Збірка "Збереження діалогу". Фрагмент.

Зображення: Богдан Ємець Презентація видання "Що розтягується, те й розтягується"

Кураторський вступ (уривок)

Катерина Яковленко, Наталія Маценко та Борис Філоненко створили тимчасову кураторську групу в грудні 2022 року за запрошенням Jam Factory Art Center. Їхня мета полягала в організації виставки, присвяченої художнім практикам в Україні після початку повномасштабної агресії Росії, а також дослідженню змін у житті та мистецтві протягом 2022-2023 років. Результатом їхньої спільної роботи стала виставка під назвою "Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми", яка відбулася на двох поверхах артцентру Jam Factory. У експозиції були представлені нові твори сучасних українських художниць і художників, роботи, створені до 2022 року, а також музейні експонати.

Щоб зафіксувати важливі історії та продовжити роздуми про теми, що підіймалися на виставці, команда артцентру разом з ist publishing у партнерстві зі ЗМІN Foundation видили книгу "Утривалення розмови". Це збірка есеїв про зміни, що відбулися з нами після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, про трансформації мистецьких практик та про роздуми, що виникають в середовищі творів мистецтва у часі війни.

У вступі до цього видання Катерина Яковленко, Наталія Маценко й Борис Філоненко говорять між собою про виставку через півроку після її завершення, розмірковуючи про зміну чи сталість ідей, сенсів та контекстів. Лівий берег публікує фрагмент цієї розмови.

Б. Ф.: Виставка "Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми" з’явилася, була реалізована та відкрита у контексті війни Росії проти України, проходячи через різні етапи цього конфлікту. Вона охоплює період блекаутів зими 2022-2023, активне обговорення українського контрнаступу в міжнародних та локальних медіа навесні 2023 року, вибух Каховської ГЕС (ми вирішили обмежити хронологію виставки подіями та творами, що передували руйнуванню гідроелектростанції), а також кризу західної підтримки і замороження допомоги з боку США, що привело до періоду невизначеності щодо майбутнього. У той же час, ми визначили певні принципи на початку нашої роботи, коли формулювали нашу роль як кураторів великої виставки, що мала за мету показати "наш стан сьогодні", зміни, повторення, трансформації та впізнавання. Хочу розпочати розмову з цього питання, адже одним із принципів була парадоксальна ідея зменшити вплив кураторів на експозицію. Виставка була ретельно спланована і описана, проте ми сподівалися, що відвідувачі матимуть більше свободи у спілкуванні з експонатами, ніж зазвичай у кураторських наративних виставках. Ми бачили цю виставку як простір для зустрічі різних зв’язків, шляхів і новел, без жорсткої структури. Як ви б охарактеризували цей підхід? Чому він був важливим тоді, і чи залишається таким через півроку після відкриття виставки?

Н. М.: Тоді для нас стало вкрай важливим забезпечити доступ до різноманітних історій та шляхів їх переживання і взаємозв'язку. Ми спостерігали за дійсністю та тим, як війна впливає на зміни в зв'язках, підриває і трансформує мистецьку практику, а також виявляє нові або ж уже існуючі прогалини. Відчувалася симультанність: усі ці маршрути, історичні та особисті події, сумніви, досвіди і втрати – все це відбувається одночасно і надзвичайно інтенсивно, нашаровуючись та переплітаючись. Цю інтенсивність неможливо передати через традиційне лінійне оповідання.

Форма новели, яка нагадує поезії Грицька Чубая або фільми Кіри Муратової, на наш погляд, була одним із найефективніших способів ілюструвати цю переповнену та динамічну реальність війни. Як і у творчості Кріса Маркера, у наших монтажах ми об'єднували документальні елементи з художніми. Насправді, вони органічно поєднувалися, і наше завдання полягало лише в тому, щоб вийняти це з реального життя, спостерігаючи за практиками митців і коментуючи побачене. Крім того, простір "Jam Factory", який складається з нижнього та верхнього поверхів з окремими залами, спонукав нас до взаємодії з його архітектурною структурою на рівні значень. У переміщенні цими просторами ми прагнули забезпечити глядачам свободу вибору, їх активну участь у створенні багатоголосої наративної структури, без "кураторського диктату". Адже сама війна, під час якої і про яку ми говорили у виставці, є боротьбою за свободу вибору та горизонтальні зв’язки, протиставляючи це домінуванню і авторитаризму. Згадую інтерв'ю з Ларсом фон Трієром, в якому він зазначав, що, на його думку, глядачеві необхідно пройти через сюжет, наче через ліс невідомості, з вказаним маршрутом. Однак у нашій виставці маршрутів було безліч, і ми обирали підхід, схожий на той, що використовувала Лорі Андерсон у своєму VR-проєкті "Chalkroom", де глядачі самі вирішують, як подорожувати між історіями. "Я хотіла побачити, як це було б — подорожувати історіями, щоб глядачі відчули себе вільними," — підкреслювала Андерсон. Є орієнтири, система знаків, тексти — але вони не обмежують свободу вибору.

Ця виставка починалася із розмови й була задумана як розмова. І нам хотілося, щоб ця розмова тривала -- і під час виставки, і по її завершенні. І щоб нашими співрозмовниками та співрозмовницями ставали не тільки ті, хто дивитиметься виставку, а й усі, хто думає на ті ж теми, що й ми -- у подібний, інший або й радикально відмінний спосіб.

Б. Ф.: Вже в день відкриття мене вразив коментар Анни Звягінцевої, який звучав приблизно так: "Не можу сказати, чи це позитивно для вас, чи навпаки, але я створила свою маленьку експозицію прямо в рамках вашої виставки".

К. Я.: У перших висловлюваннях моїх співкураторів вже можна помітити ще одну важливу тему — час. Ми створили цю виставку на основі п'яти ключових тем, але "час" не був визначений нами як окремий аспект чи предмет для роздумів. Проте він пронизує кожну з новел, починаючи з питання, коли ж розпочалася ця війна. Нам було важливо вказати на ту точку, з якої ми говоримо, адже сприйняття кожного з етапів війни змінюється: він може розтягуватися або стискатися. Часу часто не вистачає, щоб повноцінно описати наші досвіди, і зрештою, одні досвіди поступаються місцем іншим — вони не втрачають своєї значимості, але набувають нових контекстів і історій. Таким чином, будь-яке зміщення в часі набуває особливої ваги.

Важливість визначення цієї темпоральності обумовлена кількома факторами. Кожен новий етап вносить у мистецтво щось унікальне, а також змінює характер комунікації. Діалог продовжується і, можливо, ніколи не припиниться; у цій взаємодії між художницями, кураторами, інституціями, глядачами та самим мистецтвом ми відкриваємо нові терміни. Один із залів ми присвятили словам, але важливо зауважити, що мова (щодо війни, суспільства, мистецтва та загалом міжособистісного спілкування) все ще знаходиться в стані пошуку та трансформації. Виставку ми розпочали з сумнівів і запитань, які також формують мову та висловлювання. Ми не прагнули знайти відповіді на ці питання через мистецтво, а навіть не були впевнені, чи такі відповіді можливі. І, можливо, я хотіла б запитати вас, чи відчуваєте ви цю зміни в часі, і що саме говорить нам теперішній стан; як можна сприймати цю виставку і яким чином вона звертається до нас сьогодні?

Б. Ф.: Ця виставка є своєрідною капсулою часу. Часто наші кураторські екскурсії біля "Капсули часу" Олександра Жуковського завершувалися цими словами, адже цей об’єкт ілюструє історію виживання художника під час окупації. Відповідаючи на питання Каті, я згадав обговорення, яке ми провели на резиденції у серпні 2022 року разом із Катериною Бучацькою в селі Бабин за запрошенням Асортиментної кімнати. Тоді Дмитро Чепурний, гість резиденції, розповідав, як у 2008 році Віктор Ющенко заклав капсулу часу на Говерлі з повідомленням для майбутніх поколінь, але запланував її відкриття на досить короткий термін — вже в 2015 році. Проте, сталося інакше: про капсулу забули, і десь у 2021 році її розпакували, виявивши певне розчарування від тексту. Діана Дерій зазначала про байдужість тих, хто її відкривав: "Коли про неї згадали, всім було однаково на цю капсулу часу". Зараз я вважаю, що в цій історії є кілька симптоматичних моментів. Майбутнє тут представляє собою дистанцію в сім років, яка в контексті сучасності видається в Україні дуже віддаленою й недосяжною. Ющенко пережив тоді принаймні одне отруєння і велике розчарування в своїх амбіціях. Це також історія про короткочасну пам'ять і втрату інтересу до аспектів, що потребують тривалої уваги. Можливо, ця капсула не є надто важливою, але я також згадую, як швидко настає колективна втома від феноменів, які щойно починають отримувати визнання. Харківська школа фотографії, шістдесятники, Паризька комуна — коли про них почали говорити частіше, багато людей у професійних колах вже висловлювалися про надмірність звернення до цих тем, хоча справжня робота й відкриття ще були попереду. Зрештою, історія з капсулою — це розмова про мову. Мову, яка може розчаровувати. Вона може прийти до нас з минулого, але не донести нічого, окрім удавано високого стилю епохи третього президента України. І це вже є більш прямою відповіддю на запитання щодо часу нашої виставки "Наші роки...". Ми створювали цю виставку не для майбутнього, а для теперішнього, щоб встановити певні зв'язки, побачити в них щось важливе, залучити інших до цього огляду й розмови. Але я також вважаю, що згодом до виставки може виникнути інтерес.

Н. М.: Повертаючись до "Капсули часу" Жуковського, згадую також питання однієї відвідувачки: чи дістав або чи планує дістати автор сховані у "капсулі" власні полотна. Після виставки об'єкт повернувся до Саші в Херсон, і фізична змога це зробити є, але роботи все ще "закапсульовані", адже проблема їхнього збереження не зникла після деокупації. Війна триває, місто під постійними обстрілами, лінія фронту рухома. Загроза над усім, що було (і не було) показано на виставці, і далі нависає. Досі неможливе повноцінне розслідування зникнення Слави Машницького, засновника Музею сучасного мистецтва Херсон, бо місце подій перебуває в "сірій зоні". Часова дистанція від виставки начебто з'являється, але в певному сенсі вона все ще відсутня.

Ми також задумувалися над цим питанням: чи змінили б ми підхід до виставки, якби мали можливість працювати над нею сьогодні? У проекті "Нашими роками..." ми відобразили певний етап війни, аналізуючи його в контексті минулого та майбутнього. У процесі війни та під час цієї дискусії контури можливого майбутнього змінюються щодня — в залежності від змін у керівництві, стану енергетичної інфраструктури, постачання далекобійних ракет, літаків, або ж результатів виборів до Європейського парламенту. І мова йде не лише про майбутнє України, хоча іноді може здаватися, що це усвідомлення обмежене географічно. Водночас у суспільстві накопичується втома, про яку згадував Ярослав Футимський:

Мій дім знаходиться на межі втоми.

Що триває декадами і обстрілами

Що тягнеться тягнеться

Що підлягає розтягуванню, те й розтягується.

Ця втома перетворюється на новий вимір часу, нову грань темпоральності. Поряд з нею розширюється сегмент втрат, який іноді поглинає майже всю видимість своїм мороком. Проте, на фоні цієї темряви стають ще помітнішими спалахи світла. Усе це відображалося і в маршруті нашої експозиції. Я вважаю, що деякі елементи виставки виглядали б інакше, якби ми створювали її сьогодні. У контексті новітніх подій, поруч із широким "історичним" потоком, безсумнівно, з'явилося б багато нових відзначень. Проте всі питання, які виникали в рамках виставки, залишаються актуальними й тепер, і на багато з них досі немає відповідей. Яка була знищена в 1928 році разом із тиражем шостого ВАПЛІТЕ друга частина "Вальдшнепів"? "Як можна пояснити цей світ новонародженому?" Що таке "ми" і хто ми є? Це останнє питання я хотіла б адресувати вам. Можливо, це стане приводом для розповіді про те, що ми мали на увазі, працюючи над концепцією виставки, а також — з перспективи сучасності — як ми та наші уявлення змінилися й продовжують змінюватися.

Ви можете знайти продовження діалогу, а також есеї авторів Завена Баблояна, Андрія Боярова, Альони Каравай, Анни-Марії Кучеренко, Ларіона Лозового та Євгенії Нестерович у книзі "Утривалення розмови". Цю збірку упорядкувала Олександра Кущенко.