Діти, які виросли в 70-80-х роках без постійного нагляду, у зрілому віці володіють однією спільною характеристикою.

Це покоління, яке змогло перетворити свою дитячу самотність на емоційну стійкість.

Діти, які в юності часто залишалися наодинці, повертаючись додому до пустих квартир, самостійно долаючи труднощі та використовуючи те, що знаходили в холодильнику, розвинули вражаючу здатність справлятися з самотністю. Цю думку висловлює психолог Лахлан Браун у статті для видання VegOut.

За його словами, ці люди рано зрозуміли, що бути наодинці - це не надзвичайна ситуація, і їм вдалося свою "тиху самостійність" перетворити на "своєрідну емоційну витривалість, яку мало хто ще має".

Автор зазначає, що термін "latchkey kid" (дитина з ключем на шиї) набув популярності в 70-80-х роках минулого століття. Цей вираз використовувався для опису дітей, які після навчання поверталися в порожні домівки, оскільки обидва батьки працювали. У дослідженні 2004 року було вказано, що це покоління стало одним з "найменш доглянутих". Браун підкреслив, що таке становище виникло через зростання рівня розлучень та збільшення участі жінок у трудовій діяльності, в той час як система позашкільного догляду за дітьми практично не існувала.

За словами психолога, протягом багатьох років існувала точка зору, що діти, які залишаються без нагляду, обов'язково зазнають труднощів. І, хоча це дійсно справедливо для деяких малюків, особливо тих, хто ще зовсім маленький або виховувався в небезпечних ситуаціях, він погоджується з цим твердженням.

Але для великої кількості таких дітей години без нагляду не призвели до шкоди, зауважив Браун, а сформували специфічну психологічну здатність, яку дослідники лише зараз починають повністю усвідомлювати.

Браун згадує роботу британського психоаналітика Дональда Віннікотта з 1958 року, де той зазначав, що вміння бути наодинці є однією з ключових характеристик емоційної зрілості. Він акцентував на різниці між цією здатністю та відчуттям самотності чи ізоляції, які асоціюються зі стражданням. Йшлося не про відчуження, а про позитивну навичку — психологічну здатність комфортно перебувати наодинці з собою без відчуття тривоги, підкреслює психолог.

Основна ідея була доволі парадоксальною: здатність бути на самоті розвивається через досвід самотності в компанії надійної особи. Дитина, яка усвідомлює, що батьки завжди поруч, навіть якщо вони не беруть активної участі у її діяльності, поступово формує в собі відчуття безпеки. З часом це відчуття стає "переносним" – його можна взяти з собою в порожні кімнати, спокійні вечори та тривалі проміжки без чіткої структури, не відчуваючи при цьому відчуття покинутості, - зазначив Браун.

Він підкреслив, що досвід "дітей із ключем на шиї" не зовсім відповідав цьому опису, адже батьків насправді не було в сусідній кімнаті - вони були на роботі. Але, за його словами, для багатьох дітей, особливо тих, хто знав, що їх люблять і що батьки повернуться, відбувалося щось подібне: самотність для них стала не травмою, а тренуванням.

Дослідження, проведене в 1996 році, перевірило практичність теорії Віннікотта шляхом опитування 500 дорослих жителів США про їхнє ставлення до самотності. Вчені виявили, що ті, хто відчуває комфорт у самотності, мають нижчий рівень депресивних станів, менше фізичних симптомів та вищий рівень задоволеності життям. Як зазначив Браун, здатність насолоджуватися власною компанією є не лише рисою характеру, а й важливим психологічним ресурсом.

За словами письменника, цей досвід надав мільйонам дітей тисячі годин вільного часу наодинці в той важливий етап розвитку, коли їхній мозок розвиває навички саморегуляції.

"Не існувало жодних додатків. Не було запланованих уроків. Батьки не були поруч, щоб пояснити чи підказати варіанти вирішення проблем. Ти нудьгував і мусив самостійно вирішувати, як з цим впоратися. Шум навколо лякав тебе, і ти повинен був знайти спосіб заспокоїтися. Відчуваючи голод, ти починав шукати, що з'їсти. Коли ж відчував самотність, потрібно було або витримати це, або знайти заняття, щоб заповнити час", - зазначено в статті.

Психолог роз'яснив, що кожен з цих мікродосвідів слугував уроком саморегуляції. Але це не та саморегуляція, яку навчають на заняттях або в терапевтичних сесіях. Це процес, який формується через численні повторення і в результаті стає автоматичним.

Браун зазначає, що покоління, яке отримало назву "діти з ключем на шиї", в основному виховувалося матерями-домогосподарками. Діти поверталися додому в організоване середовище, що забезпечувало їм структуру, нагляд і турботу, проте у них було менше можливостей для розвитку здатності справлятися із самотністю.

"Наступні покоління отримали іншу форму контролю: організовану активність. Футбол, репетитори, музика, заплановані зустрічі. А згодом - смартфони, які гарантували, що навіть фізично наодинці дитина ніколи не залишається наодинці зі своїми думками", - зазначив він.

Таким чином, а його думку, покоління "дітей із ключем на шиї" опинилося в унікальному історичному вікні, де умови були ідеальними для формування людей, яким справді комфортно у власній компанії.

"Я думаю про це у своєму житті в Сайгоні. Я можу сидіти на балконі годину, дивитися на мотоцикли й думати ні про що. І це відчувається як розкіш, а не покарання. Моя дружина іноді дивиться на мене в такі моменти й питає, чи все гаразд. У мене більше ніж гаразд. Це мій найприродніший стан", - розповів Браун.

Він зазначив, що ця якість не виникла з мудрості чи дисципліни, а сформувалася під час безлічі пустих післяобідніх годин, коли вдома нікого не було, і йому довелося "звикнути бути власною компанією".

Одночасно Браун вказує, що певні "діти з ключем на шиї" дійсно переживали занедбаність, деякі з них відчували страх, а інші жили в небезпечних умовах. Проте для більшості з них, хто мав відносно стабільне життя і батьків, які просто працювали, цей досвід сформував конкретну і вимірювану якість: здатність комфортно почуватися на самоті, що стає важливим психологічним ресурсом на протязі всього життя.

Раніше УНІАН повідомляв про те, чому деякі люди після 60 років залишаються активними, тоді як інші швидко втрачають енергію. Психолог Лахлан Браун надає рекомендації для літніх людей, які помітили, що їхня активність знижується. Він стверджує, що варто почати не з дієт чи добавок, а з трьох важливих питань: "Куди я можу піти завтра?", "Хто зверне увагу, якщо я відсутній?" та "Які справи я ще не завершив?".

"Якщо ви здатні відповісти на всі три питання, значить, у вас все гаразд. Якщо ж ні, це не свідчить про ваше старіння. Це лише вказує на те, що ви втратили інтерес до того, щоб залишатися активними. А саме ця активність, як показують дослідження, є ключовим чинником, що підтримує ваше життя," - зауважив він.