Завжди намагайтеся віднайти оптимістичні нотки навіть у найтемніші часи, говорив він. Пішов з життя Левко Довгович, знаменитий український диригент із Кошиць, який пережив ГУЛАГ. - novyny.sme.sk

#Мистецтво та розваги

Нам важлива ваша підтримка. Вона допоможе продовжити роботу для українців у Словаччині.

Політичний в'язень №2А-424. Завершив свій нелегкий життєвий шлях Левко Довгович -- "диригент з ГУЛАГу" родом із Закарпаття. Він помер у п'ятницю, 5 грудня. Інформацію про це оприлюднив Український народний хор "Карпати".

Видатний представник української національної меншини у Словаччині народився 29 вересня 1936 року в Ужгороді. У п'ятнадцять років він став одним з наймолодших політичних в'язнів сталінського СРСР. У радянських в'язницях та ГУЛАГу він провів понад шість з половиною років.

У своєму життєвому шляху він зустрівся з суворими умовами в'язниць Ужгорода, Львова, Києва, Харкова, Вологди, Владіміра, Богучара, Архангельська, Москви та Ленінграда. Його досвід також включав перебування у трудових таборах Архангельська, Воркути та інших установах за Байкалом.

Згодом, уже дорослим, виклав свої спогади у понад 500 сторінках книги "Хроніка життя політичного в'язня № 2А-424", яка вийшла двома мовами -- словацькою та українською.

Левко виріс у сім'ї греко-католицького священика на території Підкарпатської Русі. Наприкінці Другої світової війни він жив разом із батьками та трьома сестрами в селі Лінці. У 1944 році, коли радянська армія вступила до їхнього села, розпочався його складний життєвий шлях.

Батькові, за допомоги односельців, вдалося уникнути масових арештів греко-католицьких священників, разом з найстаршою дочкою він втік до Чехословаччини.

За кілька місяців мати готувала до втечі й десятирічного Левка. Усе було готове, але коли в останню мить на шляху з'явився прикордонник, хлопець не ризикнув і залишився вдома.

З того часу він узяв на себе роль головного годувальника сім'ї. Жили, як могли, користуючись підтримкою тих, хто знав його батька-священника. Влітку Левко працював на господаря в Великих Селменцях. У 1948 році неповна родина вирушила до Ужгорода.

Радянська влада дедалі активніше проявляла свою присутність на нових територіях, що з'явилися після війни. Дії комуністів викликали широкий резонанс і обурення серед населення. В Ужгороді наростало невдоволення, і Левко не бажав залишатися в стороні. Разом з товаришами вони почали виготовляти листівки з гаслами "Смерть комунізму" та "Смерть Сталіну".

Розкидали їх у ніч на суботу перед ужгородськими храмами, щоб люди знаходили їх вранці по дорозі на богослужіння.

Група старшокласників, яку пізніше НКВС (таємна поліція Сталіна, а згодом КДБ) охрестила "антирадянською організацією", таємно зустрічалася на історичному кладовищі в Ужгороді. Молодші учасники, зокрема Левко, всупереч заборонам старших, перенесли кілька автоматів, пістолетів і запаси набоїв із підземного складу ужгородської синагоги до однієї з гробниць на цьому цвинтарі.

Протести наростали. Восени 1948 року клас Левка спонтанно вирішив не вступати до комсомолу, однак після кількох днів тиску учні все ж підписали заяви. У січні 1950 року почалася хвиля арештів студентів у вишах.

У поле зору НКВС потрапила також і "група Левка". 2 лютого 1950 року його разом із двома товаришами затримали. Це стало початком тривалих років страждань у більш ніж двадцяти радянських в'язницях і таборах, які він згодом іронічно називав "сталінськими курортами".

П'ятнадцятирічного Левка засудили на 10 років за "зраду батьківщини", антирадянську агітацію та участь у "антирадянській групі". Він пройшов через кілька в'язниць і в жовтні 1950 року опинився в таборі для неповнолітніх на півострові Конвеєр у Білому морі, що на півночі Росії.

Він зміг вирватися на свободу, отримавши допомогу від вчительки та співробітника навчального закладу, з якими прокопав тунель, що виводив за межі табору. У липні 1952 року він спромігся втекти, сів у човен разом із одним із своїх помічників і вирушив до Фінляндії, перетинаючи північноросійську тундру.

"Цей процес тривав п'ять днів. Врешті-решт, після того як я пройшов більше двохсот кілометрів, мене затримали та повернули назад. Протягом п'яти днів у карцері я постійно аналізував, де і коли допустив найбільшу помилку. Я усвідомив, що в момент підготовки та під час цих п'яти днів свободи я діяв під впливом фантазій юного семнадцятирічного підлітка, а не керувався раціональними міркуваннями, тому моя втеча була приречена на невдачу з самого початку", — згадував він згодом.

Втеча призвела до нового покарання — десяти років у таборах, такий вирок був винесений йому в Архангельську.

Згодом він долучився до страйкового комітету в таборі у Воркуті. Це завершилося новим судом. Вирок він очікував у московській тюрмі Бутирка, де колись сидів Ленін. У 18 років його засудили до смертної кари, призначивши розстріл.

"Коли суддя це оголосив, він зробив довгу паузу, чекаючи моєї реакції. Я подумав, що не повинен показувати лиходіям свої почуття", -- згадував Левко. А потім суддя додав: оскільки він ще не досяг повноліття, смертний вирок замінюється десятьма роками таборів суворого режиму і роком тюрми.

Після оголошення вироку Левка відправили до таборів, розташованих на узбережжі річки Чуна в Сибіру.

Там і народилося його майбутнє покликання: він почав займатися музикою і театром. В'язні створили хор, готували концерти й театральні постановки.

Він мав талановитих наставників серед співв'язнів. Гри на скрипці його вчив професор Алехнович із Ленінграда, основам диригування -- колишній головний диригент Одеської опери Леонід Іщенко, а театральної режисури він учився в режисера Естонського національного театру Лео Кальміта.

У 1955 році він стояв за пультом під час свого дебютного академічного концерту, на якому диригував чоловічим хором та оркестром, присвяченому творчості Тараса Шевченка.

Я мав велику удачу зустріти цих надзвичайних людей. Вони стали моїми наставниками, намагаючись перетворити наївного підлітка на зрілого чоловіка. Вони навчали мене, як вести себе в різних ситуаціях і залишатися вірним собі. Крім того, вони передали мені важливий урок, який став моїм життєвим кредо і допоміг мені долати труднощі – завжди знаходити оптимізм навіть у найпесимістичніші моменти.

Після смерті Сталіна в 1953 році розпочалася етап відлиги, який поступово призвів до звільнення політичних в'язнів. Багато з них отримали так звані "вовчі паспорти", у яких чітко зазначалося, де їм можна жити – більшість були переселені до Сибіру, тоді як інші змогли повернутися до своїх домівок.

Схожа ситуація трапилася і з Левком Довговичем. "Я й не сподівався, що матиму можливість повернутися. Однак троє осіб з Ужгорода взялися за мене, запевнивши, що я більше не буду займатися антирадянською діяльністю", - поділився він.

В липні 1956 року він повернувся до рідного Ужгорода. У березні наступного року, разом з матір'ю та двома молодшими сестрами, йому вдалося емігрувати до Чехословаччини, відновивши сімейні зв'язки після тринадцяти років розлуки.

Свою активну мистецьку діяльність він розпочав одразу після прибуття до Чехословаччини. Він став хормейстером Українського хору в Празі та очолив хорові колективи в Усті-над-Лабем і Карлових Варах. Після кількох років, проведених у Дечіні, куди його батька, як "незручного" греко-католицького священника, направили на служіння, він вирішив повернутися до рідного Пряшева.

Виступав у Піддуклянському українському народному ансамблі на посаді соліста та хормейстера. У 1965 році заснував популярний український ансамбль середньої школи "Весна", до складу якого увійшли жіночий хор, оркестр та танцювальний колектив.

Саме тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оленою, яку, за його власними словами, він вважає найбільшою підтримкою у своєму житті.

Після початку нормалізації у 1968 році йому заборонили будь-яку творчу діяльність та роботу з молоддю. "Мовляв, я ідеологічно погано впливаю на них".

На п'ятому році навчання його виключили з філософського факультету в Пряшеві, однак завдяки допомозі українських викладачів з Праги йому вдалося закінчити освіту в Карловому університеті.

Проте нормальну роботу так і не отримав. "Я навіть не міг працювати сантехніком, тому працював неповний робочий день у будівельній галузі, в рамках тодішньої так званої Акції Z", -- згадував він початок складного періоду, коли йому довелося переїхати з Пряшева до Кошиць разом з дружиною та двома синами.

Державна безпека вела розслідування щодо нього, вважаючи його "ворожою особою" з міткою українського буржуазного націоналіста. Слідчі допити проходили регулярно, приблизно кожні два-три місяці. Останній з них відбувся наприкінці жовтня 1989 року. Також під допит потрапила його дружина.

Словацькі культурні організації надали йому можливість відновити діяльність хормейстера після дев'яти років заборони, в той час як представники української національної меншини змогли це зробити лише через п'ятнадцять років. Таким чином, у 1985 році, разом із друзями та родичами, він створив український хор "Карпати" у Кошицях.

Левко Довгович нещодавно був удостоєний престижної нагороди від Інституту національної пам'яті за 2025 рік. Церемонія вручення відбулася в Братиславі під час відкриття Фестивалю Свободи.

Ця нагорода призначена для популяризації концепцій свободи та демократії, а також для визнання внеску тих осіб, які в Словаччині та за її межами боролися проти авторитарних режимів у проміжку з 1939 по 1989 рік.

Так само, людям, чиї дії та діяльність зробили надзвичайний внесок у пізнання періоду несвободи або поширення ідей свободи та демократії.

Підготувала Katarína Gécziová