Гра з обручем: Уривський проти Лятошинського

Ще з давніх часів в світі існувала гра з обручем, суть якої полягала в катанні обруча по землі за допомогою палиці. Ця проста і на перший погляд примітивна розвага стала популярною на багатьох континентах, і про неї згадували навіть до XIX століття. У сучасну епоху, коли панує цифровізація та штучний інтелект, залучити увагу дітей і дорослих стало можливим лише за допомогою гаджетів. А що робити з "живим мистецтвом" – театральними чи оперними виставами, де події розгортаються у реальному часі? У світі, де смартфони стали невід’ємною частиною нашого життя, залежність від них і бажання бути завжди на зв'язку, не вимикаючи звук, а також прагнення фіксувати кожен момент, можуть не лише заважати іншим глядачам, але й спотворювати навіть найвидатніші твори мистецтва.

30 травня 2025 року, Львів, центр міста. Оперний театр заповнюється людьми, які зупиняються, щоб зробити селфі на фоні величного фасаду та фонтану. Біля входу утворюється черга охочих сфотографуватися на центральних сходах поряд із портретом Соломії Крушельницької, покровительки театру. В правій частині від входу, "фотографічні" шанувальники стрімко прямують до бару, де пропонують різноманітні алкогольні напої, хоча запаси швидко вичерпаються після першого антракту. Публіка, в основному одягнена в джинси та спортивні костюми, терпляче та з нетерпінням обговорює події в холі та коридорах театру. Серед них можна помітити чоловіків у кепках. Цього вечора зібралося обране товариство на подію, яка є важливою не лише для Львова, а й для всієї України — повернення на львівську сцену опери Бориса Лятошинського "Золотий обруч".

Львівський оперний театр та видатний композитор, чий творчий вклад став важливим елементом національної класичної музики, святкують свої ювілеї -- цього року виповнюється 125 років з моменту заснування театру та 130 років з дня народження Бориса Лятошинського. Опера "Золотий обруч" була обрана для постановки не випадково: цю подію оголосили як нове повернення твору, яке відбулося через 55 років після його першої прем'єри, і вперше за часи незалежності України відбувається масштабне цілісне звернення до цього твору.

Оперу "Золотий обруч" (перша версія, лібрето створив театрознавець і драматург Яків Мамонтов) Борис Лятошинський компонував за замовленням Наркомосу УРСР. З середини 1920-х років Народний комісаріат освіти активно підтримував ініціативи щодо створення опер в радянській Україні, які б відображали національну історію та відповідали духу епохи.

В авторському договорі у березні 1928 року Борис Лятошинський зобовʼязався до 1 вересня наступного року надати замовнику партитуру й клавір майбутньої опери. З досліджень істориків і музикознавців невідомо, скільки коштів отримали композитор і автор лібрето за свій твір та й чи отримали взагалі. Збережене життя митців у ті часи, мабуть, уже є найбільшою оплатою. А для нас нині -- мистецька спадщина композитора та драматурга й лібретиста -- музичне національне надбання.

Після майже століття, укладення контрактів на створення художніх творів стало звичною практикою, проте тепер цей процес проходить у демократичній та прозорій атмосфері. Відповідно до авторського договору, укладеного 29 травня 2025 року між Львівським оперним театром та фізичною особою-підприємцем Іваном Уривським, автор і режисер взяли на себе зобов'язання розробити сценарно-драматургічну постановку на три акти (загальну концепцію) для опери "Золотий обруч". Твір мав бути поданий замовнику (оперному театру) на попереднє затвердження не пізніше 28 травня 2025 року, тобто за день до підписання угоди. Вражаюче, але вже наступного дня, 30 травня 2025 року, ФОП-режисер передав театру готову постановку. За таку стрімку "оперативність" та передачу (відчуження) майнових прав на твір театр зобов'язався виплатити автору одноразовий гонорар у розмірі 450 500 грн, з яких 95 500 грн були виділені Львівською міською радою, а решту склали власні кошти театру. Це нагадує класичну казку, але без стільців, у форматі "сьогодні гроші — завтра опера". У своєму Instagram режисер 26 травня поділився фото з готовою постановкою "Золотого обруча", процитувавши рядок з опери: "А де велика є любов, то там велика мука". Виявляється, що крім любові та мук, тут також є чималі фінанси.

Давайте ненадовго повернемося у минуле, щоб згадати важливий етап в історії сценічного життя опери "Золотий обруч", прем'єра якої планувалася на рік її написання. Проте, тодішня ідеологія та критичні настрої завадили цій події. У 1930 році географія цієї опери почала змінюватися: Одеса, Київ, Харків, Львів... І в кожному з цих міст опера мала різні назви: "Захар Беркут" (Одеса, режисер Семен Бутовський), "Беркути" (Київ, режисер Володимир Манзій) і "Золотий обруч" (Харків, режисер Микола Фореґґер). Жодна з постановок не протрималася довго, і десятиліттями опера чекала на нове життя. Згідно з дослідженнями музикознавців, критики того часу зазначали "складність музики та неможливість зрозуміти оперу з першого перегляду". Як представник сучасного театрознавства, котрий ознайомився з тридійною сценарно-драматургічною постановкою Івана Уривського, можу ствердити, що всі характеристики, які давали критики 1930-х, цілком підходять до "Золотого обруча" в його оперній інтерпретації 2025 року. Додатково, сьогодення привносить нові виклики, незалежні від режисера: аудиторія, яка залежить від смартфонів, частина якої запізнюється, а інша активно коментує побачене тихим шепотом. У цьому контексті жанр "трагедія в залі" проявляється в кожній з трьох дій опери.

У 1930-х роках композитора Лятошинського звинуватили в тому, що завдання написати зрозумілу для мас оперу він виконав невдало. Нині, в часи реакцій у соцмережах і тотального лайкання, відгуки після першої опери в постановці Івана Уривського були класичними та здебільшого від друзів -- "геніально", "шедевр", "тріумфальне повернення опери", "маст сі" (must see. -- Ю.С.), "must visit" тощо. Залишу це без коментарів.

Як мовиться, скільки глядачів, стільки й різних думок, а відповідно стільки ж і має бути інформаційних матеріалів, щоб не лише ознайомитися з лібрето опери, а й усвідомити, чому варто звертатися до творів Лятошинського саме сьогодні, в чому полягає їхня унікальність і чому ми повинні зберігати, шанувати та популяризувати цю спадщину. Перед початком вистави я підійшла до однієї з контролерок із запитом придбати буклет до опери "Золотий обруч". З гордістю та певною рішучістю пані в формі Львівської опери провела мені коротку лекцію про те, що в нинішній час, коли країна переживає війну, буклети не замовляються. Вона також додала, що якщо я бажаю дізнатися більше про оперу, то на стіні в коридорі є два оформлених аркуші (аркуш паперу в дерев'яній рамці. -- Ю.С.), де зазначено все необхідне. Пані люб'язно провела мене до цих настінних "джерел знань", інакше я б шукала той обрамлений аркуш до самого завершення третьої дії.

Ось що я знайшла раніше: це угода про постачання, укладена 25 березня 2025 року між ТОВ "РВФ "Поліграф-сервіс" і Львівським оперним театром. Сторони домовилися про виготовлення буклетів на загальну суму 736 800 грн, спираючись на ескізи замовника. У цю суму входять буклети для опер "Соляріс", "Мазепа", "Лісова пісня", "Тіні забутих предків" та інших, зокрема "Золотий обруч" — 300 штук, кожен з яких міститиме 68 сторінок. Чи то ескізи не встигли підготувати до прем'єри, чи закінчилися чорнила, або, можливо, ці понад 700 тисяч гривень пішли на підтримку ЗСУ — наразі не вдалося уточнити. Проте час для виконання умов угоди та повернення коштів ще є.

Хто, куди й що повертатиме -- це справа часу та совісті, а я пропоную знову ненадовго повернутися в минуле, а потім нарешті -- до довгоочікуваної опери. 1970 року на сцені Львівської опери завдяки на той час головному диригенту театру Юрію Луціву було презентовано другу редакцію опери "Золотий обруч" (скорочений варіант зі зміненим текстом лібрето, який, зі слів пана Луціва, він узгоджував із самим Лятошинським). Саме ця постановка була нагороджена Шевченківською премією та мала довге сценічне життя й, за словами музикознавців Оксани Паламарчук і Василя Пилипʼюка, стала мистецьким вибухом у галереї постановок творів радянських композиторів. 1989 року Національний академічний театр опери і балету України теж захотів мати цю постановку у своєму репертуарі. Не склалося -- опера не мала успіху, тож її зняли з репертуару.

2023 року сподвижники збереження національного надбання української класичної музики -- "Фундація Лятошинського" за фінансової підтримки благодійного фонду "Фундація імені Князів Острозьких" родини Юрія та Ірини Луценків (Юрій -- колишній генеральний прокурор України та Ірина -- в минулому народна депутатка України були присутні на прем'єрному показі. -- Ю.С.) -- провели неймовірно ретельно вивірену роботу, підготувавши партитуру та клавір (повний нотний текст твору з партіями солістів-вокалістів і хору) "Золотого обруча", у яких поєднали різні українські редакції цієї опери. Знайти в бібліотеках різні рукописні версії, все зібрати, зіставити, набрати на комп'ютері й водночас не спотворити -- це складне та відповідальне завдання, з яким блискуче впоралися менеджерка проєкту Тетяна Гомон, композиторка Алла Загайкевич і докторка мистецтвознавства, музикознавиця та співзасновниця ГО "Фундація Лятошинського" Ірина Тукова. До речі, саме пані Ірина була ведучою концертів, що відбувалися перед кожним із виступів у Національній філармонії України під час днів "Лятошинський space" у січні цього року. І саме з цих міні-лекцій вдалося дізнатися про творчість Бориса Лятошинського більше, ніж із будь-якого 68-сторінкового буклету.

Більше історичних відступів і згадок не буде. Нарешті... завіса. Ліворуч на електронному табло висвічується зворотний відлік. 00:08:40 -- вперше звучить увертюра в оригіналі. Подія історична. А от здогадайтеся, що ж паралельно відбувається в залі? Підказка -- не вперше. Це те, з чим категорично бореться режисер Іван Уривський: пише розлогі пости, вводить у класичні постановки окремих персонажів, які протистоять цьому явищу. Гадаю, легко здогадалися -- поціновувачі запізнень із ввімкненими ліхтариками на мобільних телефонах починають пробиратися на свої місця. Явище ганебне й, схоже, вічне.

Після того, як завіса піднялася, глядачі потрапляють у шести ярусну аудиторію, де проходить лекція, присвячена подіям повісті Івана Франка "Захар Беркут". Ця лекція є своєрідною реконструкцією, в якій учасники перевтілюються в персонажів твору. Лекторка стає втіленням Маври, а студент, який запізнився, бере на себе роль Максима. Незабаром до аудиторії приєднується представник князя, Тугар Вовк, котрий шукає провідника для полювання на ведмедя, разом із боярином. Пізніше з'являється донька Мирослава, в яку закохується Максим. Можливо, пристрасть Уривського до театрального перформансу стала причиною появи на сцені скляних кліток-експонатів. У першій з них міститься дивна ікебана, розглянути яку з місць у залі досить важко, а її символіка залишається незрозумілою. Друга клітка демонструє шкіру або напівопудало ведмедя, що викликало більше ясності, але чомусь саме цей експонат спричинив сміх у глядачів. Одна наративна лінія штучно накладається на іншу, створюючи умови для умовності режисури та статичної фронтальної подачі. Всі ці елементи роблять сприйняття важким і заплутаним. Перший антракт.

Після першої законної глядацької перерви поруч зі мною з'являються вільні місця, навіть незважаючи на вартість квитка 1500 грн. Друга дія на три насичені картини. Третій експонат у клітці -- символічний камінь (майже окрема дійова особа). Умовний майдан, де збираються місцеві мешканці (тухольці) в різнокольорових шапках, у яких чітко впізнається дизайнерський почерк сценографки та авторки костюмів Дарії Білої (вартість роботи дизайнера теж є у відкритому доступі на сайті Prozorro). У шкіряному плащі з таким самим наплічником з'являється Захар Беркут. Думаєте, ось вона, зав'язка? Ні, вона вже була. Перипетій багато, лібрето (літературну основу опери) за бажання зможете легко знайти на сайті театру. Там детально, зрозуміло й не зовсім коротко.

Фактично та сценічно -- три акти, що налічують дев'ять сцен, і практично відсутні емоції. Дивна ситуація. Чому в медичних закладах не дозволяють брати участь у хірургічних операціях людям без медичної освіти, а в авіації вимагають ліцензію та досвід, тоді як у театральному мистецтві, здається, це не є обов'язковим? Чи справді знаменитість, навіть якщо вона має талант в інших галузях, може замінити необхідні знання та професіоналізм? Це знову ж таки парадокс, але, на жаль, він поширений у нашій країні.

Мені особисто дуже хотілося, щоб після появи Захара Беркута все це припинилося, бо ні драматургія, ні музика, ні виконання (крім партії Мирослави), ні сценографія та модернові костюми ніяк не складалися воєдино. Я не знаю, як сприйняв (чи, може, витримав) перегляд цієї постановки сам маестро Юрій Луців, який у поважному віці 94 років знайшов час та бажання споглядати наживо це, колись рідне йому дійство. У ЗМІ схвальних відгуків вистачає, як і місця для "але". Можна виправдати це тим, що в музиці Бориса Лятошинського поєднано жанри опери, ораторії та симфонії, а більшість твору -- це драматургічні діалоги. Ну й не слід забувати про відсутність розлогих арій, де можна насолоджуватися красою вокальних даних. Виправдати можна все, навіть те, що зі смачних інгредієнтів можна приготувати несмачну справу й назвати це високою кухнею. Та чи варто?

Лібретист Яків Мамонтов пояснював, що "Золотий обруч" -- це емблема тухольської громади, їхнє знамено в боротьбі проти соціяльного та національного поневолення". Над сценою у вигляді ніби незрозумілого ієрогліфа було підвішено довгасті освітлювальні пристрої, з яких дійові особи врешті-решт зібрали обруч, який водночас став їхнім захистом. Мабуть, усе склалося так, як замислювала молода й амбітна команда постановки, котра працювала над оперою, й тут треба поставити крапку та зайняти місце стороннього спостерігача, фіксуючи, скільки часу інтерпретація "Золотого обруча" Івана Уривського проіснує в репертуарі оперного театру. Але...

Поклін. Зал вибухає аплодисментами, стоячи. Вигуки захоплення та крики "браво" найгучніше лунають від відомого ресторатора Михайла Кацуріна, який став завзятим шанувальником театру. За словами друзів режисера, він не пропускає жодної вистави, написаної його другом Іваном Уривським. Михайла перекрикує лише юнак, який стоїть поряд. Я впізнаю чоловіка Дарії Білої — одного з засновників Монобанку, Михайла Рогальського. Схоже, він тут для підтримки, адже генеральним партнером опери є Ощадбанк. За традицією на сцену виходить режисер; ймовірно, він є амбасадором відомого спортивного бренду, хоча розгледіти кепку не вдалося. Поруч з ним — щаслива художниця з розкішними букетами квітів.

Незважаючи на захоплені вигуки, я пам'ятаю, як ресторатор Михайло сказав перед початком вистави: "Мені вперше в житті попросили зняти капелюха". Усе відбувається вперше. Так, опера Бориса Лятошинського "Золотий обруч" вперше звучить в історії незалежної України, приносячи нові враження. Більше не буде аналогій із млинцями чи іншими стравами. Лише спостереження.