Історія жінки з Донбасу, яка витримала російську окупацію та насильство.

Увага! Даний матеріал містить згадки про сексуальне насильство, яке сталося в умовах війни.

Галина Тищенко з Краматорська. Протягом двох років після того, що з нею трапилося, вона не давала ніяких інтерв'ю. Та й зараз нібито вивчає журналіста, перш ніж заговорити. Бо вона, опинившись в окупації, пережила тривале жахіття, яке потребувало довгого лікування та реабілітації. Вона зазнала сексуального насильства з боку російського військового.

Галина поїхала з Донбасу ще у 2015-му, тому що побоювалася, що звільнений у липні 2014 року Краматорськ, знов потрапить в окупацію. Але окупація наздогнала її на Київщині...

Тоді я був переконаний, що в Київській області війна навряд чи відбудеться.

— Моя дочка ще в 2014 році, коли Краматорськ був окупований, запропонувала мені переїхати в якийсь інший, більш віддалений регіон, подалі від кордону з Росією, — ділиться своїми спогадами Галина в інтерв'ю для "Новин Донбасу". — На щастя, завдяки Збройним силам України, окупація тривала недовго — вже 5 липня того ж року місто було звільнене. Проте частина Донбасу, яка потрапила під окупацію в 2014 році, так і не була повністю звільнена. Сьогодні, як ми можемо бачити, більшість цього регіону вже знищена і знову під контролем ворога. Місто Костянтинівка, де я народилася, стало руїною, а Краматорськ, який був важливою частиною мого життя, піддається безжальним бомбардуванням.

Спочатку я сумнівалася: тут розташована наша мала батьківщина, мій невеличкий бізнес (я продавала білизну на місцевому ринку) та дім. Але після того, як 10 лютого 2015 року російські війська обстріляли Краматорськ, я вирішила переїхати.

*10 лютого 2015 року, близько 12:30, Краматорськом окупанти випустили 32 ракети системи "Смерч", 14 з них потрапили в житлові квартали. 17 людей загинули, п'ятеро з них -- діти.

Ми стали власниками земельної ділянки в Київській області. Я була впевнена, що тут війна нас не торкнеться, -- ділиться Галина Тищенко. -- У 2022 році ми майже завершили будівництво нашого будинку, облаштували парник, висадили квіти, створили город і сад, а восени встановили бетонний паркан... І ось о 4:30 ранку 24 лютого 2022 року нас розбудили вибухи.

Сім'я моєї дочки разом з родиною сусідів ухвалили рішення про евакуацію до безпечнішого місця, але я вирішила залишитися вдома. Вони намагалися переконати мене приєднатися до них, але я залишилася непохитною у своєму виборі.

— Чому ви не вирушили в подорож разом із дітьми? — запитую землячку, яка стала центральною фігурою документального фільму "Сліди" (Traces), прем'єра якого тільки-но стартувала в Україні.

Тоді я ще була переконана, що, оскільки ми вже майже в Києві, ворог сюди не дійде. Більше турбувалася про те, що до нашого дому можуть залізти мародери. Проте вибухи не припинялися, і через два дні я опинилася в окупації, яка виявилася значно жахливішою, ніж та, що я пережила в Краматорську у 2014 році.

"Кожна така історія -- це доказ злочину РФ"

Діти були у курсі, як ви справляєтеся в тих умовах?

Ні, до 10 квітня ми не мали жодної інформації один про одного — до того моменту, поки село не було звільнено і зв'язок не відновився. Телефонна комунікація та електрика зникли у нас з першого дня повномасштабного вторгнення.

Після 5 березня наше село обступили численні ворожі колони: танки і інша бойова техніка з усіх напрямків. На наступний день їхній командир, супроводжуваний двома солдатами, завітав до мого дому "шукати бандерівців". Я помітила, що більшість окупантів були молодими, приблизно 20-25 років, лише командир виглядав старшим, десь близько 40. Серед них не було жодної людини з азійськими чи кавказькими рисами обличчя.

У хаті перевернули всі меблі догори дригом. Звісно, нічого не знайшли. Запитали, чи є у нас підвальне приміщення. Але в нас його не було. Тож вони вирішили облаштувати свій штаб у сусідів, які разом з моїми рідними евакуювалися, оскільки в їхньому домі був цокольний поверх. Окупанти наказали мені залишатися вдома. Свої танки вони розмістили під прикриттям нашого паркану та вели вогонь по Ірпеню та Бучі. Вони залишалися у селі до 30 березня.

Де ви знаходили їжу та воду, і як підтримували тепло в оселі? На мою пам'ять, лютий та березень 2022 року були досить морозними.

Не було жодного сенсу обігрівати приміщення, адже в нашому селі газу не було, а електрики також не було, тому котел не працював. Я мала деякі запаси їжі, однак через страх і стрес апетиту зовсім не було. Окупанти майже не чіпали їжу — боялися, що вона може бути отруєною. Не було можливості помитися, адже температура в хаті ледве досягала +5 градусів. Я постійно залишалася у верхньому одязі та шапці.

А до колодязя, який в п'яти метрах від нашого дому, окупанти не пускали. Після того як село звільнили, я зрозуміла, що у моїй частині села я залишилася в окупації одна -- усі встигли евакуюватися. Та повертатися додому людям дозволили не одразу, бо ворог все тут замінував.

Мій найстрашніший день трапився 19 березня. До нашої оселі завітали двоє молодих російських військових. Вони були озброєні до зубів. Один з них залишився біля воріт, а інший, у касці і з "колорадською" стрічкою на формі, увійшов всередину. Він заявив, що має намір обстежити будинок. Я заперечила, що нас вже перевіряли, але його це не цікавило. Він обійшов усі кімнати, а потім підійшов до мене, почав торкатися мого одягу кінчиком автомата і наказав мені роздягнутися. Я плакала, пояснюючи, що мені вже 60 років, що я можу бути йому в бабусі, і просила його подумати про свою душу. Але він лише кричав на мене, як дикий звір, погрожуючи вбивством...

Потім притиснув мене автоматом так, що я опустилася на одне коліно. У мене перед очима на стіні висіли фото моєї онуки у різному віці: у дитсадочку, школі, у 2022-му вона вже в 11-й клас пішла. Він теж побачив ті фото, та питає: "Це всі ваші діти? Куди ви усіх свої дівок поділи?!".

"Кожну мить я сподівалася, що вони з’являться і завершать те, що почали."

-- Він знущався з мене: штрикав мене автоматом у всі частини тіла, водив по кімнатах та став виштовхувати на вулицю, де було -10 градусів. Його "вартовий", побачивши це, перелякався, та пішов. А мій ґвалтівник продовжував ганяти мене оголену по двору та навколо хати.

Я більше не відчувала холоду, проте моє тіло трясло, адже я страждаю на серцеві проблеми — незадовго до початку повномасштабного вторгнення мені провели операцію.

Після цього він затягнув мене до хати і почав здійснювати насильство та знущатися. Я намагалася чинити опір, але його сила виявилася переважаючою. Коли цей негідник залишив свої "сліди" на пледі (я потім передала цей плед правоохоронцям), його останні слова були: "Лише вийди з хати, я тебе вб'ю!".

Після отриманих травм, які він спричинив мене своїми руками, які були у мазуті, та автоматом, в мене піднялася температура. Коли я з'їла усі антибіотики, що в мене були, то вже просто лежала та чекала смерті -- жити після такого не хотілося. На скору деокупацію я вже не сподівалася. Кожну хвилину я чекала, що вони прийдуть та доб'ють мене.

"Загнали собак у приміщення і підпалили його."

-- Але ж звуки боїв стали наближатися, -- продовжує розповідати Галина. -- І 30 березня десь о 17:00 вороги за 10 хвилин(!) вишукувалися у колону та поїхали з села! А екіпаж останнього танку позганяв у будинок, де був їхній штаб, декілька собак, які залишилися на селі без нагляду, та підпалив той будинок. Коли відступали, розстрілювали з танків все навколо, стріляли і по селу. В нас вікна у будинку попадали, прошило приміщення ванної, покрівлю...

На третій день після того, як ворог покинув село, настанула тиша — здавалося, війна закінчилася. Але незабаром з'явилися військові, серед яких був чоловік у бронежилеті з написом "ПРЕСА".

Спочатку мені здалося, що це росіяни знову з'явилися. Але, незважаючи на це, я вирушила в їхній бік, адже мені терміново потрібна була допомога лікаря-жінки. Я не могла впоратися з температурою та постійними болями. Коли я наближалася, почула, як розмовляють українською.

Військові взяли мій номер телефону і запевнили, що зв’яжуться зі мною, як тільки мобільний зв’язок відновиться. Але згодом я дізналася, що нашу зустріч знімали без моєї згоди і транслювали в телемарафоні. Хоча обличчя й були заблюрені, я все ж маю підозру, що деякі люди могли зрозуміти, де я живу. Після цього наша вулиця стала місцем частих візитів журналістів, які опитували сусідів у пошуках "жінки, яку зґвалтували". Це стало для мене великим стресом.

Коли ви навідалися до лікаря?

Довгоочікуване відновлення зв'язку сталося лише 10 квітня. Тоді до мене зателефонували і приїхали представники СБУ. Вони відвезли мене на судмедекспертизу до столиці, а потім супроводжували до слідчого в прокуратуру.

Дорогою до нас у авто сіла відома правозахисниця Олена Суслова, вона залишила мені свою візитівку і наприкінці листопада сама мені зателефонувала. Я про неї й забула. Мені було "ні до кого".

Лише в середині квітня мені вдалося потрапити до лікаря. Я тривалий час проходила курс лікування. А від журналістів тоді постійно відбивалася: одного разу вони навіть прийшли прямо до моєї хвіртки, запрошуючи на... шоу. Я була вкрай обурена: шоу на моєму горі?!

Моя родина не спішила повертатися додому. Я тривалий час носила цей біль у своєму серці наодинці. Коли ж вони, зрештою, з'явилися, ми вирішили, що вдома краще не піднімати цю тему.

"Кожна така історія -- це доказ злочину РФ"

Проте з часом ви переглянули свої погляди і вирішили відкрито поділитися тим, що з вами трапилося?

-- Так. Після того, як приєдналися до "SEMA Ukraine". Це було ще у 2022 році. 16 грудня 2022 року разом із Оленою Сусловою я потрапила на зустріч з іншими жінками, яке теж пережили насилля. Там я познайомилася з "SEMA Ukraine", Іриною Довгань та іншими жінками, які теж під час окупації пережили насильство, пов'язане саме з війною. Згодом, у колі таких же постраждалих, я вперше змогла розповісти про те, що зі мною сталося.

*"SEMA Ukraine" — це українська громадська організація, яка об'єднує жінок, що зазнали сексуального та гендерно зумовленого насильства в умовах збройного конфлікту. Ця ініціатива є частиною міжнародної мережі SEMA NETWORK, що була заснована Фондом доктора Дениса Муквеге, лауреата Нобелівської премії миру 2019 року.*

Які, на вашу думку, причини обговорювати цю тему?

Цю інформацію необхідно донести до глобальної спільноти, оскільки ворожа пропаганда стверджує, що це всього лише вигадки. Одним із ключових завдань "SEMA Ukraine" є привернення уваги світу до цієї проблеми, захист прав постраждалих на національному та міжнародному рівнях, а також боротьба за покарання військових злочинців.

Я щаслива, що стала частиною цієї організації, адже тут ми підтримуємо одна одну і надаємо допомогу тим, хто зазнав лиха. Війна триває, і кількість постраждалих зростає. Подібні спільноти допомагають жінкам, які постраждали, вистояти і продовжувати свою боротьбу.

Я також вирішила особисто написати свою розповідь для антології "Жити попри все", виданої рік тому Східноукраїнським центром громадських ініціатив, яка об'єднала 11 історій жінок, що пережили труднощі.

Ваша вишивка на жилеті виглядає надзвичайно яскраво! Це ви зробили самостійно?

- Так. Давно захоплююся вишивкою, а ще вмію шити -- це допомогло нам із чоловіком вижити у кризові 90-ті роки. Зараз у мене вдома є власна майстерня. А мій чоловік, на жаль, помер у 2013 році -- внаслідок травми, отриманої на виробництві, після якої він так і не став на ноги.

Чоловіки також почали висловлюватися про сексуальне насильство, вчинене окупантами.

Усі персонажі цього фільму — жінки, які є членкинями громадської організації "SEMA Ukraine". Свою історію ділиться також засновниця та голова "SEMA Ukraine", Ірина Довгань. До початку російської агресії в 2014 році вона прожила всі свої 53 роки в місті Ясинувата. Ірина також пережила сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом (СНПК) в серпні 2014 року і кілька днів провела в полоні окупантів на базі батальйону "Восток" у Донецьку.

Бойовики влаштували їй ще й публічне приниження. Вони прив'язали її до стовпа, що стояв на кільці біля "Мотелю" в Буденівському районі Донецька, на виїзді до сусіднього міста Макіївки. Обмотавши її українським прапором, на грудях вона носила табличку з написом: "Вона вбиває наших дітей. Агент карателів". Місцевим жителям поширювали інформацію про те, що вона нібито встановлювала маячки на будинках, аби ЗСУ завдавали ударів по житлових кварталах.

Прихильники загарбників наблизилися до стовпа і почали завдавати ударів Ірині. Ця жорстока сцена закінчилася в момент, коли на місце подій втрутився бразильський фотограф, лауреат Пулітцерівської премії, Маурісіо Ліма, який зафіксував цей момент на камеру. Завдяки його фотографії, світ і рідні Ірини отримали можливість дізнатися, що вона жива і знаходиться в полоні.

На щастя, через п'ять днів терористи ухвалили рішення звільнити Ірину Довгань.

Режисерка стрічки "Сліди" та військовослужбовиця, яка брала участь у "SEMA Ukraine", Аліса Коваленко також стала жертвою СНСК. У травні 2014 року, коли Краматорськ був під окупацією, вона провела кілька днів у полоні.

Свою історію вона вперше представила в 2016 році в спектаклі "Полон", який відбувся в "Театрі Переселенця". Вона зазначає, що задум про створення фільму виник у неї вже давно, але втілювати його в життя почала лише два роки тому.

У стрічці зібрані 6 історій жінок, які зазнали сексуального насильства з боку окупантів під час російської агресії в України. Троє героїнь -- з Херсонщини, троє -- з Донбасу.

В Україні точна кількість постраждалих від сексуального насильства (СНПК) невідома. За даними Офісу Генерального прокурора України, від початку повномасштабного вторгнення зафіксовано 398 випадків, серед яких 248 постраждалих -- це жінки, а 150 -- чоловіки.

Тим часом у рамках Пілотного проєкту з надання невідкладних репарацій постраждалим від СНПК, станом на 2026 рік в Україні ідентифіковано 1080 постраждалих від СНПК осіб. Крім того, російська агресія триває.

У багатьох країнах жінки, що отримали статус постраждалих, отримують допомогу від своїх урядів. Також вони об'єднуються в громадські організації для відстоювання своїх прав. В Україні ж ця практика почала розвиватися лише нещодавно.

"Жінки стали першими, хто наважився відкрито говорити про сексуальні злочини, скоєні окупантами. Після них на цю тему почали висловлюватись і чоловіки. Кожна з цих історій є свідченням злочинів, вчинених РФ проти українського народу під час війни. Ці сміливі та сильні жінки змогли вистояти і продовжують боротися з жахливим ворогом," — зазначила Ірина Довгань під час обговорення фільму на фестивалі документального кіно Docudays UA-2026 у Києві.

*Фільм "Сліди" був створений за підтримкою Польського інституту кіно (PFI), кінокомпанії: Message Film (Польща), Української кіноакадемії у співпраці з Netflix Fund for Creative Equity, International Media Support, HIAS, фонд імені Дениса Муквеге та EURIMAGES, громадських та правозахисних організації: "SEMA Ukraine", ООН Жінки в Україні та "Фонд Маша", та ГО "Нумо, сестри!".

*Фільм отримав приз глядацьких симпатій на 76-му Міжнародному кінофестивалі "Берлінале" у Німеччині. А також "Сліди" здобув нагороду за продакшн та спеціальну згадку на фестивалі Millennium Docs Against Gravity у Польщі. В Україні фільм був нещодавно презентований на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA-2026.