"Розмірковував про СЗЧ". Як ветеран Збройних сил України пройшов через 25 операцій, відновив здатність ходити і здобув титул унікального чемпіона – інтерв'ю з NV.

Чотири роки пройшло з моменту початку повномасштабної війни, яку Росія спочатку планувала завершити всього за три дні. У 2022 році наша країна змогла вистояти завдяки мужності українців, які стали на її захист. Серед них був і колишній кікбоксер Сергій Герасименко.

У звичайному житті, вихідець з Чернігова здобув титул чемпіона Європи у 2018 році, а в 2019 році став срібним призером світового чемпіонату. Після завершення своєї спортивної кар'єри він перейшов до тренерської діяльності в Києві.

В ексклюзивному інтерв'ю журналіст NV Олександр Волочан поспілкувався з Сергієм Герасименком про те, як чотири роки тому не без вагань він долучився до війська, вижив після важкого поранення та став першим в історії чемпіоном України з боксу серед ветеранів війни.

Поділіться, будь ласка, як ви почали свій спортивний шлях?

З віку восьми до десяти років я активно грав у футбол. Але згодом мене виключили через неналежну поведінку. Нічого суттєвого, я не конфліктував з іншими, просто часто сміявся під час тренувань.

Невдовзі у Чернігові з'явилася нова секція бойових мистецтв. Саме тоді я почав серйозно займатися спортом. Пам'ятаю, що під час літніх канікул я тренувався двічі на день протягом усього літа. Усі мої однокласники проводили час з дівчатами, а я зосереджувався на тренуваннях — спочатку на першому, а потім на другому.

Чи почали ви займатися кікбоксингом вже в той час?

На початку свого спортивного шляху я займався кік-джитсу – це дисципліна, яка нагадує ММА, адже поєднує елементи боротьби та тайського боксу. Це все відбувалося в 2005 році, коли в Україні ще не існувало секцій з ММА. У Чернігові я практично кожні вихідні брав участь у змаганнях з різних видів єдиноборств.

Після цього я потрапив до університету в Києві, де почав займатися кікбоксингом і тайським боксом. У столиці на той момент функціонував і досі працює один з найкращих клубів - Legat, і я дуже прагнув потрапити туди. Проте, я маю таку рису, що якщо тренуюсь у одного наставника, мені важко перейти до іншого. Додатково, мені було зручно займатися одразу після занять. Поступово я усвідомив, що хочу розвиватися у спорті, тому вирішив перейти до цього залу.

Я не шкодую про це, адже через півроку вирушив за кордон на свій перший турнір і здобув друге місце на чемпіонаті Європи з кікбоксингу. Тоді мені було всього 20 років. В результаті цього я виконав норму майстра спорту міжнародного класу. А у 2018 році вже став чемпіоном Європи.

Чи вдалося вам поєднати спортивну діяльність із професійною роботою? Як вам це вдавалося?

-- Так, усе залежало від графіку. Коли не було змагань, з понеділка по суботу мав вісім тренувань на тиждень, а вівторок і четвер по два рази на день -- зранку та ввечері. У період зборів було трохи простіше, бо не витрачав час на дорогу в зал, а жив прямо на базі.

-- Коли та чому завершили кар'єру?

Це трапилося після чемпіонату світу 2019 року. Тоді я вперше, і, як з'ясувалося, востаннє брав участь у цьому турнірі, здобувши титул віцечемпіона у ваговій категорії до 57 кг.

Я вирішив продовжувати свій шлях, оскільки спорт не дозволяв мені досягти фінансової незалежності, враховуючи, скільки зусиль він вимагав. На звичайній роботі я міг би отримувати значно більший дохід, при цьому витрачаючи набагато менше енергії та здоров'я.

-- А звання майстра спорту якось допомагало фінансово?

Ні, абсолютно нічого. Це, скоріше, своєрідне нагадування для мене, що я привабливий (сміється). Якщо говорити серйозно, я працював тренером у дитячо-юнацькій спортивній школі, і за цю посаду мені надавали невелику надбавку до заробітної плати – приблизно 10 відсотків. Але що таке ці 10 відсотків у контексті зарплати вчителя в Києві...

Чи передбачали ви, що Росія ініціює широкомасштабний військовий конфлікт?

-- Я не очікував, хоч люди навколо казали про це. Зараз навіть якось соромно, що раніше не долучився до війська, адже війна почалася ще в 2014 році. Зараз, коли бачу людей, які безтурботно "живуть своє життя", згадую себе в період АТО/ООС.

Яка була ваша реакція, якщо Ви перебували в Києві в той день?

На початку війни я разом із дружиною відвідував укриття, водночас активно шукаючи можливості для участі в допомозі. Врешті-решт, близько місяця я підтримував волонтерів завдяки контактам, які мав.

Спочатку вагався піти в армію, а потім у березні вирішив просто зателефонувати до Святошинського військкомату. Тоді до нього ще були довжелезні черги.

Мене одразу запитали про мою військово-облікову спеціальність (ВОС), але я навіть не уявляю, що це означає, хоча й закінчив військову кафедру. У мене було сприйняття війни, як простого процесу: генерали, солдати, автомат у руках і вперед до бою. Коли ж мені запитали, на кого я навчався, я відповів, що я психолог, і в моєму документі зазначено "замполіт". На що мені сказали: "Це неможливо, приходь до військкомату, будемо з'ясовувати".

Мене попросили взяти посвідчення офіцера, але воно залишилося в Чернігові. Після закінчення військової кафедри я не взяв його з собою і, насправді, жодного разу не тримав у руках.

-- І що довелося їхати в Чернігів?

-- Тоді місто було в напівоточенні, але коли російські війська втекли, я зміг безпечно дістатися з Києва до Чернігова. Думав просто заберу посвідчення, а в чернігівському військкоматі мені кажуть: Ми тебе мобілізуємо. Спочатку це мене обурило. Потім ще якісь працівники зверталися до мене з претензіями, чого це я з 2017-го не приходив у військкомат. Я пояснив, що не хотів служити строкову, а зараз прийшов.

Врешті-решт, мені вручили "посвідчення офіцера": на аркуші формату А4 було просто моє зображення з печаткою і підписом. Сказали: "Все, тепер ти мобілізований, автобус через півгодини."

На щастя, моя сім'я проживає неподалік, і батько зміг швидко доставити необхідні речі. Хоча у військкоматі обіцяли, що все надійде поштою, насправді під час "учебки" ми мали можливість виходити за посилками лише через тиждень. Це означало, що кілька днів я міг залишитися без зубної щітки, чистої білизни та шкарпеток тощо.

-- Яка у Вас була посада у війську та на яких напрямках воювали?

Після завершення "учебки", яку важко назвати справжнім навчанням, я опинився у складі 63-ї окремої механізованої бригади.

Спочатку я обіймав посаду "замполіта" [заступник командира з морально-психологічного забезпечення] у ремонтному батальйоні, але згодом, за власним бажанням, вирішив перейти до піхоти. Все літо 2022 року я провів на передовій, де відбувалися запеклі сутички на Миколаївському та Херсонському фронтах. Мою службу проходила на позиціях неподалік Снігурівки.

Згодом майже весь 2023 рік займався штабною роботою, а у 2024-му мене перевели на посаду командира взводу піхоти. Про це я зовсім не шкодую. Вважаю, що мені пощастило потрапити до 63-ї бригади.

-- Наскільки важко було на новій посаді?

Навіть перебуваючи в порівняно спокійному місці, обставини залишалися далеко не комфортними. Маленька хатинка без системи опалення, змушений митися з пляшки – взимку це стає справжнім випробуванням. І так тривало роками. Всі ці труднощі неймовірно дратували. У мене навіть виникали думки про зміну обстановки.

Потім, коли став командиром найбільше турбувало те, що я мав особовий склад, але не досвід керування ним. Навколо багато добровольців, які вже встигли повоювати, і я мусив довести свій авторитет справами, а щоб їх правильно робити, потрібно знати, як.

На моє щастя, поруч зі мною був сержант із 15-річним стажем служби та "замполіт" батальйону, який мав реальний бойовий досвід. Цей чоловік розповідав, як особисто врятував людей із Іловайського котла. Вони стали для мене прикладом того, яким повинен бути справжній офіцер. Після кількох бойових виходів моя початкова невпевненість зникла.

Чи колись ваше спортивне минуле виявлялося корисним?

Моя здатність витримувати стрес стала для мене справжньою рятівною соломинкою. Це не означає, що я якийсь супермен, але в критичних ситуаціях я не піддавався паніці. Страх, звісно, відчувався, але я діяв впевнено і зосереджено. Наприклад, коли ворог був на відстані близько 15 метрів, я спокійно виконував своє завдання. А потім, коли все закінчилося, сидів і думав: «Слухай, що це було?! Навіть не вірю, що зміг так себе вести...»

В який спосіб ви зазнали травм?

Це відбулося в липні 2024 року в Луганській області, неподалік від селища Невське, яке, на жаль, нині під окупацією. Село знаходилося всього за кілька кілометрів від лінії фронту, і ми звідти пішки добиралися до своїх позицій.

Одного разу, коли 120-й мінометний снаряд влучив у мене, я отримав серйозні поранення: моя права рука зазнала ушкодження плечової кістки, а осколок відірвав ногу. На щастя, я залишився при свідомості, незважаючи на значну втрату крові.

Спочатку я не одразу усвідомив, що сталося з моєю рукою – вона просто звисала. Здавалося, що у мене сильна кровотеча, і я не міг чітко оцінити ситуацію. Коли намагався пересунутися до своїх, раптом зрозумів, що одна з ніг, по суті, відсутня. Я покликав побратимів, і вони миттєво прийшли на допомогу. Вони діяли спокійно і злагоджено, хоча для багатьох це був перший вихід на бойове завдання.

До речі, ще до мого поранення сказали, що до нас рухається ворожа піхота. На позиції з дев'яти людей шестеро були новачками. І я, який уже керував лише словесно через поранення. А тому вирішив швидко замінити новеньких, щоб вони трохи морально відійшли. Побачити командира з таким пораненням -- психологічно важко. Більш досвідчені хлопці підмінили їх.

Чи тривала евакуація надто довго?

Від моменту отримання поранення до прибуття на "стабілізаційний пункт" минуло 2,5 години.

Я все усвідомлював і на запитання відповідав без вагань. Не було відчуття, що моя ситуація катастрофічна. Приблизно два з половиною кілометри я пройшов через посадки. Лікарі потім зазначали, що якби евакуація затягнулася на три години, моє коліно могло б не вдасться врятувати.

Де проходила реабілітація і як довго вона тривала?

Після отримання поранення я провів п'ять днів у лікарні в Дніпрі, а згодом опинився в Superhumans у Києві.

Через понад два місяці я вперше надів тестовий протез. Мені довелося знову вчитися ходити. Це було справді важко, і я кажу це як спортсмен (посміхається).

До того ж у мене ще було поранення руки. Я чотири місяці ходив з апаратом зовнішньої фіксації. Потім виявилося, що кістка не зрослася. Мені вирізали краї та встановили штучну кістку. Згодом моя кістка тріснула. Я три місяці ходив з ортезом і знімав його лише, щоб помитися. Через поранення руки реабілітація тривала рік.

Які чинники спонукали тебе не здаватися? Чи переживав ти депресію?

-- Ні, не було. Я був позитивно налаштований. Гумор допомагає мені у складних ситуаціях. Думаю важливо інколи посміятися над собою. Обожнюю чорний гумор.

У цілому, труднощі виникали не лише через втрату ноги, а насамперед через неймовірний біль, який я відчував. Я переніс близько 25 хірургічних втручань. Лише за один місяць мені робили операції 15 разів. Іноді одночасно оперували як ногу, так і руку. Після цього я годинами мучився від нестерпного болю.

На щастя, в той час я вже перебував у Києві, де мене оточували численні друзі та знайомі. Вони навідували мене щодня, і я не міг і уявити такої підтримки. Я щиро вдячний кожному з них. Це дійсно дуже приємно і суттєво допомагає. Взагалі вважаю, що близькі люди — це найважливіше в житті.

У жовтні 2025 року ви здобули звання першого чемпіона України з боксу серед ветеранів. Чи відразу вирішили взяти участь у поєдинку, чи все ж мали якісь сумніви?

-- Я відразу захотів взяти участь, коли дізнався про турнір. Проте за три місяці до бою у мене був пошкоджений нерв, і чотири місяці я взагалі не міг підняти кисть руки. Потрошки почав готуватися на рингу, а потім на вісім тижнів застряг у Слов'янську, бо треба було приїхати у "частину", щоб офіційно списатися з війська.

Зрештою мене відпустили, але за той час я не міг тренуватися, а ще рука дуже боліла. Під час бою правою, робочою рукою, я десь чотири удари наніс. Навіть не стискав кулак повністю. Загалом мені не важливо, якою рукою битися, але після такої довгої перерви тіло не було готове до великих навантажень.

Нині десь два з половиною місяці практично не тренуюся. Роблю лише розминку до 25 хвилин кілька разів на тиждень, щоб підтримувати форму.

Які емоції викликає бій на такій масштабній арені перед численною аудиторією?

-- Фантастичні! Дуже кайфанув від виходу на ринг. Моя музика грає, усі глядачі в Палаці Спорту аплодували. Того вечора ще відбувся бій українського колишнього чемпіона світу Віктора Постола, але враження наче мене більше підтримували. Коли вийшов на ринг, отримав неймовірний емоційний заряд, а ще треба було битися. Казав собі: Так, давай, зберися!

-- Хотіли б далі розвивати боксерську кар'єру, брати участь у міжнародних змаганнях серед ветеранів?

-- Міжнародних турнірів з боксу для людей з ампутаціями поки що немає. Сподіваюся, ми, українці, започаткуємо таку тенденцію. Я бачив бої на колісних кріслах. Думаю, мені було б важко, можливо, навіть отримав би більше ударів.

Важливо, щоб міжнародна спільнота усвідомлювала значення розвитку таких видів спорту.

-- А в Іграх Нескорених не хочете взяти участь?

-- Маю бажання потрапити до збірної України, але на змаганнях немає боксу. Гребля на тренажері мені подобається, а інші види спорту не дуже цікаві.

Ви вже чули про змагання "Іду На Ви"?

Кілька місяців тому я брав участь у турнірі в Бучі. На жаль, під час змагань я отримав травму, через що не мав можливості тренуватися протягом тривалого часу. За місяць до турніру "Іду На Ви" моє тіло все ще відчувало сильний біль. Я не хотів виходити на змагання без належної підготовки, тому змушений був повідомити організаторів, що не зможу взяти участь у січневому турнірі. Мені дуже шкода, адже я вже подав заявку, але сподіваюся, що в майбутньому зможу виступити.

Яке враження справляє ваш протез на людей навколо? Чи відчуваєте ви дискомфорт через часті погляди?

-- Раніше в Києві часто помічав різні реакції людей навколо. Проте не хочу їх звинувачувати: якби я, наприклад, у 2012 році побачив людину на протезі, теж був би здивований.

В даний час таких реакцій стало значно менше, оскільки навколо мене більше людей з ампутаціями. Цікаво, як змінюються не лише реакції, але й ставлення до цього. Згадую, що раніше навіть літні жінки поступалися місцем у громадському транспорті. Тепер я іноді сам прагну сісти, а інші – наче не помічають (усміхається).

Загалом мене не дратує, коли на мене дивляться. Взагалі я така людина, що можу сам себе накрутити... Лежу вночі, думаю: Блін, у мене немає ноги, а я ходжу в зал, де люди бігають і тренуються. Що вони подумають? -- все, я не йду в зал (сміється).

Чи маєте ви кумира? Можливо, це хтось із світу спорту?

Я маю великий захват перед нашими військовими. Особливо вражає відвага піхотинців. Не має значення, чи це доброволець, чи той, хто був призваний — якщо людина сумлінно виконує свої обов'язки, вона заслуговує на повагу.

Якщо говорити про спортсменів, то моїм кумиром у боксі був Василь Ломаченко, а ще подобався Рой Джонс. Однак нині обидва пі***аси. Один давно взяв російське громадянство, а інший, хоч і наш, але почав верзти повну нісенітницю.

До речі, Кріштіану Роналду мені дуже подобається. Він приклад спортсмена з неймовірною дисципліною. Уявити складно: маючи мільярд доларів, він продовжує тренуватися та грати на високому рівні -- і ще у 41 рік. Фантастика!

-- Як змотивувати ветерана війни займатися спортом? Що б Ви йому сказали?

Все залежить від самих ветеранів. В даний час відкривається безліч можливостей для них. Найголовніше — це мати характер і дотримуватися дисципліни. Іноді потрібно змушувати себе діяти, навіть коли бракує мотивації. Я теж іноді відчуваю труднощі з відвідуванням тренувань. Сьогодні добратися до спортзалу без автомобіля по київських вулицях — справжній виклик. Іноді хочеться залишитися вдома в теплому ліжку, проте необхідно продовжувати рухатися вперед. Після тренування людина відчуває прилив сил, і це набагато корисніше, ніж вживання алкоголю чи наркотиків, які тільки шкодять.

Я також хотів би звернутися до українців і закликати їх більше цінувати тих, хто захищає нашу країну. Звичайно, в армії можуть бути різні люди, але це властиво будь-якій спільноті. Важливо проявляти вдячність і підтримку тим, хто бореться за нашу безпеку і свободу.