5 унікальних книг з захоплюючими сюжетами - рецензія Ігоря Бондаря-Терещенка

Герой цього дослідження – один із найзагадковіших українських інтелектуалів XX століття, письменник Віктор Петров (1894-1969). Його біографія поєднує в собі численні соціальні ідентичності, яких цілком вистачило б для кількох людей з неординарними талантами. Зокрема, документальний нарис Вадима Ададурова "(Не)таємна історія Віктора Петрова: 17 миттєвостей із життя агента радянської держбезпеки", написаний у стилі мікроісторії і виконаний у формі детективного розслідування (від наслідків до витоків подій), представляє Петрова як агента НКВС-МДБ-КДБ під псевдонімом "Іванов". Ця таємна та темна сторона його особистості залишалася невідомою для сучасників і наступних поколінь, прихована під маскою солідного академічного вченого В. Петрова, сенсаційного автора В. Домонтовича та знавця цивілізаційних концепцій В. Бера. Як виявилося, останній псевдонім слугував знаком, який засвідчував наміри агента, влитого в середовище української еміграції, встановити зв'язок зі своїми кураторами з радянської розвідки. Оскільки нарис засновано на розсекреченій у 2020 році справі В. Петрова в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, а також на матеріалах інших українських та діаспорних архівів, письменник постає не як видатний український гуманітарій, а як підступний діяч антиукраїнського спрямування, небезпечний елемент у радянській системі контролю та покарання. Але чи дійсно це так? Автор переконує нас у тому, що йдеться не лише про інституційні документи, які відображають погляд радянських органів безпеки на Петрова, але й про раніше недоступні свідчення, такі як покаянні листи та доповіді, написані "Івановим" для особливої категорії читачів з НКВС-МДБ-КДБ.

В своїх обережних визначеннях українського радянського театру 1920-30-х років, авторка описує його як "поєднання бюрократичного світу та мистецтва", де "зникли межі між державними службовцями і представниками мистецтва, що призвело до виникнення типових образів офіційних митців та чиновників у сталінській епосі". Однак, вона не зовсім охоплює концепцію "нові пани", детально розроблену автором цих рядків у своїй монографії "У Задзеркаллі 1920-30-х років". Незважаючи на це, у своїй праці "Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні", Мейгіл Фавлер аналізує складну взаємодію між мистецтвом та державою в радянській Україні цього періоду через призму колективної біографії митців і чиновників, які формували культурне середовище Харкова. Основні персонажі книги – Лесь Курбас, Микола Куліш, Остап Вишня – створювали інноваційний театр, що відповідав найкращим європейським стандартам. Авторка порушує питання парадоксів радянської мистецької культури та її еволюції: від унікальних арт-центрів на периферії колишньої імперії, зокрема в Харкові, до централізації культури в Москві. Ця система, в якій "митці здобували владу через зв’язки з державою, а держава укріплювала свою владу, підтримуючи культуру", формує унікальний світ бомонду, де мистецтво та державний апарат переплітаються так, що митці отримували як найвищі нагороди, так і суворі покарання. Отже, театр стає простором для дослідження парадоксів радянської мистецької культури: "хоча театр, за своєю суттю, є не масовим медіумом, у ті часи він був створений для радянських мас. Театр – це місце спонтанності і гри, тоді як в СРСР він розвивався в умовах диктатури, яка прагнула все контролювати і планувати. Цей вид мистецтва відображав реальність, одночасно намагаючись її змінити".

Якщо ми прагнемо зрозуміти повсякденність наших предків, їхній спосіб життя, умови проживання, одяг та взуття, харчування і напої, заняття і розваги, звички і смаки, рівень добробуту та культури, а також турботи, які супроводжували їхнє життя, то, на жаль, точних даних у цьому напрямку залишилося вкрай мало. З-поміж небагатьох збережених джерел, крім уривків з щоденників Я. Марковича та М. Ханенка, нічого більше не можна згадати, - зазначає автор цієї книги, український історик, який досліджує середньовічну та ранньомодерну історію України. Таким чином, робота "Коровай свиного сала в пуд" Віктора Горобця присвячена вивченню речей, що оточували українців у козацьку добу: їхньому одягу, їжі, напоям, способам лікування хвороб, способам господарювання і торгівлі, а також святкуванням і розвагам — і більш інтелектуальним, і простішим. Окрім цього, книга розкриває, як життєві пріоритети можуть змінюватися або залишатися незмінними протягом століть. Також вона демонструє, як звичайні слова, подорожуючи через час, можуть набувати зовсім нових значень. Таким чином, це видання пропонує українську історію без зайвої емоційності та без тих традиційних "приправ", які часто супроводжують сучасне українське історіописання, таких як надмірний пафос, віктимізація чи героїзація, а також спроби знайти в нашій історії коріння людських цивілізацій або перших у світі конституцій. Автор також ставить перед собою завдання відповісти на конкретні запитання, приміром: якою була винна культура українців у XVIII столітті? Які методи лікування головного болю використовували, зокрема, слимаки та хижаки? І, звичайно, він намагається наблизитися до розгадки деяких незвичних "шароварно-сальних" загадок української історії.

"Цей текст створений на початку 2024 року, і авторка цієї книги хоче підкреслити, що світ змінився. Проте у багатьох спільнотах (адже визначати їх через державу або релігію - це занадто спрощено й несправедливо) роль жінки часто залишається в межах між першою менструацією і кладовищем. У цьому проміжку вона або очікує дитину, або народжує, вигодовує, або знову завагітніла. Тому в цій книзі ви не знайдете традиційних порад щодо виховання чи самовдосконалення, натомість вас чекають добірки цікавих книг і фільмів, а також реальні історії, які допоможуть зберегти себе в світі, що постійно кидає нові виклики. Як зазначає авторка: "Як з пісні не вирвати слів, так і з нашої історії не можна прибрати очевидні факти". Тому, незважаючи на всі сексистські стереотипи, як-то "рожеве - дівчатам, блакитне - хлопцям", і на те, що жінкам все ще доводиться боротися за свої права та гідну оплату праці, я знову підкреслюю: місце жінки - скрізь! Видавці також не залишаються осторонь. "Чи пам'ятаєте ви ті перші дні, тижні та місяці материнства? - запитують у цій книзі. - Коли на вас звалилося море нової інформації, навичок, які потрібно освоїти, величезна відповідальність та суспільні очікування. Чи був у вас момент, коли ви подумали: "Чому ніхто не розповів мені про це раніше?" Кожна мама потребує підтримки - простого розуміння і дружнього плеча, на якому можна виплакатися, якщо це потрібно. Ця книга - ваш союзник, який не судить і не штовхає до нових звершень, а просто розуміє вас."

Ця вражаюча колекція казкових оповідей, проілюстрована талановитою художницею Оленою Железняк, є дебютною книжкою сучасної української казкарки та Монтессорі-педагогині, яка пише під псевдонімом Алекса Мовленко. Її казки вже стали улюбленими для багатьох дітей, які з задоволенням слухають їх на YouTube-каналі авторки. Головними героями цих історій є тварини та птахи — як звичні домашні, так і екзотичні, що відзначаються кмітливістю, винахідливістю, сміливістю та прагненням до свободи. Вони вчаться дружити, захищати свої інтереси (навіть пагорб не дав козам з’їсти свого чуба!), здійснювати свої мрії (хоча для цього може знадобитися дзьоб, щоб набрати номер для замовлення піци) і просто насолоджуватися життям. Але навіть в цьому житті не все так просто, як у розповіді "Півень на ім'я Жан". — Я це розумію, — сказав кіт, схиливши голову. — Але ви ж не чули про будильник? — Про що? — перепитав Жан. — Про будильник. Це такий пристрій, що будить всіх, коли це необхідно, — пояснив кіт. — Навіть у кожному телефоні є будильник. Його можна налаштувати на будь-який час. — І в усіх-усіх є такі будильники? — здивувався Жан. — Навіть у нашому селі? — Звісно, — відповів кіт, — ми ж не в доісторичні часи живемо. У всіх сучасні телефони з будильниками. Кіт з жалем дивився на півня. — То що... — сумно запитав він, — я тепер більше не потрібен? Коту стало трохи незручно, і він вирішив підбадьорити Жана. — Не кажіть так, — сказав він. — Я вважаю, що ви дуже цінний птах. — Справді? — похмуро спитав Жан. — Звісно! По-перше, ви дуже важливі для ваших курей! Хто ще зможе їх так захоплювати, якщо вас не буде? — Мабуть, ви праві, — подумав Жан. — Кури — вони ж такі, їх потрібно постійно контролювати. Хтось мусить за ними слідкувати. — Повністю з вами погоджуюсь! — підхопив кіт. — А по-друге, без вас не буде й курчат. Це я по телевізору бачив!