Дмитрий Гелевера: Помни о смерти, или Малая большая трагедия — Блоги | OBOZ.UA

Театральные площадки: Музыкальный дом страны и Театр имени И. Франко.

Режиссёр: Евгений Лавренчук.

В честь полковника, журналиста, преподавателя и писателя Виктора Тимошенко.

Трагедия, в которой даже хор не может сдержать слез. Национальный дом музыки и Национальный театр имени И. Франко представили современное переосмысление "Реквиема" Моцарта. Пост-ораториальная интерпретация, созданная режиссером Евгением Лавренчуком, служит постоянным напоминанием о том, что смертность касается как персонажей на сцене, так и зрителей в зале.

Далее текст на языке оригинала

Стендаль. "Життя Вольфганга Амадея Моцарта"

У червні 1791 року таємнича особа в чорному звернулася до Амадея Моцарта з проханням написати заупокійну месу. Хоча відтоді, як він перестав займатися церковною музикою, минуло вже більше десяти років, пропозиція незнайомця виявилася надто привабливою. Моцарт отримав аванс у сто дукатів, а залишок суми – після завершення партитури. За словами Констанції, його дружини, це замовлення викликало у композитора тривогу: "Відчуваю, що пишу реквієм для себе".

Анонімний замовник не поспішав. Лише в кінці листопада Моцарт почав працювати над траурною месою. Його здоров'я погіршувалося, і для покриття боргів та витрат на лікування знадобилася друга частина гонорару. Незважаючи на хворобу, композитор працював активно, і всього за два тижні створив значну частину ораторії. Однак другу сотню дукатів він так і не отримав, адже помер на початку грудня. Видатного маестро поховали за рахунок масонської ложі, використавши економний "третій" розряд у спільній могилі, де знайшлося місце для шести осіб (чотирьох дорослих та двох дітей). Це викликало в колах Відня чутки про можливе вбивство Моцарта та замітання слідів.

Британський драматург Пітер Шеффер продовжує традицію, що базується на чутках, започатковану Олександром Пушкіним. У своїй біографічній п'єсі "Амадеус", яка стала основою для оскароносного фільму Мілоша Формана, Шеффер зображує Антоніо Сальєрі як "людину в чорному", що є таємничим замовником. За версією драматурга, саме завдяки заздрошливому Сальєрі було фінансовано реквієм, який він прагнув виконати на похоронах великого композитора. Однак не завжди художні інтерпретації співпадають з історичною дійсністю.

Здається, режисер Євген Лавренчук знайомий з лондонською постановкою "Амадеуса" під керівництвом Майкла Лонгхерстена. І "Амадеус" в Королівському національному театрі, і "Реквієм" на сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка мають сюжетне оздоблення "вистави про виставу". На сцені ми бачимо репетицію з притаманним для неї залаштунковим хаосом. Для Лонгхерстена метод фукуруми, історії в історії працює як нагадування, що перед нами не дія в реальному часі, а сповідь-зізнання Сальєрі.

Для Лавренчука використання прийому "вистави про репетицію" вирішує одразу кілька завдань. По-перше, він формує - хоча й досить умовний - сюжет. Через цей сюжет відбувається розмежування різних частин меси, що акцентує увагу на переходах та загальній структурі "Реквієму". Крім того, концепція історії всередині історії дозволяє залучати на сцену не лише хор, але й акторів. Це також відкриває можливості для виникнення конфліктів і зіткнень алюзій. І, звичайно ж, нагадує глядачам, що ми, як і актори на сцені, тимчасово перебуваємо на цій стороні реальності.

Створена драматургом Антоном Литвиновим сюжетна частина "Реквієму" має вельми ефемерний і крихкий характер. Ми стаємо свідками відеозапису драматичного виконання твору Моцарта. Важко провести межу між сценічними спецефектами, що належать до кінематографічного процесу, і внутрішніми переживаннями персонажів. Здається, автори навмисно заклали цю двозначність. Сценічні герої також відчувають тягар сумління: вони не можуть вирішити, до якої трагічної події присвятити виконання ораторії. І в той момент, коли зйомки зупиняються, на сцені відбувається смерть людини.

Головною темою будь-якого реквієму є протистояння між життям і смертю, де переможцем завжди стає остання. Драматичне завершення на сцені виступає як яскравий момент кульмінації. Саме в цьому контексті розгортається ключове протистояння у виставі Лавренчука: між всеосяжною колективною трагедією і приватним, індивідуальним горем.

1240, 1775, 1863, 1933, 1941, 1986, 2014? Герої на сцені вагаються, обираючи, до якої з цих трагічних подій присвятити свій "Реквієм". Як зазначав Генріх Гейне, "кожен надгробок приховує історію всього світу". Кожна історична катастрофа складається з безлічі особистих втрат і "малих" трагедій. Ідея лавренчуковського "Реквієму" може бути проілюстрована старим чорним жартом, який відображає різницю між бідою та катастрофою: "Біда - це коли твоя кішка потрапила під машину, але це ще не катастрофа. А катастрофа - коли президентський літак падає, але це не біда". Як виявляє досвід цієї ж вистави, особиста трагедія, що відбувається в даний момент, завжди відчувається глибше, ніж колективний біль.

Здається, що на тривалій дистанції від забуття нас рятуватиме мистецтво, яке тут алегорично представлено образом Весни. На сцену виносять ренесансну картину "Весна", відому тим, що Сандро Ботічеллі зобразив на ній цвітіння понад ста тридцяти видів рослин. Незабаром ми почуємо безнадійну казку Василя Стефаника "Про хлопчика, якого вбила весна" (... а земля його поглинула. Його ховали навесні на могилі. То було давно). З'ясується, що навіть у мистецтві може ховатися смерть або ж приймати форму прекрасного. Ще не закінчиться вистава, як "Весна" Ботічеллі зазнає своєї "маленької" трагедії.

Виявляється, від смерті немає втечі. Ця думка, подібно до традиційних заупокійних мес, звучить у залі протягом двох годин. Вона розгортається принаймні на чотирьох - майже паралельних - рівнях сприйняття: аудіальному, як ораторія, візуальному, через сценографію, сюжетному, завдяки акторській майстерності, і текстовому. Кожен із цих рівнів, використовуючи символіку, алюзії та емоційний настрій, спонукає глядача до особистого діалогу з власною Смертю.

Таке представлення має свої недоліки. Інформаційні потоки занадто насичені для сприйняття на всіх рівнях одночасно. Це нагадує ситуацію, коли імператор Йосиф II закидав Моцарту "надмірну кількість нот". Музика, що є основою вистави, складна та поліфонічна, вимагає від слухачів уважності. Інші художні елементи, хоча й узгоджені зі звуковим супроводом, намагаються створити своє паралельне існування.

В основі сценографії Єфима Руаха - вивернута навиворіт сцена, яка навмисно відображає те, що зазвичай приховують від публіки. З декорацій окрім ренесансних репродукцій зустрічається розп'яття в натуральну величину. А відчуття реальності в реальності посилюють відеокамери, що транслюють сцену на великі екрани в режимі реального часу. Відеографії Олександра Рожкова посилюють настрій як візуальної, так і сюжетної складових.

Оскільки у виставі практично відсутня чиста драматургія (всі діалоги виконані латинською), актори змушені покладатися на хореографію та пластичні елементи. Близько півтора десятка артистів театру імені І. Франка старанно справляються з викликами, які ставлять перед ними режисер та сценограф. Вони то стрибають через перешкоди, то зависають у позах, схожих на розп'яття. Їм вдається втілити символічно-сакральне напруження з великою майстерністю.

Текстовий рівень також прагне передати більше, ніж можна було б припустити. І справа не лише у прихованому зв'язку між меланхолійною музикою Моцарта та похмурою історією Стефаника. У титрах, де ми зазвичай очікуємо побачити латинський переклад, насправді читаємо вірші футуриста Володимира Гаряїва, які, здається, адресовані далеким нащадкам або ж штучному інтелекту, що їх замінив.

Ця насиченість візуальних образів, що важко сприймається за один раз, нагадує сцену жаху з "Механічного апельсина" Стенлі Кубрика, де героя піддають перевихованню через примусовий перегляд відеоматеріалів. Можливо, більш чітка сюжетна лінія та певна стриманість у художніх засобах змогли б поєднати всі аспекти сприйняття. Але якщо б тут був сюжет, то це була б опера. Таким чином, перед нами, згідно з визначенням самих творців, пост-ораторіальна інтерпретація.

При цьому простір для інтерпретацій залишили досить широким. Наділяти сенсами побачене, почуте й прочитане тут переважно делегують глядачу. Так створюється поле для нечисленних можливостей пояснень та трактувань вистави. Але поганий той замок, що можна відкрити будь-яким ключем.

Коли виникає сенсорне перевантаження і зникає бажання наділяти змістом чергові алюзії, глядач – на відміну від персонажів Кубрика – може просто заплющити очі. І в такі моменти варто насолодитися музикою від Capella: Orchestra and Choir під керівництвом Теодора Кухара. Це дозволяє відчути ту трагедію, яка пронизує навіть хор. Згідно з відгуками глядачів після вистави, багато хто під час дійства обирав подібну "музичну паузу".

В цій постановці відчуття скорботи активно транслюється на всіх вищезгаданих рівнях. А мульті-інтерпретаційнійсть дозволяє створювати глибокі ідейні конструкції не тільки зі сценічних образів, а й з особистого досвіду. Той випадок, коли сакральність та таємничість задіяні як художній засіб. Не дивно, що "Реквієм" Лавренчука отримав відзнаку від експертів премії "Театральний Інфобум - 2025" як найкраща драматична вистава року. При збігу настроїв під час цієї ораторії можна відшукати всередині себе багато чого щемкого.

Однак гнітючий настрій, що нагадує надгробок, у "Реквіємі" стає суттєвою перешкодою для широкої аудиторії. Нас запрошують на витончений, проте все ж штучний акт відспівування. Ми знаємо, що акторка Ірина Дорошенко вийде на фінальний уклін разом із усією трупою. Проте за останні роки в кожного з нас виникло власне "кладовище" та особисті спогади про втрати. І хоча автори натякають на те, що ця ораторія варта повторних переглядів, для деяких перший досвід переживання штучної смерті може виявитися не культурним, а болючим. Не кожному буде до вподоби двогодинне memento mori під музику величного Моцарта.

Цікаво, що оскільки творіння залишилось незавершеним, вже протягом більше двох століть дослідники музики, що вивчають творчість Моцарта, намагаються редагувати його, аби воно відповідало стандартам, закладеним самим Геній. На спільній постановці Національного будинку музики та Національного театру ім. І. Франка українська аудиторія вперше матиме можливість почути версію, створену американським музикознавцем і композитором Робертом Левіним.

Констанція, дружина Моцарта, не була надто вибагливою при виборі композитора для завершення "Реквієму". Щоб отримати додаткові двісті дукатів, вона вирішила звернутися до учня Моцарта — Франца Ксавера Зюссмайра, якого деякі дослідники вважають не найталановитішим. Лише через два роки після смерті Амадея, віденські слухачі змогли насолодитися його "Реквіємом", але вже під іншим іменем автора.

Попри інсинуації драматурга Шеффера, замовником меси був не Сальєрі, а композитор-любитель граф Франц фон Вальзегг. Реквієм був присвячений не Амадею, а Анні фон Фланберг, дружині графа, яка померла за десять місяців до Моцарта. Загадковою "людиною в чорному" виявився графський лакей. Річ у тому, що фон Вальзегг був відомим як плагіатор: він замовляв у більш талановитих композиторів роботи, які видавав за свої. Так трапилось й цього разу. Та завдяки пліткарським старанням самої Констанції віденці в більшості ще до прем'єри знали, хто насправді написав реквієм за графинею.

Постановка "Реквієму" Моцарта під керівництвом Євгена Лавренчука вирізняється оригінальністю в художніх рішеннях та глибокій передачі ідей. Вона не прагне бути зручною або поблажливою до глядачів. Як твір високого мистецтва, вона надає великий простір для різноманітних інтерпретацій і особистих емоцій. Проте глядачам слід бути готовими до цього яскравого нагадування про неминучість смерті в часи, коли ніхто не може бути впевнений, чи не стане ця вистава їх останньою.