"Фронт досі перебуває у критичній ситуації". Залужний спростовує ілюзії щодо того, що завершення війни вже на горизонті.

Посол України в Великій Британії, колишній головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний у своїй статті для Інтерфакс-Україна висловлює занепокоєння щодо надмірного оптимізму стосовно швидкого завершення війни та критикує поспішні заяви про "поразку Росії". Texty.org.ua представляє думки автора в форматі прямої мови.

Я не ідентифікую себе з тими, хто має якісь симпатії до Росії. Однак, я переконаний, що відсутність критичного мислення та ігнорування раціональних аргументів вже призвели до безпрецедентних страждань для України в XXI столітті, які можуть поширитися на всю Європу. Саме Європа залишається єдиною надією України на виживання та побудову майбутнього.

Дедалі більше ми бачимо в інформаційному просторі думки аналітиків, у тому числі з Європи та вже й США, що Росія програла війну. Звісно, причиною тому є пряме трактування подій війни українським та європейським інформаційним простором, у якому достатньо посилань саме на успіхи на полі бою та удари по логістиці і критичній інфраструктурі.

Однак чи можна вважати, що цей розвиток подій є стабільним, і чи дійсно ми наближаємося до завершення війни? Або, можливо, обставини все ще залишаються нестабільними і можуть змінитися?

Для того щоб осягнути всю цю ситуацію, важливо бути не стільки поблизу джерела інформації, скільки в контакті з ключовим органом військового управління — Генеральним штабом Збройних сил України. Саме там мають уявлення про те, як пов'язані між собою різні тактичні дії, вражаючі атаки з привабливими візуальними результатами, їхня вартість, залежність від можливостей партнерів і досягнення стратегічних та політичних цілей.

Навіть якщо припустити, що війни на початку 21 століття розмивають межі між тактикою, оперативним мистецтвом, стратегією та політикою, і що досягнення тактичних цілей або тимчасове виведення з ладу певних елементів логістики та критичної інфраструктури можуть вплинути на політичні завдання — як це було на початковій стадії АТО в Україні — сучасні війни мають свої унікальні характеристики. Завдяки розвитку науково-технічного прогресу стає практично неможливим виконати тактичні завдання на землі, а вдалі удари по логістичним шляхам та критичній інфраструктурі часто є лише короткочасними успіхами. Ці успіхи можуть мати зворотний ефект, залежно від адекватності командування російських військ, що призведе до можливих відповідних відповідей з їхнього боку, які можуть виявитися ще більш суттєвими для нашої сторони.

Як організована логістика між великими містами, що знаходяться поблизу фронту, і як вони функціонують в умовах загрози з боку дронів, яскраво ілюструє не тільки шлях М14, але й, наприклад, ситуація в Херсоні. Що стосується інших міст, їхня доля – це всього лише питання часу.

Це і є війна на виснаження. Де за будь-яким успіхом або невдачею неодмінно стоїть ціна, яка завжди буде непомірно високою щодо реальних можливостей цей успіх забезпечити. І саме цей поріг терпимості до ціни і є визначальним для виживання.

А отже, вести мову про досягнення політичної мети, перемоги у війні тактичними діями на полі бою або навіть ефективними ударами по логістиці та критичній інфраструктурі -- явно виходить за межі здорового глузду. Тоді очевидно, що інформація про окремі тактичні успіхи на полі бою та болючі удари по логістиці та інфраструктурі зовсім не повинна навіювати фантазії про скоре закінчення війни.

Що ж коїться на полі бою? Безумовно, обстановка на фронті все ще перебуває в безвиході, яку я детально описував наприкінці 2023 року.

Насичення бойового поля різноманітними безпілотними системами та їх постійна модернізація сприяють безперервному вдосконаленню тактики їх використання. На сьогоднішній день основна проблема полягає не стільки в утриманні певних позицій, скільки в досягненні їх, а також у проведенні ротацій або евакуацій. Досягнення будь-якої тактичної цілі супроводжується значними втратами, які не завжди виправдовують отримані результати.

Для Росії ця можливість досі залишається наявною, що дозволяє російським військам зосередитись на виконанні важливих тактичних завдань. Це можна спостерігати на прикладі Костянтинівки, як і раніше було з Покровськом та Мирноградом.

Виконання аналогічних завдань з нашого боку стає дедалі складнішим через брак засобів захисту від нової зброї, що призводить до постійних втрат значної кількості людей. В даний час на полі бою спостерігається ситуація, при якій досягнення оперативних цілей, не кажучи вже про стратегічні, є неможливим. Тактичні завдання вирішуються поза контекстом загальної стратегії, що, в свою чергу, не впливає на загальну ситуацію.

Водночас, навіть підтримка теперішньої безвихідної ситуації вимагає не лише значних фінансових витрат, а й спеціалізованого персоналу. Наприклад, необхідні оператори безпілотних літальних апаратів та допоміжні підрозділи, не говорячи вже про піхоту, яка повинна контролювати певні території.

І в результаті не можна говорити про перемогу на полі бою ні для Росії, ні для України. Бо з одного боку Росія не може навіть теоретично окупувати Україну військовим шляхом, а Україна поки не може тим же військовим шляхом деокупувати захоплену територію.

Усе, що відбувається на фронті, цілком узгоджується з ситуацією, пов'язаною зі знищенням логістичних шляхів та виснаженням ключової інфраструктури. Ясно, що хоча ці удари демонструють значну ефективність, їхня вартість та технологічна залежність, зокрема від космічних технологій, не дозволяють використовувати цей підхід як стійкий стратегічний засіб. Це всього лише короткочасне перехоплення ініціативи, яке могло б стати вирішальним, але для цього потрібно подолати чимало труднощів, як фінансових, так і технологічних, які вимагатимуть значного часу для реалізації.

Разом з тим, наприклад, через нестабільність ситуації на Заході та недоліки в стійкості управління цими процесами, такі кроки малоймовірні. Але знову ж таки, якщо очевидно, що в нових умовах неможливо використовувати підходи 2022-2023 року, то чи існують такі підходи для оцінки нинішньої ситуації? Попри відсутність такої методики в математичному вимірі, чи можна все ж таки дати відповідь на питання: чи програла Росія?

Перш за все, щодо заявлених Росією політичних цілей можна вважати, що Росія їх не досягла, а значить не перемогла. Проте, цей висновок буде справедливим лише тоді, коли Росія погодиться припинити війну. Безумовно, цього не станеться.

Чи можна стверджувати, що Україна здобула перемогу? У певному сенсі, так, адже Росія не змогла реалізувати свої стратегічні цілі. Проте, перш за все, варто зазначити, що Росія не вийшла з конфлікту і не визнала свою поразку. По-друге, вона контролює значні території, які Україна наразі не в змозі відновити. Будь-яка угода про мир буде супроводжуватися болісними компромісами щодо територіальних питань. Це очевидно для всіх.

Третій аспект полягає в тому, що, попри завдані серйозні удари по російській економіці, Україна все ще потребує фінансової та технологічної допомоги, при цьому стикаючись з безліччю внутрішніх викликів, які з кожним днем стають все більш складними для вирішення.

По-четверте, Росія цілком усвідомлює цю ситуацію і сподівається на виснаження України як в моральному, так і в фізичному плані. Крім того, у Росії є значні ресурси, а також власні космічні можливості, що дозволяє їй випереджати інших у виробництві, наприклад, балістичних ракет. Виробити достатню кількість систем протиповітряної оборони для адекватного реагування на це просто неможливо.

По-п'яте, для оцінки того, чи здобуває Україна перемогу, а Росія зазнає поразки, важливо враховувати рівень міжнародної підтримки. Ця підтримка демонструє ознаки суттєвого ослаблення внаслідок зменшення участі США в українських справах та наявних розбіжностей у Європейському Союзі. Хоча ефект гарних фотосесій і численних форумів сприяє об’єднанню навколо України, він не забезпечує єдності Європи у протистоянні з Росією. Крім того, зростаюче тиск з боку наших сусідів свідчить про те, що ситуація з європейською безпекою викликає занепокоєння.

Шосте – це війна, що ведеться на виснаження. У цій боротьбі не буде справжніх переможців, лише ті, хто зазнає поразки. Наразі до цього переліку належать Росія та Україна, які, попри свої намагання представити ситуацію в кращому світлі, зазнали більше втрат, ніж здобутків. Цей список, ймовірно, згодом поповниться.

Отже, незважаючи на затяжний конфлікт на фронті, війна триває, постійно змінюючи як засоби ведення бойових дій, так і політичні цілі учасників. Сьогодні розгортається війна на виснаження, яка вже вийшла за межі безпосередніх бойових дій. Вона охоплює, з одного боку, руйнування логістичних шляхів та перевірку ефективності систем протиповітряної оборони, а з іншого -- конкуренцію у вразливості критично важливої інфраструктури.

Усе це кардинально змінило концепцію ведення війни: від повного знищення супротивника або його капітуляції до посилення внутрішніх загроз, які з’являються внаслідок високих витрат на повітряні удари, а також спроб їхнього протистояння. Це, у свою чергу, призводить до напруження в суспільстві, яке врешті-решт визначить результат конфлікту.

Війна вже давно вийшла за межі фронту, фактично розмиваючи кордони між бойовими діями та рештою країни. Це може створити так званий стратегічний ефект, який, у свою чергу, може наблизити завершення конфлікту. Однак, наразі шанси на досягнення цього результату залишаються досить низькими через ряд обставин.

Основною проблемою залишається непередбачуваність фінансових ресурсів, що ускладнює можливість накопичення та збереження резервів для рішучих дій. Наявність ракет, систем протиповітряної оборони та дронів нині є ключовим політичним аргументом, тоді як технологічні можливості та потенціал космосу слугують геополітичними інструментами впливу на ці аргументи.

Фронт продовжує залишатися ключовою ареною конфлікту, але методи його аналізу істотно трансформувалися. Зміщення лінії зіткнення залишається критично важливим з інформаційної та стратегічної точок зору, особливо в контексті територіальних аспектів. Проте, ймовірно, ця зміна вже не є вирішальною для завершення війни, а слугує лише одним із факторів. Тому його фіксація та стабілізація набувають особливого значення.

Більше того, навіть територіальні досягнення, які раніше виглядали стратегічно вигідними, такі як сухопутний коридор до Криму з Маріуполя, в умовах розвитку науково-технічного прогресу не лише втратили свою актуальність, але й стали вагомим аргументом у політичних дискусіях. Аналогічна доля спіткала Крим, який через свою природну вразливість перетворився не на здобуток, а на символ минулих надій та перемог.

Півострів опиняється у зростаючій логістичній ізоляції, яка спричинена фактичним припиненням сухопутного коридору вздовж північного узбережжя Азовського моря через атаки наших безпілотників. Внаслідок цього стратегічне значення сухопутного коридору, створеного з величезними труднощами, ставиться під великий сумнів. У Криму зростає паливна криза, відбуваються перерви у постачанні продуктів харчування тощо.

Чи не зустрінуть окупанти таку ж участь з захопленими селами в Херсонській та Запорізькій областях? Можливо, так. Це ситуація, коли, якщо не можеш взяти з собою те, що вкрадене, то краще вже його залишити.

Усе це є лише одним із доводів для потенційних переговорів, але, на жаль, не єдиним. Попереду нас чекають виклики, що стосуються наших великих міст та їхньої інфраструктури, про захист якої слід почати турбуватися вже зараз.

Війна на виснаження не характеризується кількістю захоплених або звільнених територій. Тим паче -- це не окремі технологічні рішення та їхні миттєві результати. Війна на виснаження -- це здатність людей терпіти її продовження та міжнародна підтримка, яка направлена не лише на допомогу, а й на фізичне обмеження Росії і формування майбутнього безпекового середовища. Це складна система взаємодії і керівництва усіма процесами всередині держави у надскладних умовах. Лише це може показати реальний результат і дати обрис майбутнього закінчення війни. Шкода, що аналітики цього не бачать. Проте, нам від цього не легше.

Шукаючи рішення, ми постійно повертаємося до ідеї, яка повинна спростити наше існування і, звісно, без нашої безпосередньої участі. Зосереджуючись на зовнішніх аспектах, ми натрапляємо на НАТО. Ця загадкова військова структура часом вселяє надію, а часом підштовхує до прогресу, але, здається, залишається єдиним міжнародним військово-політичним об'єднанням. Дехто дивується, чому після 13 років конфлікту в серці Європи НАТО досі не вжило жодних активних дій, і чому не реагувало на численні провокації, направлені як проти самого альянсу, так і проти захищених ним держав. Це викликає подив у одних, іронію в інших, а в більшості — звичне занепокоєння.

Ми, українці, які отримали і отримуємо допомогу, звісно, поважаємо інституцію, яка має майже 80-ти річну історію. Історію не лише служіння, а й розвитку, розширення та дотримання принципів, які за будь-яких умов мають людське обличчя і виглядають абсолютно недосяжними саме через це.

Сьогодні, в епоху швидкого науково-технічного прогресу та його впливу на еволюцію форм і методів збройної боротьби, НАТО стикається з серйозними викликами. Найбільша військово-політична структура у світі, на жаль, досі орієнтується на конфлікти минулого, продовжуючи покладати надії на долю країн-членів. Проте це не єдина проблема, з якою стикається альянс.

Головна проблема полягає у тому, що ця організація створювалася у розпал "холодної війни". Війни, під час якої була мета уникнути ядерного конфлікту з СРСР. Усе це чітко спостерігалось протягом 2023 року, коли головне -- не переступити якусь червону лінію, намальовану самою історією. "Холодна війна" вже давно закінчилася. Залишається незмінним тільки НАТО, що побудовано на стратегії уникнення конфліктів. Саме тому, Україна досі не є членом альянсу, попри очевидні переваги її членства. І саме тому, ми бачимо об'єднання навколо України, але не об'єднання проти Росії. Ось чому ця війна продовжується.

Такий підхід НАТО не має майбутнього ані з технічної, ані з політичної точки зору. Це не через те, що НАТО є поганим альянсом, а тому, що він належить до старої епохи, яка вже відійшла в минуле.

Система безпеки нового світу залежить від тих, хто рятує цілу країну в центрі Європи, і тих, хто готовий об'єднати всіх на цьому шляху. І якщо перші -- це ми, українці, то хто готовий бути другим -- сподіваюсь, скоро побачимо.