Американці мають схильність підтримувати тих, хто є сильним. На жаль, наразі імідж України на міжнародній арені не відповідає цим стандартам, - зазначила Дар'я Коломієць.

Дар'я Коломієць - культурна діячка, продюсерка і творець проєкту особистих історій українців під назвою Diary of War, що допомагає американцям зрозуміти реалії війни в Україні.

Після десяти місяців перебування в США вона короткочасно завітала в Україну.

"Я відчуваю неймовірне щастя вдома! Це просто чудово! За останній тиждень я сміялася більше, ніж за весь минулий рік!" - ділиться своїми емоціями від перебування у Києві Дар'я.

Невдовзі вона знову вирушить до США в рамках своєї культурної місії. Це вже шостий раз, відколи розпочалася повномасштабна війна.

"Будучи в Україні і дивлячись новини, Instagram та TikTok я бачила все в жовто-блакитному: тут - Imagine Dragons підняв стяг наш, там - Вакарчук заспівав з Coldplay. Здавалося, що світ не живе нічим іншим, окрім нас. Але коли я поїхала туди, то побачила, що в усіх - звичайне життя. Мені це зробило дуже боляче. І саме в той момент я зрозуміла: у нас дуже багато роботи", - пригадує Коломієць.

Дар'я переконана в ефективності культурної дипломатії і на своєму прикладі показує, як вона може приносити позитивні результати.

Як українці можуть донести до світу інформацію про війну так, щоб іноземці бажали їх підтримувати? Який імідж створюють українці, що перебувають у США? Яким чином функціонує російська культурна експансія?

Про все це "Українська правда" обговорила з Дар'єю Коломієць. Нижче представлена скорочена версія її розповіді. Повну версію інтерв'ю можна переглянути на youtube каналі "УП".

На початку масштабної агресії проти України суспільство проявляло активний інтерес до українців, прагнучи зрозуміти їхню ситуацію та надати необхідну підтримку. Однак нині, під впливом російської пропаганди, що підживлюється трампістським каналом Fox News, формується негативний образ українців. Виникає наратив, що стверджує: "Це люди, з якими важко знайти спільну мову, які відмовляються від переговорів і затягують конфлікт".

Я особисто пережила це на День подяки (державне свято, що відзначається в США щорічно в четвертий четвер листопада), коли відвідала вечерю у республіканців. Я свідомо обираю опинитися в незручному середовищі, щоб краще зрозуміти, які саме думки американці мають щодо України.

Власник будинку підходить до мене і каже: "Дар'я, люди гинуть, ви маєте зупинити цю війну". А я щойно зайшла в цей будинок, стою з тарілкою, яку мені дали, і розумію, що не можу зараз у відповідь вибухнути, тому кажу: "Я знаю. Це мої люди гинуть. Це мої друзі гинуть". На що він говорить: "Так ви не переможете Росію! Це ж як битися з Америкою".

Ми повинні усвідомлювати, що російська пропаганда має значний вплив на американську аудиторію, і нам необхідно активно займатися цим питанням.

Кожного американця формує той українець, із яким він вперше заговорить, який йому вперше розкаже щось про Україну. А від того, яку думку ми у них сформуємо, буде залежати, чи дзвонитимуть вони своїм конгресменам із проханням дати нам більше зброї. У США це дуже дієвий спосіб комунікації.

Американці мають чимало стереотипів щодо українців. Вони часто плутають росіян з нами і не можуть усвідомити, що ми є окремою нацією. Я б хотів закликати кожного з вас поговорити з іноземцями, яких ви знаєте, і розповісти їм про війну в Україні.

Я ніколи не висловлюся так: "О, американці не цікавляться цим!". Насправді, їм і не потрібно знати! Проте американці готові до нових вражень, їх лише потрібно зацікавити. А досягти цього можна завдяки спілкуванню з ними.

Не варто реагувати емоційно на їхні запитання, які можуть бути дуже болючими. Краще намагатися пояснити, запрошувати їх на перегляди фільмів та стати їхніми друзями.

Не варто іноземцям ділитися негативом. Адже, як відомо, наша психіка схильна запам’ятовувати погане більше, ніж позитивне. Краще розповідати про героїчні моменти. У нас їх справді безліч. Цій жахливій російській війні необхідно надавати конкретні імена.

Зробіть так, щоб іноземець підписався на соцмережі цих людей і персонально донатив їм. Бо, наприклад, американці починають включатися тільки тоді, коли самі бодай долар задонатили.

Американці мають велику пристрасть до історій тріумфу. Вони прагнуть підтримувати сильних і успішних. На жаль, імідж України на світовій арені наразі не є таким, яким би ми його хотіли бачити. Тому нам потрібно активно працювати над його формуванням.

Мій проєкт "Щоденник війни" активно розвивається, представляючи справжні історії українців про їхній досвід у війні. Я запрошую американців долучитися до цього проєкту, організовуючи вистави, на яких вони мають можливість дізнатися про ці переживання. Після перегляду вистави багато з них говорять: "Ось чому Росія така! Ось які жахи ви переживаєте! Ось що таке справжня війна!". І відразу ж ставлять питання: "Що я можу зробити для вас? Як я можу підтримати? Дайте мені знати, я готовий зателефонувати комусь, щоб попросити про допомогу чи закликати на мітинг".

У минулому році я намагалася зупинити російського режисера Олександра Молочнікова, який планував знімати щось у Бучі. Його партнерка є продюсером фільму про Навального.

Наразі Молочніков проводить заняття в одній з галерей Нью-Йорка, що позиціонує себе як "українська". Він викладає акторське мистецтво. І, уявіть собі, є українці, які записуються на ці курси! Для мене це виглядає досить дивно і викликає багато запитань!

Я піднімала це питання у своєму Instagram, зверталася до цієї галереї, інвестувала свої ресурси та енергію. Проте, на жаль, в даному випадку мені не вдалося досягти бажаного результату.

Ті, хто має бажання брати участь у його заняттях, не зупиняються. Це нагадує ситуацію з російською музикою: ті, хто хоче, продовжують її слухати, незважаючи на наші пояснення, що цим вони підтримують російську армію та ракети, які націлені на них самих.

Ця ситуація з Молочніковим заподіяла мені глибокий біль. Моє серце просто розпалося від цього.

У всіх своїх проектах я активно застосовую сторітелінг. Навіть під час підбору музики я намагаюся розповісти про творців цих мелодій. Я щиро радію, що змогла поділитися історією Володимира Івасюка в The New York Times. Вони навіть зазначили: "Володимир Івасюк був вбитий КГБ". І я в той момент подумала: "Вау!".

Цього року, з нагоди Дня Незалежності України, я вирішила створити плейлист, присвячений 33 музикантам, які стали на захист батьківщини. Моя мета полягала в тому, щоб висвітлити тих, про кого, можливо, мало хто чув. Я поділилася цим плейлистом на американській радіостанції KEXP, де ведучий навіть записав окремий подкаст про нього. Крім того, я також опублікувала цей плейлист у Kyiv Independent.

Я також представляю іноземцям українську музику 70-80-х років. Мені дуже хочеться поділитися історіями про цих артистів і пояснити, які труднощі вони переживали під час своєї творчості в ті часи.

Моя пристрасть до їхньої музики виникла, напевно, коли я почала збирати платівки. Я натрапляла на вінілові записи "Кобзи", "Візерунків шляхів", "Арніки", насолоджувалася їхнім звучанням та занурювалася в їхній творчий світ.

Під час пандемії COVID-19 я організувала онлайн-стрім з бандуристкою та співачкою Мариною Круть. Вона завітала до мене додому, і ми разом насолоджувалися музикою. Саме тоді я вперше зіграла їй пісню "Весна і ти" у виконанні "Візерунків шляхів". Згодом ця композиція потрапила до списку з 10 пісень, які Ірина Цибух хотіла залишити для українців, коли її не стане.

Я отримувала освіту в україномовному класі в Черкасах, проте, коли переїхала до Києва і почала працювати на телебаченні, намагалася адаптувати свою мову до стилю відомих, талановитих ведучих, які майстерно володіли російською.

Я неправильно ставила наголос, мене виправляли. Мені було 18-ть. Я хотіла бути класною, щоб влитися в колектив, щоб мене взяли на роботу. І я почала підлаштовуватись.

2006 рік став для мене знаковим, коли я потрапила на М1. Тоді мене вразило, чому так багато російських і білоруських ведучих працюють у нас. Наприклад, Дмитро Шепелєв, з яким я співпрацювала - білорус за походженням. Він досяг успіху в Україні, але згодом переїхав до Росії, де тепер знімає пропагандистські ролики в окупованому Маріуполі. Це викликає у мене глибокі переживання, адже я добре пам'ятаю, з чого все починалося.

Окрім ведучих тоді сюди почали звозити і російських продюсерів, які ставали нашими босами. Хоча у нас були свої класні професіонали.

Коли я висловлювала ідею запросити на ефір український гурт, мені відповідали: "Вони не мають достатніх рейтингів, адже ми ж комерційний телеканал". Це питання мене надзвичайно турбує. Я відчувала внутрішній конфлікт: "Чому ми віддаємо перевагу іноземним артистам, коли у нас є такі чудові бенди, музиканти і музикантки?"

Ми постійно стикалися з труднощами в спілкуванні з керівництвом. Але в якийсь момент я втомилася від цього, вирішила перейти на радіо "Аристократи", і з того часу стала почуватися значно краще.

В даний момент я не можу насититися тією креативністю, яка проявляється в Україні.