"З-за лаштунків": Стрічка, що розповідає про жовті шпалери та пусті коридори, заробила понад 390 мільйонів доларів. Чому ж людей так манить атмосфера безвиході?

Бесіда з 21-річним кінорежисером Кейном Парсонсом

Досить лише одного кроку за поріг, і реальність починає давати збій. Знайомий світ зникає, а ви опиняєтеся в нескінченному лабіринті замкнених кімнат, обклеєних монотонними жовтими шпалерами. Повітря тут важке і затхле, просякнуте ароматом старого пилу. Під ногами пружинить вогкий синтетичний килим, а мертве світло люмінесцентних ламп не залишає жодної тіні. Немає вікон чи виходів на волю. Тиша розривається лише безперервним електричним гудінням. Навколо — нікого, але з кожною хвилиною стає дедалі ясніше: хтось або щось у цій пустці вже помічає вашу присутність.

Феномен Backrooms зародився 2019 року як інтернет-легенда про моторошний паралельний вимір. Це нескінченний лабіринт порожніх офісних кімнат, торговельних центрів і тунелів. Концепт став утіленням страху перед "лімінальними просторами" -- знайомими, але неприродно порожніми перехідними зонами, з яких неможливо знайти вихід. Головна ідея полягає в тому, що людина може випадково "випасти" з нашої реальності (цей процес називають no-clip) і опинитись у пастці виміру.

У віці 16 років Кейн Парсонс перетворив інтернет-легенди на справжній феномен на YouTube. Коли йому виповнилося 20, він став наймолодшим режисером в історії студії A24, екранізувавши захопливу історію. Його науково-фантастичний трилер "Backrooms" (або "Залаштунки"), знятий з бюджетом приблизно 10 мільйонів доларів, вже зібрав у світовому прокаті понад 390 мільйонів доларів.

Режисер та співавтор музики до фільму поділився з ZN.UA своїми мотивами щодо того, чому навмисно не дає глядачам чітких відповідей.

У житті ніхто не пояснює фіналу

Кейне, ти часто вдаєшся до неоднозначності. Це твій індивідуальний естетичний запит чи частина ідеї фільму?

Я завжди схиляюся до багатозначності. У житті рідко кому вдається підвести підсумки або чітко пояснити, що було сприйнято вірно, а що — ні. Ця невизначеність є складовою частиною нашого існування, тому вона пронизує майже всі аспекти мого життя. Мене надзвичайно захоплює відтворення відчуттів реальності.

Я прагну виявити неочевидні, приховані аспекти, які, з різних причин, є універсальними для всіх, і надаю їм величезне значення. "Залаштунки" – це фільм, що глибоко досліджує архітектуру, і його сила полягає в тому, що всі ми маємо міцний, часто непомітний зв'язок з просторами, де колись проводили час. Іноді ми несподівано згадуємо кімнату з нашого дитинства, про яку не думали багато років.

-- Твій YouTube-серіал давав змогу довго спостерігати, як герой іде нескінченним коридором. Це занурювало в атмосферу. Що довелося змінити у форматі повнометражного кіно?

Це був певний компроміс: в деяких аспектах ми пожертвували свободою, але водночас відкрили нові горизонти можливостей. Глядачі онлайн-серіалу дійсно цінували загадкову логіку системи — їм приносило задоволення поступово розгадувати її. Однак ми усвідомили, що в короткометражному кіно не має сенсу витрачати 25 хвилин на прогулянку одним коридором лише з метою створення реалістичності. На YouTube користувач може легко перемотати відео або повернутися до нього пізніше. У кінотеатрі необхідно більш ретельно управляти увагою глядачів.

У повному метрі ми змогли зосередитися на одній емоційній лінії й показати конкретних людей, які стикаються із цим лабіринтом. Зате ми отримали ресурси й змогли фізично побудувати цей простір.

Часовий апарат

Кейне, цей фільм приваблює широкий спектр глядачів — від молоді до тих, хто зазвичай не цікавиться жанром жахів. Для кого саме ти створював його?

-- Я не визначав аудиторію за віком і намагаюся не мислити демографічними категоріями. У певному сенсі я робив фільм для себе -- з надією, що люди відчують ті самі точки напруги. Я ніколи по-справжньому не сприймав "Залаштунки" як горор.

Я усвідомлював, що текст буде сприйнято і популяризовано саме таким чином, проте наша справжня мета полягала не в тому, щоб налякати, а щоб спонукати до внутрішньої рефлексії — поставити питання про зв'язок особистості із зовнішнім світом. В основі твору лежить чітка логіка глибокої наукової фантастики, окутана таємницею, а в центрі її — ностальгія. Для того, хто опинився в безвихідній ситуації, ці двері відкривають можливість повернення до простіших часів або віднайдення втраченого.

У стрічці розповідається про теми пам'яті, скорботи та травми. Наскільки ці питання виявилися близькими тобі особисто, і чи звертався ти до психологів під час написання сценарію?

-- Я б не охарактеризував це як "фільм про травму" – така ціль не стояла переді мною. Проте сьогодні багато стрічок підпадають під цей ярлик. Для мене це скоріше можливість розглянути ті виправдання, які ми створюємо, живучи в рамках абстрактних соціальних і культурних систем.

Це особливо вражає в історіях персонажів Мері (виконаної Ренатою Рейнсве) та Кларка (якого грає Чиветел Еджіофор), власника невдалого магазину, що бореться за виживання свого бізнесу. Кларк виглядає розгубленим і знеструмленим, немов втратив своє місце в житті, тоді як Мері намагається структурувати та пояснити переживання інших, хоча сама не завжди в змозі впоратися з хаосом навколо. Їхня взаємодія, спільна праця та компроміси ілюструють, як люди намагаються знайти опору та сенс у контексті соціальних і економічних викликів Америки 1990-х років.

Всі герої кружляють навколо спільної порожнечі, намагаючись знайти відповідь в безмежній сингулярності, яка залишається мовчазною. Це роздуми про те, що ми відкладаємо на потім і чим жертвуємо системам, в яких існуємо.

Що стосується психології, моя мама є психотерапевткою, тож я здобув певні знання майже інтуїтивно. Партнерка одного з продюсерів також має терапевтичну практику, і ми часто зверталися до неї за порадами. Важливо зазначити, що Мері у фільмі не є ідеальним представником професії: ми свідомо демонструємо специфічну версію терапії тих часів та можливі помилки в її проведенні. Простір "Залаштунків" не обов'язково функціонує за принципом пам'яті, як це описує Кларк. Це скоріше порожнє полотно, яке відображає все, що на нього проєктують.

Чарівність магнітної плівки

Кейне, ти описуєш простір майже так, ніби він має свою власну душу. Наскільки глибоко ти занурився в це відчуття, працюючи над фільмом?

Я завжди відчував сильну "присутність" будівель, приписуючи просторам людські якості. Під час постпродакшну й дознімань я на кілька днів дозволив собі майже психотичну оптику. Я почав уявляти, як це насправді -- коли простори живі, майже як дивний паразит, що існує поруч із людством. Це було химерно -- я справді в це повірив, і з цього народилися дуже цікаві художні рішення.

У стрічці відчувається реальна фізична присутність кожного приміщення, а камера майже завжди слідує за персонажами, не випереджаючи їх. Відео з початку 90-х виглядає не як сучасний цифровий ефект, а радше як стара, автентична касета. Яким чином ти домігся такого вражаючого ефекту?

Тримати камеру на одному рівні з персонажами – це не просто економічний підхід, а творчий вибір. Перед зйомками більшість цього світу була представлена у стилі found footage, що нагадує псевдодокументальне "знайдене відео". Нам потрібно було вийти за межі цього формату, зберігаючи при цьому кінематографічну мову.

Коли глядач спостерігає за чітким маршрутом, а ми не перетинаємо три різні приміщення, створюється відчуття організованості та значущості. Щодо зображення, то моє захоплення кіномистецтвом почалося з візуальних ефектів. Для того щоб передати ілюзію, я використовував справжній відеомагнітофон.

У повному метрі ми застосували ту саму установку з конвертером Sony, що й на YouTube. Спочатку матеріал знімали на камери RED Komodo в максимальній якості, зводили всі реальні та цифрові фрагменти, а вже завершену сцену записували на касету -- іноді кілька разів із різним рівнем спотворення. Тобто це не імітація VHS-ефекту: зображення справді проходить через магнітну стрічку.

Покоління YouTube

-- Чимало глядачів і критиків порівнюють "Залаштунки" з іншим малобюджетним хітом цього року -- "Обсесією". Що, на твою думку, їх об'єднує?

-- Спільне між цими фільмами -- радше в зовнішньому контексті, а не в них самих. Обидва вони малобюджетні, хоча "Обсесія" коштувала значно менше -- близько 750 тисяч доларів проти наших десяти мільйонів.

Проте я усвідомлюю, чому виникає цей міф про двох зумерів, які є ютуберськими режисерами і презентують свої твори у вдалий момент. Фільм "Обсесія" - це справжній шедевр, що майстерно відображає невеликі нюанси настроїв людей, які прагнуть до новаторського кіно.

Які знання мають режисери, що сформувалися в епоху Інтернету, про сучасних глядачів і чому Голлівуд все частіше шукає співпраці з творчими особистостями з YouTube?

Усі прагнуть знайти формулу, яка дозволить ефективно спілкуватися з молодіжною аудиторією, але для мене це більше схоже на інтуїцію — на ті маленькі звички, які закладені в свідомість людини, що виросла в епоху Інтернету.

Наприклад, я постійно читаю коментарі під тим, що дивлюся. Це розвиває здатність прогнозувати, якою буде реакція соцмереж на твір. У молодших людей може бути вбудований сильніший PR-інстинкт просто тому, що вони виросли всередині цієї ехокамери.

Механізм, що привертає увагу Голлівуду, є цілком зрозумілим: молодь активно використовує YouTube як платформу для реалізації своїх проєктів. Чотири десятиліття тому такі ж молоді творці шукали б інші шляхи для самовираження. YouTube миттєво надає авторам аудиторію та можливість перевірити свої ідеї. Моє перше коротке відео, ще до досягнення 20 мільйонів переглядів всього за півтора тижня, стало знаковим моментом для індустрії. Це та сама боротьба ідей, просто нові технології значно пришвидшили цей процес.

Після тріумфу "Залаштунків" чи маєш намір продовжити свою кар'єру у великому кінематографі?

У мене є кілька ідей для різних медіа-форматів. По-перше, я прагну глибше зануритися в повнометражне виробництво, через яке нещодавно пройшов, тому кіно займає провідну позицію в моїх планах. Одночасно я розробляю телевізійні проєкти і мрію колись зайнятися створенням відеоігор. YouTube залишиться в моєму арсеналі — я використаю його як платформу для експериментів. Я не закриваю жодних можливостей, адже всі ці медіа все більше переплітаються між собою.