Їхати в останній день на фестиваль — це як застрибувати в останній вагон потягу, коли він вже вирушає. Але причалити у відкритий порт Франківська варто було навіть на один день.

До Порто Франко в мене вже було суб’єктивно-позитивне ставлення: президента фестивалю Романа Григоріва, Іллю Разумейка та програмного директора Андрія Кошмана я знала ще з Nova Opera.

Ідея проведення міждисциплінарного фестивалю виникла у 2010 році. Тоді Роману Григоріву та Іллі Разумейку вдалось залучити близько сотні митців з 4 країн. У 2016 відновили фестиваль разом зі столичним  Гогольфестом, а цього року фестиваль став самостійним. За ідею та основу взяли есей Тараса Прохаська про місто на березі колишнього Карпатського моря.

001Корабель під назвою Мистецтво причалив у Вільний порт Франківська на даху драмтеатру. На будівлі висіли рятувальні круги, шлюпки, проекція морських хвиль, а ще був шум моря і гудки пароплавів. Музичний супровід від Nova Opera, тексти Тараса Прохаська, Юрія Андруховича та фрагменти опери-жаху “Гамлет”, яку грають у місцевому драмтеатрі.

У своїй любові до Франківська я зізнаюсь в іншій статті, радіоефірі чи відеосюжеті. Тому я просто розкажу, чим для мене був відкритий Порт. Порто Франко пройшов для мене у чотирьох діях.

Дія 1: Палац Потоцьких

Сама назва фестивалю говорить про те, що він відкритий до всього мистецва, яким би провокативним воно не було. Останнім часом найбільше провокує візуальне мистецтво (принаймні, ми до цього звикли), тому перше місце, куди я пішла фестивального дня — це Палац Потоцьких, де відбувалась виставка Port’all. Сама локація цікава не тільки тим, хто приїхав вперше, але вдвічі цікава ще й містянам. Палац вперше за багато років відкрили для відвідувачів. Історія палацу йде ще з 17 століття, коли будувались його корпуси. Довгий час у ньому жили “власники” Станіславова, у радянські часи він став військовим госпіталем.

101Територія Палацу — це не тільки корпуси, а ще й парк. Парк стилізували під морську тематику: біля входу стояв штурвал, насипали тонни піску. Сцена була морем. Якщо місто — це порт, море — всі події, то мистецтво — це корабель? Який завдяки фестивалю має нарешті причалити в місто?

“Ходімо, покажу тобі треш”, — говорить мій друг, поки ми ходимо повз фудкорти, відвідувачів на лежаках і дітей, які грають у піску. Заходимо до Палацу Потоцьких на виставку. Всередині — облуплені стіни, павутиння, пил і навіть якесь сміття. Іноді не ясно — чи все так і було, чи це частина інсталяцій. При цьому в середині купа людей, у яких це все не викликало емоцій.

102Особисто у мене це викликало відчуття покинутості, розгубленості і повного нерозуміння. В один момент ловлю себе на думці, що хочу вірити в те, що стіни помалювали художники, що риба на підлозі — це інсталяція, а порвані і розкидані газети і фото — частина експозиції. Бо якщо тільки очевидні арт-об’єкти (відео, картини, підписані інсталяції) — це художній твір, то все інше — творіння людей, що якось проникають в середину. Але Дюшан говорив, що художник творить твір і лише публіка робить його мистецтвом. Тож без експлікацій та підписів було важко. На підвіконнях і деяких поверхнях лежав каталог з короткими біографіями художників та попередніми роботами. Вам могло пощастити його побачити.

Особливо іронічним мені видався запис “мистецтво вічне”,  бо написаний він на стіні, яка скоро облущиться жовтою фарбою. Ніби цей напис був колись дуже яскравим, об’ємним і кричущим, але вицвів від часу і непотрібності.

103Об’єднуючої теми немає. Було декілька проектів — Порт’all, презентація теми Re-form бієнале Ostrale 2017 в Дрездені та представлення Zenko Gallery. Але в більшості випадків мова йшла про діалоги  історії з мистецтвом, країною, містом, про її роль у сьогоденні, про впливи на сучасність, про незауваження прожитого.

“Коли запропонували бути куратором візуальної частини фестивалю (за два місяці до відкриття), нічого іншого не залишалося, як працювати з тим, що є”, — коментує куратор візуальної частини Анатолій Звіжинський.

“Комплекс споруд палац Потоцьких — гарне місце для експериментів, але потребує величезних капіталовкладень. Показна панковість більшості робіт, що створювалися на місці, і навіть тих, котрі були привезені, поглиналися естетикою місця, байдужістю влади і власника до стану історичного комплексу. Тому після архітектурних колоквіумів на території палацу залишається бути хуліганом, в мистецькому значені. Моя кураторська інтервенція — спосіб привернення уваги до того, що валяється під ногами. Нагнися і підніми! Використай можливості існуючого місця і ситуації. Кураторська концепція — умовність. Найгірше — відсутність подальшого результату. Всі організатори сподівалися, що після фесту місце оживе, принаймні на вихідні. Натомість виходить крок вперед, два назад”.

106Ще один цікавий кураторський хід — це винесення скульпутри за межі виставкового простору. Вона розташована недалеко від Палацу, проте дуже вдало. Це скульптура людини, яка стоїть навколішки. І стоїть вона прямо перед… облдержадміністрацією, як каже Анатолій Звіжинський, “перед білим будинком”. Мовляв, ми всі поклоняємось державній системі, стій на колінах і не забудь виставити зад, щоб тобою міг заволодіти ще хтось. Скажімо, банк або ТРЦ. За задумом, скульптура мала б простояти все літо. Але її попросили прибрати.

105На думку художника та куратора, у Палаці Потоцьких може повстати запропонована фестивалем територія, або виникнути новітня забудова офісно-житлового призначення.

“Фахової оцінки виставки годі й чекати. Нема кому це робити. Та свого часу, у 1989, Івано-Франківськ запропонував Україні міжнародну бієнале сучасного мистецтва, тому нічого дивного, якщо на базі його колекції тут виникне державний музей сучасного мистецтва. Попит є. Треба, щоб слуги народу через 25 років вкурили, що ця тема модна”.

До речі, Палац Потоцьких є об’єктом охорони культурної спадщини,  і він охороняється державою.

Дія 2. Футуристична служба божа

Кураторами музичної частини були композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко з Nova Opera, тож сама музика була очікувано експериментальною. Формація Nova Opera на даху театру, музика Джона Кейджа на вокзалі, бамбуковий орган в Музеї мистецтв. На останній перформанс вдалось потрапити й мені, разом з чергою близько сотні людей. А третина навіть не потрапила до зали. І тут, мабуть, справа не у гуманності організаторів, щоб було чим дихати, а в унікальний акустиці. Музей мистецтв Прикарпаття — колишній костьол, який у 1980-х став художнім музеєм. Але він все одно нагадує костьол, де просто стало ще більше ікон, декілька живописних картин, пейзажів та немає запаху церкви. Що й не дивно, бо представляє художній музей сакральне мистецтво регіону. Тому назвіть мені більш ідеальне місце для проведення Футуристичної меси?

Не сказала б, що вона футуристична. Адже, футуризм керується трьома “м”: місто, машина, маса. Навпаки, це були гуманістичні композиції, звернені до своїх богів на небі чи всередині.

Футуристичний бамбуковий орган: створений голандським музикантом Гансом ван Коолжвіком, він звучав, ніби електроніка.

Служба божа поєднала у собі звуки бамбукового органу Bambuso sonoro, мусульманські наспіви та звуки кори сенегальского музиканта Кеби Ціссохо, католицький солоспів “Salve Regina” у виконанні мецо-сопрано Олександри Мельє та віолончелістки Жанни Марчинської, буддійські мотиви у виконанні китайської виконавиці Чень Мен’яо, сакральну музику греко-католицької церкви у виконанні хору «Cantemus». В цьому також є своя утопія — поєднання релігій та культур. Орган, до речі, єдиний у світі.

Дія 3. Театр Ґардженіце

Потужною на Porto Franko була і театральна сцена: івано-франківський “Гамлет”, литовський “Майстер голоду” за твором Франца Кафки, “…але вітер..” від Влада Троїцького, “Піфійська ораторія” театру Ґардженіце. Добре, що Порт був у нас вільним і експериментальному театру знайшлось місце у насиченій программі.

301Передостаннім аккордом у Вільному порті став для мене театр режисера Влодімєжа Станєвського. Ґардженіце — це село в Польщі неподалік від Любліна. У 1977 році туди приїхав Станєвський, шукаючи творче середовище для створення нової театральної труппи. Згодом, Центр театральних практик “Ґардженіце” заснував у селі мистецьку садибу. Якийсь час вони діяли як мандрівний театр: виступали в селищах, їздили в експедиції за кордон. Часто пересувались пішки, з візками та реквізитом. “Ґардженіце” називають антропологічним театром, театром-лабараторією, театром-общиною. Учасники, що живуть у мистецькій садибі, кожного дня тренуються, експериментують зі співом та пластикою.

303В івано-франківському драмтеатрі театрали з Польщі представили “Піфійську ораторію”. Вона складалась з двох частин: трагедії “Іфігенія в Авліді” та заповіді і пророцтва дельфійського Оракула.

На сцені майже немає декорацій: ящики, стільці, проектор з субтритрами. Субтитри — перекладені з польскої репліки , які ти не встигаєш ні прочитати, ні осмислити.

Актори говорять дуже швидко, ніби хочуть відчитати завчений текст скоріше, аби нарешті заграти по-справжньому. Крики, істеричний сміх, відчай — не здаються награними. Театр Ґардженіце не хоче показати конкретні емоції та смисли, він хоче їх викликати та “оголити” давно забуту архаїчну пристрасть.

304 У другій частині — енергія античності: актриси у багряних сукнях-штанях, співи на давньогрецькій та стилізовані архаїчні танці. Вакханалія, яка причарувала одних і залишилась незрозумілою для інших. “Ні, ну сюжет я розумію, але навіщо мені це, як сучасній людині?”, — питає у мене жінка, що спускається поряд.

Дія 4. Porto Franko Music Docs та Головна сцена

Варто було б назвати цю дію «Місця, які я тільки проходила повз». За один день фестивалю практично неможливо встигнути все… Але все-ж таки це реально.

Porto Franko Music Docs — це програма музичних документальних фільмів від засновниці фестивалю кіно та урбанізму “86” Надії Парфан.

Місцем кіно став кінотеатр “Люм’єр”. Надія привезла до Франківська фільми про Ніка Кейва, Джамалу, Іггі Попа, Gogol Bordello та музику Західного Берліну 80-х років. Кінопрограмму відкривав фільм Дзиги Вертова “Одинадцятий” під живий саундрек від Антона Байбакова.

402На головній сцені, напроти драмтеатру, виступали сучасні гурти, які привертали увагу молоді до фестивалю. Когось ця головна сцена навіть встигла розлютити: через неї перекрили вулиці, а ще на декількох обмежили рух. Серед гуртів були Брати Гадюкіни, Tik Tu, The Erised, Subkarpaty, Бумбокс та інші.

401

Добавить комментарий