Digger: кінець світу навколо нас і в даний момент.

Один ранковий момент, мільярдер і нафтовий магнат Діґґер Роквелл прокидається у своєму розкішному апартаментах. Він намагається звільнитися від величезної купи ковдр, якось шукаючи залишки звичайного життя, і врешті-решт вивільняє свою кішку Меггі. Проте, замість справжньої кішки, це пухнастий робот, який вже з перших хвилин задає атмосферу нового фільму Алехандро Гонсалеса Іньярріту. Незабаром Діґґер отримує повідомлення, яке обіцяє змінити не тільки його власне життя. Що ж сталося далі - дізнайтеся в рецензії LIGA.net.

Сюжет фільму (без спойлерів)Видобуток нафти в Гренландії спричинив екологічну катастрофу. Її наслідком може стати величезне цунамі, яке незабаром накриє Європу. Діґґер трохи сперечається зі своєю сестрою Еммою, яку грає Сандра Гюллер, а потім опиняється на нараді з президентом США у виконанні Джона Гудмана. Саме тут Різ Ахмед, який грає науковця Ганеша, повідомляє масштаби катастрофи.Ганеш, видається, єдина людина в цій кімнаті, яка справді переймається долею планети. Для інших високопосадовців питання звучить дещо інакше: наскільки далеко зайде цунамі й чи зачепить воно Америку? Світ може добігати кінця, але політична логіка залишається незмінною.Але поступово Digger починає розкривати свої карти, і виявляється, що те, що ми дивимося, є величезною театральною виставою. Діґґер Роквелл у виконанні Тома Круза грає свою роль всередині іншої ролі. І саме тут фільм Іньярріту перетворюється на метаіронічну конструкцію, де вистава існує всередині фільму.Згодом ми дізнаємося, що сам актор, який грає Діґґера, має особисту проблему: його донька зникла десь у Латинській Америці й не виходить на зв'язок. За глобальною катастрофою, політичними маневрами та театральною помпезністю поступово проступає цілком приватна історія людини, яка намагається врятувати якщо не світ, то хоча б власне життя. Але навіть вона повинна йти й репетирувати далі.Іньярріту взагалі любить героїв, які опиняються між реальністю та її постановкою. У Digger ця тема стає буквальною. Фільм постійно змушує запитувати, де закінчується справжнє і починається спектакль, хто тут актор, а хто глядач, і чи взагалі можливо відрізнити одне від іншого у світі, де політика давно перетворилася на шоу.Фільм постійно змушує запитувати, де закінчується справжнє і починається спектакль, хто тут актор, а хто глядачМасштаб цієї вистави відповідає амбіціям Іньярріту. Це режисер, який ще на початку 2000-х відкрив світові Гаеля Гарсію Берналя у "Суці-любові", а потім побудував кар'єру на фільмах, що майже демонстративно випробовували межі кінематографічної форми. Від захопливого, формально віртуозного "Бердмена", який створює ілюзію одного безперервного кадру, до похмурого й депресивного "Б'ютифул" - Іньярріту завжди балансував між видовищністю та екзистенційною драмою. Його фільми бувають дуже різними за якістю та інтонацією, але майже ніколи не бувають скромними.Digger також не знає слова "скромність". І тут Іньярріту знаходить свого ідеального спільника в особі Еммануеля Любецкі. Їхня співпраця давно стала однією з найвпізнаваніших візуальних комбінацій сучасного кіно. Любецкі знову створює зображення, яке прагне до епічності, але цього разу його завдання особливо парадоксальне. Природи як такої у фільмі майже немає. Значна частина історії розгортається у павільйонних декораціях. І все ж Любецкі створює відчуття грандіозного природного катаклізму.Це, мабуть, один із найцікавіших парадоксів фільму Digger. Фільм, який розповідає про екологічну катастрофу, не потребує реального пейзажу, щоб створити відчуття кінця світу. Сам простір стає декорацією, а декорація перетворюється на реальність. Камера постійно підкреслює масштаб того, що відбувається, і майже кожен епізод прагне до певної театральної патетики.Особливо виразно це видно у сцені засідання Європейської комісії. Діґґер опиняється в центрі композиції, Любецкі знімає його знизу, підкреслюючи його майже монументальний статус, тоді як навколо нього сидять люди в сірих костюмах. Усе нагадує одночасно політичну фотографію, живопис і сатиричну театральну сцену. Камера ніби проголошує Діґґера велетнем історії, хоча насправді перед нами людина, яка сама не до кінця розуміє, що відбувається.Любецкі взагалі дуже часто використовує нижні ракурси, ніби намагаючись зробити своїх персонажів героями монументального епосу. Але в контексті Digger цей прийом набуває іронічного значення. Що величнішими виглядають герої, то абсурднішими є їхні рішення. Пафос постійно підривається комедією. І саме на цій межі між пафосом і фарсом існує весь фільм.Читайте такожТом Круз повертається до легендарної ролі у "Топ Ґан 3": що відомоСтрічку Digger можна назвати мета-метаіронією. Це іронія в іронії, вистава про виставу, фільм про людей, які самі перетворюють реальність на спектакль. Іньярріту ніби бере традицію політичної сатири, знайому з "Доктора Стрейнджлава" Стенлі Кубрика, і переносить її у XXI століття. Але замість ядерної війни тут кліматична катастрофа, замість військового генерала, який втрачає контроль, нафтовий мільярдер, а замість військової машини, що рухається до неминучого фіналу, глобальна система політичних та економічних інтересів.Як і в Кубрика, найсмішнішими виявляються не самі катастрофічні обставини, а реакція людей на них. Коли світ опиняється на межі знищення, персонажі продовжують думати про рейтинги, репутацію, гроші та політичні наслідки. Катастрофа стає не причиною для відмови від старої системи, а ще одним приводом нею скористатися.Діґґер особливо цікавий саме тому, що не є традиційним божевільним. Він чудово розуміє, що відбувається. Просто він звик вважати, що будь-яка ситуація зрештою підкориться його волі. Його его настільки велике, що навіть глобальний апокаліпсис він сприймає як проблему менеджменту.Том Круз грає це з рідкісною для себе свободою. Його практично неможливо впізнати. Грим і костюм повністю руйнують звичний образ голлівудської зірки, яка десятиліттями асоціювалася з фізичною досконалістю, молодістю та героїзмом. Тут Круз дозволяє собі стати старим, смішним, абсурдним і навіть потворним.У цьому сенсі Digger може бути його найрадикальнішим перевтіленням. Навіть після Леса Гроссмана у "Солдатах невдачі", де Круз за допомогою гриму, лисої накладки та костюма створив гротескний образ опасистого голлівудського керівника, важко було уявити, що актор здатен зайти у трансформації ще далі. Але Digger доводить протилежне. Гроссман був блискучою комедійною маскою. Діґґер стає повноцінним персонажем, за зовнішньою карикатурністю якого приховується страх втратити контроль.Ця роль буквально просить про акторське визнання. Круз не просто пародіює власний статус кінозірки. Він використовує його проти самого себе. Глядач знає Тома Круза як людину, яка майже завжди рятує світ. Тут він грає людину, яка цілком можливо сама цей світ і зруйнувала. І в цьому полягає один із найкращих жартів Digger.Екологічна тема у Digger працює не як моралізаторство. Іньярріту не читає лекцію про зміну клімату. Його цікавить інше: чому люди, які мають найбільше ресурсів для запобігання катастрофі, так часто думають насамперед про власне виживання. Апокаліпсис у Digger починається не з розколотої криги і не з цунамі. Він починається з людського его. З упевненості, що якщо ти досить багатий, досить відомий і досить впливовий, то навіть закони природи можна перетворити на ще один бізнес-проєкт.Іньярріту знімає цю історію з такою кількістю візуальної та постановочної енергії, що сам фільм поступово стає частиною власного жарту. Він створює величезний, дорогий, технологічно складний спектакль про те, наскільки абсурдним є людське бажання перетворити все на спектакль.Digger постійно підриває власну серйозність, але водночас не дозволяє забути, що за всією цією грою стоїть цілком реальна загроза. Мабуть, у цьому і полягає його найбільша іронія. Ми дивимося фільм про людей, які грають у виставу під назвою "Кінець світу", і водночас самі дивимося виставу про можливий кінець світу. А десь посеред цього грандіозного спектаклю Том Круз у гримі старого нафтового мільярдера намагається врятуватися від катастрофи, яку значною мірою створив сам. І це лише один пласт цього фільму - решту додивитесь у кіно.