»Головне – йти далі». Руслана Хазіпова про кіно і людей на зйомках «Ворошиловграда»

В останній день липня за інформаційної підтримки каналу «Україна» в Старобільську Луганської області режисер Ярослав Лодигін розпочав зйомки фільму з робочою назвою «Ворошиловград».

Кіно за однойменним романом Сергія Жадана вже має шестирічну історію. Вона почалася з того моменту, як Ярослав Лодигін у 2010-му році прочитав роман. Далі була мета і довгий девелопмент. Сценарій до фільму написала відомий український драматург Наталія Ворожбит. Бюджет «Ворошиловграда» складає 1,1 млн євро, половину з яких надає Державне агентство України з питань кіно.

У стрічці знімаються актори Олег Москаленко (Герман), Володимир Ямненко (Коча), Олексій Горбунов (пастор), Руслана Хазіпова (Оля), Георгій Поволоцький, Євгенія Муц (Катя) та інші. Продюсери фільму розповідають, що Сергій Жадан також братиме участь у зйомках у якості актора.

Для Старобільска така подія, як кіно, стала центральним ланцюжком суспільної взаємодії. Мешканці містечка охоче занурюються у процес зйомок, багато хто з місцевих вже працює в команді кіношників та навіть знімається у самій стрічці. Їм буде про що згадувати багато часу, адже неймовірно потребуючий культурного процесу Старобільск – основна локація фільму. Лише декілька робочих змін команда Ярослава Лодигіна відпрацює під Києвом. Фільм вийде до українського прокату восени 2018-го року, але до того його чекають серйозні випробування – Канський фестиваль і фестиваль Берлінале.

За словами продюсера фільму Володимира Яценка, до кастингу було залучено близько шести тисяч акторів, професійний рівень яких був далеким від бажаного. Складний відбір тривав вісім місяців. Руслана Хазіпова, співачка, акторка, учасниця гурту Dakh Daughters практично одразу отримала головну жіночу роль у фільмі. Сталося так, що після того, як вона була затверджена на роль Олі, режисеру і автору роману довелося підсилювати образ героїні, бо внутрішня харизма Руслани виходила за рамки книжкового персонажу.

---

– Руслана, ви колись казали, що у вас нема улюблених фільмів і улюблених пісень, а є тільки сила останнього враження. Ви щойно повернулись з Одеського міжнародного кінофестивалю, яких вражень ви отримали від кіноподії?

– Я встигла подивитись тільки один фільм, це було кіно французького режисера, який народився в Одесі, Стефана Краснянського «Принци серед людей». Історія про циганський табір. Це було неймовірно поетичне кіно, яке мене вразило. Я була щасливою, що вдалося подивитись його.

– Загалом то кіно фактурне. Головний герой, який розповідає історію ромів, наприклад, дуже схожий на Посейдона. Але вам не здалося, що режисер невдало спробував вибілити справжнє життя ромів? Бо деякі з його героїв, що стоять кожного дня біля пам’ятнику Дюку в Одесі, ніякого відношення до поетики не мають.

– Я розумію, про що мова. Мені більш резонувало інше, те, що режисер «так сильно» хоче донести, що роми – це люди, хоча ми бачимо це і так. Але завдяки тому, що ми сприймаємо їх в першу чергу як тих, хто стоїть на площі – це ніби нівелює для нас очевидний факт того, що вони теж люди. Я вважаю, що це драматично само по собі. Мені не було зайвим, що режисер підкреслив цю драму. Безумовно, такий ефект відбувся за рахунок поетичності. Це моя думка. Може я мало дивлюсь кіно, щоб робити глибші висновки.

– Ви мало дивитеся кіно?

– Дуже мало. Інколи на гастролях, коли трапляється час.

– Навіть коли готувалися до ролі головної героїні у «Ворошиловграді», у вас не було бажання зануритись глибоко у світовий кінематограф?

– Ми подивилися те, що рекомендував режисер.

– Що саме?

– Вавилон.

– Є інформація, що з моменту, як ви приїхали на знімальний майданчик, а сталося це всього-навсього сьогодні вночі, вже пів-знімальної групи хоче взяти вас заміж, вже навіть склали графік щасливчиків. Кажуть, що вашої енергії вистачить на багатьох.

– Щось мені цей приклад нагадує, що коли їздиш закордоном, потрапляєш на безліч майданчиків і бачиш технічну команду, яка обслуговує ці майданчики. Я скажу, шо ці люди бачать за своє професійне життя купу різних колективів та артистів. І коли ти до них відносишся по-людські – «дякую», «прошу», «добрий день», «до побачення», обіймаєш, коли закінчується робота, — вони кажуть тобі, що їх «качнуло». І ці слова – найпрекрасніше, шо ти можеш отримати від техніків.

– Але мені здається, що таке відношення до тих, хто існує біля вас – то є ваш природний стан.

– Так, але це велика і постійна праця над собою. Бо ані статус, аніщо інше не може мати значення, коли це стосується відношення до людини. Має значення тільки особистий приклад поведінки.

– Ви бачите віддяку і це певний важливий процес, коли твоє тобі вертається.

– Це обов’язковий процес, особливо важливий у становленні зараз новітньої України, новітньої нації. Повага і любов до ближнього, і в першу чергу до себе.

– Чи змінилося ваше ставлення до Майдану, адже ви учасник тих подій, чи може ставлення трансформувалось в щось інше відносно тих процесів, які відбуваються в країні зараз?

– Моя думка не змінилась, вона зміцнилась. Ми з театром були на Майдані в 2004-му році. Вже тоді ми свідомо кодували те, що буде потім. Може більш по-дитячому, бо ми були набагато молодші, але ми вже тоді серйозно говорили про людську поведінку, про ставлення одне до одного. І коли це сталося на Майдані 2013-го року, це вже була інша річ – там були люди, які свідомо туди вийшли, вони свідомо були готові об’єднуватись і щось будувати разом. Що саме – нікому не відомо досі. Але тільки разом, в діалозі можна найти цей шлях, цей вихід. Тільки беручись за руки. Яким би банальним не було таке порівняння, але все працює на прикладі театру. І ми будуємо своє майбутнє саме сьогодні, не завтра. Завтра ніколи не настане.

– Ви людина, яка не належить до жодної релігії, воліючи належати Всесвіту. Мені здається, що в такому ракурсі і Всесвіт належить нам.

– Я думаю, шо ми всі є невід’ємною частиною Всесвіту, і не можемо щось відокремлювати. Ми тут для того, щоб прожити життя. Добро породжує добро. Ми повинні зробити це добро.

– Добро карається.

– Звісно, бо зло завжди стоїть поряд. І ми навіть не можемо собі уявити, що маємо пройти в раю, і чому ми так страждаємо в житті. Бо нам і там ще треба буде багато чого проходити.

– Ви маєте віру в «там»?

– Звісно, і скажу чому. Театр дозволяє чіпляти, бути однією ногою «тут», а іншою «там». Чому я так щиро про це кажу? Тому що були випадки, коли я виходила «туди». Це не дуже добре, і дуже важливо психологічно, фізично зміцнювати дух після таких речей. Зараз це все – режим, вживання їжі – це складові єдиного цілого, яке, в свою чергу, також є деталлю чогось більшого.

– Я бачила вас в Одесі в спектаклі «Антігона» за Софоклом у постановці французького режисера Люсі Береловича. Була вражена, як одеситка, бо наше місто ставиться до всього, що не воно породило дуже прискіпливо, і страждає насамперед від цього саме. Але «Антігону» в академічному російському драматичному театрі глядачі прийняли оваціями стоячи.

– Після Майдану ми всі дуже сильно змінилися. Це була перша вистава після тих подій, яку ми презентували. Це було вражаючи болісно у кожному з чотирьох міст, де ми її показували. В Одесі це був театр російської драми – це певна публіка, з певними очікуваннями. Ти приїздиш і все навколо тобі каже, що ти нічого тут не зробиш. Починаючи з дрібних речей: тут не можна те, тут не можна се. І ти починаєш робити свою справу. «Ну будь ласка», «я прошу», «я буду обережно»…

– Все заради цілі.

– Так. В тебе немає в такі моменти нічого свого, зовсім нічого, ніякого его. Є тільки бачення «куди», і ти вже будь якими шляхами пробираєшся. І цей от конфлікт, який стався, що люди прийшли взагалі-то на свято, на відкриття Французької весни, вони чекають на радість. А їм показують таку біль, таку пристрасть, таку любов. Там було зіграно те, як люди не звикли жити, бо так жити незручно. І їм було дуже незручно. Дуже незручно було в Харкові і в Одесі.

– І це добре.

– Ви не уявляєте, наскільки це добре. Скільки б ти не віддала на той момент, це все вертається тобі назад. Бо сказати в трагедії «я іду помирати заради людської свободи і заради сімейних цінностей», сказати це без пафосу, – сьогодні це майже неможливо. І сказати це так, щоб воно зрезонувало – це теж майже неможливо. Все відбувається десь на висоті, але тут і зараз. І це той неймовірний поштовх, щоб продовжувати йти далі й далі.