Виміри війни: українське документальне кіно на фестивалі Docudays 2025

На Docudays українське документальне кіно, окрім національного повнометражного конкурсу, можна буде знайти в програмах Docu/Світ і Docu/Коротко, а також у форматі спеціальних показів. Показово, що всі стрічки зняли без участі Державного агентства України з питань кіно. Перш ніж потрапити на Docudays, майже всі фільми мали прем'єру на ключових міжнародних фестивальних майданчиках. Перегляд і аналіз дозволяє зрозуміти, який образ України конструюють українські документалісти сьогодні, що саме ми розповідаємо світу і самим собі про себе.

Сьогодні документальне кіно вимушене знаходити баланс між художнім вираженням, свідченням та пропагандою. В умовах гібридної війни, що охоплює також культурний простір, демонстрація сили, стійкості та єдності нації перетворюється на важливий аспект інформаційної безпеки та культурної дипломатії. Проте документалісти повинні бути уважними, щоб не втратити свою критичну здатність сприймати реальність.

Плинний процес трансформації українського суспільства намагаються охопити в "Мілітантропосі" Аліна Горлова, Єлизавета Сміт, Семен Мозговий з творчого обʼєднання Tabor. Буквально за кілька тижнів до Docudays фільм показали на Каннському кінофестивалі.

Назва фільму поєднує латинське milit ("воїн") і грецьке anthropos ("людина"), утворюючи поняття "мілітантропос" -- людина війни. Це стан, у якому індивід змушений обирати війну як єдину можливу форму існування і трансформуватися, щоб вижити.

Тяга до античності виявляється не лише в назві, а й у структурі стрічки. Вона розпочинається як епічний міф про конфлікт сил небес і землі. Вибух, хмари диму, погляди, що відображають усвідомлення неминучого. Це момент, з якого автори прагнуть зафіксувати перехід суспільства, спільнот і, зрештою, окремої особистості. Однак навіть на рівні індивідуальної оповіді все залишається досить умовно узагальненим і зануреним у символічний простір.

Туман стелиться над Дніпром, а діти бавляться в окопах, оточені квітучими деревами. Це створює вражаючу картину, хоча іноді виглядає занадто естетизованою, немов малюнки з фронту. Парадоксальні думки спливають під час перегляду "Мілітантропосу", що досліджує цю трансформацію суспільства. Така краса викликає внутрішній конфлікт: адже війна і руйнування — це не те, що хотілося б запам'ятати.

"Цей сюжет не сприймає легкості, адже все пронизане трагізмом. В повітрі відчувається запах крові," – такий метакоментар звучить у стрічці "Зшиті кроки" режисерки Аліни Максименко, котра стала частиною національного конкурсу та отримала номінацію на премію Європейської кіноакадемії.

Режисерка фіксує моменти з власного життя та життя своєї родини в перші дні повномасштабної агресії, коли російські війська стрімко наступали на Київську область, залишаючи по собі героїв. Цей документальний щоденник — жанр, який, хоч і є досить поширеним, водночас вимагає глибокої відвертості та самокритичності щодо себе та своїх близьких. Таке відкриття може призводити до конфліктів, що, з одного боку, збагачує драматургію фільму, але, з іншого, може мати трагічні наслідки для стосунків, особливо в умовах, коли фронт невпинно наближається.

Аліна Максименко, як і в попередньому документальному короткому метрі Ptitsa, продовжує досліджувати теми дому і сталих сімейних звʼязків. Але тепер до внутрішнього й міжособистісного конфлікту додається небезпека жорстоких руйнувань під час війни і проблема вимушеного переміщення. Проте знімаючи себе і своїх батьків, вона не боїться показати героїв у потенційно непривабливому світлі навіть у питаннях мови й ідентичності.

У часи тривалої та стомлюючої невизначеності в житті сім'ї, яка здається безкінечною, батько, звертаючись одночасно до режисера та глядачів, зауважує: "Це не витримує конкуренції з повнометражним фільмом. Дивитися буде нудно". Цей та інші моменти підкреслюють унікальну здатність Максименко, незважаючи на серйозність теми, проявляти самоіронію. І така відвертість не може не викликати симпатію.

Ще однією претенденткою на національний конкурс, в якому авторка виступає не лише як творець, але й як головна персона, є фільм "З любов'ю з фронту" режисерки Аліси Коваленко. Цей відеощоденник був створений для її сина, і, за словами Коваленко, "є прагненням зафіксувати важливі моменти для нього і передати це у майбутнє".

Документальна оповідь розпочинається з визнання кризи режисерської ідентичності, викликаної трансформацією з цивільного життя у військове. Проте, незважаючи на те що матеріал, задуманий як розрізнені, фрагментарні листи — своєрідні капсули часу для сина, — був зібраний в єдину історію, що ілюструє життя людей, які борються за свою країну задля майбутнього своїх дітей.

Наскрізна у фільмі Коваленко і майже дослівно повторена у стрічці Ольги Журби "Пісні землі, що повільно горить" думка: військові воюють зараз, щоб не довелося це робити їхнім дітям. Прем'єра картини Журби відбулася на Венеційському фестивалі.

Режисерка намагається вхопити узагальнений образ країни, яка перебуває у стані війни. Ці трансформації на рівні суспільства й особистості є, безперечно, травматичними. Проте масштаб і глибину цієї травми поки що важко окреслити. Можна зафіксувати страшні симптоми: недалеко від лінії фронту діти в проміжках між обстрілами грають у війну і розповідають, як допомагали переносити мертвих солдатів. Військові здивовано помічають, що жахіть було стільки, що зараз вони вже нічого не відчувають. Родини загиблих радіють, якщо вдалося знайти хоча б тіло.

Ольга Журба підходить максимально близько до межі, коли візуальні образи на екрані можуть теж стати травматичними. Проте їй вистачає такту, щоб цю межу не перейти. Вона не стає ні натуралістичною, ні неетичною стосовно людей у кадрі -- живих чи мертвих.

Поглиблюючись у вивчення сучасності, режисерка через роздуми молоді порушує питання, яким стане наше майбутнє і яким чином ми його формуватимемо. Це питання залишається без відповіді. Проте є чітке усвідомлення, що ми не оберемо той шлях, яким прямує наш супротивник.

"Часова стрічка" Катерини Горностай повністю зосереджена на вивченні життя українських учнів в умовах війни. Цю стрічку було представлено на фестивалі Берлінале.

Картина побудована так, що глядач ніби проходить шлях від Першого вересня, коли на передній план виходять першокласники, до Останнього дзвоника, коли випускники отримують заслужені нагороди. Режисерка володіє унікальною здатністю, що проявляється як у цій, так і в попередній стрічці "Стоп-Земля": з одного боку, ви спостерігаєте за сучасними подіями, а з іншого – постійно згадуєте про власні шкільні роки.

Слідкуйте за нами на Google News!

Вона акцентує увагу на універсальних переживаннях, які відчуває кожен школяр: від хвилювання в день початку навчання та під час іспитів до закоханості, пошуку власної ідентичності, смутку та надії на випускний. Ці моменти допомагають створити глибокий емоційний зв'язок між глядачами і персонажами. Режисерка, звертаючись до відчуття знайомого і близького, намагається дослідити, як війна вплинула на наше сприйняття реальності. "Стрічка часу" не лише фіксує зміни в самосприйнятті на особистісному рівні, але й окреслює загальні тенденції трансформацій у країні. Адже методи навчання в загальноосвітніх школах відображають державну політику в цілому. З фільму стає очевидним, що цей курс веде до більш свідомого та якісного життя, яке, звісно, неможливе без подолання корупції.

Зображення: docudays.ua "Як я провів свої літні канікули?"

Антоніо Лукіч звертає увагу на майбутнє через очі школярів у своїй стрічці "Як пройшли мої літні канікули?", яка бере участь у міжнародному конкурсі короткометражного кіно. Цей фільм міг би стати легкою комедією, що досліджує традиційні теми уроків англійської мови, проте він перетворився на сумне свідчення про втрачене літо та спустошене війною дитинство. Незважаючи на це, діти все ще продовжують мріяти та планувати своє життя в мирній країні.

Зображення: docudays.ua "Де мій захисний жилет?"

Мабуть, кілька років тому схожі роздуми виникали у персонажів фільму "Де мій бронік?", створеного режисеркою Дар'єю Пеньковою в рамках програми Docu/Коротко. У сюжеті авторка повертається з Німеччини до рідних у Дружківку, де зустрічає своїх ровесників-військових. Багато з них, ще не встигнувши стати дорослими, опинилися під тиском надзвичайно важкого тягаря відповідальності.

На міжнародному конкурсі Docu/Світ буде представлено фільм Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки", який отримав нагороду за найкращу режисерську роботу на фестивалі "Санденс". Автори зуміли зібрати різноманітний візуальний матеріал, включаючи кадри з GoPro на шоломах військових, дронів та професійної зйомки, щоб створити глибоку та правдиву розповідь про ціну кожного метра, за який йдеться боротьба. Під час перегляду мозок намагається захиститися, сприймаючи найреалістичніші моменти як щось нереальне. Особливо гнітюче усвідомлювати, що образи поховань та кладовищ з прапорами стають постійними в сучасній українській документалістиці.

На цьому нескінченному шляху завдовжки 2000 метрів ми чуємо: "За що ми воюємо, якщо там уже нічого не лишилося?".

Мстислав Чернов у Каннах: військова ремарка

Фото: docudays.ua "Татова колискова"

Однією з ключових подій фестивалю стане показ "Татової колискової" Лесі Дяк. Цей фільм, що охоплює час до початку повномасштабного вторгнення, водночас є своєрідним посланням з майбутнього. Він розповідає історію ветерана, який зіткнувся з масштабною війною ще у 2015 році.

Це відверта бесіда про труднощі, з якими стикаються люди, що повертаються до цивільного життя після військових перетворень. Спроба режисерки зрозуміти, як ми можемо підтримати їх у цьому процесі, несподівано перетворюється на дослідження її власних мотивацій для розповіді цієї історії. Такий поворот привносить в "Татовій колисковій" новий вимір — фільм стає роздумом про саму сутність документального кіно та роль автора в ньому.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

На прикладі українських фільмів, представлених на фестивалі Docudays 2025, можна чітко відзначити суттєві зміни в документальному кіно. Якщо минулого року, 24 лютого 2022 року, кінострічки фокусувалися на моменті, який різко зупинив звичний хід життя, то цьогорічні роботи повністю занурені в сучасність, де війна стала новим контекстом. Війна перестала бути лише подією; вона стала тривалим процесом. Це нова реальність, в якій формується спільний досвід, що проходить через травму, зміни та віру в краще майбутнє.

На екрані, як і в реальному житті, з'являються картини спустошених міст і сіл, забруднених водойм і знищених лісів — це руїни, в яких приховані величезні частини України. Але, як зазначає один з персонажів фільму: "Можливо, це наш шанс створити новий початок, таким чином, як ми мріяли для себе і наших нащадків".