Бійки, безглузді витівки та відсутність будь-яких зайвих вимог. Розгляд фільму "Street Fighter: Вуличний Боєць" / Street Fighter.

Голлівуд протягом багатьох років намагався втілити на екрані культову серію бойових ігор від Capcom, випускаючи то сумнівно-комедійний фільм з Жан-Клодом Ван Даммом, то зовсім невдалу "Легенду про Чун-Лі". Однак новий проект під керівництвом режисера Кітао Сакурая вирішив не занурюватись у міфологію та не намагатись серйозно пояснити, як бойові мисткині в костюмах, що межують з фетишем, можуть протистояти, скажімо, зеленому електризованому монстру. Натомість, фільм перетворює франшизу на яскравий, абсурдний і абсолютно несерйозний атракціон. Ця стрічка не прагне стати шедевром, але дарує глядачам ті ж самі емоції, що й вибір улюбленого мультяшного бійця на екрані аркадного автомата або домашньої консолі.

"Street Fighter: Вуличний Боєць" / Street Fighter починається з вражаючого 2D-анімаційного прологу в аніме-стилі, створеного студією Titmouse, який відкриває передісторію основних персонажів. У 1987 році ми стаємо свідками того, як Рю (Ендрю Коджі) перемагає Сагата на турнірі, але його перемога пробуджує темну силу Хадо, викликавши зіткнення зі злочинним Акумою (Роман Рейнс), що призводить до трагічної загибелі його майстра Гоукена (Дон Лі). Після цього життя братів Рю і Кена (Ной Сентінео) розділяється, і ми переносимося у 1993 рік. Рю тепер живе в тіні, продаючи несмачну їжу з вуличного візка, тоді як Кен став пихатим знаменитістю, який знімається в рекламі та розважається, нищачи припарковані автомобілі.

Все змінюється, коли агентка Інтерполу Чун-Лі (Калліна Лян) запрошує їх взяти участь у новому турнірі. Організатором змагань є злодій М. Байсон (Девід Дастмалчян), який прагне використати темну енергію Рю для досягнення абсолютної влади. Сюжет об’єднує в турнірі величезну кількість персонажів, багато з яких присутні виключно для фансервісу або заради кількох запеклих боїв. Режисер Кітао Сакурай вміло керує цим хаосом, хоча в третьому акті сам турнір поступається місцем особистим помстам і битвам з антагоністами.

Звернули увагу на те, як синопсис завалює вас іменами та термінами, які абсолютно нічого не значать для тих, хто не знайомий із серією Street Fighter? Не намагайтеся навіть спробувати з'ясувати зв'язки між ними. У фільмі ситуація нагадує відеоігри: основний сюжет практично відсутній, натомість акцент робиться на персонажах, яскравих деталях їхніх образів і безмежному фансервісі.

Однією з найяскравіших особливостей "Street Fighter: Вуличний Боєць" є його відверта пародійність, що межує з гомоеротикою та фетишизмом. Кен, якого грає Ной Сентінео, постає перед нами як розгублений герой, схожий на Кена з "Барбі", стаючи ідеальною карикатурою на невпевненість чоловіків-гетеросексуалів. Тим часом, зірка реслінгу Коді Роудс у ролі полковника Гайла демонструє різноманітні гомоеротичні образи, а персонаж Байсона здивовує глядачів своїми фут-фетишистськими вподобаннями. Хоча гумор не завжди спрацьовує, а невмілі жарти ведучого турніру Дона (Ерік Андре) можуть викликати дискомфорт, фільм настільки сміливо занурюється у це безумство, що його легко пробачити.

Візуально "Street Fighter: Вуличний Боєць" / Street Fighter нагадує яскравий калейдоскоп з насиченими неоновими відтінками, хоча більшість змагань у турнірі, очевидно, зняті на фоні зеленого екрану або LED-панелей, без реальної аудиторії. Незважаючи на штучність арен, хореографія поєдинків вражає завдяки вплетенню фірмових спеціальних прийомів з гри, таких як "сотня ударів долонями" Е. Хонди або еластичні кінцівки Далсіма.

Саундтрек з хітами 1990-х надає додаткової енергії, а також є кумедна сцена, де боксер Балрог (50 Cent) розправляється з суперниками під свої ж пісні. Проте слабка сюжетна лінія, надмірна експозиція та незадовільний фінал-кліфхенгер залишають враження, що фільм не досягає свого повного потенціалу.

Що справді рятує "Street Fighter: Вуличний Боєць" від статусу чергового прохідного блокбастера, так це захоплення акторів. Відразу видно, що вони щиро насолоджуються процесом зйомок, і ця енергія здатна підняти навіть найнуднішу історію. Девід Дастмалчян з величезним задоволенням втілює образ колоритного злодія, Джейсон Момоа випромінює безтурботну радість у ролі зеленого Бланки, а Ендрю Коджі та Ной Сентінео вміло демонструють класичну динаміку між серйозним героєм і його кумедним напарником. Коли актори не сприймають себе занадто серйозно, глядачеві простіше пробачити фільму його сценарні недоліки.

Крім того, цей фільм свідомо уникає шляхів сучасних "престижних" адаптацій відеоігор. Якщо проекти на кшталт "Останніх з нас" / The Last of Us демонструють, що ігри можуть бути глибокими драмами, то творіння Сакурая виводить на поверхню інший аспект. Це кіно, яке нагадує справжній аркадний автомат: гучне, безглузде, з постійним прагненням вразити глядача ще більшою кількістю яскравих ефектів і перебільшених емоцій. Фільм не приховує свого коріння, а навпаки, максимально підкреслює його найекстравагантніші особливості.

Цей баланс між відвертим безладом та щирим захопленням класичними відеоіграми надає фільму особливого життя. Хоча він і наповнений хаосом, це цілеспрямований хаос, покликаний розважити якомога ширшу аудиторію і дозволити фанатам знову поринути в епоху 16-бітних консолей на великому екрані.