Цього року польська анімація відзначає своє 70-річчя, японська – 100-річчя, а українська – 90-річчя. Про свято якесь, скажете ви, і будете праві. Тим часом з 28 вересня по 1 жовтня в Києві вже втретє проходитиме міжнародний фестиваль актуальної анімації та медіа-мистецтва LINOLEUM. 12 програм, 250 фільмів, 10 лекцій та майстер-класів, а також блок української ретроспективи. Напередодні події програмна директорка фестивалю Анастасія Верлінська та кураторка експериментальної програми Юлія Кузнєцова розповіли АРТМІСТО про дорослу та авторську анімацію, специфіку жанру, а також програму, завдання та перспективи фестивалю.

ПРО АНІМАЦІЮ

Що таке актуальна анімація? Все просто. Це фільми, що знімаються митцями в жанрі анімації і містять рефлексії щодо проблем сучасної людини та викликів сьогодення. Роботи, які не несуть нічого нового і намагаються показати глядачам те, що вони сто разів бачили, до програми фестивалю LINOLEUM не потрапляють.

Особливості оптики. Анімація як жанр має абсолютно необмежені можливості. Єдине її обмеження – хіба що екран. Хоча якщо відео робиться на 360 градусів чи у віртуальній реальності, долається і це. Тобто відсутність меж – не метафора. На відміну від ігрового кіно в неї ширший візуальний інструментарій. Завдяки різним технікам два мультфільми можуть виглядати як арт-об’єкти, що не мають нічого спільного. В той час як ігрове кіно – це завжди ігрове кіно.

«Анімація як жанр має абсолютно необмежені можливості»

Анімація не розповідає, а демонструє. Наприклад, якщо в звичайному кіно хтось із акторів лише промовляє «в мене метелики в животі», то аніматор їх обов’язково намалює. І це вже геть інше сприйняття метафори, інакша робота уяви.

Анімація дозволяє у більш м’який спосіб говорити про гострі соціально-політичні події, хвороби, девіації, проблеми, про які люди зазвичай воліють не думати. Завдяки формальному спрощенню і асоціаціям із дитячим світом легше транслювати важку для сприйняття інформацію. І, до речі, легше викликати емпатію.

До технік анімації звертаються, коли треба обійти якісь складні речі. Наприклад, цензурні обмеження. Так було з повнометражним анімаційним фільмом «Табу Тегерана» Алі Сузандеха. Стрічка присвячена темі проституції, абортів та наркотиків. Якщо б це був звичайний фільм, в Ірані його стовідсотково було б цензуровано. Навіть знімати не дозволили б. А завдяки техніці ротоскопіювання (спочатку грають живі актори, а вже потім обмальовується кадр за кадром) вдалося відтворити середовище і атмосферу Тегерана, хоча фільм знімався в іншому місті. Або якщо потрібно показати на екрані вибухи. Може, не всі про це знають, але більшість вибухів в ігровому кіно саме малюється. Вже не кажучи про яких-небудь драконів у «Грі престолів».

Жанри, техніки, тенденції. Ми живемо в такий час, коли актуально абсолютно все. Поєднувати можна що завгодно, якщо дозволяють технології. Якщо це естетично виправдано, можна звертатися до якихось старих прийомів і технік, які існували ще 100 років тому, на світанку анімації, і поєднувати їх зі складною комп’ютерною графікою чи графікою у віртуальній реальності. VRанімація – технологічно один з останніх прийомів.

Можливо, магістральною тенденцією зараз можна вважати поєднання різних технік у межах однієї роботи. Анімаційна стрічка, в якій співіснують пластилін, перекладки і комп’ютерна анімація – абсолютно типова річ. В дитячій програмі фестивалю є стрічка «Подорож» Євгенії Кіракосян, в якій пригоди дівчинки фактично показані як переміщення з однієї техніки в іншу. Там є все: і класична анімація 2D, і 3D, і перекладка, і пластилінова техніка, і пісочна. І це 8-хвилинний мультфільм. А роботи, виконані виключно в одній техніці, сьогодні зустрічаються рідко.

«Якщо в звичайному кіно хтось із акторів лише говорить «в мене метелики в животі», то аніматор їх неодмінно намалює»

Цілком нормальна практика – поєднувати анімацію з традиційним кіно. Наприклад, анімацію і матеріали, зняті з акторами, анімацію і документальні вставки. В експериментальній програмі маємо невеличкий хорор із Бразилії – «Прямо перед носом» Марко Арруди, в якому є вставка документальної хроніки. Але цей прийом не новий. В ретроспективі української анімації є мультфільм 1970-х років Євгена Сивоконя «Обережно – нерви!», в якому герой дивиться ТВ, і на екрані відтворюються кадри цілком реальної телевізійної хроніки. Або навпаки. В програмі національного конкурсу маємо стрічку Юлії Аппен «Між іншим» про життя українських мігранток в Європі. Це документальні зйомки, і лише спогади людей намальовані в техніці анімації.

«Табу Тегерана», реж. Алі Сузандех (Іран, 2017). Трейлер

Авторська VS комерційна. Авторська анімація відрізняється від комерційної перш за все тематикою. Зазвичай в кінотеатрах демонструють мультфільми в 3D на кшталт Disney або Pixar, основа мета яких – розважити. На такі фільми приходять відпочити, посміятися, власне, це і приваблює. В той час як авторська анімація потребує осмислення, глибокого занурення в зміст. Часто після відео в 10 хвилин сидиш і думаєш «боже, і як тепер із цим жити?!» Аналогія така сама як із комерційним і авторським ігровим кіно.

Авторська анімація взагалі не орієнтована на глядача і нічого йому не винна. Тут важить особливий погляд, унікальне висловлювання, цікавий досвід, який митець хоче зафіксувати і вже потім поділитися ним з іншими.

ПРО ФЕСТИВАЛЬ

Мета фестивалю. По-перше, створення середовища для розвитку анімації в Україні. По-друге – руйнування стереотипів. Ми хочемо, щоб люди знали, що окрім знайомої та звичної їм дитячої мультиплікації, існує також доросла. І вона є не менш цікавою. По-третє – пропонування альтернативи. LINOLEUM демонструє лише авторську анімацію, і завдяки нам у глядачів з’являється вибір: подивитися розважальний мультик у кінотеатрі чи серйозну стрічку. Крім того, нам важливо створити на фестивалі певний нетворкінг, аби люди, які в професії вже давно, і аніматори-початківці мали можливість знайомитися, спілкуватися, обговорювати і розробляти нові проекти. А загалом попереду ще дуже багато роботи, аби в Україні почали сприймати анімацію як повноцінний жанр мистецтва.

LINOLEUM – єдиний міжнародний фестиваль анімації в Україні. Якщо говорити про національні фестивалі, два роки поспіль проводиться анімафест «Задзеркалля» у Луцьку, цього року стартував «Равлик-фест» у Бердянську. Це нішеві маленькі фестивалі, але тішить, що цей простір потроху заповнюється. В українській конкурсній програмі у нас теж рекордна кількість заявок. Якщо в попередні роки нам ледь не з простягнутою рукою доводилася шукати роботи вітчизняних митців, і набиралося не більше 8 робіт, цього року з 40 заявок ми відібрали 18 фільмів — і тепер можемо запропонувати глядачам 2 блоки нацпрограми.

«Попереду ще дуже багато роботи, аби в Україні почали сприймати анімацію як повноцінний жанр мистецтва»

Тематика. 60% фільмів, які до нас надходять, історії, в яких йдеться про персональний досвід автора. Наприклад, у міжнародній конкурсній програмі є короткометражний фільм «Мінґ» Данскі Тан, буквально на декілька хвилин. Дівчина розповідає про те, як вона працювала натурницею і свої відчуття під час цієї роботи. Решта — якісь абсолютно вигадані історії на межі казки та фантастики. В останні роки в країнах Близького Сходу (Сирії, Ірані, Іраці) майже всі фільми про війну. Частіше за все про те, як під час війни страждають діти, або про внутрішні переживання солдатів. Українські ж аніматори, попри ситуацію в країні, про війну стрічок не роблять. Хіба що про метафоричну війну – як анімаційний кліп «Холодна війна» спільного проекту Юрія Хусточки та художника Микити Кравцова з дружиною Камій Саньє-Кравцовою. Ця робота представлена в національному конкурсі.

Герої та злодії. Кожного року LINOLEUM змінює тему. Цьогоріч було обрано назву «Герої та злодії». Тема видалася нам актуальною, бо ми живемо у світі інформаційних війн і маніпуляцій, в якому дедалі складніше стає відрізнити правду від брехні, добро від зла, біле від чорного. Перед кожною людиною постає непростий вибір – кому вірити, як реагувати.

«Прямо перед твоїм носом», реж. Марко Арруда (Бразилія, 2017). Трейлер

Британський фільм «Не тим кінцем» Террі Метьюса став дуже несподіваним підходом до розкриття теми. Стрічка про подружню пару, яка мешкає разом вже 20 років. І ось чоловіка спіткала глобальна світоглядна криза. Життя, дружина, робота – все набридло. Він хоче бути собакою. Поводить себе як собака. В сексуальному плані зокрема. Дружина його не розуміє і врешті решт виганяє на вулицю. Він не знає, куди йти, що робити. Але знаходить в Інтернеті спільноту людей, які так само, як і він, хочуть стати тваринами. Якщо подивитися очима дружини – не розумієш, що взагалі в того чоловіка з головою. Якщо пристати на бік чоловіка – поступово розумієш його логіку та мотивацію. Кому симпатизувати в такій ситуації? І чи взагалі варто? Тобто стара як світ теза, що життя не є чорно-білим, може бути ілюстрована і в такий спосіб.

Ретроспектива української анімації. Якщо в середньостатистичного українця спитати, що він знає про українську анімацію, він, можливо, пригадає пару назв із дитинства, «Острів скарбів» чи «Козаків». Більшість населення має хибне уявлення, ніби до і після 1970-1980-х років в Україні взагалі нічого не відбувалося. Цього року ми сформували низку ретроспективних блоків до 90-річчя української анімації, починаючи з добірки авангардних стрічок і прем’єрного показу перших звукових українських мультфільмів і завершуючи фільмами 2010-х років.

«Дядько Тоні, Три Дурні і таємна служба», реж. Міна Мілева і Весела Казакова (Болгарія, 2014). Трейлер

Те, що в Україні існувала не лише українська лялькова анімація на кшталт «Чому у півника короткі штанці», а й доросла анімація без політичної забарвленості, стало відкриттям. Бо за СРСР доросла анімація завжди несла виховний момент: критику капіталізму, ледарів, пияцтва. Поміж цим аніматорам вдавалися говорити про більш універсальні речі. Якщо їх подивитися сьогодні – це дуже цікаво.

Ми свідомо вирішили не включати в програму те, що є добре знаним і давно вже вписано в канон історії української анімації. Навпаки, взяли мультфільми, про які майже не згадують. Цікавою для розуміння історії розвитку української анімації є добірка студентських мультфільмів 1993-2000 рр. Суперечливі часи. З одного боку, розвалився СРСР, і з’явилася свобода робити те, що хочеш. З іншого – жахлива економічна скрута, згортання кіновиробництва, проблеми на студії «Укранімафільм». Ці фільми студентам доводилося робити на відпрацьованих целулоїдах.

«Мінґ», реж. Данскі Тан (США, 2017). Трейлер

В 1993 році в інституті ім. Карпенка-Карого була заснована кафедра режисури анімаційного фільму. До цього в Україні анімації ніде не навчали. Стрічки в добірці – роботи студентів першого набору. На цьому курсі навчалися директор «Укранімафільму» Дмитро Лісенбарт, Адріан Сахалтуєв і єдиний український лауреат Берлінського кінофестивалю Степан Коваль (прим. ред. – за мультфільм «Йшов трамвай дев’ятий номер»). Цих робіт немає у центрі Довженка, в мережі. Більшість із них втрачено. Ми знайшли лише крихти. Але це теж частина української анімації.

«Мистецька профанація і експеримент – різні речі»

Експериментальна анімація та відеоарт. Якщо анімація на фестивалі LINOLEUM – це трішки неформат, то експериментальна програма та відеоарт – неформат у квадраті. Експериментальна анімація в більшості своїй не є наративною. Тут важить сполучення технік, незвичайний підхід. Це може бути безсюжетна абстрактна анімація на кшталт структурного кіно. Або стрічка без звуку. Але якщо автор грається з технологіями без жодного змістовного навантаження або має слабку концепцію, навряд чи це буде комусь цікаво, окрім нього. Мистецька профанація і експеримент – різні речі.

Особисті переживання, політичні теми, проблеми людей з особливими потребами, феміністична проблематика – все це маємо на фестивалі цього року. Маємо навіть фільм, який є екранізацією п’єси, що присвячена депресії — «4:48» Лаури Бенавідес. Це коротенька експериментальна анімація, художніми засобами якої є зміна освітлення, музичний звукоряд і різні тривожні зображення.

«В Україні взагалі немає прокату фестивальної анімації»

Позаконкурсна програма. Традиційно покази LINOLEUM складаються з 4 основних програм. Це міжнародний та національний конкурси, експериментальна програма та відеоарт і дитяча програма. Цього року ми розробили масштабну програму позаконкурсних показів. Маємо 2 тематичні блоки – «Жадаючи кохання» і «Про батьків та дітей», добірку переможців Japan Media Arts Festival—2017 року. Решта програми сформована за регіональним принципом.

Добірка «Фокус на Азії» готувалася нами давно. Люди здебільшого знають лише про аніме. Але крім цього жанру, в Японії знімають чудову 2D-анімацію. До того ж кожна країна має певні особливості. Китайська анімація багато уваги приділяє темі традицій. Тайванська – темі самотності. Тайванська анімація взагалі має дуже виразний стиль з ніжними кольорами та тонкими лініями, майже дитячий.

«The Tooth & The Root — Холодна війна», реж. Микита Кравцов, Юрій Хусточка, Камій Саньє-Кравцова (Україна-Франція, 2017). Трейлер

Слов’янська добірка геть інша. Польща має потужну анімаційну школу і тяжіє до експериментальності. А про болгарську анімацію за межами Болгарії взагалі ніхто нічого не знає. Окрім хіба що Теодора Ушева. Хоча в країні давно функціонує анімаційний фестиваль «Золотий Кукер». Єдиний повнометражний фільм в цьогорічній програмі «Дядько Тоні, три дурні та таємна служба» – саме про болгарську анімацію. Він вийшов ще у 2014 році, але в мережі його знайти неможливо. Це історія про геніального болгарського аніматора Антона Траянова. Він знімав серіал «Три дурні», який мав у Болгарії шалений успіх. Але працювати митцю не давали. В титрах він завжди йшов під другим номером, тому на фестивалі його не запрошували і нагород він не одержував. Держава намагалася робити вигляд, що його взагалі не існує. Коли режисерки проводили розслідування, ректор учбового закладу, в якому викладав Траянов, сказав що він тут взагалі ніколи не працював. Хоча студенти його обожнювали, а болгарська анімаційна спільнота дуже шанувала.

Дитяча анімація. Ми позиціонуємо LINOLEUM як фестиваль дорослої авторської анімації. Але, по-перше, «дорослі» мультиплікатори створюють стрічки і для дітей, а по-друге, діти – теж наша аудиторія, в теперішньому і майбутньому. Їх так само потрібно зацікавлювати, знайомити з анімацією, розвивати смак та уяву. Можливо, хтось із них захоче стати аніматором.

«Не тим кінцем», Террі Метьюc (Великобританія, 2016). Трейлер

Цього року ми запустили повноцінну дитячу програму, яка складається з 4 блоків показів у будні і майстер-класів у вихідні. Майже всі фільми програми – без діалогів, оскільки дітям важко та нудно читати субтитри. А на майстер-класах можна бути взяти участь у створенні 2D-анімації, озвучити персонажів і подивитися на результат. Всі заходи в межах дитячої програми є безкоштовними. Як для дітей, так і для дорослих.

Постфестивальна робота. В Україні взагалі немає прокату фестивальної анімації. Не треба плутати це з одноразовими показами. Перший, хто щось зробив у цьому напрямку, – це KISFF, який з 21 вересня запустив у прокат добірку короткометражної анімації «АААанімаційне божевілля» шістьма містами України. Серед вітчизняних робіт там лише короткометражний анімаційний фільм Микити Лиськова «Кінець» (прим. ред. – спеціальна згадка журі на Linoleum-2016). Подивимося, що з цього вийде і чи матиме акція комерційний успіх.

В серпні ми проводили безкоштовний показ минулорічної програми фестивалю в Арт-дворику на Іллінській, 16. Також нещодавно презентували добірку експериментальної анімації та відеоарту в Одесі на фестивалі Odessa Light Fest і були приємно вражені, що прийшло дуже багато людей. Деякі навіть дивилися стоячи.

«Кінець», реж. Микита Лисков (Україна, 2016). Трейлер

Цього року потужною українською делегацією ми відвідали Міжнародний фестиваль анімації в Ансі. Це одна з наймасштабніших подій у світі анімації, яка збирає 10 000 людей щороку, перед усім представників професійної спільноти. З’ясувалося, в світі про українську авторську анімацію взагалі нічого не знають. Але цікавість є. Маємо в планах створення добірки української анімації для обміну національними програми з закордонними колегами. Це вже завдання на наступний рік.

Читайте також: LINOLEUM-2017: що та навіщо дивитися

Добавить комментарий