль.

Можливо, здається незвичним рекомендувати читачам ZN.UA фільм з таким оригінальним і глибоким сюжетом, переповненим експресивним насильством і запальними пристрастями, які нагадують боллівудські хіти. Проте "Мотор Сіті" є унікальним зразком кіномистецтва, де оповідь ведеться виключно через візуальні образи. Тут немає місця психологічним нюансам (персонажі виконують функціональні ролі) і затяжним діалогам: за півтори години можна почути не більше п’яти реплік. Це неймовірно вражаюче видовищне шоу з гіперболізованою, майже карнавальною естетикою, де ритм задають музика та хореографія бойових сцен. Абсолютне задоволення для любителів кіно.

В останні роки жанрове кіно повертається до основ візуального оповідання, відкидаючи зайве, зокрема діалоги та тривалі експозиції. Відомий фільм "Шалений Макс: Дорога гніву" Джорджа Міллера (2015), фінський трилер "Безсмертний" (2022), науково-фантастичний хорор "Ніхто тебе не врятує" Браяна Даффілда (2023), а також "Німа лють" (2023) Джона Ву демонструють все більшу схильність до "чистого кінематографа".

Сучасні глядачі, а також самі творці жанрового кіно, явно втомилися не лише від відомого “exposition dump”, коли персонажі відкрито діляться сюжетними лініями, своїми емоціями та мотиваціями, але й від безкінечних жартів у дорогих екшенах і супергеройських стрічках, які знищують будь-який напружений момент (і водночас підривають драматургію, адже всі персонажі жартують у одному і тому ж стилі, характерному для сценариста). Відмова від діалогів – це радикальний шлях до відновлення первісної мети кіно: показувати історії, а не лише їх оповідати.

Кров, неон та Альфред Хічкок

Звісно ж, сьогоднішній тренд на мовчання в жанрових фільмах -- це не відкриття Америки, а свідоме повернення до витоків кінематографа, який, зрештою, від самого початку був німим. Згідно з концепцією "чистого кіно" Альфреда Гічкока, фільм має бути цілком зрозумілим глядачеві лише засобами монтажу та візуальної інформації: стрічки, в яких дію пояснюють діалогами, він презирливо називав "фотографіями людей, що розмовляють".

Такий безкомпромісний підхід став правилом для всіх наступних майстрів жанру -- до того ж не в останню чергу з економічних причин.

У 1960-х роках Серджо Леоне та інші італійські кінематографісти створювали вестерни з міжнародним акторським складом: на знімальному майданчику працювали представники різних країн — американці, італійці, німці та іспанці. Актори виконували свої ролі, промовляючи тексти різними мовами, а пізніше їхні репліки переозвучували під час постпродакшену. Щоб уникнути труднощів із синхронізацією губ, Леоне вирішив спростити сценарій, виключивши діалоги, що не мали значення для сюжету. Натомість він зосередився на тривалих паузах та крупних планах облич, а тиша кадру заповнювалася величною музикою Енніо Морріконе, яка стала основним засобом вираження емоцій у цих фільмах. Таким чином, з практичних причин, виник унікальний і геніальний стиль.

Фінансовий бік питання сьогодні важливий так само, як і раніше. В епоху стримінгів і глобального прокату відсутність діалогів -- це заповітна мрія продюсера. Фільм без реплік не потребує складного дубляжу, не втрачає гри слів під час перекладу й однаково легко зчитується глядачем у Києві, Токіо або Лос-Анджелесі.

Ну й, звісно ж, це потужний творчий виклик для авторів фільму: на перший план виходять саме ті інструменти, які й роблять кіно унікальним мистецтвом. Зокрема хореографія кадру, пластика акторів і музика як наратив -- як ми це бачимо в "Мотор Сіті".

Motor City Melody

Мотор Сіті — це неофіційна назва міста Детройт, яке до середини XX століття стало епіцентром американської автомобільної промисловості. У цей період населення міста досягло вражаючого показника в 1,85 мільйона людей, що зробило його четвертим найбільшим містом у Сполучених Штатах. "Велика трійка" автомобільних компаній — Ford, General Motors та Chrysler — сприяла економічному підйому, забезпечуючи робітників високими зарплатами і формуючи сильний середній клас.

Напередодні занепаду, ще на початку 1960-х років, місто стало також світовою музичною Меккою завдяки лейблу Motown Records. Тут записувалися Даяна Росс, Марвін Гей та Стіві Вандер, які задали нові стандарти ритм-енд-блюзу й соулу. Але повоєнне процвітання завершилося нафтовою кризою 1973 року.

У 1977 році, коли розгортається сюжет фільму, Детройт вже здобув репутацію кримінальної столиці США, з кількістю вбивств, що перевищувала 700 на рік. Перший афроамериканський мер міста, Коулмен Янг, прийшов до влади з обіцянкою провести реформи в поліції, але насправді він лише остаточно підірвав залишки вже й так слабкої системи: навіть служба екстреного виклику 911 не могла впоратися зі своїми завданнями. Корупція серед правоохоронців була поширена, а в неблагополучних районах патрульні часто просто ігнорували виклики, залишаючи людей без допомоги.

Власне, саме тому Мотор Сіті 1977 року -- ідеальний сетинг для жорстокого жанрового кіно з розкішним саундтреком.

Рок-н-рольна казка

Золоте правило жанру стверджує, що перші п'ять хвилин фільму визначають його візуальний стиль та емоційний настрій, формуючи закони створеного всесвіту і сприяючи нашій співпереживанню з героєм. Якщо в ці початкові миті не вдасться привернути увагу глядача, можна вважати, що ви його вже втратили.

Потсі Пончіролі з самого початку захоплює глядача, занурюючи його в гіпнотичний ритм пісні Cat People Девіда Бові, з її провокаційними рядками про "гасіння вогню бензином". На відміну від фільмів Серджо Леоне, у "Мотор Сіті" лірика пісень виступає як безпосередня заміна діалогам: вона виражає думки персонажів, розкриває їх мотивацію та підкреслює емоційний стан. Завдяки стильним хітам Донни Саммер і Fleetwood Mac з "золотого фонду" 1970-х років, стрічка перетворюється на адреналіновий музичний ролик, де хореографія дій повністю синхронізована з ритмом саундтреку, а насильство втрачає свою гнітючу реалістичність.

Це зовсім не дивно. Музичним продюсером фільму став Джек Вайт, відомий завдяки блюз-роковому дуету The White Stripes, який написав популярний футбольний гімн "Seven Nation Army". Його також можна побачити в коротенькому камео. А Потсі Пончіролі розпочинав свою кар'єру в ролі кліпмейкера, як і такі видатні режисери, як Девід Фінчер, Спайк Джонз, Мішель Ґондрі, Джонатан Ґлейзер та Тарсем Сінгх, чиї імена вже стали символами високого мистецтва.

Візуальний стиль фільму такий самий гіперболізований і карнавальний, як і саундтрек. Художники-постановники створили підкреслено гротескний стиль епохи: копи з обов'язковими пишними вусами, а головний лиходій у виконанні Бена Фостера хизується в піжонських костюмах-двійках та окулярах-авіаторах. В обрамленні блискучих золотих суконь Шейлін Вудлі, потертих шкіряних курток Алана Рітчсона та запаморочливо прекрасних восьмициліндрових автомобілів стрічка перетворюється на ідеальну стилізацію під B-movie 1970-х, ніби зняту найкращими режисерами жанру тієї епохи. Насамперед згадується Волтер Гілл: теглайн із його фільму "Вулиці у вогні" -- "Рок-н-рольна казка" -- ідеально підходить до "Мотор Сіті".

Таке кіно створене виключно для великих екранів і потужного звуку. Не пропустіть -- у прокаті вже із 6 серпня.