Чутки про дітей з популярного шоу "Свати", суперечки зі Ступкою та брат, який служить на фронті. Ексклюзивне інтерв'ю з Федором Гуринцем, якого випадково зарахували до російських акторів.

Актор Федір Гуринець відомий глядачам завдяки своїм ролям у таких фільмах, як "Свати", "Розтин покаже", "Повернення" та "Відпустка наосліп". Ми мали можливість поспілкуватися з ним під час зйомок стрічки "Тваринний інстинкт", де він виконує одну з ключових ролей.

У бесіді з OBOZ.UA Гуринець поділився, чому його колись помилково сприймали за російського актора та якими спогадами про свого вчителя Богдана Ступку він живе. Вони також обговорили нестабільність доходів акторів та дорогі брендові речі, які сьогодні допомагають йому в складні часи. Крім того, йшлося про чутки навколо батьківства дітей актриси "Сватів" Анни Кошмал та про його рідного брата, який зараз на фронті.

- Федоре, фільм "Тваринний інстинкт" - це продовження гучних "Песиків". Чим вас зачепив сценарій?

По-перше, я добре знайомий з режисером Олексієм Єсаковим і високо ціную його творчість. Його роботи завжди відрізняються високою якістю та креативністю. Як режисер, він має унікальну здатність формулювати чіткі завдання, завдяки чому ти розумієш, що і як потрібно робити, лише з одного натяку. Ми співпрацювали ще до початку повномасштабної війни, і згодом він також запрошував мене до нових проєктів. Проте після вторгнення я відмовлявся від усіх пропозицій, оскільки не мав внутрішніх сил. І ось тепер я долучився до "Тваринного інстинкту". Мене тішить, що цей фільм легкий — саме такі стрічки, на мою думку, зараз дуже потрібні багатьом людям. Звісно, серйозні драматичні історії також мають своє місце. Але я намагаюся слухати своє серце: мені хочеться чогось світлого і позитивного, що допомагає зберігати сили.

Ти можеш переглянути таке кіно один раз, потім вдруге, і відчути себе набагато краще. Попередній фільм "Песики" з Лесею Нікітюк справді викликав у мене багато сміху. Тому, коли мені запропонували взяти участь у продовженні, я був у захваті. Ще однією приємністю стала участь Саші Рудинського — ми вже не раз працювали разом над різними проєктами. А в цьому фільмі мені дісталася чудова роль! Але поки що не буду розкривати подробиці — нехай глядачі самі насолодяться переглядом у кінотеатрі. Сьогодні у мене перший знімальний день, і я трішки нервую: потрібно зняти одразу чотири сцени.

Яким чином вам вдається виявляти радісні моменти в нашому сучасному житті?

Розумієте, я — людина, що народилася під знаком Стрільця. І, на мою думку, вони трохи дивакуваті (сміється). Я невтомний оптиміст. Ось ми зараз з вами стоїмо біля знімального павільйону, милуємося Дніпром, цією чудовою осінньою палітрою, деревами — і для мене все це перевершує внутрішні переживання. Хоча, звичайно, як і всім, буває важко — накопичується втома, багато всього навалюється.

- Чому ще кілька років тому в багатьох складалося враження, що ви російський актор? Звідки виникла така плутанина?

- Тому що українські журналісти про мене майже не писали, натомість російські - писали, хоча я з ними навіть не спілкувався. Звідки вони брали інформацію, для мене досі загадка. Водночас у професійному середовищі всі знали, що я український актор. У Росії ніколи не знімався, хоча брав участь у проєктах, які виходили як на українському, так і на російському ринках. Мене самого дивувало, що до блокування їхніх ресурсів майже вся інформація про мене в інтернеті походила саме звідти. Виходило, що в Росії мене ніби знали краще, ніж в Україні. Але це не моя проблема, а радше наслідок того, як тоді працював медійний ринок і чому російський контент про українських акторів був помітнішим за український. Зараз ситуація дуже змінилася.

Ви навчалися на театральному курсі під керівництвом Богдана Ступки. Якою ви його запам'ятали? До речі, я брала інтерв'ю у нього ще під час навчання. Тоді ще не було мобільних телефонів, тому домовитися про зустріч було досить складно. Але мені підказали: "Якщо прийдеш до театру в зазначений час, то, ймовірно, ти знайдеш його в сквері на конкретній лавочці". І, уявляєте, я дійсно його там побачила!

- Вам пощастило! Я, наприклад, ніколи не бачив, щоб він там сидів. Це ми, студенти, найчастіше тусувалися в тому скверику. Можливо, ви застали вже останні роки його життя, він тоді вже проходив через важку хворобу. Богдан Ступка - неймовірний: класний, людяний, офігенний актор. Легенда! Мені, до речі, дуже шкода, що час так швидко минає. Акторська професія взагалі дивна: наше покоління пам'ятає таких людей, знає, наскільки вони були видатними, а наступні покоління вже можуть й не знати. Зараз я комусь кажу: "Я навчався у Богдана Ступки", - а ці слова вже не справляють такого враження, як колись. Раніше достатньо було сказати, що ти зі Ступчиного курсу, і люди одразу перепитували: "Справді? Навчався у самого Богдана Ступки?"

Актор Назар Задніпровський поділився в інтерв'ю з нами своїми переживаннями щодо складних взаємин у театрі Франка під час керівництва Богдана Ступки.

- Ну це факт, так.

- Зокрема, згадував, що Анатолій Хостікоєв і Богдан Бенюк, не маючи достатньо ролей у театрі, створили театральне агентство й почали займатися антрепризами. Ви також в інтерв'ю розповідали про непрості моменти навчання у Богдана Ступки й називали себе його неулюбленим студентом. Згадували, що вас могли зняти з ролі, віддавши її онукові майстра Дмитру Ступці.

Ой, не хочу занурюватися в цю тему... Я не ображений на Богдана Сильвестровича і не можу звинувачувати когось у цій ситуації. Коли я ще був студентом, спостерігав за конфліктами, зокрема між Анатолієм Хостікоєвим і Богданом Бенюком. Всі знають, що їхня театральна агенція з'явилася не просто так: артисти, яким не вистачало ролей у театрі, почали шукати нові можливості в інших проектах. Однак тоді я був ще молодим і не надто розумів, що відбувається за лаштунками. Існували різні етапи та обставини... Але зараз мені дуже хочеться, щоб про Богдана Сильвестровича залишилася тільки хороша пам'ять.

Чи підтримуєте зв'язок із Дмитром Ступкою, з яким ви вчилися на одному курсі?

- Ні, з Дмитром ми не друзі. Загалом я люблю спілкуватися, легко йду на контакт з колегами, але в нашому середовищі таки відчувається конкуренція. Особливо між тими, хто має схожі типажі. Хоча я ніколи не розумів такого ставлення: ну дали комусь роль, то й що? Це його роль, а моя, значить, буде наступною. У нашій професії важливо вміти чекати, не здаватися і, головне, не втрачати людяності - не заздрити іншим і не з'їдати себе зсередини. Адже є безліч обставин, через які все складається саме так, а не інакше. Під час кастингу враховують багато нюансів. Може бути талановитий актор, який чудово підходить на роль, але на той момент уже затверджені інші виконавці. І його поява може порушити баланс, зруйнувати ансамблеву гру. Тому рішення не завжди залежать від того, наскільки ти талановитий або чи талановитіший за когось іншого.

- Наскільки комфортно вам живеться на акторські заробітки? Який щомісячний дохід дозволив би ні в чому собі не відмовляти?

- Мені потрібно так багато всього! (сміється) Я обожнюю моменти, коли життя приносить радість і дозволяє насолоджуватися чимось особливим. Пригадую, як до початку повномасштабної війни на Дніпрі стояли вітрильники. За 500 доларів можна було орендувати один з них і вирушити в невелику подорож: проплисти повз міст Патона, міст Метро, Пішохідний, Дарницький, Північний, а потім насолодитися захід сонця в затишній бухті на Оболоні.

Зараз триває війна, і зрозуміло, що пріоритети кардинально змінилися. У даний момент для мене існують речі, що мають набагато більшу вагу, ніж особисті задоволення. Найголовніше - це мій брат, який служить на фронті. І, вибачте, але питання з штанами для мого старшого брата - це абсолютно окрема тема. Він має розмір XS, дуже маленький і худорлявий. Проблема в тому, що в наших Збройних силах не завжди можна знайти форму для таких хлопців. Вартість однієї пари штанів може сягати 17, 20 або навіть 30 тисяч гривень, а служать вони лише три-чотири місяці. Я вже не згадую про прилади нічного бачення та інші життєво важливі речі. Тому нині мої пріоритети зосереджені на тому, щоб максимально підтримати мого брата.

Гліб на війні з 2022 року. Взагалі, військова справа була його мрією з дитинства. З 18 років служив прикордонником. Ще після школи дуже хотів вступити до десантного училища в Одесі, але не пройшов - були певні вимоги до зросту й комплекції. Знайшов свій шлях у прикордонній службі, потім займався бізнесом. Але коли почалася повномасштабна війна, одразу пішов захищати наш рідний Чернігів, звідки ми родом. Деталей його теперішньої служби не переповідатиму - він просить мене нічого зайвого не говорити. Та й я сам йому кажу: "Нічого мені не розповідай, щоб часом не ляпнув зайвого!" Скажу лише, що він у мене красень - офіцер, який не сидить у штабі, а безпосередньо виконує бойові завдання. Зараз уже має звання капітана.

Минулого року його важко поранили. Евакуація тривала майже 20 годин, і весь цей час не було зв'язку. Напевно, це були найстрашніші години в моєму житті. До того ж акторська уява - страшна річ: мозок починає малювати найжахливіші картини. Я думав, що він міг втратити ногу чи руку, що все може закінчитися ампутацією. Обдзвонив усіх знайомих, у кого були контакти лікарів-хірургів. Хотів заздалегідь усе підготувати на випадок, якщо йому знадобиться складна операція або транспортування за кордон. На щастя, обійшлося без цього. У Гліба були уламкові поранення, переломи ребер та інші внутрішні ушкодження. Він місяць лікувався, а потім уже почав рватися назад на фронт: "Чого ви мене тут тримаєте? Дайте далі воювати! " У нього й досі залишився уламок у шиї. Видалити його не можна, оскільки він розташований біля сонної артерії.

Яким чином близькі справляються з усім цим?

- Ми всі його підтримуємо: дружина, донька, батьки, уся родина. Звичайно, нам важко і страшно, як усім, у кого в сім'ї є військові. Постійно хвилюєшся, нервуєш, але намагаєшся відганяти погані думки, не накручувати себе. Проте я вірю, що наш настрій і підтримка теж мають значення, що, коли ми налаштовуємося на хороше, йому стає легше. Тому намагаємося думати про нього виключно з любов'ю, вірити й сподіватися, що все буде добре.

Яка тепер ситуація з роботою у акторів?

З початком масованого вторгнення все змінилося. Тепер можливості для роботи приходять хвилеподібно: може бути, що ти одночасно береш участь у кількох проектах, а потім настає тривалий період без жодних пропозицій.

Як ви справляєтеся з ситуаціями, коли немає зйомок і, відповідно, доходів?

Звісно, я ж Стрілець! Я вже вам казав? Ми не тільки оптимістично налаштовані, але й завжди сподіваємось, що гроші десь з'являться! До початку повномасштабної війни я багато працював, подорожував по світу і привозив звідти не лише магніти на пам'ять, а й дорогі речі. Зараз у Києві є кілька магазинів вінтажного брендовог одягу, куди я здаю речі, що перестали носити. З часом деякі покупки втрачають свою актуальність. Раніше якась річ здавалася неймовірно класною, а тепер дивишся на неї і думаєш: "Куди мені з цим Gucci-рюкзаком?" В умовах війни в країні та внутрішніх змін я зрозумів, що це практично. Продавши один рюкзак, можу забезпечити себе на три місяці. Тож це, виявляється, непогана інвестиція! Хоча раніше всі запитували: "Навіщо ти стільки купуєш? Краще заощадь на квартиру." Тепер же ці покупки стають для мене справжнім порятунком.

Чи маєте ви власне житло? Скільки акторів можуть дозволити собі купівлю квартири?

- Ні, звичайно, далеко не всі.

Акторка Анна Сагайдачна в бесіді з нашим виданням зазначила, що представники чоловічої половини українського кінематографа, на відміну від жінок, не завжди вміють економити і часто безтурботно витрачають гроші. Вона розповіла, що спостерігає за витратами своїх колег і дивується їхнім фінансовим звичкам: "Гуляння забирають їхні гонорари". Проте імена акторів вона вирішила не розкривати.

Напевно, це я був! (сміється) Здається, я належав до тих, хто міг розкошувати на повну. А от наші дівчата мають справжній талант до економії, тоді як хлопці, на жаль, не завжди проявляють обачність.

Мене раптом відвідала думка про Тараса Цимбалюка.

Тарас почав активно зніматися лише в останній час, і, чесно кажучи, це заслуговує на похвалу. Мене дратує, що його так критикують. Ми раніше часто зустрічалися на знімальних майданчиках, але тоді, на жаль, йому рідко діставалися серйозні ролі — зазвичай він виконував ролі охоронців. Я бачив, як сильно він прагнув більшого. І знаєте, що мене вразило? У його очах не було місця заздрості. Він лише прагнув працювати, вдосконалюватися й отримувати цікаві пропозиції. До того ж, Тарас — досить талановитий актор. Проте він обрав дещо спірну піар-стратегію, яка тепер викликає певні проблеми. Незважаючи на це, як колега, він мені дуже подобається; з ним приємно працювати на знімальному майданчику. Можу відзначити лише позитивне: він ніколи не підведе, не забуде текст і ставиться до роботи з усією серйозністю. Щодо всього, що відбувається навколо нього, особливо не стежу.

- Ви не шкодуєте, що раніше так багато витрачали? І скільки в місяць йшло грошей?

- Ні, не шкодую. Розумієте, коли акторам ставлять подібні запитання, важливо пам’ятати, що ми вільні працівники. Іноді в одному місяці ти можеш заробити 10 тисяч доларів, а в іншому - лише 500, а потім знову 15 тисяч. Ці фінансові коливання настільки великі, що інколи стає важко зрозуміти, на який дохід варто розраховувати. Буває, що рік виявляється невдалим, і ти маєш лише один проєкт, навіть якщо він передбачає багато днів зйомок. Тоді розумієш, що ці кошти потрібно розподілити на весь рік. Я намагаюся це робити, але поки що не дуже успішно (сміється). І як же навчитися економити, коли ціни в магазинах зростають практично щодня? Я раніше могла без роздумів купити якусь дрібницю за тисячу доларів, а тепер, приходячи до супермаркету, уважно вивчаю цінники. І тут я раптом усвідомлюю, що вже виріс до того віку, коли потрібно уважно слідкувати за цінами на звичайні продукти.

До речі, коли я їхала на інтерв'ю, вирішила перевірити, скільки вам років, і була приємно здивована: 37. Ви абсолютно не виглядаєте на свій вік.

Це моя доля! Звичайно, приємно, коли люди дивуються, але така зовнішність іноді підносить несподівані сюрпризи. Ось уже близько тридцяти років я переживаю кризу середнього віку: внутрішньо відчуваю себе зрілою особистістю, але зовні це зовсім не помітно. Мене постійно запрошують на ролі молодших персонажів, і це викликає справжній хаос у моїй душі. Всі навколо говорять: "О, як тобі пощастило!" А я міркую: "Де тут щастя?" Молодші актори з мужньою зовнішністю, справжні альфа-самці, виходять на сцену та грають любовні сцени, а я, Федя, стою осторонь: я старший за них, але виглядаю, як підліток.

Нещодавно я завершив роботу над чудовим проєктом — серіалом "Тілоохоронець" для каналу СТБ. Чомусь рекламна кампанія цього шоу була не надто активною, хоча сюжет дійсно вартий уваги. Це мелодрама, а я просто обожнюю цей жанр. Історія захоплює, поступово розкриваючи всі свої нюанси і набираючи обертів. У серіалі я виконую роль дорослого чоловіка, батька, у якого є дитина. Мій персонаж дуже складний і суперечливий. Спочатку він може здаватися досить негативним, але я намагаюся знайти виправдання його вчинкам. Адже всі ми люди, і за кожною дією стоять свої причини. У житті всі різні: хтось сильніший, а хтось слабший. Часто антагоністи — це ті, хто не зміг впоратися з життєвими труднощами, зламався під їхнім тиском і обрав хибний шлях. Мені подобається грати таких персонажів.

Чи існують такі ролі, від яких ви б відмовилися?

Людський аспект для мене має величезне значення – команда грає ключову роль. Найважливіше, звичайно ж, це режисер. Я прагну відчувати його зацікавленість і розуміти, що він сприймає мене як свого персонажа.

- Акторська дружба - це реально?

Я дуже ціную своїх колег, адже вони всі надзвичайно цікаві особистості. Спілкування з ними приносить мені радість, і я завжди прагну дізнатися про них більше. Проте є один аспект, який мене дещо засмучує — це внутрішні професійні питання в акторському середовищі. У нас немає жодної гільдії чи налагодженої системи, що дозволяла б акторам захищати свої інтереси. Багато з нас працюють без агентів, що створює додаткові труднощі. Мені пощастило мати агентку Анечку, з якою ми співпрацюємо вже близько п’ятнадцяти років, і я дуже її ціную. Я був одним із перших акторів в Україні, хто почав шукати собі агента, оскільки на ранніх етапах своєї кар'єри зрозумів, як це важливо. Я швидко відчув, що самостійно не справляюся з усіма пропозиціями і вважав, що потрібно приймати всі можливості. Міг не спати по кілька днів, переходячи з одного проєкту на інший.

Пригадую, як у певний момент я працював одразу на чотирьох проектах. Тоді ще не існувало системи з ФОПами: гроші видавали готівкою, ти підписував контракт, а організатори самостійно сплачували податки. Я складав зароблені кошти у рюкзак і мчав на наступні зйомки. Одного разу, після виснажливого знімального дня, мене привезли вночі до якогось зеленого паркану. Я стояв там, страшенно втомлений, і вже майже не усвідомлював, що відбувається. Навколо була підозріла місцевість, а якісь дивні чоловіки бродили поблизу, у той час як у мене за спиною був рюкзак, набитий грошима. І раптом мені спало на думку: "Зараз тут мене поб'ють і заберуть усі зароблені гроші!" Тоді я зрозумів, що ця робота виснажує мене до межі, я фактично знищував себе. Мені терміново знадобилася людина, яка б допомогла контролювати ситуацію: підказувала, які пропозиції приймати, а від яких відмовлятися, і скільки роботи варто брати. Я почав шукати таку людину, хоча в Україні агентів тоді фактично не було. Я звертався до асистентів з підбору акторів і запитував: "Чи не хотіла б ти спробувати це?"

- А хто з відомих акторів ваші близькі друзі?

- Ну, наприклад, Анічка Кошмал. Ми з нею дружимо мільйон років.

Вам навіть приписали двох спільних нащадків. Звідки ж виникли такі плітки?

- Мені вже приписували стільки різних історій! (сміється) У мене є схожий випадок з похресником. Моя кума Женя, яка живе в Чернігові, ще з дитинства викликала у мене особливі почуття, але ми вирішили зупинитися на цьому. Вона тоді сказала: "Ти станеш хрещеним для моїх дітей!" І так у мене з'явився перший похресник Микита. Коли він народився, кума дуже швидко розлучилася із чоловіком. Тож я забрав Нікітоса з пологового будинку. Відтоді ми проводили багато часу разом, і згодом я помітив, що він виглядає майже як моя точна копія! Мої родичі почали жартувати: "Ви впевнені у своєму батьківстві?" - "Звісно! Це не моя дитина" (сміється). Виходить, у мене є особлива зв'язок із цими дітьми.

З Анею ми дійсно дуже близькі друзі і часто проводимо час разом у компанії. Коли у когось із нас з'являються діти, ми завжди їдемо до пологового разом, щоб розділити ці важливі миті. Звичайно, робимо фото і викладаємо їх у соціальні мережі. Однак оскільки Аня не демонструє свого чоловіка, деякі люди, ймовірно, почали вважати, що батько її дітей - це я. Чому ж вона не показує свого чоловіка? Справа в тому, що не всі партнери хочуть бути на виду, і їм може бути незручно, коли їх впізнають на вулиці або коли їх обговорюють. І от, в якийсь момент, люди, здається, забули про нашу тривалу дружбу, побачивши спільні фото, вигадали цілу історію. Журналісти підхопили цю байку, і пішло-поїхало! Ми з Анею лише посміялися, адже в неї є чудовий чоловік. До речі, ми ще й сусіди, хоча, мабуть, і це комусь може здатися дивним.

Не пропустіть на OBOZ.UA інтерв'ю з актором і телеведучим Костянтином Октябрським. Він поділиться своїми переживаннями після влучання "Шахеда" в його оселю, розповість про досвід роботи кур'єром, коли доставляв торти по Києву, а також обговорить своє друге розлучення з дружиною.