Що могло б змінитися в житті мешканців сходу нашої країни, якби тридцять років тому там відбулася зимова Олімпіада? Ми не можемо повернутися назад у часі і дізнатися це точно, але  організатори проекту «Олімпіада-84 у Донецьку» спробували відтворити те, що могло б змінитися в свідомості українців завдяки такій події. Окрім лекцій, виставки та екскурсій, в рамках проекту було зіграно дві документальні вистави «Розарій» та «Без броні». Ми зустрілися з режисеркою вистави «Без броні», Єлизаветою Олійник та поговорили про те, як театр може не тільки розважати, але й допомагати людям проходити крізь свій травматичний досвід.

У цій виставі  був задіяний лише один учасник — ветеран АТО. Не зважаючи на те, що Леонід не є професійним актором, його прониклива розповідь не лишила в залі людей байдужими. Страшна історія про те, що відбувається з бійцями на лінії фронту та що трапляється з ними по поверненні додому, як важко їм буває повернутися до нормального мирного життя. Навіть ті з глядачів, яких війна майже не торкнулася, змогли відчути той контраст між «тут» і «там»,  між лицемірним та чесним і хоробрим.

 

Лізо, можеш трохи розповісти про те, яким був твій шлях до режисерської роботи?

Взагалі я вивчала журналістику в університеті імені Тараса Шевченка і моя бакалаврська робота була про Леся Курбаса, такий  своєрідний нарис. Театром я цікавилася ще зі школи та перших курсів. Я не грала в театрі, але доволі часто туди ходила. Після закінчення магістратури в інституті журналістики восени 2011 я поїхала вчити театрознавство  в Німеччині. Два роки навчання дали мені багато теоретичних знань, тому що сам курс був дуже теоретичний і складний. Але в нас був договір між університетом та місцевим театром і студенти могли безкоштовно ходити в цей театр на вистави, окрім прем’єр. Це було чудовим досвідом, тому що в німецького театру є багато чому повчитися, можна було долучитися до естетики, до театрального смаку. Мені дуже багато дала ця можливість ходити в театр. Фактично я ходила туди майже кожного дня.

Моя магістерська робота в Німеччині була про документальний театр в Україні. Це було дуже складно, тому що почалася війна і я дописувала цю роботу у важкому емоційному стані. Після закінчення навчання я повернулась в Україну, шукала себе,  Минулого року,  восени 2015, я працювала в Берліні в театрі Ballhaus Ost. Це альтернативний берлінський театр і там я була асистентом французької режисерки. Ця робота допомогла мені здобути потрібну практику, впевненість в собі, адже я спочатку думала, що в мене недостатньо досвіду, що не готова сама щось робити.

Ще минулого літа мої знайомі, що організовують літературний гурток з дітьми в Палаці дітей та юнацтва (Майстерня історій)  запропонували мені робити з ними театральні тренінги.  Окрім читання там діти самі пишуть  книги, комікси, займаються літературною творчістю. В результаті  я десь півроку працювала з ними раз на тиждень  і ми вирішили робити виставу, документальну виставу-дослідження про споживання. Що означає для підлітків зараз споживання, товари, як вони ставляться до магазинів, супермаркетів, торгівельних центрів. В нас був показ вистави у квітні і я зрозуміла, що це вийшло більше схоже на лекцію, презентацію. Ця тема їм була не дуже близька, вона була скоріше нав’язана мною.

13503000_1125808654109139_1856739482313952859_oМи вирішили сконцентруватись на чомусь дуже близькому для них особисто. Взяли тему  школи і зробили в червні виставу «Помехи в эфире», де грали троє  школярів та одна випускниця, від 15 до 17 років. Вони розказували про травми, яких їм завдала школа. В однієї дівчини взагалі стався  психологічний зрив, їй довелося перейти на домашнє навчання, бо вона не могла витримувати не стільки навчальне навантаження в школі,  як саму атмосферу, шум, якісь дисциплінарні речі.

Ми зробили виставу, в нас було два покази  в PostPlay театрі. Паралельно я була  залучена в театрі переселенця. Працювала над виставою, що називалася «Пошли, нашли родничок для чая», а потім «Розарій». З переселенцями ми робили  теж саме документально-свідоцьку виставу.

Шкода, що такі вистави не змогли побачити багато глядачів, бо вони відбувались у невеликому залі і не всі бажаючі могли потрапити.

Нас просив театр повторювати, але я не отримую жодних коштів за цю роботу і для мене це трохи важко. Мені здається, що це є велика проблема, що наші альтернативні театри взагалі нічого не отримують. Добре, що є хоч приміщення, є PostPlay театр. Мені здається, що це  унікальний театр в Києві, де молоді режисери мають можливість ставити експериментальні роботи. Це некомерційний театр, там багато соціальних, суспільно-політичних вистав. Тобто вони всі такі. Але знову ж таки ви могли бачити приміщення, там сиро, холодно,  взимку там дуже холодно, треба ремонт робити, дах, а не це кошти потрібні. А в них є поки що кошти лише на оренду приміщення.

Документальний театр як жанр, яким він буває? З чого почалася його історія?

Історія документального театру почалася доволі давно. Ще Станіславський, коли ставив п’єсу «На дне», то він ходив із акторами спілкуватись з бездомними людьми. Оскільки я навчалась в Німеччині, то я знаю багато саме про документальний театр там. І це є досить поширений жанр для них. Наприклад п’єса, яка ґрунтується на спогадах  людей, які пройшли концтабір, вистави засновані на  протоколах засідань.

Тобто документальна п’єса – це п’єса, в основі якої  лежить якась правдива історія і вона передана тією ж лексикою людини, що розповідає, тими ж художніми конструкціями. Наприклад, в Британії є дуже популярний жанр вербатім, це коли ти  занурюєшся в якесь середовище і записуєш людей, береш інтерв’ю і потім пишеш на основі цього історію  і вона на 90% складається з того, що ти почув. В основному це знову важливі соціальні теми.

Той документальний театр,  який цікавить мене особисто –  це документальний театр свідків.

Є дуже популярна театральна група в Німеччині, що спеціалізується на цьому жанрі. Свідків вони називають «експертами життя», тобто люди, які є експертами в тій чи іншій сфері,  виходять на сцену і розказують  історію. Завдання режисера, драматурга — продокументувати це. Є вистави, що відображають 100% населення міста, проводяться спеціальні соціологічні виборки, відбираються люди, які виходять на сцену виходять і на ній відповідають на питання.

Питання можуть бути про ставлення до певної речі, люди розділяються на сцені і глядачі бачать те, як актори  репрезентують ціле місто. Також в них є цікава вистава про Карла Маркса, там свідком є людина, яка все життя дуже детально вивчала, читала Маркса, вона розказує про свій досвід. Сліпий розказує про свій досвід, робочий – про свій.

13996133_623573837811375_309170271392953675_o

Мене, власне, зацікавив цей жанр театру, тому що в ньому ще присутній деякий терапевтичний ефект.

Людина, яка ділиться своєю історію, може полегшити свій біль.

Це мав на увазі Леонід на початку вистави «Без броні» — він, розказуючи історію, відпускає її. Для мене ця психічна терапія є дуже важливою. І я довго думала над тим, чи може це називатися  мистецтвом чи це скоріше якась соціальна акція. Історія озвучена в театральному залі вона набуває більш об’ємного значення для актора. Вона вже перестає бути його особистою історією, історією його сім’ї, історією між ним та психотерапевтом, до якого він ходив.

Коли я готувалась до вистави, то читала книгу «Психологічна травма» — там приводиться цитата американських психіатрів про вплив військових дій на психіку.

Дж. В. Аппель та Дж. Біб дійшли висновку, що 200-240 днів участі в бойових діях достатньо для того, щоб зламати навіть найсильнішого солдата.

І в нас є проблема, що багато  ветеранів не хочуть, не знаходять в собі сили  піти до психолога, хоча вони дуже потребують цього. Бо вони вважають, що це не мужній вчинок, що «Я чоловік, я маю впоратись зі своїми емоціями , я не розмазня». Але вони не можуть цього зробити самостійно  і просто сидять вдома.  Наприклад, брат мої знайомої, він повернувся з АТО, він сидить вдома вже багато місяців,  нікуди не ходить, нічого не робить , в нього депресія.  Він може годинами говорити про те, що він там пережив, критикувати. Я хотіла залучити до вистави декілька  учасників АТО, не тільки Леоніда. Але проблема в тому, що хоча я провела декілька десятків інтерв’ю з ними  і дуже багатьом пропонувала залучитися , але ніхто не захотів, тому що вони не хочуть це виносити  це на публіку.

Я не знаю в чому причина, можливо це страх. Але реально чоловіки не хочуть втручань в своє життя,  не хочуть показувати, що в них є якісь проблеми.

Мені здається що це якийсь негативний стереотип.

14124901_623574007811358_1003133257911525613_o

Розкажи будь-ласка в чому полягає твоя робота як режисера документального театру?

Перші інтерв’ю я проводила з Леонідом, щоб зрозуміти, що його турбувало: я просто з ним говорила і  намагалась знайти певні точкові  події  в його розповіді,  які на нього вплинули, які спровокували психологічний зрив. Він дуже багато моралізував, дуже багато казав загальних речей. І я намагалася немов підштовхнути його ділитися лише власним досвідом. Я працювала одна, в мене не було драматурга, і якось потрібно було вибудувати канву його особистої історії.

Ще були тренінги, невеликі тренінги перед репетицією. На один із них я запросила учасника АТО, який є актором,  і він теж  провів тренінг. Мені здавалося, що Леонід сприймав мене як дівчину, як жінку, можливо соромився. І коли прийшов Андрій, то Леонід розкрився, і потім мені було легше з ним працювати.

Також ми працювали із простором, треба було освоїти приміщення, в якому ми знаходимось  і спробувати знайти там точки, які можна було б урізноманітнити, додати динаміки розповіді.

Які в тебе плани на майбутнє? Можливо вже є задуми для наступних вистав?

Зараз я  їду на стажування і мене не буде в Україні деякий час  А потім я повернусь і в мене вже є одна ідея: я хочу попрацювати над темою любові.  І це буде не те щоб документальна вистава, але я хочу зробити певний мікс із літературних текстів, із наукових досліджень, філософських досліджень на тему  любові.

Зараз читаю одну цікаву книгу «Why love hurts», де ізраїльський соціолог Ева Ілоуз, наводить дуже ґрунтовне соціологічне дослідження феномену зміни відносин між чоловіками і жінками починаючи  з XIX до XXI століття. Вона розглядає феномен сайтів знайомств, те як вплинули на стосунки порнографія, сексуальна революція і тому подібне, рух жінок за права, як змінились чоловік, жінка. І вона дуже багато приділяє увагу аналізу літератури. Мені цікаво було б зробити такий мікс з різних поглядів, залучити туди актрис.

Ще мене цікавить тема роботи і феномену праці. Хочу зробити свідоцьку виставу, знайти людей, у яких є робочі травми. Наприклад, людина, яка працювала понад 12 годин і яка працює далі на цій роботі, або коли якась одноманітна робота, людина постійно штампує щось. Касир в супермаркеті сидить вісім годин і повторює ті ж самі жести. Або розглянути життя робочого. Заводи постійно закриваються і ця робота вже нівелюється, як вони ставляться  до своєї праці, що для них є робота. Що є фізична робота та  інтелектуальна робота? Читати філософську книгу — це є відпочинок чи це праця? В мене є начальниця, в неї був інсульт на роботі через те, що вона перепрацювала. Мені було б цікаво зробити таку виставу, щоб люди які пережили такий травматичний досвід, розказали свої історії . Це і є мої близькоперспективні плани.

Добавить комментарий